Я не став зображати з себе майора Томіна із телевізійних «Знатоків», а представився бабцям з Лагерної за всією формою з демонстрацією службового посвідчення. І правильно зробив! Бо телевізійного майора ці три божі кульбабки викрили б ще до того, як він рота розкриє. Дві з них, виявляється, все життя пропрацювали у воєнізованій охороні дуже секретної «поштової скриньки», котра на розі вулиць Ванди Василевської та Галі Тимофєєвої, а третя була в цій же скриньці не останнім цабе у відділі режиму.
— Ой! — сплеснула руками перша бабуся, коли почула: «Я старший лейтенант Сирота з міліції», — вбили когось?
— Тобі, стара, тільки б страхи наганяти. Дай молодому чоловіку сказати.
— Нікого не вбили і нікого не обікрали, — поспішив я заспокоїти бабусь. — Навіть навпаки.
— Це як? Хтось гроші загубив і не шукає?
— Цитьте, Анки-кулеметниці! — раптом заговорила басом інтелігентка, — людина на службі, а вам аби теревенити. Кажи, голубе.
Оскільки нічого оригінального поки що у моїй голові не народилося, довелося рятувати ситуацію стандартною казочкою про те, що, згідно з оперативною інформацією, група квартирних злодіїв збирається обчистити одне з помешкань у їхньому будинку. На жаль, поки що не встановлено, яке саме. Тож хотілося б знати думку громадськості.
Громадськість після короткої бурхливої наради одностайно дійшла висновку, що, напевне, якийсь придурок навів бандюг на нових пожильців. Оту бездітну сімейну пару з третього поверху, котра кілька років тому заселилася. Дуже серйозні люди. Він полковник і професор ракетної академії, що на Солом’янці, а вона теж професор, тільки у вищій партійній школі. Їх обох службові «Волги» привозять і відвозять, але люди вони культурні, бо завжди вітаються першими і сходи миють нарівні з усіма. А той, хто на них навів, тому дурний, що думає: раз професура, то у них і унітаз золотий. А вони всі свої гроші на книжки витрачають. Бабця-режимщиця це достеменно знає, бо професори щороку, як у відпустку їдуть, залишають їй ключі аби вона квіти поливала. Квартира велика, бо хоч дітей і немає, але їм, як професорам, додаткова площа «положена». Та в ній самі книжки. Навіть на кухні. І переважно не прості, а вчені. І ще й різними мовами. А щоби чогось такого дорогого — килими там чи кришталь, то й близько немає. Першого року, як привезли з Карпат такі сільські простенькі килимки, то вони у них і на підлозі, і на кріслах.
— Тож, товаришу міліціонер, якщо вам ще якась інформація потрібна…
— Потрібна! Я бачу, ви все про всіх знаєте.
— А що? — з підозрою примружилася інтелігентка. Тримайся, старлею, цю даму життя навчило: просто так ні про кого не розпитують.
— Та тут, можна сказати, майже особисте. Сирота один озвався. Хороший хлопець, допомогти треба. Дядька шукає. Але не пам’ятає, як його звати. З самісінького дитинства не бачились. Мало що не з війни.
— Ой, лишенько ти моє, а як же він дядька знайде, якщо анкетних даних не пам’ятає?
— У принципі — ніяк. Та зачіпка все ж таки є. Пригадав, що живе родич начебто у нашому місті… і уявіть собі, на вулиці Лагерній у будинку біля лісу.
— Це ж треба таке співпадіння! І хто ж це може бути?
— Зараз йому десь років сорок п’ять, високий, худорлявий, ймовірно на якомусь заводі або токарем, або слюсарем працює. Цяцьки племіннику з заліза робив.
Бабусі перезирнулися.
— Здається, товаришу міліціонер, пізно ваш заявник прихопився родича шукати. За всіма прикметами… чи ні?
— Вважаєш?… Хоча так, за всіма прикметами це мій сусіда і співробітник. Сто років разом на роботу їздили. Точно! Слюсарем-лекальником працював, вік і зовнішні дані теж співпадають. І дітей любив…
Профспілкова активістка замовкла.
— Я так зрозумів?…
— Саме так. Помер, царство йому небесне. Років уже зо чотири…
— Ми, щоправда, на похороні не були, тому, що він у новій квартирі помер.
— У новій квартирі?
— Уявляєте, товаришу старший лейтенант, їм так повезло, так повезло, що весь будинок заздрив! Подивіться: мають двох дорослих дітей. Парубку двадцять два, з армії прийшов. А дівці дев’ятнадцять, скоро заміж. І на всіх тільки дві кімнати. А на чергу не ставлять, бо кімнат хоч і дві, а метраж нестандартний — будинок здали у тридцять четвертому році, якраз, коли правительство з Харкова переїхало. Ну, а за нинішніми нормативами не положено їм було на чергу ставати. Кажуть — діждетесь онуків, щось там подумаємо. Але не було б щастя, так нещастя допомогло. Чоловік тяжко захворів і то так, що рік його вдома не було. Все по лікарнях, та по лікарнях. Сім’я дуже переживала, жінка аж почорніла. А потім раптом раз — і переїхали! В один день отак. Речі склали, навіть ремонту не робили. І вперед! Нам казали, що у чоловіка знайшли такий діагноз, що йому окрема площа положена. Так їм одразу дали аж дві двокімнатних — одну старим, другу дітям. Ну, молодь зразу свою обміняла на дві окремих. Напевно, вже і весілля відгуляли. А сюди після ремонту заселилися оті професори.
— Правду кажете, товариші, — погодився я. — Ніколи не знаєш, де згубиш, а де знайдеш. І що ж отой… ну, котрий хворів… як він, точно помер?
— Помер. Але в новій квартирі, — всі три бабусі синхронно тяжко зітхнули. — Казали люди, що його з лікарні на носилках принесли і десь через кілька днів вже й винесли, але в труні. Ви ж мусите знати, хоч і молодий, що зараз лікарям краще, щоб хворий вдома помер, бо їх тоді начальство не б’є за високу смертність. От вони безнадійних і виписують. Хоча — так може й краще.
— Але якщо це на новій квартирі було, то ви звідки знаєте?
— А на завод повідомили! Аякже! Некролог повісили з фотографією. Все, як належить.
— З якою фотографією? Я ж цим по профспілковій лінії займалась. Із особової справи карточка кудись поділась, а у дружини просити незручно було. Так і вийшло, що висів некролог без портрету. Тільки текст: «від важкої і тривалої хвороби»…
Ми ще трохи пофілософствували на теми життя і смерті, я уточнив номер квартири, в якій жив слюсар, котрому не пощастило, а його сім’ї — навпаки, дізнався навіть прізвище, ім’я і по-батькові, після чого я ввічливо подякував бабцям і через парк поплентався до станції метро Жовтнева. Я йшов і думав, що хтось тут добряче наплутав: чи мій друг Борис, чи його волгоградські колеги-психіатри, чи сам хворий на прізвисько Максим Горький. Бо й справді — хто повірить у те, що людина, яка давно і надійно померла, та ще й у себе вдома (що виключає варіант плутанини із бренними останками), через чотири роки виринає з того світу за тисячу кілометрів від місця поховання. На додачу — забуває всі обставини власної хвороби та передчасної смерті. Бо у те метро він же сів, коли вертався з роботи, а не з лікарні. Маю великі сумніви аби за всю історію світової медицини був зафіксований бодай один такий випадок.
А звідси висновок: нехай у чекістів голови болять від їхніх проблем, а з мене вистачить власних. На тому й порішив.
На жаль, вже наступного ранку я вкотре пригадав геніальну фразу з мого улюбленого Ярослава Гашека: «Бойові дії розгортались, як належить, аж тут втрутився генеральний штаб». В моєму житті роль генштабу цісарсько-королівської Австро-Угорської армії з успіхом виконував наш замполіт.
Так ото ж. Одразу після оперативки, коли всі службові справи було обговорено, оце одоробало встало і виголосило:
— Прошу щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої ніяких оперативно-розшукових та слідчих заходів не проводити і не призначати.
Потім зробив значущу паузу і пояснив:
— Є директива, що ми таки зобов’язані проводити у себе в підрозділах політзаняття. Ніякі посилання на службові справи не будуть братися до уваги. Зате ухиляння від політзанять впливатиме на ваші службові характеристики.
З-за моєї спини почувся виразний шепіт Старого:
— Сирота, заткнись, бо язика вріжу!
Якби я промовчав, а я слово честі збирався промовчати, то не вскочив би у найбільшу у своєму житті халепу. Тим більше, що обидва наші начальники — і Генерал, і Полковник — раптом почали посилено дбати про красу своїх нігтів — звідки це у них, інтелігентів у першому поколінні? Однак наш штатний придурок першим почав:
— У вас запитання, товаришу Сирота?
Він що — телепат? Вже чужі думки читає? Ну, постривай!
— Аякже, товаришу підполковник, не без того. Скажіть, кримінальний елемент теж зобов’язаний виконувати оту саму директиву, на яку ви посилаєтеся?
— Не зрозумів, товаришу Сирота.
— Пояснюю, товаришу підполковник. Мене цікавить: чи кримінальний елемент щоп’ятниці з сімнадцятої до вісімнадцятої не буде шманати по кишенях у транспорті, займатися розбоєм, чистити квартири і так далі, а, наслідуючи нас, ментів, сидітиме по «малинах» і уважно вивчатиме останні рішення Ростовського східняка?
Настала така тиша, що було чутно, як хтось чхнув під брамою Святої Софії на тому боці площі.
— На правду, — не втримався хтось, уже з наших.
До замполіта нарешті почало доходити, що я ляпнув щось таке… але, на щастя, не встигло дійти. Бо наш Генерал підскочив і ревонув, як на стройовому огляді: «Товариші офіцери!»
Ми теж підскочили.
— Усі вільні. Сирота — до мене! Бігом!
Команду я виконав у повній відповідності зі змістом — побіг. Генерал ненабагато відстав від мене. У своєму кабінеті він затримуватися не став: вхопив мене за шкірки і фактично заніс у кімнату для відпочинку, де я, до речі, не був ще ні разу. Там він шворигнув мене у шкіряне крісло, але посидіти не дав. Поставив струнко і почав без передмови:
— Ти, йолопе дипломований, чим думаєш? Оцим?
І дав мені по дупі такого ляща, що я аж підскочив.
— Ти хоч знаєш, яка тема отих політзанять, щоб вони скисли! Рішення травневого Пленуму ЦК КПРС! Зрозумів тепер, кого ти з бандитським східняком порівняв?
У мене задрижали коліна і я попросив дозволу сісти. Генерал махнув рукою і першим гепнувся у крісло.
— Підведеш ти мене колись, Сирота, під заслужений відпочинок. А мені ще треба, щоб син ад’юнктуру академії МВС закінчив.
Проте, бідкався наш начальник недовго. Не та в нього посада аби нюні розпускати.
— Зробимо так: нашого попку-дурника я завантажу роботою, щоб він і голови не підняв. Швидше забуде, що ти ляпнув. Але й тебе треба теж кудись заховати, щоб ти йому на очі не втрапляв, бо ще, не дай Боже, пригадає і зробить непотрібні висновки.
Я знахабнів:
— А може, у відпустку, товаришу генерале?
— Зараз! І обов’язково в Адлер, у міністерський санаторій. Причому, до генеральського котеджу. Разом з отою малою пожежницею, котра по тобі сохне. Будете професійно гасити сексуальну спрагу… Переб’єтесь! Поїдеш від нашого управління на науково-практичну конференцію. Щось там про сучасні методи профілактики і боротьби зі злочинністю. Три доби у Пущі Водиці. Кажуть, там буде хороший буфет. Тому я тебе, Сирота, благаю: не пити більше пляшки за раз і не влаштовувати доповідачам те, що ти проробляєш із нашим замполітом. Все! Бери мою «Волгу», заскоч додому по свіжі носовички і презервативи — і кулею в Пущу Водицю! Конференція, щоправда, починається завтра, але треба щоб тебе не було в Управлінні вже сьогодні.
…Вже згаданий мною бравий вояк Швейк вважав найкращими днями свого життя два тижні, проведені у празькій божевільні. Для мене такими стали три доби конференції у Пущі Водиці.
Не встиг я зареєструватися і одержати ключа від окремого номера, як хтось ляпнув мене по спині і загорлав:
— Привіт холодному філософу! І ти, Сирота, продався більшовикам!
І сам голос, і його володар були мені добре знайомі. Ми вчилися разом на філософському факультеті, щоправда, він на пару курсів вище. Проте, займався не стільки наукою, скільки художньою самодіяльністю в університетському клубі. Він був душею товариства у будь-якій студентській компанії, бо талановито співав куплети, імітував популярних естрадних співаків, відбивав чечітку і знав силу-силенну анекдотів. Та це не завадило йому після закінчення навчання опинитися в аспірантурі в той час, коли я, наприклад, зі своїм червоним дипломом помарширував на два роки служити Батьківщині в збройних силах.
Прізвисько у щасливчика було чудне, перероблене з прізвища — «Мономах». На моє здивування, колишня душа товариства була зодягнута в мундир майора внутрішньої служби, прикрашений університетським значком на статутному місці.
— Вільно, старлей, вільно, — скомандував Мономах, насолодившись моєю реакцією, — за мною кроком руш!
Остаточно я прийшов до тями після повного гранчака коньяку у напівлюксі, котрий займав мій однокашник.
— Бачиш, Сирота, кесарю кесареве, а слюсарю — слюсареве. Мій науковий керівник одразу пояснив, що я зможу захиститися за єдиної умови: через законний шлюб з його єдиною-таки донькою. Та ти повинен її пам’ятати: бігала по коридору така дзиґа в окулярах і з довгою косою. Партійна кликуха — «мимра». Ні, ти тільки подумай, Сирота, яке нахабство: її татуньо вважав, що я не в змозі переспати з його спадкоємицею без його ж таки батьківської допомоги. Ну, я йому і помстився! До смерті не забуде! Одружився на мимрі, захистився і бахнув дверима. Пішов геть!
Я жахнувся:
— Від дружини?
— З Університету, дурнику, — заспокоїв мене Мономах. — У Вищу школу міліції на кафедру наукового комунізму. Бо розумієш, в нашому колгоспі імені Т.Г.Шевченка я хоч і зять, але посивів би у старших викладачах. Максимум — в доцентах і то після двох інфарктів. Справа в тому, що всі вчені тесті на академічних харчах і відомчій «Лікарні вчених» живуть дуже довго. А у Вищій школі я вже доцент і закінчую докторську. А від дружини піти? Та ти що! Я ж під неї клинці ще з першого курсу бив, тільки ви не помічали. Людина вона хороша, можеш ти це зрозуміти? Та де вам…
Крім багатьох цікавих подробиць із свого минулого майор дав не менш цікаві поради:
— У нас, ментів, з наукою складнувато. Спасибі Щолокову, відкрив у Москві академію зі своєю вченою радою. Бо досі нас цивільна наука з нашими дисертаціями мочила, як зеки стукачів у зоні. Але є ще одна біда. Ти про неї, можливо, і не чув: немає публікацій — немає захисту. А де нам свої теоретичні розробки друкувати? В журналі «Радянський міліціонер» чи в «Мурзилці»? От розумні люди і придумали такі конференції, як ця. З’їдуться, погомонять, вип’ють-закусять. А потім коштом міністерства видають збірник, де кожна доповідь автоматом стає науковою публікацією. Дві-три зібрав — і вперед, на захист. Загалом такі, як ти, Сирота, тут для декорації. Але раджу тобі менше пити і більше слухати. Раптом щось та й знадобиться.
Я зробив так, як наказав Генерал і порадив майор Мономах: пив не більше пляшки за раз і уважно слухав. З’ясувалося, що недаремно. Краще б я на тій оперативці мовчав!
Одне слово: дискусія — і то емоційна — спалахнула на конференції один лише раз. Якийсь не київський полковник читав щось таке з дуже мудрою назвою: «Дещо до проблеми конгруентності…» чи «кореляції». Якщо по-простому, то йшлося про те, у що обертаються часом благі наміри високого начальства.
— П’ять років тому було вирішено жорсткіше ставитися до мужчин, котрі ухиляються від сплати аліментів. Пленум Верховного Суду рекомендував активніше застосовувати в якості покарання для цього контингенту позбавлення волі. Місцеві суди прийняли це до дії. В результаті ми мали загальний зріст засуджених, відповідно — збільшення контингенту в трудових колоніях і спецпоселеннях, а головне — кількість тих, хто злісно ухилявся від сплати аліментів не зменшилась, а зросла. Більше того — аліментники все частіше почали застосовувати таку тактику ухиляння, як зміна місця проживання без відповідної реєстрації у міліції. І ми одержали ще один небажаний зріст по загальній статистиці — кількість громадян, поданих у всесоюзний розшук. Цікаво, що по Києву, наприклад, у перший рік виконання згаданої постанови ця цифра зросла на десять відсотків. Чого не спостерігалося навіть у повоєнні роки, коли тисячі людей шукали один одного.
Мені здалося, що це полковницьке триндіння нікого не хвилює. Хіба мало ми у себе в міліції (та хіба тільки в міліції) передавали куті меду: хотіли як краще, а потім одержували небажану статистику. Проте, не нашого полковника досить різко обірвав, що мене здивувало, підполковник — з київських.