Усі вдяглися й пішли, а я нарешті могла насолоджуватися тишею в домі.
Я піднялась нагору, зі свого тайничка, куди складала наволочки, що пахли парфумами, дістала дзеркало, зроблене свекром і подароване мені моїм чоловіком, повісила його на стіну. Ставши далеко від дзеркала, розглядала себе в повен зріст. Червона безрукавка мені личила, але хотілось, аби під нею була бузкова сорочка, з посагу ще моєї матері. Наверх я вдягну стьобану куртку фісташкового кольору, її розшила квітками ще моя бабуся. Однак цього разу куртка мені не подобалась. Одягаючи бузкову сорочку, я змерзла, вогник свічки легенько здригнувся разом зі мною. Ні. Поверх усього я, звичайно ж, одягну своє червоне ферадже, підбите лисячим хутром. Та в останню мить передумала й тихо, минувши передпокій, дістала зі скрині широке довге вовняне ферадже блакитного кольору, яке теж отримала в спадок від мами. Ось так. Несподівано я почула голоси з-за дверей і сполошилася: Кара йде! Тут-таки швидко зняла старе мамине ферадже й знову хутко одягла своє червоне на хутрі. Воно стискало груди, проте я була задоволена. Гарно обмотавшись хустиною, я як слід затулила обличчя.
Кара-ефенді ще не пішов, це мені вчулося від хвилювання. Що ж — я пішла. У разі, коли батько щось запитає, скажу: зібралася з дітьми по рибу. Нечутно, наче кицька, я спустилася сходами й, немов привид, вислизнула за двері, тихо минула двір і вийшла на вулицю. Там призупинилася й озирнулась — наш дім здавався ніби не своїм.
На вулиці не було ані душі, навіть котів. Падав рідкий сніг. У мене все похололо всередині, коли я зайшла в покинутий садок. Сонячне проміння сюди не проникало. Тут тхнуло прілим листям, сирістю й смертю. Та вже в будинку повішеного єврея мені стало спокійніше. Кажуть, тут ночами збираються джини, розпалюють вогнище й веселяться, водять танці. Мені було лячно чути й власні кроки, і я завмерла, чекаючи на Кару. З садка почувся шелест, але його відразу поглинула тиша. Десь поблизу загавкав пес. Із гавкоту я могла розпізнати чи не кожного пса нашого махаллє. Але цей був мені не відомий.
У тиші, яка панувала навколо, мені здавалося, що в домі є ще хтось. Я стояла й не ворушилася, аби оте чиєсь вухо не вловило моїх кроків. Якісь люди, голосно розмовляючи, прямували вулицею. Я згадала про Хайріє з дітьми, аби лиш вони не померзли. Слухаючи цю тишу, я почала каятися, що прийшла сюди: Кара, мабуть, не прийде, я зробила помилку, треба вертати додому, поки моя гордість не принижена остаточно. Я з жахом уявляла: що, як за мною стежить Хасан? Аж раптом із садка почувся шурхіт. Двері відчинилися.
Я миттю перескочила в інше місце. Чому? Не знаю. Але праворуч від мене падало світло з вікна, отже Кара зможе милуватися мною у цьому промінні, споглядаючи таємницю тіней, як на картинах, про які розповідав батько, — здається, такі думки майнули в моїй голові. Я опустила намітку й слухала, як наближається Кара.
Переступивши поріг, Кара побачив мене, ступив ще трохи й зупинився. Ми дивились одне на одного на відстані п'яти-шести кроків. Він ще вищий і міцніший, аніж мені видавався крізь шпарину. Ми мовчали.
— Підніми намітку, — прошепотів він. — Прошу тебе.
— Я заміжня жінка, чекаю чоловіка.
— Підніми намітку, — знову прошепотів Кара. — Він більше ніколи не повернеться.
— Ти покликав мене сюди, щоб це сказати?
— Ні. Щоб побачити тебе. Я жив думками про тебе дванадцять років. Підніми намітку, моя рідна. Я ще раз гляну на тебе.
Я відкрила лице. Не проронивши ні звука, він довго-довго розглядав мене, дивився в очі.
— Заміжжя, діти зробили тебе ще вродливішою. Ти зовсім не така, якою я тебе бачив у своїх споминах.
— А як ти мене згадував?
— З болем. Упродовж усіх моїх мандрів мене мучили думки, що мої спомини про тебе — це фантазії, в них немає справжньої тебе. Ти пам'ятаєш, як ми в дитинстві приносили й показували одне одному малюнки та розмовляли про кохання Хосрова й Ширін? Чому Ширін не закохалася в Хосрова відразу, помітивши його зображення, яке висіло на гілці дерева? Чому їй потрібно було глянути на той малюнок тричі? Ти казала, що в казках усе відбувається тричі. А я відповідав, що вогонь кохання спалахує з першого погляду. Але хто зміг зобразити Хосрова так правдиво, щоб у нього закохалися, так, щоб його могли впізнати? Про це ми з тобою не розмовляли. Якби протягом тих дванадцяти років зі мною було правдиве зображення твого неповторного обличчя, то я б так не страждав.
Його слова зачаровували мене — він говорив про історію народження кохання завдяки мистецтву, про те, як багато лиха зазнав через мене. Та моя увага водночас була прикута до його рухів — він поступово наближався до мене. Тож усе сказане ним розпорошувалось у моїй голові й зливалося зі споминами минулого. Згодом я згадуватиму його слова й думатиму над ними. А тоді я всім своїм єством відчувала їхню велич і як вони єднають мене з Карою, я відчувала себе винною за його душевні муки тих дванадцяти років. Як же гарно він уміє говорити, яка він хороша людина — цей Кара! В його очах я читала дитячу безгрішність і переймалася довірою, бачачи його палке кохання.
Ми обнялися. Мені стало так добре в його обіймах, що зникли й докори своєї провини. Було невимовно добре. Я обняла його ще раз, дала себе поцілувати й сама припала губами до його губів. Коли ми цілувалися, світ немов розчинився для мене в якійсь солодкій темряві. Хотілось, аби всі обіймалися, як ми. Невже це ті крила любові, про які я мріяла? Він проник своїм язиком у мій рот. Я злітала ввись від його поцілунку, цілий світ променів для мене в сяйві добра, жодна лиха думка не могла затьмарити мого щастя.
Якщо болісну історію мого життя коли-небудь напишуть у книжці й чийсь пензель передасть її незгірш від легендарних ґератських майстрів, то як же буде намальована сцена, де ми обіймаємося з Карою? Я розповім вам, яким буде стиль тієї ілюстрації. Вона нагадуватиме ті рідкісні сторінки, які колись схвильовано показував мені батько: крізь заставку пробиваються крила ластівки, чия тривога зливається з тривогою закоханих. Закохані здалеки кидають погляди одне на одного, а з їхніх уст злітають промовисті слова. Однак зображення закоханих такі маленькі, що здається, у книжці йдеться не про них, а про місце їхнього побачення, шахський палац, двір, розкішний сад, де з натхненням виведений кожен листочок, про зоряну ніч, яка світить тій парі, про тіні дерев. Але якщо уважно придивитися до гами кольорів, яку може створити тільки художник зі смиренною душею, придивитися до сяйва, котре відбивається од кожного закутка, то відразу здогадуєшся, в чому криється таємниця: тут кожен штрих пронизаний коханням і воно — неначе єдина барва для цілої ілюстрації. Сяйво на малюнку ніби невідомо звідки проникає в закоханих, а з них розливається повсюди. Повірте мені, коли ми обіймалися з Карою, то цілий світ, як на тій ілюстрації, залило проміння добра й любові.
Таке блаженство не може тривати вічно, — зрозумію я згодом і подякую Аллахові за свій життєвий досвід. Кара ніжно взяв у свої долоні мої великі перса. Я забула про все на світі й хотіла, аби він торкнувся губами моїх пипок. Але він не зробив цього. Він ніби не знав що і як, а сам згорав од бажання. Що довше ми пестили одне одного, то вище росла стіна страху та сорому поміж нами. Й водночас я не ніяковіла, мені подобалося, як він стискає мої стегна, я насолоджувалася тим, як впирається в мій живіт оте його тверде й величезне. Якщо тебе так обіймають, то так і має бути, — думала я з гордістю. Потім він дістав із шароварів оте саме, я відвертала голову, але захопленого погляду відвести не могла. Воно в нього дедалі напружувалося, а мої очі дедалі більшали.
Аж потім я, приголомшена, нерішуче зупинилася: він штовхав мене на такий блуд, на який не йшли з першого разу навіть кипчачки, жінки, котрі варнякають у бані про всіляке сороміцтво.
— Не хмурся, серце, — благав він мене.
Я встала, відштовхнула Кару й розкричалася просто йому в обличчя, незважаючи на його жалісливі очі.
27. Моє ім'я — Кара
У домі повішеного єврея, насупивши брови, Шекюре лаяла мене на всі застави. Так, як вона каже, то я запросто міг і можу тикати свого кілка в роти усім черкескам, які зустрічалися мені в Тифлісі, кипчацьким лярвам, дешевим «нареченим» у караван-сараях, туркменським та перським удовам, стамбульським повіям, — їх нині безліч — мегрельським хвойдам, старим абхазьким і вірменським мегерам, — ті вміють залицятися — генуезьким і сирійським відьмам, двостатевим жінкам та хлопчикам із ненаситними очима. Але, як я смію пхати його в рота їй, Шекюре! Вкрай розлючена своїми фантазіями, вона не забула додати, що я волочився чи не з усіма повіями на Сході, від арабських жарких містечок до берегів Каспію, від Персії до Багдада й остаточно втратив сором, забувши, що на світі існують не тільки порочні жінки. Звідси випливає, що мої клятви в коханні — суцільне лицемірство.
На тлі ярих слів моєї коханої мій грішний інструмент, який я тримав у руці, дедалі блідішав. Я слухав її, і мені було соромно за свою поразку, за те становище, в яке потрапив. Однак дещо мене й радувало: 1. Я навіть не намагався відповідати Шекюре тим же гнівом і нищівними словами, як зазвичай чинив із іншими жінками, зазнавши невдачі. 2. В Шекюре аж надто багато здогадів про мої пригоди, отже її думки зайняті мною значно дужче, аніж я гадав.
Шекюре помітила, як мені стало гірко від того, що моїм бажанням знехтували. Тепер вона здавалася засмученою.
— Якщо ти справді мене кохаєш, то володій собою, будь шляхетним чоловіком і не ганьби жінку, щодо якої маєш серйозні наміри, — ніби вибачалася вона — ти не з тих крутіїв, які кують лихо, щоб одружитися зі мною. Тебе хто-небудь бачив?
— Ні.
Вона обернулася до дверей, ніби щось почула в чорному засніженому садку. Я заворожено дивився на її гарний профіль. Знадвору долинув якийсь шурхіт, і ми сполохано притихли, але двері лишилися зачиненими. Навіть у свої дванадцять років Шекюре знала більше, ніж я. Уже тоді в неї прокинулося відчуття забороненого, згадалося мені.
— Тут блукає привид повішеного юдея, — промовила вона.
— Ти сюди приходиш?
— Джини, привиди, примари… прилітають сюди з вітром, заполоняють цілий дім, їхні голоси линуть із мертвої тиші, вони говорять про все на світі. Нащо мені сюди ходити? Я чую їх.
— Шевкет водив мене сюди показати дохлого кота. А кіт утік.
— Ти зверз йому, нібито вбив його батька.
— Я цього не Казав. Він таке наговорив? Я ніколи б не вбив його батька, але хочу, аби Шевкет став моїм сином.
— Зізнайся: нащо ти йому це сказав?
— Він запитав мене: чи я коли-небудь когось убивав, я чесно відповів йому, що вбив двох людей.
— Аби похвалитися?
— І щоб похвалитися, і щоб сподобатися хлоп'якові, чию матір кохаю. Неважко здогадатися, що вона вдома звеселяє своїх малих башибузуків історіями про подвиги батька, хизуючись перед ними його трофеями.
— Вихваляйся далі! Малі тебе незлюбили!
— Шевкет — ні, зате Орхан любить, — з гордістю спростував я хибні судження Шекюре, — та я для обох заміню батька.
Ми зненацька здригнулися, неначе тінь чогось невідомого й невідворотного пробігла поміж нами в напівтемряві. Поза шкірою пішов мороз. Коли я отямився, то Шекюре схлипувала.
— В мого нещасного чоловіка є брат Хасан. Я два роки жила з ним та свекром під одним дахом, чекаючи чоловіка. Він закоханий у мене. Хасан уже запідозрив щось. Він скаженіє від думки про моє заміжжя з кимось іншим, а певніше — з тобою. Натякнув, що силоміць поверне назад до свого дому. Оскільки кадій не визнає мене вдовою, то вони зі свекром погрожують добитися свого від імені мого чоловіка. Їхнього нападу треба чекати щомиті. А мій батько, як і кадій, теж проти мого розлучення, бо боїться, що коли я отримаю свободу, то, знайшовши іншого чоловіка, покину його самого. Для батька ми з дітьми — єдина розрада його самотності після смерті мами. Ти житимеш разом із нами?
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо ми одружимося, ти житимеш разом зі мною та батьком?
— Не знаю.
— Визначся спершу з цим. Повір: часу в тебе на роздуми небагато. Батько відчуває, що наближається лихо, і він не помиляється. Якщо Хасан зі всякими пройдами та яничарами оточать наш дім і потягнуть батька до кадія, ти засвідчиш, що бачив мого чоловіка мертвим? Ти прибув із Персії, і вони тобі повірять.
— Засвідчу, але я його не вбивав.
— Гаразд. Ти готовий заради моєї свободи разом зі ще кимось сказати кадію, що бачив, як мій муж, стікаючи кров'ю, загинув на полі бою в Персії?
— Серденько моє, цього я не бачив, але заради тебе готовий підтвердити.
— Ти любиш моїх дітей?
— Люблю.
— За що? Відповідай!
— Шевкета — за силу, рішучість, прямоту, гострий розум, упертість. Орхана — бо він ніжний, малий, кмітливий. Я люблю їх уже за те, що вони твої діти.
Моя кароока. Вона всміхалася зі слізьми в очах. Поспішаючи, ніби людина, котрій нетерпеливиться мати все й відразу, вона перейшла до наступної важливої теми:
— Ти повинен закінчити батькову книгу. Її необхідно вручити падишахові. Через цю книгу над нами нависли чорні хмари.
— А що ще вготував шайтан, окрім убивства Заріфаефенді?
Моє запитання було їй не до душі. Вона старалася видаватися одвертою, однак їй не вдавалося:
— Прибічники ерзурумійця Нусрета-ходжі поширюють чутки про безбожність та ґяурський стиль батькової книги. Маляри, охоплені заздрощами, плетуть інтриги один проти одного, так? Ти ж крутився в їхньому колі й знаєш про все краще від мене!
— Брат твого покійного чоловіка, — промовив я, — він має якесь відношення до цих художників, батькової книги й фанатиків Нусрета Ходжі? Чи він сам по собі?
— Ні. Він не пов'язаний із цим. Але страшенно розлючений.
— Коли ти жила разом із Хасаном, ви часто стикалися?
— Як у тісному домі.
Десь неподалік стривожено загарчали собаки.
Я не запитував Шекюре, чому її чоловік, уславлений воїн, володар стількох трофеїв і тимарів, поселив дружину в тісному домі зі своїм братом. Я боязко прошепотів до мого коханого дитяти:
— Чому ти побралася зі своїм чоловіком?
— Якби не з ним, то з іншим.
Це була правда. Шекюре відповіла чітко й коротко, не засмучуючи мене хвалебними піснями на честь свого чоловіка.
— Ти поїхав і не повертався. Образа стала ознакою твоєї любові, але ж озлоблене кохання тяжке і в нього немає майбутнього.
Теж правда, проте не причина її заміжжя з чоловіком-розбійником. Хоч би з її хитрого погляду, неважко було зрозуміти, що після мого зникнення зі Стамбула Шекюре забула мене, як і всі. Її лисяча брехня мала бодай трохи зцілити моє розбите серце, вона є виявом її добрих намірів, яким потрібно віддати належне, — подумалося мені, і я почав розповідати Шекюре, як під час моїх мандрів щохвилини згадував про неї, як тінь коханої щоночі, неначе привид, поверталася до мене. Я відкривав їй найпотаємніші глибини свого серця, чого не робив ніколи й нікому. Я нічого не вигадував і не обманював, та несподівано зловив себе на думці, що моя мова — нещира.
Я вперше в житті помітив: іноді, виносячи власні істини назовні, людина робиться нещирою. Це важливо зрозуміти, бо тоді можеш упіймати свої нефальшиві почуття та бажання. Найкращим прикладом, мабуть, є один із малярів — убивця. Візьмімо найбездоганніший малюнок, скажімо, малюнок коня: нехай він — неперевершене відтворення задуму Аллаха, нехай є найідеальнішим зразком наслідування великих древніх малярів, проте зображення скакуна може не передавати щирі відчуття обдарованого майстра в ті миті, коли його пензель торкався паперу. Щирість маляра або просто таких смиренних рабів Аллаха, як ми, проявляється не в часи піку майстерності й натхнення, а в хвилі помилок і розчарувань, коли спотикається язик. Я жагуче хотів Шекюре. Таке запаморочливе бажання прокидалося в мені ще тільки до однієї казвінської красуні з тонкими рисами обличчя та немов намальованими вустами. Я говорю це тим жінкам, котрі розчарувалися в мені. Наділена Аллахом життєвою мудрістю й гострим розумом, моя люба Шекюре усвідомлювала, які душевні муки, неначе тілесні тортури від китайських катів, я зніс заради кохання; і вона розуміла, що водночас, зустрівшись із нею через дванадцять років, я можу поводитися, як жалюгідний розпусник, чиї очі в темряві засліплені єдино пекучою пристрастю. У Нізамі вуста чарівної Ширін схожі на каламар, наповнений перлами.