— По-перше, я міг на хвилину відійти. Я ж не стирчу на прохідній добу без перерви. А потім — він і раніше зникав на кілька днів.
— Без попередження?
— Часом казав: як хто буде питати, мене немає. Справи.
— І що — питали?
— Та ні. Людина він самотня, з нашими теж не дуже знається. Ви ж бачили, який у нас контингент.
— І все ж таки, хтось до нього приходив, наприклад, у гості?
— У нас пропускний режим.
— Здогадуюсь, який у вас режим. Оті дами зі сто сімнадцятої яким чином туди втрапили? То ж не ваші, не з гуртожитку.
— Товаришу капітан, прошу зафіксувати: я вже два роки сигналізую коменданту, аби поставив грати на вікнах туалету другого поверху.
— А чому саме другого? А на першому у вас що?
— На першому у нас все гаразд. Всі можливі шляхи проникнення стороннього контингенту надійно перекриті. Але вони лізуть спочатку по пожежній драбині до другого поверху, а звідти — у вікно жіночого туалету.
— Я би на місці вашого спорторга стояв під тим вікном і видавав баришням значки «Альпініст СРСР». А назад вони що — теж через вікно, по пожежній драбині?., особливо, добряче випивши, як-от сьогодні, наприклад? Чого мовчите? Підказати? Входять вони, може, і через другий поверх, а от виходять через вахту, підмазавши вас і ваших напарників. Тільки не махайте руками, я вам не першокласник. Життя трохи знаю. Ви де до пенсії працювали?
— У Головному управлінні таборів. Останнє місце роботи — начальник зміни охорони тимчасової зони на одній «хімії».
— Ну бачите — от вам і пом'якшуюча обставина. За стільки років втомилися від режиму, тепер дозволяєте собі розслабитися. Та я не про вас зараз, а про фотографа. Дами до нього приходили?
— Виключно родички. Я ж вам казав — людина він самотня, культурна, йому товариство потрібне, але не таке, як наше. Тому він, я так розумію, свої справи у місті облаштовував. Хоча, часом і сюди приводив.
— Що за народ?
— Племінниці. Такі, знаєте, культурні, молоденькі, соромливі. Проїздом у Києві. Він їм столицю показував.
— Щось тут у вас племінниці у моді. Мене теж одна сьогодні у свої дядьки записала. І почім брали за родичку?
— Товаришу начальник, то наклеп.
— Не морочте голову своєю принциповістю. Може, хтось у неї й повірить, тільки не я. То скільки?
— Символічно. І не одразу, а потім. Бо ще баришня подумає, що її в бордель привели. Він сам наполягав.
— Що поробиш… репутація установи — то свята справа. Прізвища племінниць фіксували? Звичайно, ні. Ну, а хоча б опізнати при нагоді зможете?
— Спробував би, але я теж людина вихована, я на них не витріщався, як деякі.
— Кажете, вихований, культурний, тактовний? А це ви одразу із зони сюди влаштувалися чи з пересадкою?
— На Трухановому острові трохи попрацював у більярдній.
— От-от-от! Труханів острів! Більярдна! Там пару років тому кумедна історія трапилася. Одному невихованому і некультурному більярдного кия в очко встромили. Тупим кінцем. Ви, часом, із тим бідолахою не знайомі? Я так і думав. Він, кажуть, одразу ж звільнився. Я вам скажу, як більярдист більярдисту — бувають моменти, коли і відсутність вихованості, і її надмір однаково шкідливі для здоров'я.
Квартирка у покійника була невеличка, меблів мінімум, все, як я вже казав, лежало і стояло на своїх місцях, тому експерти зі своєю роботою впоралися швидко. Ніяких свіжих відбитків поверх кількаденної пилюки не фіксувалося. Не було також спроб зламати замок чи відчинити його не своїм ключем. Через вікно — ані по карнізу, ані згори за допомогою мотузки — ніхто до приміщення не навідувався. На деяких предметах побуту, зокрема, на чашках, вдалося зафіксувати старі відбитки пальців, але проблема полягала у тому, що з точною їх ідентифікацією доведеться зачекати до віднайдення бодай хоч рук покійника. Раптом це він із них пив. А раптом — хтось із племінниць. В усякому разі, експерти пообіцяли порівняти їх із архівними, але ми — не Америка, у нас фіксують тільки пальчики кримінальних елементів. А цю публіку, як я був глибоко переконаний, фотограф тягати до себе в «гостинку» не став би.
Я відпустив понятих, бо пригадав, що в гуртожитківському блоці на мене вже добру, годину чекають передовики виробництва з подругами. Як на сьогодні, то я вже досить з гегемону познущався.
Та з'ясувалося, що я недооцінив ступінь сп'яніння учасників оргії. Скидалося, що йдеться навіть не про «перебор», а про гостре алкогольне отруєння. Довелося гарикнути:
— Або ви за півгодини самі себе до тями приведете, на дурняк, або вам це зроблю я, але за гроші. Через витверезник. Із відповідним повідомленням на роботу. Тож готуйтеся наступного року не чергового «Москвича», а комендантову тачку пропивати, в якій він сміття возить.
Те, що вбивця чи вбивці мене, судячи з усього, не випередили, я був майже впевнений. Але оце «майже» все одно не давало мені спокою. Раптом убивця такий самий акуратист, як і його жертва? Прийшов у рукавичках, забрав ключі покійника, непоміченим прослизнув у секцію, старанно все оглянув… знайшов або не знайшов те, що йому потрібно — і зник, подбавши про максимальне ускладнення найближчого майбутнього капітана Сироти.
Ну, що ж, недаремно ще у Святому письмі сказано: шукайте і віднайдете. І я віднайшов. А якщо точніше, не віднайшов того, що мало би тут бути — за логікою. У приміщенні не було жодного негативу з робочими матеріалами. За винятком кількох широкоформатних кадрів, як я зрозумів, спеціально для публікацій у журналах. Безневинні київські пейзажі: дерева, квіти, пам'ятки архітектури, легенькі хмарки на чистому небі. Суцільна тобі теорія безконфліктності. Крім того, я не знайшов у «гостинці» кофру з апаратурою. Не було його ані на роботі, ані в редакції. А це вже щось. Японську апаратуру за кілька тисяч доларів не викидають до сортирів і смітників із такою легкістю, як розітнутий труп.
Насамкінець обшуку я вдався до дрібного акту мародерства: зайшов на мініатюрну кухоньку, вибачився подумки перед покійним господарем, витяг із шафки його джезву, банку доброї молотої кави і заварив собі чималеньку порцію. Потім заліз у куток і з насолодою висьорбав усе до краплі. І лише після цього запросив на розмову коменданта. Не до його кабінету, а сюди ж, на кухоньку.
Відставник ріс у мене на очах.
— Так що ви можете розповісти про жильця цієї кімнати?
— Якби я, товаришу капітан, точніше знав, що саме вам потрібно, або що він такого зробив, то це б мене зорієнтувало.
— Досить стелити собі соломку, кажіть, як є.
— Людина обачна, солідна, не те, що деякі, наприклад, пожильці із сто сімнадцятої… Правил соціалістичного гуртожитку не порушував. Щоразу, коли просили підновити наочну агітацію, не відмовлявся. А так що скажеш?
— За нашими даними, востаннє його бачили у суботу в першій половині дня, коли виходив. А от чи повертався він до гуртожитку після цього?
— Я не бачив навіть, коли він виходив. У нас не казарма, перекличок перед відбоєм не проводимо. А не завадило б…
— Ну, тоді вже одразу вішайте на всіх вікнах грати і чіпляйте пожильцям на спини номери. Жартую.
— Зрозумів, товаришу старший інспектор. Організуємо допит вахтерів.
— Тільки не у вас — у мене в Управлінні. По-вісточки я вам залишу, роздасте. А поки що піду гляну на вашу комплексну бригаду після балу-маскараду.
Видовище було незабутнє. Бо крім найдійовішого народного способу, описаного ще Сергієм Єсеніним як «пальці в рот і веселий свист», хлопчики з дівчатками застосували ще й термічну обробку: холодний душ. І ось результат: баришні виявилися набагато молодшими, аніж мені спочатку здалося. Що то невдало накладена косметика!
Я почав суто офіційно:
— Якщо комусь, громадяни, на момент нашого несподіваного знайомства позакладало вуха, то дозвольте відрекомендуватися ще раз. Я капітан Сирота, Київський карний розшук. Дозвольте також поздоровити вас із заслуженою перемогою у Всесоюзному соціалістичному змаганні.
Бригадир від реагував негайно:
— Спасибі. Тепер я розумію, що то ви нам салют давали з нагоди, так би мовити, трудової перемоги…
— Мені подобається тверезий хід ваших думок. Як хто ще не до кінця витверезів, дозвольте запитаннячко: ви не бажаєте недопропиту частину грошей передати у Фонд Миру?
— Ми що — п'яні? — із кутка буркнув хтось, але тут-таки прикусив язика.
— Бачу, всі вже тверезі, наче скельце. Тоді — хто тут у вас за старшого? Представте мені своїх дам.
— Оце Соска, це Помпа, а руда — то Земснаряд. Ну і ота, що в кутку, — Вампірка.
— Чим ви тут займалися до мого приходу, можете не пояснювати, я все зрозумів. Нормальні імена у них є? А, до речі, всі повнолітні? Бо інакше можна заробити сто дев'ятнадцяту статтю УПК УРСР.
— Соска — неповнолітня? — заіржав невидимий мені «хтось у кутку». — Ну, ви даєте!
— Дають вони, а я статтю визначаю.
— Та всі, всі повнолітні. І потім — ми по согласію.
— Ну, раз «по согласію», тоді стаття сто вісімнадцята. Унікальна, скажу вам. Можна не тільки вас, телепнів, по ній притягти, а й тата з мамою. А, до речі, тут учора одна Червона Шапочка трусики залишила виключно тому, що жарко стало? Годі, хлопці, гратися з вогнем. А як комусь смішно, то хай піде до вендиспансеру і перевіриться. Отоді разом посміємося. А зараз — марш у коридор, доки я у ваших дам паспортні дані перепишу.
Я акуратно занотував усе, що мені належало, як міліціонеру, а потім запитав:
— Хтось клієнта з сорок п'ятої кімнати обслуговував? Фотографа з вусиками? Такий, ще не старий, але пожмаканий.
Дівчата заприсяглися, що і близько не підходили ані до сорок п'ятої кімнати, ані до всієї секції малосімейників.
— Ваше щастя. Марш додому і скажіть спасибі, що у мене вбивство на шиї висить і мені не до вашого б…ства. Але на оперативний облік я вас уже взяв. Киш звідси! Кличте своїх кавалерів, хай заходять по одному.
На відміну від дівчат, стахановці-гагановці-мамаєвці-загладовці фотографа знали. Щоправда, чогось нового про покійника я не дізнався. Так, дрібнички всілякі…
— Ну, як знали? Ми — в общаку, він — у малосімейці. Коли там на великі свята чи на природі, то він, звичайно, з нами, бо така у нього робота.
— Пару разів пили в одній компанії. Він не відмовлявся, але й не набивався.
— Нормальний мужик був. Коли знімав нас для газети, обов'язково пару зайвих фоток зробить і віддасть, а грошей не бере. Каже, батькам пошліть, хай порадіють.
— На пропой «Москвича» ми його, звичайно, позвали зарані. Але він чомусь не прийшов. Ми ходили, стукали, а у нього тихо.
Найцікавішим співрозмовником виявився бригадир. Отой, волохатий, із наколкою «ДМБ-68». З'ясувалося, що він фактично мій ровесник і в гуртожитку вважається старожилом.
— Якби не дурна історія, капітане, то може б я зараз разом із тобою в Управлінні працював. Мене ще в армії фактично засватали у школу міліції. Співбесіду пройшов, перевірки всілякі… Я ж не салагою зеленим після школи призивався, а з дипломом сільгосптехнікуму. Механізатор! А у війську на посаді командира танкового взводу був.
— І що ж завадило? Якийсь небажаний родич у Гваделупі віднайшовся?
— Не знаю, капітане, де вона, твоя Гваде…лупа і що воно таке взагалі. Але здогадуюся. Знайшовся. У жінчиному ліжку знайшовся. І не родич, а бахур. Мене достроково дембельнули, я без попередження додому, а воно там… і хропе, головне! Ну, я, щоправда, нічого такого, бо він, як мене побачив, то з переляку під себе сходив. Тому я лише витер усе те його ж мордякою і викинув за двері. Жінці ляща відважив, але тільки раз. І то умовно, бо зуби цілі лишилися. А з тещею промашка вийшла. Вирішив налякати добряче за те, що в доччиній хаті бардак допустила. Уявляєш картину, капітане? Жінка в одному кутку верещить, що це «роковая ошибка», теща в іншому руки заламує, а я швабру взяв, сиджу мовчки і кінець хазяйським милом намазую. Нарешті ця стара бандерша запитує: а що це ви, зять мій дорогий, робите з отією шваброю? Уявляєш — на «ви» до мене заговорила! А я їй пояснюю, що зі мною в армії азіати служили, так у них дуже повчальний звичай є: якщо теща доччиної честі не вбереже, так її зять на палю саджає. Але я вас, кажу, до такого азійського варварства опускати не буду, нащо вам паля, досить з вас і швабри. А намилюю я її, аби ви, дорога моя тещо, не дуже мучилися, бо я вашу старість поважаю. А вона — «Ой!», а потім на підлогу — геп! І копитами засовала. Інсульт. Мову відібрало, фізію на вісімку перекрутило. Кому школа міліції, а мені два роки «хімії».
Соромно згадувати, але я реготав тоді до сліз, уявивши собі картину, описати яку був би не в змозі і сам Ілля Юхимович Рєпін. От вам і «Не ждали»… Хоча, з одного боку, гріх сміятися над горем, котре, як обіцяє статистика, наздоганяє мало не кожного другого, а відтак, може звалитися і на твою дурну голову. А з іншого — якби ж то була не теща! Бо ця особа — класичний об'єкт чорного гумору, сміятися з неї дозволялося офіційно навіть на урядових концертах. Я сміявся, як сміються глядачі на фільмах Чапліна, коли його герой одержує в пику… Тільки моєму співрозмовнику було не сміху. Тільки моєму співрозмовнику чомусь було не до сміху…
— От і на суді, начальнику, всі реготали. Прокурора навіть водою відпоювали. І що? Посміялись, але посадили. От і ти зараз смієшся, а що далі?
— Та я здогадуюся, що далі у тебе було. Либонь, повернувся з «хімії», прописка анульована, дружину з тобою заочно розвели. У хату не пускають.
— Гірше. В хаті взагалі чужі люди. Вона її продала — і слід по ній згинув. Спасибі, що хоч на цю от «мотьчину фабрику» взяли. Восьмий рік квартиру обіцяють. Як рекорди давати — то в ніжки падають, а як черга підходить, "блатняки виринають. А ти, кажуть, посидь, у тебе судимість і «моральний облик». А де його, той «облик» візьмеш, коли у нас не держава, а собача тічка. Ти як та, вибачай, начальник, сучка, лобом уперся, ноги розкарячив, а до тебе вже десять кобелів у черзі стоять.
Я зрозумів, що зараз мого бригадира понесе на таку відвертість, що й пролетарське походження від Контори не порятує. Але перебивати його не став. Може, виговориться спочатку щодо «морального облику», а там і про мого фотографа щось згадає — до слова. Тому я демонстративно відсунув листки протоколу на край столу, ще й руки на грудях склав. А передовика прорвало:
— В усьому натягують! У розцінках, нормах, безпеці праці, вихідних, відгулах, відпустці… а хто відповідає? Он у генерального пальму вкрали, коли він у новий корпус переселявся. Так твої ж лягаві два тижні з заводу не вилазили. А тут щодня здоров'я крадуть, життя крадуть — і кого це колише? Знімеш якусь малу дурепу з петеу, бо хіба порядна баба до тебе піде? Приведеш в общагу, напоїш, натягнеш — наче легше стане. Одне слово — і сміх, і сльози, і бардак!
— То ще не сльози. От коли тебе яка-небудь Червона Шапочка модною геометричною хворобою нагородить…
— А це ще що за напасть?
— Півтора кола називається. Коло — «два пі ер», а ця «три пі ер». Трипер, одне слово. От тоді наплачешся.
— А, ти про це… теж бувало. Все жартуєш, капітан. Двері зламав, магнітофон розстріляв, вікна побив, дівок порозганяв, кайф зігнав.
— Ну, погарячкував трохи, вибач.
— Нема за що. Це тобі спасибі, капітане. Бо якби ти нам нашу майовку не прикрив, точно до криміналу допилися б. Ми ж збиралися йти бити того головного інженера, котрий у нас «Москвича» начебто купив. Він би ще сто років на нього у черзі чекав, а тут — прямо в руки, та ще й задешево! І взагалі, наше щастя, що колектив переважно бабський, бо розірвали б нас за оті рекорди. їм же під наші досягнення розцінки зрізали, а норми підвищили.
Бригадир сплюнув і замовк. Я теж не поспішав із запитаннями, бо почув, як хтось сопе під дверима. Явно підслуховує. Я зробив попереджуючий жест бригадиру, тихенько дістав пістолет і зробив вигляд, що заміряюся бабахнути у двері. Жертва соціалістичної планової економіки приречено махнула рукою:
— Та ну його! Не стріляй, капітане, бо що толку? У сімнадцятому вже стрельнули, досі у вухах дзвенить.