Ви кажете, якісь версії були?
— Ну, в обіг запустили щось на взірець таємничої секти із суворим статутом. Якийсь підпільний монастир чи ще щось таке. Але то все баєчка для партійного начальства. Кадебе і в нормальній церкві на десять віруючих тримає одного стукача. А що вже казати про секти. Ні, тут щось інше.
— Не в партизани ж вони пішли.
— Скажеш таке, салага. З чого їм було іти в ті партизани, чи в ту секту? Я ж тобі повторюю: нормальні люди, яких нічого не об’єднувало, крім того, що вони зникли в один і той же день близько однієї і тієї ж години і, наскільки ми встигли встановити, багатьох із них востаннє бачили біля станцій метро Святошинської лінії.
Отут в моїй голові знову щось затенькало і я пригадав: «Сів у метро, задрімав, ледь не проспав зупинку, вискочив…»
А старий підполковник тим часом продовжував:
— Версії, кажеш, версії… у тридцять сьомому люди без версій зникали тисячами. У п’ятдесят другому — теж. А зараз якби і хотіла Контора стільки людей прибрати, то вже не ті часи. От ти такого Івана Дзюбу знаєш? Із письменників?
— Та чув наче.
— От бачиш, ти хоча би чув. А я взагалі з «Голосу Америки» дізнався. Дали йому всього п’ять років за політику, а весь Захід на всіх хвилях тільки про це і говорить. А так, щоб сто чоловік непомітно прибрати — та ну! І потім, якби це справді була секта, то погони б не у нашого генерала полетіли, а у Федорчука. Луб’янка таких жартів не вибачає. І потім, послухай мене, старого. Я хоч і трохи, але цими людьми займався. Ти ж знаєш, що той, хто ходить в оперу, практично не буває на футболі.
— Ви маєте на увазі?…
— Ще простіше: хто любить пити пиво з майонезної баночки під зашморганою будкою, ніколи не знайде смаку в «Мускаті білому червоного каменю». Зрозумів? Ту сотню нічого не об’єднувало — нічого в їхньому способі життя. Єдине місце, де вони могли б зібратися разом — це не секта, а Першотравнева демонстрація або звичайнісінький тролейбус.
— Або метро, — піддакнув я і тут мене як на фазу замкнуло. — Ви казали, багатьох із них біля станції метро бачили? А вони входили чи виходили?
— Входили, хлопче, входили. А виходити їм належало або на Нивках, або на кінцевій — у Святошині. Але там їх ніхто не бачив… Ще запитання будуть?
— Останнє. Ніколи не повірю, що ви на самому початку не переписали для себе бодай списку всіх, хто зник.
— Правильно, Сирота, подумав. Старшим треба вірити. Звичайно переписав, для зручності. Я б у тих папках потонув, якби щоразу в них кожну дрібницю шукав.
І тоді я без пояснень витяг з кишені свого зошита зі списком «судових покійників» і почав зачитувати його вголос. Підполковник зблід. Потім, уважно вслухаючись, відчинив сейф, дістав з його глибини старий учнівський зошит, розгорнув… Там був якийсь список. Від мого він відрізнявся лише тим, що був складений за алфавітом, а не в хронологічному порядку. Спрацювала, вочевидь, канцелярська жилка старого мента.
— То як, товаришу підполковник, все співпадає?
— Плюс-мінус, але про це потім. Краще скажи, де взяв? Не в Конторі ж викрав. І до мене у сейф не лазив, інакше б переписав за алфавітом.
— Переписав, тільки не у вас, звичайно. У відділі реєстрації смертей, не далі як вчора.
— Так що ж з ними сталося? Знайшли-таки мертвими?
— Не знаю, що сталося. Я ж вам казав: всі визнані покійниками на підставі рішення суду ще до кінця
Відсипав я йому у паперовий куль очок на дві міцні порції, та ще й з верхом. Щоправда, поцікавився: як у нього щодо серцевих м’язів.
— Нічого, нормально. Я до цього зілля ще на «швидкій» звик. За нічні чергування платили понаднормово.
— Так чого ж ти до нас перейшов? На «Швидкій» же легше.
— Не так щоб легше, але, можна сказати, веселіше. Пам’ятаю, якось півночі ганяли за однією тіткою, це коли я на психбригаді підробляв. Спершу тротуарами на машині, а потім дворами пішечки. Насилу догнали. А коли вже в карету тягли, тут раптом народ повискакував і нас ледь не прибив.
— За що?
— А що б ти робив, якби побачив, що три здоровенних дядька тягнуть кудись напівголу бабу, а вона верещить і пручається?
— А чого це вона раптом нічний забіг влаштувала, та ще й у такому легковажному вигляді?
— З переляку, Сирота, з великого переляку. Вона до Києва з Ташкенту приїхала.
— А що ж вона такого у нас побачила, чого в Ташкенті немає? Паровоз чи телевізор?
— Ану тебе з твоїми жартиками! У людини глибокий пост травматичний синдром! Ти пам’ятаєш, що у них у Ташкенті в шістдесят шостому було?
— Стривай… зараз… здається, трусонуло місто добряче.
— Більш ніж добряче. Кажуть, половина будинків у руїну лягло. Тітку цю випадково знайшли чи то через два, чи то через три дні. І чудом відкачали.
— Сумно, звісно. Але до чого її ташкентський синдром до нашого Києва?
— А до того, Сирота, що наш Київ того вечора, уяви собі, теж штовхнуло. Щоправда, більше формально. Ніякої руїни, хитнуло. На верхніх поверхах книжкові полиці зі стінок позлітали. У моєї Люськи консервація в коморі вибухнула. Але в принципі ніхто не панікував.
— Крім ташкентської тітки?
— В самий раз! Ледь хитнуло — так вона в чому лежала, в тому й побігла. Спочатку до вікна, зауваж, другий поверх! А потім по вулиці. Веселенька ніченька була. У нас тоді півзміни на чергування запізнилось. В метро чомусь хвилин п’ятнадцять поїзди не ходили. А потім ще цей виклик…
Слово «метро», здається, вже вдрукувалося мені в підсвідомість міцніше, ніж горезвісна лампочка у піддослідних цуциків Павлова.
— Поїзди, кажеш, не ходили? А можеш пригадати: до поштовху чи після?
Експерт відповів не одразу. У мене взагалі виникла підозра, що він не хоче продовжувати цю тему. Та кульочок кави на дурняк зобов’язував. І він буркнув:
— Не до і не після, а внаслідок поштовху. Так подейкували. Начебто небезпечно було поїздам у тунелях рухатися. Ну, бувай, Сирота. Ще раз спасибі.
Не так уже й багато часу знадобилося мені аби з’ясувати, що того року крім масового зникнення порядних громадян було зафіксоване ще одне цікаве явище — масові переїзди їхніх родичів. Ні, я розумію, що житлове будівництво в нашій країні зростає, що все більше людей одержують нові омріяні квартири і так далі, і таке інше… Але щоб отак? Не ліпилося ні до якої статистики.
Практично всі згорьовані сім’ї одержали нову жилплощу в Києві. Щоправда, кілька, як було зафіксовано в наших архівах, «виписано в зв’язку з виїздом за межі міста». Я спочатку хотів підкотитися до начальниці прописки за уточненням, куди саме, але потім передумав. По-перше, ця дама, котра перефарбовувала волосся частіше, ніж брала ванну, на будь-яке, навіть суто офіційне прохання відповідала криком, що у неї і без цього роботи стільки, що ніколи голови підняти. І взагалі, нас би на її місце! А по-друге, були у мене глибокі побоювання, котрі, до речі, потім справдилися, що мадам «стукає» в Контору. Тому я вирішив зосередитися на сім’ях отих двох машиністів, бо тут ніякого криміналу з мого боку офіційно не було: справи про розшук не закрито, ніяких заяв щодо визнання мертвими в судовому порядку теж не надходило. Чекісти, знову ж таки, офіційно, повернули справи нам. Отже — якщо подзвонити з телефону-автомату на роботу комусь із заявників, то ризик засвітитися перед кадебістами мінімальний. Навіть, якщо вони прослуховують мої службовий та домашній телефони.
А тому вже наступного ранку у мене в кабінетику сидів молодий майор авіації, син отого машиніста, котрий неодноразово обирався делегатом партз’їздів і ледь не став Героєм Соціалістичної праці. Я одразу повідомив, що ніяких нових даних про долю його батька у нас немає — і то була правда. Проте, вирішено ще раз перевірити його заяву з новими силами. І це була напівправда, бо таке рішення прийняло не моє начальство, а я особисто.
Майор несподівано посміхнувся з почуттям виразної полегкості:
— Ну, слава Богу! Бо я вже подумав, що хтось із моїх курсантів у щось встряв.
— Курсантів? То ви не літаєте, а вчите?
— Відлітав своє. Зараз вчу. А за батька спасибі, що не забули. Бо якщо відверто — то боюсь, надаремне все це. Переконаний, що його давно вже немає в живих і є лише велика брехня, і вона житиме ще довго. Не ви її породили, маю на увазі вашу установу, і нічого, крім неприємностей собі ви тут не знайдете. Отже, пишіть, що родина зниклого громадянина такого-то не заперечує проти поновлення справи чи активізації, чи як там у вас? Мамі буде легше, бо вона все ще в щось вірить. А далі можете нічого не робити. Хай буде все так, як є.
Я демонстративно відчинив горішню шухляду столу і згорнув туди всі папери:
— Дякую, товаришу майоре, за розуміння. Тепер давайте поміняємося місцями. Ви запитуєте, я відповідаю.
Майор погодився:
— Яка справжня причина поновлення слідства по зникненню батька?
— Єдина. Ані ви, ані ваша мама не погодилися визнати його померлим згідно рішення суду. Отже, ви вірите, що він живий. Можливо, у вас є якісь факти, про які ви п’ять років тому не наважувалися говорити.
— Спасибі за відвертість. Тоді скажу: найголовніший доказ того, що батька вже немає — це поведінка людей з відомої установи на три літери. Мене сам Федорчук запрошував, вибачався, співчував, обіцяв докласти всіх зусиль, от тільки в очі не дивився. Залишки совісті, видати, десь там, на дні про себе нагадували. Я переконаний, що батько і дядько Кирило, його напарник, загинули на робочих місцях. А вся ця баєчка: «Зникли по дорозі до депо» — то виключно аби власні голови зберегти. Тут он стрілочника на «Київ-товарна» придушить — і то скільки крику! Але все це, інспекторе, виключно припущення та інтуїція. Ну, може передчуття, як у колишнього, але все ж таки літуна.
— У нас з вами, майоре, ситуація однакова. Бо крім передчуття та інтуїції у мене є ще кілька фактів, які купи не туляться. А вийти з ними на люди — означає опинитися, в кращому разі, в Кирилівці. Із довічним діагнозом. А то й на Берківцях.
— Що ж, тоді давайте поміркуємо разом. Мій батько, визнаю, був відомою в Києві людиною. Але ж не членом Політбюро і навіть не членом ЦК. І що відбувається після того, як він зникає? Мене із далекосхідної льотної військової частини переводять не більше, не менше — в загін підготовки космонавтів. Потім, щоправда, на парашутних тренуваннях одержую травму. Одна операція, друга… відлітався. Таких же, як я, з цього самого загону в аналогічних ситуаціях прилаштовували до військкоматів і то не в столицях. Та й край! А мене — до Києва, додому. В елітне військове училище. І мені, практику без вченого ступеня, дають виконуючого обов’язки доцента. І два аспіранти кандидатську пишуть, аж іскри летять — теж для товариша майора. Іще не встиг чемодани розпакувати — будь ласка, ордер на квартиру в довоєнному будинку через дорогу від служби! Капітально відремонтовану. А у нас полковники на маминій кухні конспекти пишуть… вибачайте, щось я завівся.
— Нічого, нічого. Ми ж і без свідків, і без магнітофонів. Продовжуйте.
— Я ж не ідіот, хоча й бабахнуло тоді об землю мене добряче. Я ж свою висоту знаю. Це вони переді мною свої гріхи за батька замолюють. Аби я, не дай Боже, не почав по-справжньому правди шукати. Моїй мамі он щороку пропонують заяву до суду написати, мовляв, тоді персональну пенсію одержить, як вдова делегата з’їздів. А мама у відповідь: «Покажіть мені його мертвим, тоді напишу». Ну, а я вже за нею, мовляв, не хочу матір травмувати. Але, як розумієте, це відмовка. Сам не можу.