Якби мене спіймали, то душа бідолахи Заріфа-ефенді віднайшла б спокій. Нині в затінку дерев, у щебетанні птахів, милуючись золотими водами Халіча та банями Стамбула, я вкотре подумав: до чого прекрасна річ — життя, й наліг на лопату засипати могилу. Після того, як безталанний Заріф-ефенді потрапив під вплив людей завжди насупленого ваїза з Ерзурума й останнім часом почав десь пропадати з ними, його дружні почуття до мене геть охололи. Але ж були й тих двадцять п'ять років, коли ми не розлучалися, ілюструючи книжки для падишаха. Ми заприятелювали понад двадцять літ тому, працюючи над «Шахнаме» для покійного вітця нашого султана. Та найбільше нас здружила робота над вісьмома сторінками до «Дивана»[117] Фізулі.[118] Якось я прийшов у садок Заріфа-ефенді висловити свою підтримку його справедливим, але безглуздим прагненням (маляр повинен душею відчувати текст, який ілюструє). Був літній вечір, над нами шаленіли зграї ластівок; Заріф-ефенді піднесено, напоказ читав рядки «Дивана» Фізулі, а я терпляче слухав. Один рядок із того вечора зберігся в моїй пам'яті: «Я — не я, Ти — той, кого називаю «я». — «Як намалювати цей уривок?» — роздумував я тоді.
Щойно знайшли труп, я миттю побіг до Заріфа-ефенді додому. Невеличкий садок, де ми читали вірші, стояв засніжений. Я відчував, що він поменшав, як і кожен садок, котрий ми бачимо знову через роки. Й будинок теж немов поменшав. Голосіння в сусідній кімнаті перевалило за край і все наростало — жінки неначе змагалися між собою. Я, нашорошивши вуха, слухав старшу сестру Заріфа-ефенді: чому в нашого брата понівечене обличчя, чому розтроще-на голова? Чотири дні він лежав на дні колодязя, а коли підняли, то брати не змогли розпізнати труп. Вони витягли з дому його сердешну жінку Кальбіє, і та в темряві ночі впізнала свого чоловіка за шматтям, котре лишилося від одягу. В мене перед очима майнуло, як купці дістають з колодязя Юсуфа[119] Мідьянли, кинутого туди його заздрісними братами. Я отримував особливе задоволення, зображаючи цю сцену з поеми «Юсуф і Зюлейха»,[120] бо вона нагадує, що в житті на чільному місці — почуття братніх ревнощів.
Запала тиша, мені здалося, ніби погляди присутніх на похороні прикипіли до мене. Може, заплакати? Та мої очі були зайняті Карою. Гнида! Він придивляється до кожного з нас і входить у роль людини Еніште-ефенді, якій доручено докопатися до того, що коїться в малярському колі.
— Хто здатен на таку підлість?! — репетував найстарший брат небіжчика. — Яка тварина зважилася познущатись над нашим братом, який ніколи нікого й пальцем не зачепив?
Я всім серцем розділяв його горе й намагався відповісти самому собі на запитання, що пролунало. Хто був недругом Заріфа-ефенді? Хто ще, окрім мене, міг убити його? Пригадую: був час, коли він затято ворогував із кимось через свої заставки. По-моєму, ми працювали над «Хюнернаме». Хтось доводив, що Заріф-ефенді не дотримує традиційного стилю, нашвидкуруч мазюкає дешеві заставки й нікудишніми кольорами паскудить береги сторінок, над якими ми, маляри, впріваємо. Хто це був? Згодом розповзлися пересуди про його кохання до гарненького підмайстра-палітурника з верхнього поверху. Однак причина балачок не крилася в чварах, до того ж це дуже давня байка. А ще були люди, що затаїли злобу на Заріфа-ефенді через його витонченість, жіночну манірність. Хоча насправді неприязнь крилась ось у чому: Заріф рабськи дотримував древнього стилю, своїми заставками руйнував гармонію кольорів і з напускною мудрістю розводився перед Османом про неіснуючі помилки в роботах інших малярів, а особливо — в моїх… Остання буча була пов'язана з болючою для Османа темою. Заріф-ефенді потайки від малярського цеху султана взяв дрібне замовлення на стороні. На той час падишах уже почав був утрачати цікавість до живопису, і головний скарбничий став платити нам мало грошей. Тож усі маляри незабаром почали навідуватися в двоповерхові особняки хамуватих пашів, а найталановитіші — ночами до Еніште.
Мене анітрохи не засмутило рішення Еніште припинити роботу над своєю книгою, нашою книгою, бо вона була злощасна. Без сумніву, він здогадався, що шелепу Заріфа-ефенді прибрав хтось із нас, тих, котрі ілюстрували книгу. Якби ви були на його місці, то хіба б кликали до себе вбивцю малювати ночами? Чи ви б спершу вивели душогуба на чисту воду й вирішили для себе, який маляр найкращий. Я впевнений: Еніште зрозуміє, хто з його художників наймайстерніший як у накладанні фарб, так і в заставках, як у палітурній справі, так і в малярстві, як у виведенні рис обличчя, так і в розміченні сторінок. Він захоче мати справу тільки зі мною. Я нізащо не повірю, що Еніште може скотитися до того, щоб мати мене за звичайнісінького вбивцю чи маляра-нездару.
Краєм ока я стежу за отим тупоголовим Карою-ефенді, який веде під руку свого дядька. Вдвох, разом із юрмиськом, що розбігається з похорону, спускаються з цвинтаря до Еюпської пристані. Я ж крокую позаду. На причалі вони сіли в чотиривесловий човен, я, дещо потому, розмістивсь у шестивесловому в гурті юних учнів, котрі, вже забувши й небіжчика, й похорон, весело пересміювалися. У водах Фенеркапи наші човни зійшлися дуже близько, ще трохи й зіштовхнулися б штевнями. Мені було видно, як Кара щось туркоче Еніште на вухо, й знову подумав: як легко вбити людину. О мій Аллаху! Ти всіх нас наділив неймовірною силою, проте й уселив страх, аби ми не змогли нею скористатися.
Але досить людині один раз пересилити свій страх, і вона стає зовсім іншою. Здавна я жахався не лише шайтана, а найменших проявів зла в своєму серці. А тепер відчуваю, що зі злом можна змиритися, особливо тоді, коли того вимагає мистецтво. Після вбивства мої руки кілька днів тремтіли. Однак, позбавивши життя отого нікчему, я почав малювати краще, мої кольори стали яскравішими й сміливішими, а найголовніше — сила моєї уяви творить дива. Та скільки в Стамбулі знайдеться людей, спроможних оцінити мої ілюстрації?
Ми пливли якраз посередині Халічу, я розлючено дивився на Стамбул. Засніжені бані переливалися на сонці, що несподівано виглянуло з-за хмар. Якщо місто велике й розмаїте, то в ньому безліч схованок для ваших злочинів і гріхів: що більше в ньому жителів, то легше вам розчинитися поміж них разом зі своїм гріхом. Поступ міста потрібно одінювати не за кількістю вчених, якими воно славиться, не за числом бібліотек, малярів, краснописців і медресе, а за тим морем злочинів, які тисячоліттями кояться в пітьмі вулиць. Я впевнений на всі сто: за таким критерієм, Стамбул — наймудріше місто світу.
На причалі району Ункапани[121] я зійшов з човна на берег слідом за Карою та Еніште. Підтримуючи одне одного, вони підіймалися вгору, я рухався позаду. На згарищі за мечеттю султана Мехмета вони зупинилися, востаннє побалакали й розійшлись. Коли Еніште-ефенді залишився сам, він видавсь мені геть немічним дідом. Мене щось штовхало підбігти до нього й зізнатися, що я вбив того негідника, бо він зводив на нас наклепи, які залякували нас. І запитати Еніште: «Чи була правда на боці Заріфа-ефенді, коли він твердив, що ми зловживаємо довірою падишаха, ніби наші малюнки — зрада древнього стилю, наруга над нашою вірою?» І ще: «Чи закінчили ви останню велику ілюстрацію?»
Вечір. Я стояв посеред заметеної снігом вулиці й дивився в далеч. Сумували побілілі дерева, верталися додому батьки з дітьми, блукали джини, пері, розбійники й злодії. А там — у кінці вулиці — ошатний двоповерховий будинок Еніште-ефенді. Під його дахом живе найчарівніша жінка в світі, яку я бачив усього раз крізь голе гілля каштанів. Та я не хочу втрачати голови.
19. Я — монета
Я — золота монета османського султана, двадцять друга проба. Зверху на мені викарбувана знаменита туґра покровителя світу Його Величності падишаха. Тут, у цій чудовій кав'ярні, оповитій після похорону смутком, мене намалював один із найвидатніших майстрів нашого падишаха Лейлек. Але він не встиг мене позолотити, бо працював опівночі. Та ви вже й самі довершили моє зображення в своїй уяві. Перед вами висить моє зображення, а сама я лежу в гамані вашого брата, великого маляра Лейлека. Ось він піднімається, дістає мене з гамана й показує вам. Здрастуйте, здрастуйте, здоровенькі були, талановиті митці та наші гості. Ваші очі загоряються, серця застукотіли, лишень полум'я світильника впало на мене, і ви вже заздрите моєму господареві майстру Лейлекові. Що ж, не дивно, адже ж тільки я — належна оцінка малярського хисту.
Майстер Лейлек за останні три місяці отримав аж сорок сім золотих монет, таких самих, як я. Всі ми — в цьому гамані, погляньте: Лейлек-челебі не ховає нас десь під подушкою. Він знає: в Стамбулі ніхто з малярів стільки не заробляє. Я пишаюся, що в малярському колі гроші визнають мірилом хисту і завдяки їм припинилися безглузді чвари. Раніше, коли ми жлуктили каву, а в голові ніяк не світлішало, між художниками з курячими мізками щовечора не втихали суперечки: ти — не такий обдарований, як я, окрім мене, ніхто не тямиться на фарбах, мої зображення дерев і хмар — неперевершені. Врешті, як завжди, доходило до бійки й хтось залишався без зубів. Нині ж я володарка всього, все йде по-моєму, я принесла злагоду, підтримую порядок і спокій у малярському цеху. Я — достойна винагорода, навіть для малярів, рівних ґератським майстрам.
Ви можете мене обміняти на всяку всячину, як от: п'ятдесяту частину, або одну ногу молодої вродливої наложниці; добротне цирюльницьке дзеркало на дереві волоського горіха в кістяній рамці; прекрасно розписану, оздоблену сріблом скриню із зображенням сонця та висувною шухлядою; сто двадцять паляниць свіжого хліба; домовину й землю під могили на трьох осіб; срібний амулет на руку; десяту частку коня; дві ноги старої товстої наложниці; буй-воля; два чудових китайських блюдця; мисливського сокола разом із кліткою; десять глеків вина «панайот»; годину райських утіх із найвідомішим на землі хлопчиком Махмудом; і багато чого іншого, що й не згадаєш. Я — місячний заробіток тебрізця дервіша Мехмета та подібних йому перських знаменитостей, котрі працюють у малярському цеху нашого падишаха.
Перед тим як потрапити до Лейлекових рук, я чимало часу пролежала в бруднющій шкарпетці вбогого шевчука. Бідолаха щоночі лягав спати, й поки його зморював сон, стискаючи мене в жмені, перераховував ті речі, які зможе за мене придбати. Його мрії, просто поетичні рядки, солодкі, наче колискова, переконали мене, що за гроші можна купити все.
Атож. Й ось що спало мені на думку. Якби я розповіла про свої пригоди, то вони б склали томи книг. Ми тут усі свої. Якщо ви нікому не розпатякаєте й не будете ображати Лейлека-ефенді, то я поділюся з вами однією таємницею. Присягаєте?
Гаразд. Зізнаюся. Я — не справжня монета османського султана двадцять другої проби, яку випустили на монетному дворі Чемберліташу. Я — підробка, виготовлена в Венеції з фальшивого золота. Мене привезли сюди й збули як стопроцентні османські гроші. Я вдячна вам за ваше співчуття й розуміння.
Наскільки мені пощастило рознюхати, Венеційський монетний двір уже роками займається цією справою. Однак до останнього часу тамтешні ґяури карбували з золота найнижчої проби власні дукати, котрі масово завозили на Схід. Османи ж вірять кожному написаному слову, а на фальшивих дукатах — ті ж написи, що й на справжніх. Османам навіть на думку не спало перевірити вміст у них благородного металу, тому фальшиве венеційське золото цілковито заполонило Стамбул. Аж потім люди почали відрізняти несправжні монети, де майже сама мідь, за їхньою твердістю. Монети стали пробувати на зуб. Скажімо, згораючи від любовної пристрасті, ви летите, мов на крилах, до чарівного вродливого хлопчика Махмуда, якого кохає ввесь світ. А Махмуд спершу бере до свого ротика монетку, а не дещо інше. «Підробка», — каже він, і у вас не година райської насолоди, а півгодини. Венеційські ґяури побачили, що їхні дукати зазнали невдачі, і вирішили: ну ж бо, підробімо османське золото, вони знову не помітять.
Відкрию вам очі на нинішню проблему. Венеційські ґяури карбують на монетах точнісінько такі самі зображення, як у нас, але ж гроші — фальшиві.
Нами забили залізні скрині, й бурхливі морські хвилі принесли нас із Венеції до Стамбула. Я опинилася в роті міняйла, де смерділо часником. Чи не в ту ж мить у його крамницю зайшов наївний селянин, котрий хотів обміняти свого золотого. «Дай-но гляну, чи твій золотий не фальшивий», — сказав пройдисвіт-міняйло й спробував монету на зуб.
У його роті я зустрілася із золотим селянина і побачила, що це справжнісінька монета османського султана. «Ти — підробка», — звинуватила та мене, коли ми зіткнулися у вирі часникового смороду. То була чистісінька правда, але її зверхність зачепила за живе, і я, збрехавши, випалила: «Будь чесна, підробка — ти сама!»
Сільський бевзь якраз тоді вихвалявся: «Мій золотий не може бути фальшивим! Я закопав його в землю двадцять років тому. Тоді народ не дурили».
Мене розбирала цікавість: що ж буде далі? Тут міняйло дістає з рота не того золотого, що дав селянин, а мене, й говорить: «Забирай своє добро. Мені фальшиві гроші мерзенних ґяурів не потрібні. Й тобі не соромно?» — шпигонув він затурканого селюка. Той щось відповів і, забравши мене, посунув до іншого міняйла. Від нього він почув те ж саме, що й від попереднього, і схопився за серце. Зрештою, селянин обміняв мене на дев'яносто акче. Таким був початок мого нескінченного семирічного ходіння по руках.
Із гордістю скажу вам, що зазвичай я мандрувала Стамбулом як справжня монета з гаманця до гаманця, з кушака до кишені. Моїм жахливим видінням було лежання роками в глекові, заритому під якимось каменем. І це випало на мою долю, проте в неволі я томилася недовго. Майже всі, кому я потрапляла до рук, особливо ті, котрі дізнавалися, що я аж ніяк не зі щирого золота, хотіли мене спекатися. Я ще не зустрічала когось, хто б застеріг дурного покупця, що я — фальшива. Зате немало було таких, які відвалювали за мене сто двадцять акче, не підозрюючи, що я за штучка. Тільки ж уторопавши, що їх обкрутили навколо пальця, вони скаженіли, рвали на собі волосся й побивалися доти, доки ошукають наступного невдаху. Однак їм довго не щастило обшахрувати кого-небудь (бо злилися й поспішали), тож вони на всі застави лаяли того, хто їм мене підсунув, маючи його за аморального типа.
За останні сім років я змінила в Стамбулі п'ятсот шістдесят господарів. Немає дому, крамниці, базару, мечеті, церкви або синагоги, де б я не побувала. За сім років, як і передбачала, про мене розпустили безліч пліток, навигадували легенд, а що набрехали! Мені безперестанку закидали, що я вже нічого не варта, що жорстока, що мої очі засліплені, що мене теж ваблять гроші, що світ тримається на мені, — і це трагедія, що за мене купиш усе; обзивали мерзенною, нечистою, брудною. А ті, котрі знали, що я фальшива, лютували найдужче й ганили мене ще огиднішими словами. З падінням моєї справжньої цінності зростає моя оманлива цінність. Але, незважаючи на всі болючі образи, вигадані наклепи, я пересвідчилась: у своїй більшості народ мене любить. І ось що я думаю: в наш час, коли люди байдужі одне до одного, чудово, що є та річ, яка прагне, аби любов звеселяла людські серця.
Я не оминула жодного кварталу, жодної вулиці, жодного стамбульського закутка, мені знайомі руки як євреїв, так і абхазів, як арабів, так і мінгрелів. Якось у гаманці одного ходжі з Едірне, котрий прямував до Маніса, я покинула Стамбул. Дорогою нас перестріли розбійники з криками: «Життя або гроші!» Горопашний ходжа хутко запхав нас у свій задній прохід — сховав. Тут смерділо ще гірше, аніж часником у роті міняйла. До того ж було страшенно незручно. Та потім трапилося найгірше, що може трапитися. Грабіжники більше не питали: «Життя або гроші?!», а поставили ходжу перед вибором «Честь або життя!», і вишикувалися в чергу перед його задом. Не хочу навіть згадувати, чого ми натерпілися в тій невеличкій дірці. Ось чому я не люблю попадати за межі Стамбула!
У Стамбулі мене завжди шанували. Молоденькі дівчата цілували мене, наче хлопців зі своїх мрій, зберігали в оксамитових калитках, під подушками, поміж пишними грудьми, в спідній білизні, ночами, прокидаючись, мацали, чи я не зникла. Мене ховали в лазні, в печі, чоботях, у слоїках з чудовим ароматом, в потаємній кишеньці напханого сочевицею мішка повара. Я обходила цілісінький Стамбул то в кушаках з верблюдячої шкіри, то в шовкових єгипетських підкладках, то в черевиках, утеплених сукном, то в глибоких шароварах. Годинникар П'єтро засунув мене в годинник з боєм, а один грецький бакалійник — у бринзу. Мене загортали в сукно разом із печатками, коштовностями, ключами, запихали в димарі, печі, під віконні рами, у солом'яні подушки, в тайнички шаф і прискринки скринь. Глави родин одно зривалися з-за обіднього столу й кидались перевіряти, чи я на своєму місці, жінки без усякої потреби смоктали мене, наче льодяника, діти, безперестанку нюхаючи мене, запихали собі в ніздрі, старі, котрі давно стояли однією ногою в могилі, не мали спокою, якщо сім разів на день не дістануть нас зі шкіряного капшука й не натішаться. Одна чепуруха-черкеска без спочину щодня прибирала в домі, а після того витрушувала нас на долоню й терла, терла щіткою. Одноокий міняйло постійно вибудовував із нас стовпчики, носильник, який пахнув козолистом, разом із сім'єю милувалися нами, немов малюнками, а ще був майстер по заставках — його вже немає живого, отож ім'я згадувати не обов'язково — він щовечора розбивав нас на різні купки, перекладаючи з однієї в іншу. Я плавала човнами з червоного дерева, бувала в палацах, жила в книзі, виданій у Ґераті, у взутті, яке пахло трояндами, під покривалом в'ючного сідла. Я перебачила сотні рук: брудних, волосатих, пухких, масних, тремких, старечих. Я просякнута запахами опіумних курилень, майстерень, де виливають свічки, копчених скумбрій та поту всіх стамбульських жителів. Після описаних пригод і переживань, я потрапила в гаман клятого бандюги, який у нічній пітьмі перерізав горлянку черговій жертві. У своєму гадючому домі він плюнув на мене й сказав: «Тьху! Все через тебе!» Я почувалася такою скривдженою, що хотілося взяти й зникнути.