Свою розповідь він час по час, тішачись, мов дитина, пересипав веселими історіями. То про фальшивого Мехді, а то про переполох в узбецькій стороні, коли, заради миру, Сефевіди віддали в заручники узбекам недоумкуватого принца, а той наклав там трупу, без угаву стріляючи по них три дні. Він говорив і сміявся. Але чорна тінь, яка ковзнула його обличчям, нагадала мені, що ми досі не розібралися зі справою, від якої в нас обох по спині повзали мурахи.
Я мав єдину, ні з ким не зрівняну вродою дочку Шекюре. Як і всі ті молодики, які бачили її в нашому домі, чули про неї від інших чи навіть дізнавалися про її красу за сто миль звідси, Кара теж утратив голову від Шекюре. Можливо, через те, що тоді, стільки літ тому, майже всі закохувалися в неї, навіть не бачивши жодного разу, я не надав почуттям небожа суттєвого значення. Але Кара завжди приходив до нас додому, його приймали з радістю й любов'ю, а він вишукував слушні моменти побути наодинці з Шекюре. Для мене така любов була неприйнятна, і я сподівався, що він уб'є свої почуття в зародку. Проте Кара, навпаки, відкрито натякнув моїй дочці, що згорає від кохання. Такий крок був помилкою з його боку. Я заборонив йому ступати навіть на поріг нашого дому.
За три роки, в віці, коли жінка розцвітає, моя дочка, не покидаючи Стамбула, вийшла заміж за одного сипахія.[48] Але вояк був з вітром у голові й після того, як дочка народила йому двох хлопчиків, зник і не повернувся — ось уже чотири роки ніхто й вісточки не приніс про нього. Думаю, Кара давно про все знає й без стамбульських пліток та новин, що поширюються в одну мить. Знає — я відчуваю це, ловлячи його погляд у прикрі миті мовчанки, котрі зринають посеред балачки. Йому також відомо, що Шекюре з двома дітьми повернулася два роки тому в отчий дім, і коли він одводить очі на «Кітаб-ур Рух»,[49] що стоїть на полиці для книжок, то прислухається до дитячих голосів у будинку.
Ми ще не говорили про мій новий будинок, який я звів за час мандрів Кари. Швидше за все Кара, подібно іншим молодим людям, твердо поставив собі за мету стати багатим і шанованим господарем, тож поки що, не досягнувши своєї мрії, він не зважувався зачіпати цю тему. Та й мені було соромно говорити про своє двоповерхове помешкання. Не встиг він ще ввійти до будинку, як я сказав йому на сходах, що мій дім — не дивина, такі будували завжди. Хочу, щоб ви знали: в недалекому майбутньому прості сипахії, дрібні тимарджі,[50] набагато бідніші за мене, матимуть змогу зводити такі ж будинки. Зараз ми сиділи в моїй зимовій майстерні. Я здогадувався: Кара відчуває, що в суміжній кімнаті перебуває Шекюре. Тож я відразу перейшов до справи, про яку писав йому до Тебріза й через яку попросив його повернутися до Стамбула.
— Я маю для тебе роботу, схожу на ту, якою ти займався, виготовляючи книги з тебрізькими майстрами, — почав я. — її замовник — стовп неба й землі Його Величність падишах. Про книгу ніхто не повинен знати. Тож володар, без зайвого розголосу, видав на неї певні гроші через свого скарбника. Я переговорив з усіма талановитими художниками з цеху падишаха й дав їм завдання: кому зображати пса, кому дерево, кому коней, кому прикрашати береги сторінок хмарками на обрії. Моє бажання — щоб малюнки відтворювали внутрішній світ падишаха в стилі венеційських малярів. Проте щоб це були не землі та наділи, як на деяких венеціанських ілюстраціях, а образи, які передають внутрішнє багатство володаря, його стани любові й боязні, притаманні смертним. На мініатюрах є й гроші, щоб принизити шайтана та смерть, перед котрими тремтимо від страху. Не знаю, які вже розійшлися плітки через це. Безсмертя дерев, замореність коней, шолудиві пси — символізують сутність падишаха. До справи я залучив художників, відомих тобі під псевдонімами Лейлек, Зайтін, Заріф та Келебек. Навіть у лихі зимові ночі, коли лютує мороз, хто-небудь із них приходив показати мені свої малюнки. Чому наші ілюстрації виходять такі довершені та як ми їх робимо — сказати тобі не можу. Й не тому, що не довіряю чи хочу приховати правду. А тому, що сам не знаю й до кінця не розумію того, на що вони відкривають нам очі. Однак я наперед бачу, якими вони мусять бути.
По чотирьох місяцях після відправленого до Тебріза листа я почув від цирульника з вулиці, де стояв мій колишній будинок, що Кара повернувся до Стамбула, й негайно запросив небожа до себе. Я відчував — моя розповідь передбачає вдертися в наше спільне життя як щастю, так і лихові, котрі пов'яжуть нас у майбутньому ще тіснішими узами.
— Кожен малюнок висвітлює якусь оповідь, — казав я. — Аби оздобити книжку, яку читаємо, художник відтворює її найкращі сторінки: перша зустріч закоханих, герой Рустем стинає хижу голову шайтана, доля сповіщає Рустема, що вбитий ним чужоземець — його власний син; Маджнун, котрий збожеволів од кохання, перебуває посеред темних диких хащів, в оточенні левів, тигрів, оленів, шакалів; Олександр Македонянин приходить перед війною до лісу, щоб дізнатися від птахів про своє майбутнє, й стоїть прибитий горем, побачивши, як орел роздер вальдшнепа… Наші втомлені від літер очі легко читають картинку. Якщо тобі важко уявити написане, побачити його в своїх фантазіях, на допомогу відразу приходить малюнок. Він — немов квітка, без якої рослина немислима. І ніхто ніколи не скаже, що малюнок можливий без оповіді до нього, вважав я.
— Так уважав, — говорив я, ніби каючись у своїх словах, — але малюнок таки можливий і сам по собі. Два роки тому я ще раз відвідав Венецію, як посол падишаха, й передивився там сотні картин, створених чи не всіма італійськими майстрами. Не знав, які сцени яких літературних творів вони відображають, але намагавсь зрозуміти, намагався дошукатися тексту, що ховався за ними. Якось мене вразила картина, на яку наткнувся в палаці. Мені запав у вічі її головний персонаж. Це неначе було моє власне зображення. Ні. Звичайно, то був якийсь ґяур, і він геть не такий, як я. Кругле обличчя, на якому взагалі не проступають кістки, а ще ота щелепа… Слава Богу, його риси анітрохи не нагадують моїх. Проте тоді моє серце тривожно забилося, бо здавалось, ніби розглядаю самого себе. «Це мій товариш, аристократ, як і я», — почув я від венеційського пана, котрий показував мені палац. Тамтешні малярі кладуть в основу полотна все те, що стосується їхнього життя. Ось через вікно на тій бездоганній картині видно сільський маєток біля цвинтаря. Тут-таки й ліс, що здається справжнім завдяки гармонії кольорів з тим же маєтком. На столі лежать годинник, книжки, карта, компас, шкатулки з золотими дукатами, інші безглузді предмети — все це ніби передає той час, життя, похмурий настрій автора. Поруч із тим чоловіком — його донька, красуня небаченої вроди. На них неначе падає тінь демона, шайтана. Багато чого я не можу осягнути в італійському живопису, але відчуваю… Який текст прикрашає і доповнює це полотно? Ніякий, воно саме є текстом, само себе доповнює й творить власну оповідь, зрозумів я.
— Та картина ніяк не виходила мені з голови. Я вийшов з палацу, повернувся до будинку, в якому мешкав, цілісіньку ніч думав про неї. Хотілося, щоб так хто-небудь зобразив і мене. Але ж ні, всі швидко мене забудуть! А в венеційському стилі треба малювати нашого падишаха. Власне, малювати володаря з речами, що йому належать, оточують й одночасно передають його сутність. Ось якою повинна бути наша книга — збагнув я.
— Венеційський пан був зображений так, що відразу ставало зрозуміло: він — реальна особа. Завдяки подібній картині в юрмиську, без особливих труднощів, можна знайти людину, яку ти ніколи не бачив. Італійські майстри винайшли спосіб і стиль живопису, коли передаються риси обличчя, чим насамперед і відрізняються од інших. Усе решта — зовнішні форми, вбрання — відходить на другий план. Це називається портретом. Завдяки йому твоє лице пам'ятатимуть завжди. Навіть якщо ти десь далеко, то достатньо одного погляду на таку картину, щоб відчути твою присутність поруч. Та нехай тебе ніколи не бачили, нехай ти давно помер, завдяки їй з тобою можна зіткнутися віч-на-віч.
Запала тиша. Вікно моєї майстерні виходило на вулицю, його нижню частину закривали наглухо забиті віконниці. Верхня ж частина вікна була завішена тканиною з намальованими на ній восковими свічками. Крізь неї знадвору проникало холодне моторошне сяйво.
— Один з моїх художників, як і інші, таємно приходив до мене розписувати книгу. Ми працювали до ранку. Його заставки були найкращі. Якось уночі бідолашний Заріф-ефенді вийшов з мого дому й ніколи більше не повернувся сюди. Боюся, що мого талановитого майстра вбили.
6. Я — Орхан
— Убили? — перепитав Кара.
Це був високий, вишуканий та трохи страшний Кара. Я ввійшов якраз тоді, коли дідусь сказав: «Убили». Потім він подивився на мене:
— А ти що тут робиш?
Але подивився дуже лагідно, не криючись від гостя, обняв мене, посадив собі на коліна, щоправда, тут-таки й із-садив.
— Поцілуй Карі ручку, — сказав він.
Я поцілував, і той уже зовсім не здавався страшним.
— Яке миле хлоп'я, — промовив Кара, цілуючи мене в щічки, — виросте мужнім, мов лев.
— Це Орхан. Йому шість років. У нас є ще старшенький, Шевкет, тому сім і він неабиякий упертюх.
— Я ходив на вулицю за Аксараєм. Тоді стояв мороз, і все довкола було вкрите снігом та льодом, але там нічого не змінилося.
— Змінюється все. Немає нічого вічного. Нічого, — сказав дідуньо й повернувся до мене: — А де твій брат?
— У майстра.
— A ти чому гут?
— Майстер назвав мене молодчиною і сказав, що можу йти.
— То ти прийшов сам? Старшому брату слід було тебе провести, — сказав дідусь і обернувся до Кари: — В мене є товариш-палітурник, і хлопчаки заходять до нього двічі на тиждень після шкільних занять з Корану.
— Ти, мабуть, як і дідуньо, любиш малювати? — запитав Кара.
Я мовчав.
— Ну гаразд, — звернувся до мене дідусь, — іди, ми ще побачимося сьогодні.
Там було так добре й від мангала йшло таке тепло, що мені зовсім не хотілося їх покидати. Я застиг, удихаючи випари фарби та клею. А ще запахло кавою.
— Малювати по-іншому — це значить дивитися на світ іншими очима. Через це й убили нещасного Заріфа. Його заставки були в старому стилі. Я не знаю напевне, чи він загинув, але те, що зник, — це очевидно. Зараз під керівництвом старшого майстра Османа художники розмальовують для падишаха «Сурнаме».[51] Роботу виконують удома, а Осман сидить у центральній майстерні. Я хотів би, щоб ти спершу пішов туди й подивився на все сам. Боюся, вони перегризлись між собою й вбили Заріфа. Я маю на увазі малярів, яким дав псевдоніми Осман: Келе6ека, Зейтіна, Лейлека[52]… Кожного з них ти застанеш удома…
Щоб зійти сходами вниз, доводилось повернутися назад до передпокою, але з кімнати, де спала Хайріє, почувся шум, і я зайшов туди. Звуки линули не від Хайріє, а від мами. Я побачив, що вона наполовину залізла в стінну шафу. Помітивши мене, мати зніяковіла:
— Де ти був?
Та вона знала, де я був. У стінній шафі була шпарина, крізь яку видно майстерню. А якщо відкрити двері майстерні, то можна побачити й передпокій га кімнату, де спить дідуньо.
— У дідуся, — відповів я і запитав: — Мамо, що ти тут робиш?
— Хіба я тобі не заборонила ходити до нього, коли там гості? — закричала вона, але не голосно, щоб не почув Кара. Потім уже ласкавим голоском запитала: — Що вони там роблять?
— Вони не малюють. Сидять собі. Дідуньо щось розказує, а той слухає.
— А як він сидить?
Я відразу опустився на підлогу й заходився мавпувати Кару: насупивши брови, подивився серйозним поглядом на маму й захитав головою, наче в такт дідовим словам.
— Спустися вниз і негайно поклич сюди Хайріє, — наказала вона мені.
Сама ж присіла, поклала на дощечку для письма клаптик паперу й почала щось писати.
— Мамо, що ти пишеш?
— Чи ж я тобі не говорила мерщій покликати Хайріє?
Я почалапав на кухню. Прийшов мій старший брат. Хайріє поставила перед ним сахан, відсипавши в нього плову, що готувався для гостя.
— Хи — брехло, — випалив мій брат. — Чкурнув, залишив мене самого в майстра, а мені довелося й за тебе робити. Та так, що аж пальці побагровіли.
— Хайріє, тебе мама кличе.
— Ось я доїм і розберуся з тобою. Ти мені дорого заплатиш за неправду й лінощі.
Тільки-но Хайріє вийшла, брат, навіть не доївши плову, метнувся до мене. Я не встиг утекти. Він схопив мою руку й став її викручувати.
— Пусти! Шевкете, пусти! Боляче!
— Ти ще будеш тікати від роботи?!
— Ні, не буду.
— Поклянися!
— Клянуся.
— Заприсягни Кораном.
— Присягаю Кораном.
Проте він не дав мені спокою й поставив на коліна. Ох і дужий же був — однією рукою запихав собі до рота ложку плову, а другою й далі викручував мою руку.
— Знову цей деспот знущається над братом, — сказала Хайріє, накинувши на голову хустину й збираючись на вулицю. — Відчепись од нього!
— А ти не лізь, дочко раба, — випалив брат, не відпускаючи мене, — куди ти намилилася?
— Купити лимонів.
— Брехуха — у хаті повно лимонів!
Він попустив мою руку, і я, швидко вислизнувши, копнув його ногою й схопив для оборони свічника за ніжку. Але він притьмом вибив його з моїх рук і повалив мене додолу.
— Ах ви ж кара Аллахова на мою голову! — почувся голос мами. Вона ледь стримувала крик, щоб не почув гість. Як вона спустилася, покинувши передпокій і не потрапивши на очі Карі? Мати розборонила нас.
— Ви ж паршивці, срамота роду людського, — говорила вона.
— Орхан нині обдурив мене, — обізвався Шевкет. — Накивав п'ятами з майстерні, і я працював за двох.
— Замовкни! — сказала мама, давши йому ляпаса.
Хоч вона вдарила й несильно, та брат розплакався.
— Хочу до тата! — ревів він. — Коли повернеться, тато дістане з піхов свою червону шаблю, й ми хутко переїдемо з цього дому назад до дядька Хасана.
— Замовкни, — повторила мама. Вона вмить так розгнівалася, що схопила Шевкета за руку й поволокла в найтемнішу комірчину дому. Я посунув за ними. Матінка відчинила двері й глянула на мене:
— Обидва сидітимете тут.
— Але, мамо, я ні в чому не винен, — сказав я.
Проте ввійшов досередини, і вона замкнула двері. Тут не було щоб аж надто темно. Крізь віконниці проглядалися гранатові дерева, й проникало бліде сяйво. Однак я злякався й заскиглив:
— Мамо, випусти, я змерз.
— Не реви, боягузе, — гримнув Шевкет. — Зараз випустить.
— Ви що — збираєтеся бешкетувати, поки гість устане й піде? — сказала мама, звільняючи нас. — Гаразд, досить з вас. Сидіть на кухні біля вогню, доки Кара піде. Й щоб духу вашого не було нагорі.
— Ми нудьгуватимемо самі на кухні, — перебендювався Шевкет. — А куди пішла Хайріє?
— Це вже занадто: всюди ти пхаєш свого носа.
Зі стайні почулось іржання. Це іржав не дідусів кінь, а кінь Кари. В усіх нас відразу піднявся настрій, наче сьогодні свято або ми маємо їхати на ярмарок. Мама усміхнулася, ніби підбадьорюючи нас, і, ступивши два кроки вперед, відчинила двері, які вели до стайні.
— Тпру! — закричала вона туди.
Потім заштовхала нас на кухню, де пахло жиром та мишами.
— Пам'ятайте: ані кроку звідси, поки піде гість. І не бешкетуйте, а то він подумає, що ви розбещені, вадливі діти.
— Мамо, — тихенько промовив я, — мамо, дещо тобі маю сказати. Хтось убив нещасного майстра нашого дідуся.
7. Моє ім'я — Кара
З першого погляду на дитину я відразу збагнув: до чого оманливими були мої спогади про личко Шекюре. Воно мало бути досконалим, як і в Орхана, підборіддя довшим, аніж я уявляв, і ротик її повинен бути значно меншим, губи вужчими. Впродовж дванадцяти років, мандруючи від міста до міста, я округлював й округлював її вуста, вимальовував їх у своїх нестримних фантазіях повними й соковитішими за перестиглі вишні.