— Перепрошую, що перебив. Винуватець урочистості з собою нікого не приводив, наприклад, подругу чи кандидатку в законні?
— Ні-ні, то всі наші попарно приперлися, тільки ми з ним самі. Так от, під'їхали до общаги, а настрій у мене як був кепський, так ще гірший став після випитого. Моя колишня, як ви кажете, законна, звідкись дізналася, що я потай від неї друкуюсь у московські пресі під псевдонімом. Либонь, хтось настукав. Ну, і зняла ґвалт, що до суду подасть, — за ухиляння від повної сплати аліментів-. А це не тільки викинштейном з роботи пахне, а й парою років «хімії».
— Знаю, особливо, якщо суддя — жінка і до того ж розведена.
— Так ото ж. А він хоч і випив добре, проте помітив, що я не у формі. Пішли, каже, до мене, чайку поп'ємо. Бо я хоч і орел неокільцьований, а тебе розумію. Випили ми, звичайно, не чаю і навіть не кави — на кухні. А потім він мене до кімнати завів. А там таке! Вздовж стіни мотузки натягнені у кілька рядів. А до них прищіпками жіночі трусики прикріплені і великі фотографії — вісімнадцять на двадцять чотири. А на кожній фотографії гола молода жінка і трусики в руках тримає, але так, що вони нічого не прикривають. Я аж витверезів.
— Можна подумати, ніколи голих жінок на фото не бачили.
— Та ні, звичайно, бачив. Але ці, на знімках… як вам сказати? Вони не професійні натурниці, які є у художньому інституті, і не якісь розбещені баришні, котрі від цього кайф ловлять… Зараз! От таке враження, що насправді вони дуже соромляться і погодилися роздягтись тільки для того, хто їх фотографує. Повірте старому бахуру, це заводить!
— А більше ви тих фотографій у свого підлеглого не бачили?
— Ні, я, коли оговтався, то запитав: не боїшся отаке зберігати? Раптом комусь на очі втрапить? А він: якби позитиви довше тижня протримав — точно погорів би. Згідно із законом максимальної підлоти. А так я їх зараз знищу — і гуд бай. До наступного ювілею.
— Кажете, більше ви знімків не бачили і до цієї розмови не поверталися.
— Не бачив. Не повертався. Зрозумійте, якби ми просто друзями були чи разом працювали — то одне. А він мій підлеглий. Якби його за порнографію замели, мені б теж окошилося.
Я оформив за всіма правилами протокол, відпустив редактора і замислився. Ця ситуація була мені знайомою. Фотограф виявився еротоманом — знімав приятельок голенькими. І трусики у них не крав, вони йому самі вручали цю пам'ятку, попередньо стягнувши перед фотооб'єктивом. Вже легше. Бо залишається фактично дві версії. Перша проста, як віник: хтось із натурниць випрошує фотографію собі на пам'ять. її віднаходить ревнивий чоловік, а як казав старий бахур, «це заводить». Кого на еротичні спогади, а кого на вбивство із заздалегідь обдуманим наміром. Покривджений Отелло влаштовує закоханим класичну пастку у формі дострокового повернення з нібито відрядження і пригощає паскуду-коханця ножичком у його велелюбне серце — на десерт після шампанського, олів'є і «наполеона». Далі з почуттям глибокого задоволення, і нікуди не поспішаючи, розчленовує покійника на частинки і спускає в каналізацію. Стоп! А що робить сучасна Дездемона? Сидить маком і рада, що її не спровадили слідом? Рада. Але це не значить, що вона мовчатиме на допиті, коли її вирахують. Бо одна справа — звичайна аморалка, а зовсім інша — співучасть у вбивстві.
А тепер, як запитується у підручнику з радянської криміналістики, чим це світить старшому інспектору Сироті і решті причетних до справи? Відповідаю. Якщо товариш Отелло не належить до вищої державної чи партійної номенклатури, то капітана Сироту, можливо, навіть похвалять. А по сукупності з успішним проведенням експертизи антикварної порцеляни, можливо, ще й нагородять… Абрам, вилазь із машини, сиди вдома. Скажи спасибі, якщо знімуть раніше накладені стягнення.
Моє безпосереднє начальство у цьому випадку зведе всі епізоди масового фотографування радянських жінок голими до одного-єдиного, нехарактерного випадку: коханець-фото-чоловік-ревність-афект-вбивство з пом'якшуючими обставинами. Це, звичайно, якщо (див. вище!) прозектор-любитель не належить до вищої номенклатури. Але тьху-тьху-тьху, облишмо про це.
Щодо решти. Редактор ще трохи зачекає на окрему квартиру, генеральний директор у черговий раз відбудеться легким переляком, ударна бригада встановить черговий рекорд, проп'є чергову премію, а бригадир, можливо, помре від інфаркту. Сумно, але я його попереджав. Убитого швидко забудуть, речові докази знищать, і значна група гарних молодих жінок із полегкістю переведе подих — пронесло!
Така версія — не без ризику, проте надійна, як стара колгоспна кузня. Щоправда, є чималеньке «але» — з тих, якими я полюбляю ускладнювати життя і собі, і своєму керівництву. Минулого року в інформації для службового користування було цікаве попередження. Виявляється, у постійних читачів порнографічних видань Західної Європи у великій моді фотографії жінок із-за «залізної завіси». І у нас, в СРСР, і в інших соціалістичних країнах вербують фотографів-професіоналів, які виконують замовлення і контрабандою передають на Захід. В інформації, як приклад, подавали одного московського молодого вченого, що «випадково» забрів у горезвісний «квартал червоних ліхтарів» у Копенгагені. І у вітрині секс-шопу побачив величезне, у людський зріст, кольорове фото своєї юної дружини на тлі їхньої затишної квартири, купленої на державну премію СРСР. Увесь одяг красуні складало намисто, привезене, до речі, чоловіком із попереднього зарубіжного відрядження. Але це були лише квіточки. Виявляється, плакат був рекламою тематичного видання якогось журналу, де оця легковажна професорша разом з кількома незнайомими чоловіку партнерами і партнершами демонструвала, яке глибоке коріння пустила на берегах Москва-ріки ідея групового сексу. Порнографічного змісту фотографіям надавали повне зібрання класиків марксизму-ленінізму в книжковій шафі і портрети вождів революції на стінці.
Мій улюблений Станіслав Єжи Лєц писав: «Ну добре, припустимо, що ти проб'єш головою стінку. І що ти робитимеш у сусідній камері?». До чого тут це? Пояснюю, якщо не зрозумів. Часто-густо, розкрутивши чергову версію до кінця, ти виходиш не на злочинця, а всього лише… на нову версію.
— Сирота, що ти мені морочиш голову своїм московським придурком, який одружився із курвою? Скажи краще, кого наш сучий син знімав? Яких жінок? Або точніше — чиїх жінок? Ти чим думаєш?
— Головою, товаришу підполковник.
— Я би тобі сказав, чим, але Генерал дуже просить, щоб я з вами, молодими, спілкувався щозмога без мату. А як із тобою накажеш спілкуватися, коли у тебе то зимою снігу не випросиш, то ти мені притягаєш цілий віз… ну, сміття, одне слово, і радісно кажеш: товаришу підполковник, оце я накопав, давайте разом розгрібати.
— Так я ж кажу: ось основна версія, а щодо москвича — то це так, для загального розвитку.
— У нас у Києві один такий уже для загального розвитку був. Щоправда, не знімав, а на магнітофон записував. Це ще до твоєї появи було. У «Комунарі» працював, бугай симентальський. Не знаю, як він уже тих номенклатурних коровидлів облапував, доки мірки знімав, але багатьох це збуджувало.
— Чув я цю історію. Мені експерти з НТВ розповідали. Він їх… того, а мікрофон під ліжком стояв і магнітофон — на кухні.
— От бачиш, а нам тоді ледь голови не поскручували. Можна подумати, що то наша міліцейська справа — їхніх баб за пелену тримати.
Підполковник ще хвилин десять коментував деякі основні недоліки на ниві виховання службових якостей у окремих офіцерів міліції молодшої та середньої ланки. Потім змінив гнів на милість:
— Сирота, я про цю твою дурню з Москвою і Копенгагеном Генералу не доповідатиму. І про нормальну версію з ревнивим чоловіком також. Знайди фотографії, а ще краще — негативи. От тоді й поговоримо. Зрозумів?
— Так точно, товаришу підполковник. Нема лайфу без кайфу.
— Чого?!
— «Нету щастя в жизні».
— Словечка ж у вас, молодих. Краще б уже матюкалися. І, до речі, замполіт звелів передати: як у кого в кабінеті знайдуть порожню склотару з-під алкоголю, вживатимуть заходи.
— А я в кабінеті не лишаю, я до туалету виношу.
— Тиць-Гриць!.. Щезни!
На сьогодні пронесло. До Генерала Старий, звичайно, піде, але доповість йому про мою версію у прийнятній для начальства формі. Треба подумати, де ж їх шукати, ті негативи. В общазі? Порожній номер. Народ там простий і безхитрісний, а от у речах сусіда понишпорити — то на раз. Такі от кулібіни, як той самий бригадир, до будь-якого замка швиденько ключ підберуть. І не задля того, щоб вкрасти, а на випадок, якщо там у заначці пляшка лежить.
Родичів у нього немає, друзів, здається, теж… колегам такі скарби не довіряють, ці першими носа встромлять і скрізь роздзвонять. На Дикому Заході фотограф поклав би свої негативи до якого-небудь банку — і горя не знав би. А у нас такий номер не проходить. У нас для трудящих виключно ощадкаса, а туди жодних предметів на зберігання не приймають.
Стоп! Ломбард! Тоді має бути квитанція на здачу під заставу якої-небудь старовинної шкатулки з подвійним дном. Якщо він цю квитанцію зберігав у себе вдома або на роботі, я її знайду. А якщо вона була у нього в кишені? Тоді — ой! Ні, можна, правда, зазирнути у книгу реєстрації, оформити вилучення… але і це, здається, артіль «Даремна праця».
І раптом я смиконувся так, наче мені хто жменю жару за комір сипонув. Ключі! Ключі від «гостинки», лабораторії та сейфу. Ми їх так і не знайшли, як, до речі, і кофр з апаратурою, і одяг. Що заважало вбивці спокійненько прослизнути до гуртожитку і зробити там ретельний обшук ще до нашої появи задля вилучення негативів? Зануда-вахтер, наприклад. Але їх там троє, а допитав я фактично лише одного. Плюс — це ж не військовий склад, можна спокійно пройти «стежкою Амура» — через туалет на другому поверсі. Але це якщо знаєш дорогу. Хоча варіант геніальний, особливо для пізньої пори. Як хтось побачить, то все одно тривоги не здійме. А в коридорах достатньо перевзутися у капці і обмотати голову великим рушником, щоби навіть стукачка-прибиральниця подумала, що це якась новенька з душу вертається. Що ж, доведеться ще раз потрусити общагу, тільки цього разу вже без стрілянини та інших шумових ефектів.
Не встиг подумати, що варто було би постукати по дерев'яному, як розчинилися двері і до мого кабінетику власною персоною вплив замполіт. У руках у нього була велика тека із чорного дерматину, з якої стирчали ріжки паперів.
— Сирота, у тебе недостача по двох бойових патронах, пиши пояснення.
— Здрастуйте, товаришу полковник! Сідайте, будь ласка. Вибачайте, що накурено, я зараз кватирку відчиню.
— Привіт, привіт, Сирота. Не заговорюй зуби. Де бойові патрони?
— Вибачайте, але це ж компетенція зама по вогневій. Чи може, якась нова інструкція вийшла, що ви за цю справу взялися?
— У нас у державі позапартійних справ немає, Сирота, щоб ти знав! Якщо ми є керівна і спрямовуюча сила, то нам інструкція до дії не потрібна.
— От добре, що ви нагадали, товаришу полковник, стосовно керівництва до дії. Що ж ви так кепсько спрямовуєте, що у країні народжуваність падає?
— Я так здогадався, Сирота, що це ти знову знущаєшся над КПРС. Обдумаю і зроблю висновки. А щодо зама по вогневій, так він захворів, на бюлетені. І я вирішив, так би мовити, в порядку партійної ініціативи перевірити звітність з використання боєприпасів. Так де два патрони?
О Господи, я за цими сексуальними маніяками зовсім забув відбрехатися за ті набої, що відстріляв у общазі. Доведеться імпровізувати.
— А, ці, товаришу полковник? Використані як попереджувальні постріли вгору. Згідно з інструкцією про порядок застосування службової зброї працівниками міліції.
— Ну, і де ж твій рапорт з резолюцією начальника Управління?
— Та ви знаєте, товаришу полковник, це ж тільки вчора увечері було.
— І кого це ти попереджував? І де?
— Ближче не встановлених хуліганів. Напали на перехожого. До речі, біля вашого будинку. І знаєте, товаришу полковник, оце я зараз подумав, що вони його з вами переплутали. Бо дуже він був на вас схожий, тільки що в цивільному. Я ж тому таких кардинальних заходів і вжив, бо теж спочатку помилився. А це ж ганьба, коли дрібні хулігани міліцейського полковника б'ють!
— Затримав хоч одного?
— Та де там! Рвонули після пострілів, як ті зайці, навіть роздивитися толком не встиг.
— А той, на котрого напали?
— А він теж чогось утік. Отут я і зрозумів, що це не ви. А що, не треба було стріляти?
— Ні, ну… звичайно… якщо згідно з інструкцією і в такій ситуації… ти хоч гільзи підібрав?
— Шукав, товаришу полковник. Слово честі. Але по-перше, темно, а по-друге, там водозлив, либонь, під решітку закотилися.
— Кажеш, на мене був схожий?
— Не зійти мені з цього місця. Ну, а якщо вже я вас переплутав, то хуліганам і сам Бог велів…
— Добре, Сирота, зробимо так: ти минулого разу, коли чергував, на виїзді зробив один попереджувальний постріл, так я туди припишу ще ці два, щоб було три. Аби перевіряючі знали, що у нас інструкції виконуються…
— І перевиконуються, товаришу полковник!
— На що натякаєш, Сирота?
— Та ні, то я за інерцією. Знаєте, на всіх перехрестях гасла порозвішували: виконаємо і перевиконаємо. А я ще саме по розслідуванню маю справу з рекордистами… себто, рекордсменами. Передовиками соцзмагання, одне слово. От і вихопилося.
— Дивись, Сирота, щось у тебе все дуже легко вихоплюється: як не слово, то зброя.
Такого афоризму від нашого партійного бюрократа я не сподівався. Але той, здається, сам не второпав, що сказав. Повернувся і вийшов… ні, не вийшов, а виніс свою папочку з рапортами і формулярами.
Я зачекав кілька хвилин і теж вибрався з кабінетику.
Повз двері Старого йшов навшпиньки і навіть дихати перестав. Не допомогло. Ледь я перейшов на нормальний крок і з шумом видихнув застояне в легенях повітря, як за спиною почулося:
— Сирота, зайди!
— А я саме до вас і збирався.
— Спиною вперед, колінами назад? Сідай, розказуй.
Довелося визнати, що доповідати, в принципі, нічого. Бо, мовляв, не всі свідки виявилися під рукою і так далі, і таке інше.
— Та я тебе, Сирота, власне, не для того викликав. Просто минулого разу забув сказати, мабуть, старішаю. Ти мені згадував про інформацію в матеріалах ДСК (для службового користування —