Вона рюмсала й кивала головою. Я сказав їй, що повернуся на білому коні разом зі свідками, хай Шекюре готується — скоро я стану господарем дому, а поки що сходжу в цирульню. Ще хвилю тому в мене й думок таких у голові не було, але слова зринали з уст, немов самі по собі. В розмові зі служницею не покидало відчуття, яке іноді переживав на війні: я вірив, що Аллах любить, піклується про мене й захищає свого раба, отож усе буде добре. Якщо ви хоча б на мить перейнялися цим відчуттям, то зможете втілити в життя найнеймовірніші ідеї.
Я минув чотири вулиці в напрямку Халіча від махаллє Якутлар і в дворі мечеті Ясін-паша застав чорнобородого імама з блідим обличчям, він ганявся з товстелезною палюгою за шолудивими псами. Я поділився з ним своїм горем: батька моєї двоюрідної сестри по матері Аллах забирає до себе, і повідомив імамові про передсмертне бажання хворого — одружити мене зі своєю дочкою; рішенням кадія Ускюдара вона нині розлучена зі своїм зниклим на війні чоловіком. Імам запротестував: згідно з шаріатом жінка після розлучення може вдруге виходити заміж не раніше ніж через місяць. Я заперечив: чоловіка не було чотири роки, отже він не покинув дружину вагітною, а кадій Ускюдара, власне, і розлучив її заради нового шлюбу. Я показав імамові документ, виданий у суді, й запевнив, що ніщо не стоїть на заваді нашому одруженню: так, я родич нареченої, але женитися на двоюрідній сестрі по матері не заборонено, її попередній шлюб — розірвано, і це остаточно, в нас із нею одна віра, ми рівні достатками й станом. Наостанок я додав: якщо він прийме моє золото й відкрито поєднає нас на очах у всього махаллє, то зробить велике добро нещасним сиротам бідної вдови. Чи любить імам-ефенді плов із мигдалем та курагою?
Любить, любить. Однак очі його досі звернуті в сторону собак біля воріт у двір. Він узяв золото, пообіцяв прийти й здійснити необхідний обряд, але перед цим має святково вбратися, дати лад бороді й волоссю, почистити кавук. Імам запитав, який будинок, я описав.
З весіллям, омріяним упродовж дванадцяти років, треба поспішити. Але хіба щось станеться, якщо я забуду про всі небезпеки, про всі тривоги нареченого й довірюся ласкавим рукам цирульника та його солодким теревеням? Стара занедбана цирульня, куди мене принесли ноги, була біля базару на вулиці за Аксараєм. Там колись мешкали дядько, тітка, чарівна Шекюре, там минало моє дитинство, а потім вони переїхали. П'ять днів тому, коли я повернувся сюди через стільки літ, ми з цирульником лиш обмінялися поглядами. Нині ж він обійняв мене; як і личить справжньому стамбульському постригачеві, не розпитував, де я пропадав дванадцять років, а переповів найсвіжіші плітки махаллє й поділився своїми думками про оту важливу дорогу, яка зветься життям, — кожного з нас вона приводить в одне й те ж місце, де підводяться підсумки нашого буття.
Я не скажу, що мені здавалося, ніби не заходив сюди дванадцять днів, а не дванадцять років. Наш майстерний цирульник постарів, по тому як бритва в його тремтячих, укритих пігментними плямами руках добряче витанцьовувала на моїх щоках, було зрозуміло, що він частенько прикладається до чарчини, а ще взяв собі учня, зеленоокого юнака з гарненькими губами та яскраво-рожевою шкірою: той заворожено спостерігав за своїм учителем. Як і дванадцять років тому, тут панували чистота й порядок. Таз, у якому він вимив мені голову, обличчя, добавляючи до води з крана окріп, звисав зі стелі на новому ланцюгу. Старі здоровенні тази — луджені, мангал — почищений, без іржі, бритви з агатовими колодочками — наточені. На цирульникові — випрана шовкова запаска, раніше він лінувався зав'язувати її. Добре, що взяв у підмайстри цього високого, стрункого хлопчину з вишуканими манерами, завдяки йому — і в цирульні порядок, і себе не занехаяв, — подумав я і, замріявшись про подружнє життя, про те, що воно додає парубкові нових сил не тільки на особистому фронті, а й у роботі, твоїй майстерні, віддався цирульникові на втіху, його розпареним намиленим рукам, які пахли трояндами.
Навіть не знаю скільки минуло часу; я розтанув під спритними пальцями цирульника в солодкому теплі, яке йшло від мангала. Після тисяч страждань життя несподівано задарма піднесло мені найбільший подарунок, моєму збентеженню не було меж: з яких таємничих важелів постав цей світ, створений Аллахом, що Йому він має бути вдячний. Водночас мене переймали смуток і біль — у домі, куди я невдовзі ввійду як господар, лежить мертвий мій дядько. Охоплений такими відчуттями, я вже зібрався був рушати, аж чую: до цирульні, чиї двері завжди були прочинені, хтось увійшов. Обернувся, дивлюсь — Шевкет!
Схвильовано, але самовпевнено малий простяг мені якийсь папірець. Холодний вітерець обдав моє серце, й воно здригнулося. Нічого не кажучи Шевкетові, в очікуванні найгіршого я пробіг очима по записці: «Якщо не буде весільного кортежу, то заміж не вийду. Шекюре».
Я потяг Шевкета за руку до себе в обійми. «З радістю, моя кохана!» — хотів я відписати Шекюре. Але де взяти писало й каламар, цирульник не вміє ні читати, ні писати! Тож я тихенько прошепотів Шевкету на вухо:
— Передай мамі: «Добре». — І знову-таки пошепки запитав у малого: — Як дідусь?
— Спить.
Тепер, після весілля, я розумію: Шевкет, цирульник і ви підозрюєте мене в причетності до смерті Еніште (а Шевкет і ще в дечому). Прикро! Я силоміць поцілував хлопчака. Шевкет поспішив додому, анітрохи не задоволений спілкуванням зі мною. Під час весілля він, у своєму святковому вбранні, вороже дивився на мене здалеку.
Шекюре не полишає отчий дім, навпаки — я йду до них у прийми, й цього разу весільний кортеж сприймається як належне. Певна річ, що в мене немає такої можливості, як в інших: повиряджати своїх багатих друзів та родичів і послати їх верхи до воріт Шекюре. Проте я взяв із собою двох друзів дитинства, яких зустрів за цих шість днів після повернення до Стамбула (один із них працював секретарем, як і я, а другий був власником лазні), та ще свого улюбленця цирульника, який з вологими від сліз очима побажав мені щастя. Я зупинив свого білого коня, яким приїздив сюди першого дня, й ось ми вже під ворітьми Шекюре, неначе прибули забрати її з цього дому й відвезти в інший.
Коли Хайріє відчинила ворота, я вручив їй дорогий подарунок. Шекюре, наречена, була в яскраво-червоному вбранні, а від голови аж до низу збігали сухозлітки. Під плач, ридання, охання та ахання, благословенні вигуки (а якась жінка гримала на дітей), вона вийшла з дому й спритно скочила на другого білого коня, приготованого саме для неї. Нарешті наш убогий, невеселий, але гордий весільний кортеж рушив у дорогу; попереду йшли барабанщик та зурнач,[148] яких в останню мить, пожалівши мене, десь знайшов цирульник, удвох вони мляво підтримували святковий настрій.
Щойно рушили наші коні, як я второпав: кортеж заплановано з притаманною Шекюре хитрістю, як запорука міцності шлюбу. Завдяки весільній процесії про шлюб стане відомо цілому махаллє, тобто він здаватиметься законним в очах кожного, й протести проти нашого одруження, котрі виникнуть згодом, не матимуть сили. Та, з іншого боку, так відверто розголошувати про своє заміжжя, наче оповісник на майдані, затівати весілля напоказ нашим ворогам, родині колишнього чоловіка Шекюре, означає з самого початку наражатися на небезпеку. Як на мене, то я б, нікому нічого не говорячи, тайкома побрався з Шекюре й не справляв ніякого весілля, спершу став би її чоловіком, а вже потім захищав шлюб від нападок.
Я гарцював вулицями махаллє попереду процесії на своєму казковому білому коні, а очі мої злякано вишукували Хасана та його посіпак, чекаючи, що вони вилетять з якогось вузького завулка чи темного двору й нападуть на мене. Попід стінами, біля дверей домів стовбичили й витріщалися на наш дивний кортеж старі, дорослі чоловіки махаллє, ніхто до кінця не розумів, що відбувається, але зневаги не проявляв, незнайомці ж зупинялися й вітали нас. Ми проїжджали через невеличкий базар, хоча я зовсім того не хотів. По тому, як раділи торгівці, супроводжуючи нас, далеко не відходячи од своїх прилавків з айвою, морквою, яблуками, з усмішок сумних бакалійників, зі схвального погляду пекаря, котрий гарикав на підмайстрів, щоб ті обшкрібали пригорілі пиріжки, я відразу збагнув, що трунок слухів і пліток Шекюре вже розлито зі знанням справи, за хвилю чутка про її розлучення та заміжжя зі мною розлетілася по махаллє, і люди погодилися з цим. Однак я щомиті був насторожі, готовий до несподіваної атаки ворогів чи щонайменше до якогось злослів'я або в'їдливих випадів. Тому-то мене анітрохи не діймала галаслива ватага дітлахів, що причепилася за нами від базару, малеча вимагала подарунків. Їхня радість і гамір, сама присутність уже захищали нас, були своєрідним визнанням нашого весілля. Я зрозумів це, побачивши, як усміхаються жінки, ледь видимі за щілинами віконниць і за решітками.
Нарешті кортеж — дякувати Аллаху — повертався туди, звідки вирушив — додому. Мої очі були прикуті до дороги, але серцем я був із Шекюре, з її горем. По суті, смуток на мене наганяло саме весілля, а не те злощастя, через яке кохана вимушена виходити заміж у день смерті батька; занадто вже воно непоказне й убоге. Моя ж Шекюре гідна сотень возів із дарами та посагом, учти вершників у соболиному та шовковому вбранні, помережаному золотом, які б гарцювали на конях зі срібною упряжжю та сідлами, розшитими золотом, позаду неї мали б їхати шеренги дочок пашів і султанш, а старі гаремні жінки, сидячи на візках, оповідали б про багатство днів минулих. Не було в нас і чотирьох слуг, котрі побіч коня мусили б нести на палицях багряне шовкове покривало, що під час весілля має закривати обличчя нареченої з заможної родини. Навіть не було кому нести попереду неї здоровенні весільні свічі у формі дерева, обмотані листковим сріблом і золотом, прикрашені сліпучими скельцями, сухозлітками, фруктами. Зурнач та барабанщик не переймались особливою повагою до нашого кортежу, обидва затихли, а попереду нас ніхто не вигукував: «Розступіться, розступіться! Весілля їде», тож святкова процесія розчинялася в базарному юрмиську, змішувалася зі слугами, котрі набирали воду з фонтана на майдані. Від цього всього мені було не стільки соромно, як сумно аж до сліз. Коли ми наближалися до дому, я, сидячи на своєму баскому коні, на мить обернувся й подивився на Шекюре крізь її багряне пече та рожеву мішуру. Ця вбогість принесла їй мало радості, але весільний кортеж щасливо повернувся назад і кохана повеселіла, вона не сумує, — зрозумів я, а на душі відразу стало спокійніше. Як і годиться нареченому, я зняв з коня свою красуню, з якою ось-ось поберуся, поставив на землю, узяв під руку і почав жменями сипати їй на голову акче з тугого капшука, та не поспішаючи, аби кожен надививсь і лишився задоволеним. Дітлахи, які бігли отаркою за нашим похмурим кортежем, кинулися видирати одне в одного монети. Ми з Шекюре зайшли в двір, вимощений каменем, і, щойно вступивши в дім, жахнулися: тут стояв важкий трупний сморід.
Юрма вже розсілася в домі. Побачивши, що Шекюре, й усі інші, старі, жінки, діти (Орхан підозріло позирав на мене з якогось закутка) поводять себе так, наче немає ніякого смороду, я перелякався ще більше; адже ж був упевнений, що не помиляюся, відчуваючи цей сморід, він здавив мені горло, ніс, забився в легені, як колись на полях бою, де трупи розкладаються на сонці, їхні обличчя, очі, губи поточені хробаками, покльовані гайворонням, а одяг пошматовано, пояси, взуття здерто.
На кухні я запитав Хайріє, де лежить тіло Еніште-ефенді, чому дім просяк духом мерця, адже ж нас викриють. Та це не було запитанням, я не говорив, а бурмотав про себе, ніби марив. Щоправда, зловив себе на думці, що вперше розмовляю з Хайріє як господар.
— Як ви й веліли, ми поклали його в ліжко, одягли в нічне, зверху вкрили ковдрою, а в голові поставили склянки з мікстурами. Якщо чути дух, то це через мангал у кімнаті.
Рабиня розплакалася. Дві сльозинки з її очей упали в казан, де, потріскуючи, смажилося м'ясо. По тому, як вона плакала, я запідозрив, що Еніште-ефенді брав Хайріє до себе в оте саме ліжко, та мені відразу стало соромно за свої думки. В одному з кутків кухні тихо сиділа набундючена Естер і щось жувала. Проковтнувши останній шматок, вона встала:
— Зроби Шекюре щасливою, — сказала єврейка, — не забувай, чого вона варта.
Я чув у своїй душі звуки уда, ті самі, які слухав, блукаючи вулицями Стамбула, в перший день свого повернення. Але нині в моїй музиці було більше життя, ніж смутку. Згодом, коли в напівтемній кімнаті, де лежав мій дядько, одягнутий у нічне, імам-ефенді здійснював шлюбний обряд для нас із Шекюре, мене знову переповнювала гармонія музики уда.
Перед тим Хайріє швиденько провітрила кімнату. Лампа стояла в кутку, з якого майже не сягало світло, тому помітити, що мій дядько не хворий, а мертвий, було неможливо, й під час церемонії він виступав опікуном Шекюре. Мій друг цирульник та один старий, якого знало все махаллє, були за свідків. З побажаннями, настановами імама та спільною молитвою церемонія добігала кінця. Раптом уславлений старий чоловік, турбуючись про здоров'я Еніште, вже майже підозріло нахилився над небіжчиком. Імам саме завершив обряд — і я, зірвавшись з місця, схопив свого дядька за закляклу руку й щосили зарепетував:
— Будьте спокійний, мій дядьку, мій ефенді, рідний мій. Я все зроблю, щоб Шекюре й діти жили радісно та щасливо, мали в що вдягтися й що попоїсти.
Потім я прикинувся, ніби чую, що Еніште намагається щось прошепотіти мені зі свого ложа, спертий на подушку. Я шанобливо, з увагою притулив своє вухо до його рота. В благословенну для нас годину ми, молодь, яка шанує сивочолих, немов п'ючи таємничий чудодійний еліксир, слухаємо коротку настанову старої людини, котру найбільше поважаємо. Ця настанова залишиться з нами на все життя. Так і я, з широко розплющеними очима та нашорошеними вухами, вдавав, що слухаю свого дядька. Імам-ефенді й дід із махаллє своїми поглядами свідчили, що схвалюють і вітають мою безмежну відданість, вірність тестю, вони судили про це з того, як я слухаю той шепіт, поради, які дає мені дядько на порозі смерті. Сподіваюся, більше ніхто не підозрює мене в причетності до вбивства Еніште.
Весільним гостям у кімнаті дядька я сказав, що бідолашний хворий хоче залишитися сам. Вони вмить покинули опочивальню. Хайріє понесла плов і смажену баранину в бічну кімнату, де сиділи чоловіки (тепер і я відчував, що запах, який линув від мерця, змішався з ароматами чебрецю, кмину та смаженої ягнятини). Я ж вийшов у передпокій і, вдаючи із себе задуманого, заклопотаного чоловіка у власному домі, відчинив двері до кімнати Хайріє, де зібралися жінки, і, довго не розмірковуючи, переступив через поріг. Очі Шекюре засвітилися радістю, вона анітрохи не зважала на наляканих чоловічою присутністю жінок. Я солодко-солодко подивився на свою кохану й промовив:
— Шекюре, тебе кличе тато поцілувати йому руку. Шлюбний обряд завершено.
Три-п'ять жінок із махаллє, яких Шекюре запросила в останню мить, аби пустити поголос про весілля, та молоді дівчата — судячи з їхніх відданих поглядів — родичі нареченої — оговтавшись і нібито прикривши обличчя, вдосталь надивилися на мене, зважуючи мої достоїнства й недоліки.
Весільні гості розійшлись аж потім, після вечірнього намазу, коли все було з'їдено, вм'ято горіхи, мигдаль, пастилу, льодяники та солодощі з гвоздик. У жіночій кімнаті через дитячі капризи та сварки не витримала й розплакалася Шекюре, малі зіпсували їй настрій; чоловіки ж обсмоктували шлюбну ніч нового сусіда, і їм уже набридло, що я ніяк не реагую, навіть не усміхнуся, сиджу зажурений, не балакаю, а тільки думаю про хворого тестя. На тлі такої пригніченості в моїй пам'яті звідкілясь із глибини зринає лиш одна картина: ще до того, як почали їсти, ми з Шекюре пішли в кімнату дядька поцілувати йому руку. Там, залишившись наодинці, спершу справді щиро й шанобливо приклалися вустами до задубілої, зморщеної руки небіжчика, а потім, забившись у якийсь темний куток, ненаситно, ніби спраглі води, досхочу цілувалися. Гарячий язик дружини проник у мій рот, і я відчув смак гвоздикових солодощів, що ними так ласували діти.
34. Я — Шекюре
Всі розійшлись, останні гості похмурого весілля взулися, поприкривали обличчя й вийшли за ворота, тягнучи дітей, котрі запихалися останніми шматками гвоздикових солодощів. Запала тиша. Ми стояли на подвір'ї. Окрім пурхання горобця, який пив воду з напівпорожнього відра біля колодязя, не було чути ані звуку. Коротке пір'я на невеличкій голівці цієї пташини переливалося в сяйві вогнища на подвір'ї, та й вона враз кудись пощезла, моє серце стискалося від болю — там, нагорі, в порожній хаті, яку окутала темрява ночі, у своєму ліжку спить мій мертвий батько.
— Діти, — звернулася я до Орхана та Шевкета здавна відомим їм тоном, яким сповіщала щось важливе, — ідіть сюди. Дещо маю вам сказати.