— Він вас фотографував?
— Він усіх фотографував, бо я у нього не перша і не остання. І боюсь, навіть не двадцять п'ята. Спочатку нормально знімав, як у ательє. Красиво так і задарма. Мовляв, батькам надішли, хай порадіють. Ну, а ми — що? Сільські дурепи. Де ми те життя до Києва бачили? А він такий культурний, у жінок навіть закурити дозволу просить… слова усі теж такі, як у книжках чи в кіно. Голову задурити вмів. І про любов, і про почуття… хоча, що я про це діло знала? Мене ж так батьки виховували. Як я у мами про «це діло» питала, то вона мені кричала: цить, як тобі не соромно! А батько, як вип'є, то своє: принесеш байстря у пелені, вб'ю обох! Тож коли Едік мене вперше на тахту завалив, я й не зрозуміла спершу, що він робити збирається. А як зрозуміла, то вже пізно було.
— Завагітніли від нього?
— Я ж нічого не тямила, а він заспокоював: я, каже, все знаю, про все подбаю. Може, й знав. Але не дбав. А як я залетіла, то знущатися почав, мовляв, якщо сучка не схоче, то кобель не скоче.
— Вибачайте, може я щось не те скажу, але можна було в профком піти, в дирекцію, до його редактора, нарешті. Чого ж ви? Не в лісі ж живемо.
— А він пообіцяв по всьому заводу порозкладати оті фото, де у мене все видно, як на кріслі у гінеколога. І ще в село послати, в кожну хату. Я ще дужче злякалася і втекла. Забігла до одної землячки, вона мені аборт організувала, тільки щось там уже не так вийшло, ледь сама на той світ не пішла. Ну, видряпалася, але бачите, яка стала? Ні здоров'я, ні життя…
— Вибачайте, що мучаю, але в мене служба така, собача. Ви часом не пам'ятаєте, де він оті знімки ховав, котрими вам погрожував?
— Сумка у нього була така: чорна, велика, там завжди фотоапарат лежав і ще щось. Він її завжди з собою носив. Отам вони в нього і були, у чорному такому конверті. Коли умовляв знятися, казав: це тільки для нас із тобою, для нас із тобою. А вже потім… усім покажу, всім розішлю…
— Заспокойтеся, він уже нікому нічого не покаже і нікуди не пошле.
— Тоді для чого ж вам ці фото потрібні? Аби знайти ту, що вбила?
— Аби вони випадково в чужі руки не втрапили. Слово таке «шантаж» чули коли-небудь? Оце те, що він колись із вами робив. Між іншим, кримінальний злочин, за це строк належить.
— Тепер знаю, а тоді поняття не мала. От і вляпалася… шкода тільки, що мене випередили. Я б його… він би у мене помучився! А з цими фотками що робити будуть?
— Знищать після суду, як речовий доказ.
— Господи, швидше б!
— Тому і прошу пригадати все, що знаєте.
На жаль, знала вона небагато. Хоча підтвердила головне: крім порнографії, підтоптаний Едік розважався ще й шантажем. І то напевне мій друг-психіатр зміг би визначити, від чого покійник мав більшу втіху: власне від сексу чи зі знущання над беззахисними дівчатами.
Технологію зваблення, даруй за цинізм, ми, звичайно, до справи підшили. В усякому разі, це дало нам підстави не тільки продовжити слідство, а й виділити мені на підмогу ще кілька інспекторів. Вони добряче розпрацювали оточення фотографа, перевірили всі його зв'язки за останні кільканадцять років. Але не знайшли двох дуже суттєвих для нас речей: де і у кого він заховав найважливіші речові докази. Складалося таке враження, що ми маємо справу не з людиною, у якої, щоправда, збочена психіка, а з якимсь раком-самітником, який лише раз-пораз визирав з-під своєї скряжки, хапав дурну рибку, що підпливала надто близько, висмоктував і викидав.
Все, що ми могли на той час розшукати традиційним, оперативним шляхом, ми розшукали. І це мусила визнати навіть прокуратура, котра хоч і не надокучала, але час від часу встромлялася з недоречними запитаннями. І на тому спасибі.
До речі, алібі прибиральниці ми, звичайно, перевірили. Воно було бездоганним. На момент убивства фотографа вона вилежувалася у витверезнику. І не вперше…
Доки оперативники трусили всіх бодай віддалено причетних, а я малював чортиків у робочому зошиті і плакався портрету Л. І. Брежнєва на стінці, у гуртожитку зафіксували один дивний дзвінок. Якийсь чоловічий голос поцікавився нашим фотографом, де він, мовляв, у себе чи на роботі? Непроінструктований вахтер (не той, що з колишніх конвойних), щоправда, поцікавився, хто дзвонить. Зачувши, що родич, взяв і ляпнув:
— До міліції звертайтеся, він чи то пропав, чи то його вбили. Бо вже і нас тут усіх передопитали, і в кімнаті навіть плінтуси поздирали. Це ляпало вилетіло з роботи — аж загуло. Проте, й мені перепало. Генерал не втримався, щоб не ущипнути:
— А ви, товаришу капітан, обов'язково беріть із собою в напарники когось із незакінченою середньою освітою. Такого, що від життя не відірвався. І тоді ви будете робити філософські узагальнення, а він працюватиме зі свідками і речовими доказами.
Я хотів, звичайно, огризнутися, що в усій Управі незакінчену середню освіту має тільки мій безпосередній начальник — Старий. Атестат зрілості екстерном, звичайно, до уваги не береться. Але щось мене стримало від продовження дискусії. Я тільки сказав:
— Єсть бути ближчим до життя!
І пішов до редакції.
Після екскурсії у морг редактор був, як шовковий: без офіційності, але й без амікошонства. Та й решта співробітників, із блатняками включно, після багатогодинних розмов з нашими оперативниками вже не позирали на мене зверхньо.
— Я розумію, товаришу капітан, — делікатно почав журналістський начальник, — це не від вас залежить, але коли приблизно ви закінчите слідство?
— А що, виникли якісь проблеми?
— Власне, дві. Одна велика, а друга маленька, але похідна. По-перше, нам же треба когось взяти на його місце.
— Ну, так беріть, міліція тут до чого? Ви ж його бачили, оскаржувати не буде, хіба що у страшному сні.
— Та ви розумієте, для того, щоб взяти іншу людину, нам треба звільнити попередника. У даному випадку — в зв'язку з фізичною смертю, формулювання таке.
— Ну, так звільняйте.
— Та ви розумієте, кадровики вперлися. Кажуть, виключно на підставі свідоцтва про смерть, а нам його загс не видасть без вашої довідки.
— Тепер я знаю, що робитиму, коли за мною прийде смерть. Я зажадаю від неї довідку від того, хто її послав. Із круглою печаткою… Добре, давайте другу проблему.
— Ви ж опечатали лабораторію, а нам треба терміново передати негативи в державний архів. Звідти вже двічі дзвонили.
— А навіщо це їм? Хіба ви свою газету туди не надсилаєте?
— Надсилаємо і не тільки туди. Але газета — то один архів, а фото-кіно — зовсім інший. Вони навіть у різних приміщеннях. Преса біля Золотих воріт, а фото-кіно у Софійському заповіднику. Ви хіба не звертали уваги? Це ж коло вас, там і вивіска є на стіні.
— А ви що — негативи раз у п'ятирічку здаєте? Бо їх же там, на стелажі, пригадую, коробок зо тридцять стоїть, якщо не більше.
— Та ми їх раніше взагалі не здавали — і негативи, і позитиви. Республіканські, обласні і міські видання — це я знаю зі старої роботи — щороку відсилають. Але не всі поспіль, а тільки ті фото, що друкувалися. А це якийсь новий порядок завели з минулого року, що тепер і робочі матеріали треба здавати, і багатотиражкам теж.
Я тільки розтулив рота, мовляв, вигрібайте своє добро, а щодо довідки, то я попрошу у начальства у порядку винятку — ще до закінчення слідства. І раптом ледь не прикусив собі язика. Я ж ті негативи на світло не розглядав, повірив тому, що на конвертах написано! Ану там в якусь підбірку передовиків затесалася зовсім інша тематика? Адже будь-який фотограф як знімає? Доки до кінця котушку не доклацає, проявляти не буде. Тож цілком ймовірно, що мій бригадир-передовик і Едікова русалка на якійсь плівці — сусіди.
Коли я зайшов до лабораторії, усвідомлення своєї геніальності втратив миттю: коробок було з п'ятдесят і у кожній лежало десь приблизно тридцять — тридцять п'ять конвертів з касетами. Загалом — мало не дві тисячі «одиниць збереження» — так, здається, називаються вони у архівістів. Тому я одразу порадив редактору:
— Ви б пояснили цим, які негативи у вас вимагають, що так просто здати всю цю гору неможливо. Тут грузовик у директора просити треба…
— А я вже казав. А вони: нічого, самі приїдемо. Напевне, їх хтось згори прикрутив, що вони такі добренькі. Мені колись для своєї халтури пару старих фотографій знадобилося. Так ці архівні пацюки ганяли мене по інстанціям, як старшина салагу. Хоча, «дай» — то не «на».
Саме ці слова і мобілізували мене до негайних дій. Передивитися негативи, звичайно, потрібно, але ж яка це купа часу! А час підпирав, у будь-який момент могли з'явитися архівісти, завантажити все у «рафік» — і поминай, як звали! Дідька лисого потім підступишся. З іншого боку, мені абсолютно не хотілося сваритися ще з архівістами. Як вони такі зануди, то попсують нерви — дай Боже моїм ворогам! Найдієвіше у цій ситуації — з'явитися особисто з могутнім підкріпленням у вигляді офіційних паперів плюс моя вища філософська освіта.
Вже у приймальні директора архіву я похвалив себе за передбачливість. Бо з таблички на дверях зрозумів, що збереженням для нащадків усіх фото і кінодокументів керує не якийсь там бюрократ, а доктор наук і членкор республіканської Академії! А редактор казав — пацюки!
Директор уважно прочитав службового листа на бланку управи і підписом Генерала, а потім розгублено розвів руками:
— Вибачте, але тут якась дифамація. Тобто, я хотів сказати — вас неправильно поінформували. Ми справді забираємо на збереження оригінали негативів з багатотиражок, але в тому самому порядку, що і з інших газет та журналів. Тільки ті фото, які були опубліковані. З відповідним формуляром. А робочих матеріалів ми навіть у Давидзона не вимагаємо. Зрозумійте, архів же не безрозмірний. У нас одних районних газет біля шестисот. Навіть якщо раз на тиждень і по одному фото — скільки це вже буде? Три тисячі одиниць зберігання на рік! А є ж такі, що не по одному дають і частіше виходять. Тому нехай не умовляють, передадуть нам те, що належить згідно з інструкцією, а решта — то їхній клопіт.
— А давно ви оцей порядок для багатотиражок встановили?
— Доки їх було небагато і поліграфія шкутильгала, то такої потреби не було. А тепер, коли все налагодилося, то… четвертий рік буде.
— Як? Не з цього року?
— Ні, я ж сам це розпорядження підписував, тому добре пам'ятаю. Це, мабуть, точно хтось у редакції наплутав… ви хоч бачили ті архіви?
— Бачив, там коробок з п'ятдесят.
— І куди би ми все це добро поділи? Нам би за рік Палацу спорту не вистачило.
Я вибачився перед членкором, повернувся в Управу і подзвонив до багатотиражки. Редактор не повірив;
— Як це — ми переплутали? Щойно перед вами нам подзвонили і попередили, що машина буде завтра.
Оце уже цікаво.
Наступного ранку в кабінеті редактора замість нього сидів я і вдавав з себе акулу пера, шакала ротаціонки і… як там іще писали Ільф та Петров? Не пам'ятаю. Не в цьому суть. Ще кілька оперативників дуже вдало замаскувалися по сусідству. На прохідній теж були наші люди. Одне слово, навіть якби замість підозрюваних у вульгарному вбивстві з'явився б спецпідрозділ ізраїльських диверсантів з метою викрасти секрети виробництва «мотьчиної фабрики» з гендиректором на додачу — і у них би нічого не вийшло.
Точно у визначений час замість кремезного одноокого Моше Даяна до кабінету увійшов типовий слов'янин: молодий, худющий і десь навіть гарний. Як на мене — так занадто красивий для чоловіка, але то справа смаку. Привітався, представився, сказав, що він з Держархіву, і попросив допомоги у перенесенні негативів до машини, бо часу, мовляв, в обріз. Я водночас і вибачився, і заспокоїв:
— На жаль, мої в розгоні, позачерговий номер готуємо. Я мушу бути на телефоні. Але ви не переймайтеся, коробки легенькі. Тільки не забудьте залишити мені акт прийому-здачі, бо за ворота не випустять. У нас, знаєте, режим.
Ми з колегами мали величезне задоволення від того, як молодик кривився, струшуючи з коробок пилюку, а потім тягав їх до машини. І лише коли все було винесено і завантажено, я з безневинним виглядом простяг йому аркуш з актом, який він заздалегідь залишив у мене на столі:
— Розумієте, люб'язний, згідно з нашою міністерською інструкцією такі документи підписують керівники установ, а не начальники служб. А тут у вас замість директора заввідділом автограф залишив — і то якийсь невиразний. І потім — бланк. Для матеріальних цінностей необхідний гербовий, а у вас для звичайного листування. Просто не знаю, що з вами робити.
Молодик виразно занепокоївся.
— Та я вам довезу! Щоб двадцять раз не крутитися, я цей акт залишу, а той, що вам треба, закину додатково.
— Це не мені треба, це для порядку треба. Порядок — перш за все. Ви це мусите знати, мабуть, не вперше ж оформлюєте.
— Та я, власне, недавно — за призначенням. Молодий, знаєте, спеціаліст. У нас теж запарка, от мене і послали. Але це ж не патрони. Давайте, я відвезу і одразу повернусь. Бо мені ще треба з «Арсеналу» негативи забрати, а там уже чекають.
— Ну, раз не патрони, то й ми не будемо зайвої бюрократії розводити. Зараз я зателефоную вашому директору, і якщо він згоден підтвердити ваші повноваження, то забирайте наше добро разом із тарганами. А, до речі, як ваше прізвище? Бо тут, в акті чомусь не вписано, лише прочерк стоїть.
Я ще не доторкнувся до телефону, лише руку простягнув, як молодий спеціаліст вже опинився біля дверей. Там його лагідно прийняли двоє дебелих оперативників, закрутили руки, клацнули наручниками і принагідно дали по шиї — легенько, тільки натякнули, щоб не дригався.
Справжній акт я таки підписав. Тільки, звичайно, не про передачу негативів до держархіву, а про тимчасове вилучення як важливі речові докази по кримінальній справі. Потім уся наша кавалькада попрямувала до Управи. Найбільше перелякався водій «рафіка», якого молодик найняв за пляшку. Бо подумав, що його вплутали у якусь грандіозну аферу з крадіжкою державного майна — на великий строк відсидки. Але забігаючи наперед, скажу, що на радощах ми навіть не здали його даішникам. Списали протокол і відпустили.
Я не мав сумніву, що прилапав якщо не самого вбивцю, то як мінімум дуже причетну до цього особу. Тому своє повернення до Управи обставив у традиціях тріумфів давньоримських імператорів. Спочатку оперативники довгою вервечкою несли коробки з негативами, потім під руки не стільки вели, скільки тягли напівпритомного підозрюваного і, нарешті, позаду з безневинним виглядом ішов ваш покірний слуга.
Коли хлопці почали складати коробки в кутку кабінету Старого, він спочатку мовчки розглядав це дійство і лише згодом, зобачивши мене, поцікавився:
— Олексо, це що, у нас виїзна торгівля?
— Так точно! Речовими доказами. А ось і експедитор. Хлопці, садіть його на стілець, бо сам він, здається, ще не в змозі.
А потім до затриманого:
— Громадянин, як вас там, якщо не втямили, то пояснюю офіційно: це Управління внутрішніх справ міста Києва. Конкретно — відділ особливо небезпечних злочинів карного розшуку. Ось цей серйозний товариш — мій начальник, а я старший інспектор, капітан Сирота. Якщо вас цікавить, у якості кого ви тут опинилися, охоче поясню. Вас підозрюють у співучасті, поки що у співучасті, у скоєнні вбивства з обтяжуючими обставинами. Згідно з останніми поясненнями Верховного Суду, доводжу до вашого відома, що саме поняття «співучасть» у даному випадку означає не лише безпосередні фізичні діяння, які призвели до смерті жертви, а й свідому співпрацю з безпосередніми вбивцями з метою підготовки або приховання слідів злочину. Відповідно це тягне за собою повну міру кримінальної відповідальності. У вашому випадку — від дванадцяти до п'ятнадцяти років таборів суворого режиму або смертна кара.
«Як по писаному чеше, зараза!» — було написано на обличчі у Старого. Але він сказав дещо інше.
— Нагадайте затриманому стосовно пом'якшуючих обставин, товаришу капітан.
— А, так, вибачте. Товариш підполковник мають на увазі щиросердне зізнання і активну співпрацю зі слідством.
Красень почав поступово приходити до тями:
— Як же я можу активно співпрацювати, коли я в наручниках? І потім, до чого цей поспіх?