Коли діти поснули, я встала з теплого ліжка, і ми з Хайріє заходилися прибирати в кімнатах, де похазяйнував мерзенний ібліс-убивця. Через наші руки пройшли по-варварськи пошматовані книжки, сторінки, чисті аркуші паперу, уламки пюпітра, ящиків із фарбами, скалки філіжанок, череп'яного посуду, каламарів — душогуб, мабуть, бив це все об стіни, а зі скринь пообдирав оббивку. Час від часу ми по черзі вмивалися слізьми, забувши про роботу. Здавалося, сумуємо не так за батьком, як через те, що в кімнатах — такий розгардіяш, що хтось отак жорстоко вдерся в наш інтимний світ. У людей після втрати рідних виробляється одна погана звичка, через яку пройшла сама: вони втішають себе тим, що в домі зберігся колишній плин життя; бачачи, що сонце, як і раніше, заглядає крізь фіранки, котрі, як завжди, висять на своїх місцях, люди не хочуть вірити, що Азраїл уже давно забрав тих, кого вони любили. Батько терпляче й з любов'ю дбав про дім, за його примхливими задумами тут були розмальовані двері, кожен закуток, а нині в його оселі хтось учинив жорстокий погром, і тепер не залишалось ані мрій, ані надії на розраду, той, хто зробив це, вжахнув нас, ніби нагадував про безпощадність пекла.
Покійний таточко під час наших із ним суперечок про надії й смерть часто цитував суру «Алі Імран» зі свого улюбленого ґератського видання «Куран-и Керіму». Спустившись наниз, ми з Хайріє витягли з колодязя чистої води, звершили абдест і стали читати ту ж таки «Алі Імран» з того ж таки ґератського видання. Раптом почули рип хвіртки, але не зупинились. Опівночі вибралися перевірити, чи на місці засув на хвіртці, й підперли її величезним горщиком, у якому батько вирощував базилік, весняними ранками поливаючи його водою з колодязя. Коли повернулися в дім, нам здалося, ніби наші тіні, які витягувала лампа, були тінню когось чужого.
Єдине, що можна було зробити, аби в інших не складалося враження наглої смерті батька, це — обмити його й перевдягти, чим ми мовчки й зайнялися. Лише раз Хайріє прошепотіла, щоб я придержала знизу татову руку. Нас тримав у полоні незбагненний страх, що нагадував якусь безгучну молитву.
Ми зняли закривавлений татів одяг, потім — спідню білизну, побачене викликало в нас подив і збентеження: в темній кімнаті в сяйві свічки його тіло було білим і сповненим життя. Від того вигляду небіжчика ми й досі злякано здригаємося, бо ж тоді розглядали вкрите родимками й ранами голе тіло, забувши про сором. Хайріє побігла нагору по чисту білизну та зелену шовкову сорочку, я ж не втрималася й подивилась на чоловічий орган мого нещасного батька, і відразу стало страшенно соромно. Нарешті ми перевдягай його, старанно змили кров з обличчя, шиї, волосся. Я притислася до батька, вткнулася носом у його бороду й, вдихаючи татів запах, довго-довго плакала.
Дехто вважає мене безсовісною, навіть винною, а я ж ридала ридма ще два рази у цей вечір: 1. Коли, прибираючи верхню кімнату, аби діти ні про що не дізналися, наткнулась на мушлю, яка збереглася з мого дитинства. Піднісши її до вуха, я почула, що голос моря у ній майже затих. 2. Коли побачила пошматованою червону оксамитову подушку, на якій тато сидів упродовж останніх двадцяти років, вона була для мене мов частина його тіла.
Коли все було складено й поховано по місцях, за винятком потрощених речей, Хайріє попросилася переночувати сьогодні в нашій кімнаті. Я різко відмовила. «Щоб діти нічого не запідозрили», — пояснила я їй. А насправді хотіла побути з дітьми наодинці й покарати Хайріє. Вклавшись у ліжко, я довго не могла заснути. Ні, я не думала про той жах, який випав на мою долю, намагалася передбачити: що ще чекає на мене в майбутньому?
31. Мене називають Червоний
Коли автор «Шахнаме» Фірдоусі прибув до Ґерата, придворні поети шаха Махмуда зневажили його як провінціала. Тоді він, скомпонувавши надзвичайно складну риму, прорік перед ними останню мисру[146] чотиривірша, якого ніхто не міг закінчити. У ту мить я був на каптані Фірдоусі. Був на сагайдаку легендарного героя «Шахнаме» Рустема, коли він прямував у далекі краї на пошуки свого зниклого коня, був у згустках крові, коли він своєю диво-шаблею розрубав навпіл страшного дева, а коли Рустем цілу ніч кохався з чарівною донькою шаха, в якого гостював, я принишк у складках їхньої ковдри. Я був там, де Тур підступно відтяв голову своєму братові Іречу, де раті з легенд, прекрасних, наче сни, вклинювались одна в одну посеред степу, був там, де з гарного носа Олександра Македонянина невпинно лилася яскрава-преяскрава кров, після того, як з великим завойовником стався сонячний удар. Я був на одязі вродливої красуні-чужоземки, в чиє зображення закохався сасанідський шах Бехрам Гюрюн, — потім він щотижня проводитиме з нею одну ніч, слухаючи її оповіді; я прикрашав одяг Хосрова від корони до каптану, і Ширін закохалася в нього теж завдяки портретному малюнку. Я — там, де знамена полків, які облягають фортеці, де вкриті обрусами бенкетні столи, де оксамитові каптани на послах, що їх цілують ноги падишахів, де зображені шаблі, які так обожнюють діти. Підмайстри з чарівними очима під пильним наглядом досвідчених малярів тоненьким пензликом наносили мене на цупкий папір, привезений з Індії та Бухари. Я забарвлюю ушацькі килими, орнаменти стін, сорочки, які вдягають через голову вродливі жінки, при цьому дивлячись на вулицю крізь шпарини віконниць, а також — гребені півнів, які зчепилися в бійці, гранати та інші казкові плоди казкових земель, пащеку шайтана, звивисті узори наметів, квіточки, які художники малюють для свого задоволення і їх ледве розгледиш неозброєним оком, вишневі очі цукрових подоб птахів, шкарпетки чабанів, а ще — світанки, а ще — рани й трупи тисяч, десятків тисяч воїв, шахів і закоханих. Я люблю прикрашати поля побоїщ, залиті кров'ю, ніби всіяні квітами, стяті голови, крила янголів, жіночі вуста, каптан найобдарованішого поета, який разом із іншими майстрами пера та гарненькими хлопчиками попиває посеред степу вино й слухає музику.
Чую, як ви запитуєте: що воно таке — бути кольором?
Колір — це доторк ока, музика глухого, слово в темряві. Десятки тисяч років, мандруючи по всіх усюдах та від книжки до книжки, я слухаю розмови духів, ніби завивання вітру, й ось що скажу: мій доторк схожий на доторк янгола. Одна моя половина — тут, вона промовляє до ваших очей, то моя важка половина. А друга — легка — пурхає в повітрі разом із вашими поглядами.
Я — безмежно щасливий, бо — червоний! Моє серце палає, я — найдужчий, не помітити мене неможливо, а тим паче — встояти переді мною.
Я не ховаюся: мені дарують життя не витонченість і не вишуканість — це однаково, що безсиль. Ні. Я існую завдяки рішучості й волі. Я говорю сам за себе. Мені не страшні ані інші кольори, ані тіні, ані юрмиська, ані самотність. Як же це прекрасно: заповнити своїм усепереможним вогнем ту поверхню, яка на тебе чекає! Там, де я, — там палахкотять людські очі, вирує пристрасть, здіймаються брови, калатають серця! Погляньте на мене — яка чудова річ життя! Придивіться до мене: як це чудово — бачити! Жити — означає бачити. Мене побачите всюди. Повірте: з мене починається життя і все вертається назад до мене.
А зараз помовчте й послухайте про те, як я став таким предивним червоним. Вправний маляр, який тямився на фарбах, розтер у своїй ступці найкращих червоних комах, привезених до нас із найжаркіших місцин Індії. Вийшло п'ять дирхем комашиного порошку. Тут-таки в маляра напоготові лежали один дірхем мильнянки та півдирхема лотора. Наливши в каструлю три окка води, художник кинув у неї мильнянку й закип'ятив. Потім додав туди лотора й добряче це все перемішав. Він варив суміш доти, доки настав час випити філіжанку смачної кави. Майстер смакував каву, а я згоряв від нетерпіння, ніби дитя, яке ось-ось має народитися. Від кави в маляра проясніло в голові, а зір став гострим, неначе в джина, він висипав комашиний порошок у каструлю й знову перемішав вариво однією зі своїх чистесеньких паличок, які використовував спеціально для такої роботи. Я вже майже став справжнім червоним, але долю фарби вирішує густина. Вода не повинна перекипіти, однак і знімати з вогню її ще було зарано. Вмочивши кінець палички в суміш, майстер змастив нею ніготь свого великого пальця (в жодному разі не слід змащувати якийсь інший). О-о, бути червоним — це неймовірні відчуття! Моя фарба повільно розповзлася по нігтеві й не скрапувала по краях, наче вода, густина була саме в міру, але проглядався осад. Художник зняв каструлю з вогню й процідив фарбу крізь шматинку, я став чистішим. Потім він ще двічі кип'ятив червоне вариво, доводячи його до шумовиння, добавив трішки галуну та поставив охолоджуватися.
Минуло кілька днів. Каструля з моєю фарбою стояла на тому ж місці, і більше ніхто нічого в ній не перемішував. Мені хотілося забарвлювати сторінки, і взагалі все, що попаде під руку, натомість я непорушно застиг, від чого моє серце розривалося на шматки. У тій тиші я роздумував: що ж таке бути червоним?
Якось у Персії я чув розмову двох сліпих малярів, у той час коли їхній підмайстер виводив візерунки на оббивці сідла коня, якого з пам'яті зобразив один з тих сліпців. Ось про що вони говорили:
— Не дивно, що ми отемніли, адже ж з вірою і натхненням працювали впродовж усього життя, та ми пам'ятаємо, знаємо, який він, червоний колір, які викликає відчуття, — промовив художник, котрий малював коня. — Але якби ми вродилися сліпими? Яким би тоді було наше розуміння цього червоного кольору, що його наносить наш вродливий учень?
— Вдалий приклад, — відповів другий, — проте колір не розуміють, колір відчувають.
— Поясни, мій майстре, як відчути червоний колір тому, хто ніколи його не бачив?
— Якби ми могли доторкнутися до нього пальцем, то відчули б залізо або мідь. Якби зачерпнули долонею, то він би обпік її. Якби спробували його на смак, то дізналися б, що він ситний, ніби солоне м'ясо. Раз поклавши його до рота, напхалися б ним по саму зав'язку. Якби понюхали, то він пах би конем. А якщо він пахне квіткою, то ця квітка — ромен, але не червона ружа.
У ті часи, сто десять років тому, завдяки старанням шахів, європейський живопис не становив загрози для нашого мистецтва. Великі легендарні майстри вірили в свої стилі так само, як в Аллаха, тому лиш іронічно посміхалися, бачачи, як європейські художники забарвлюють у різні відтінки червоного звичайнісіньку рану від шаблі або навіть просте сукно. Для них це була ознака бездарності й самознеславлення. Давні маляри стверджували: тільки поганий, нерішучий, безвільний майстер може використовувати різні відтінки червоного, щоб розмалювати звичайний каптан. А тіні — зовсім не привід для цього. По суті, існує лише один червоний колір, і тільки йому належить вірити.
— А що ж таке червоний колір? — знову запитав сліпець, який зобразив коня.
— Розуміти колір — це бачити його. Той, хто не бачив червоного, той його не зрозуміє, — відповів інший.
— Богохульники, єретики, безбожники теж стверджують, ніби Аллаха неможливо побачити, й зрікаються Його.
— Проте Аллах відкриється тому, хто хоче бачити. У «Куран-и Керімі» з цього приводу сказано: «Ніколи сліпий і зрячий не будуть один одному рівнею».
Гарненький учень повільно забарвлював мною візерунок кінського сідла. Як приємно заповнювати білі прогалини гарного малюнка своєю насиченістю, силою й життєдайністю. Мені аж лоскітно від радості, коли розростаюся на папері завдяки пензлику з котячої шерсті. Я неначе наказую світові: «Будь!» і світ постає з мого кривавого кольору. Той, хто не бачить цього, заперечуватиме, але я — повсюди.
32. Моє ім'я — Шекюре
Діти ще спали, а я вже була на ногах, написала Карі коротеньку цидулку, щоб він негайно прийшов у дім повішеного єврея, сунула папірець у руку Хайріє й наказала мерщій бігти до Естер. Взявши цидулку, Хайріє пильно подивилася мені в вічі, мовляв, чи не трапиться з нами ще якась біда. Але батька вже не було, не було кого боятись, і я поставила служницю на місце різким, суворим поглядом. Так між нами визначилися характер стосунків і правила поведінки. Зізнаюся вам, що впродовж останніх двох років Хайріє змушувала мене нервувати: вона хотіла завагітніти від батька, забула про своє становище рабині й корчила з себе господиню. Поки хлопчаки не прокинулися, я навідалась до тата, шанобливо поцілувала його холодну, але, хоч як дивно, м'яку руку. Я поховала його взуття, кавук, бузкове ферадже, а коли діти повставали, сказала їм, що дідусеві вже краще і він подався до Мустафи-паші.
Повернувшись зі своєї вранішньої прогулянки, Хайріє відразу почала накривати снідати, залишки помаранчевого варення поставила посеред столу. Поки рабиня поралася, я думала, що десь зараз Естер стукає в двері Кари. Сніг припинився, на небі з'явилося сонце.
В садибі повішеного єврея я помітила, як швидко тануть бурульки на карнизах і підвіконнях дому, як у садку, що пахнув пліснявою й прілим листям, дерева спрагло тягнуться до сонця.
Кара чекав на тому місці, де я вчора вперше його побачила, — здавалося, що відтоді вже минули тижні.
Я підняла пече й промовила:
— Радій, якщо на душі радісно. Відтепер нам не перешкоджатимуть татові перепони, заборони й підозри. Вчора, поки ти безчесно домагався мене, хтось, якесь іблісове поріддя, пробралося в наш дім і вбило тата.
Вас, бачу, цікавить не стільки реакція Кари, як те, чому я розмовляю з ним отак зверхньо й нещиро. Я й сама пуття не доберу. Та, мабуть, тому, що ось-ось була б розревілася, він би обняв мене і я стала 6 йому ближчою раніше, ніж того хотіла б.
— Він перевернув дім догори дном, багато речей розтрощив, напевне, був розлючений і знавіснілий. Я не думаю, що після скоєного той убивця тихенько сидітиме в своєму бісівському кублі. Душогубець викрав останню ілюстрацію з татової книги. Я хочу, щоб ти захистив від нього й мене, й нас, і книгу. Але проблема ось у чому: ти виступиш на наш захист як хто? Які твої кревні права?
Він збирався щось сказати, але я м'яко зупинила його поглядом, ніби завжди так робила.
— Кадій вирішить, що після смерті батька моїм опікуном має бути або мій чоловік, або його сім'я. Так було й до смерті тата, бо кадій не визнає мого чоловіка мертвим. Чоловіків брат намагався скористатись із мого скрутного становища, а свекор належно не відреагував на те свавілля, тож я змогла повернутися в отчий дім, не бувши вдовою. Нині батько мертвий, а брата не маю, тож я наче нікому не підвладна. Але, безперечно, моїми господарями є брат чоловіка й свекор. Тобі відомо, що вони, по суті, вже вдалися до дій, аби повернути мене: хочуть погрозами приперти до стіни. А тільки-но довідаються про смерть тата, як негайно вдадуться до жорстких заходів. Тому я приховую смерть батька, щоб не повертатися до них. Та чи не марні мої зусилля? Убивцями можуть виявитися й вони.
Сонячний промінчик, який переможно пробився крізь поламані віконниці й подерті штори, освітивши столітню пилюку кімнати, упав межи мною й Карою.
— Але це не єдина причина, через яку я приховую батькову смерть, — промовила я, дивлячись Карі в вічі й радіючи, що там більше уваги, аніж любові, — я боюся, що не зможу пояснити, де була, коли вбили батька. Боюся, що Хайріє, — навіть, якщо її свідчення не візьмуть до уваги, — може бути учасницею змови, яку плетуть проти мене, а точніше, проти батькової книги. Припустімо, я залишилася без опікуна й оголосила про вбивство батька. Кадій визнає злочин, але потім біди не уникнути. Скажімо, Хайріє може бути відомо, що тато був проти нашого з тобою одруження.
— Твій батько не хотів, щоб ми побралися?
— Ти ж знаєш, він переживав, що ти забереш мене від нього й відвезеш на край світу. Тепер ти не заподієш лиха моєму нещасному татові, а в нього не було б заперечень проти нашого з тобою шлюбу. Чи заперечення маєш ти?
— Ні, моя красуне.
— Це добре. А я не маю опікуна, й немає кому вимагати від тебе калиму. Пробач, це непристойно з мого боку: я обговорюю умови власного шлюбу від власного імені. Але деякі умови в мене таки є, і хоч як прикро, але я повинна висвітлити їх до найменших подробиць просто зараз.
Я довго мовчала.
— Добре, — промовив Кара з ноткою перепрошення в голосі за свою запізнілу реакцію.
— Перше, — почала я, — якщо я тобі обридну, або ти негідно поводитимешся зі мною, або захочеш одружитися ще з кимось, то повинен дати мені право на розлучення, забезпечивши всім необхідним для існування. Ти заприсягнеш перед двома свідками, що зробиш це. Друге, знову-таки заприсягнеш перед двома свідками, що в разі твого зникнення з дому більш ніж на півроку я вважатимуся розлученою, а ти сплачуватимеш мені гроші на прожиття. Третє. Безперечно, після одруження ти переберешся в мій дім, але допоки знайдуть падлюку, котра вбила мого батька, або допоки його знайдеш ти, доти я не ділитиму з тобою подружнє ложе. Я не ділитиму його й доти, доки ти старанно закінчиш падишахову книгу й, шанобливо схилившись, вручиш її Його Величності. Й четверте, щоб ти любив моїх хлопчиків як рідних дітей.