Жінки лишилися самі.
Ще невільно почувалися, звикаючи одна до одної. Справді-бо, події розгорталися занадто навально навіть для Крістіни, яка вже наперед мала щодо них свої плани. А що казати про фрау Патріцію? На неї вони взагалі впали несподівано. Розум іще не встиг обійняти всього того, чим її зненацька приголомшила доля і що вона сприйняла переважно чуттєво. Їм обом необхідно було оговтатись, заспокоїти розбурхані почуття, привести думки до ладу, осмислити нову для обох ситуацію, виробити не обтяжливі для кожної з них норми спільного існування під одним дахом.
— Давайте перейдемо до вітальні, — запросила Патріція. — Нам треба багато про що погомоніти. Чи не так?
— Багато про що, — зітхнула Крістіна, погоджуючись. Отже, екзамен ще тривав — напруження для неї не минало. А так хотілося б уже прилягти й спочити…
Вітальня була світла, напрочуд простора — займала мало не весь поверх. Нагору, до житлових приміщень, вели масивні широкі сходи. До дерев’яних сходинок килимову доріжку притискали блискучі бронзові тримачі. У самій вітальні — нічого зайвого. Два широчезних килими з однаковим крапчастим орнаментом укривали всю підлогу. Тут можна ходити босоніж, не боячись застудитися. В одну стіну заглиблювався камін, не малий і не великий — в половину людського зросту. Його отвір затуляли грати, верхня половина яких була відкидною. Тут же, трохи збоку, журнальний столик з двома м’якими кріслами обіч. На протилежному боці вітальні стіну підпирав довгий, низький сервант з кришталем і порцеляною під склом на полицях. У протилежних кутах по діагоналі — два торшери. Люстра була вбрана в спеціально зшитий чохол. Мабуть, у цьому домі давно ніхто не гостював, а господиня обмежувалася торшерами — з рожевим і зеленим абажурами. Ввечері, коли весело палахкотять у каміні дрова, тут чудово — тепло й затишно.
Але що найперше привертало увагу — це три великих портрети на стіні: батько, мати, син. Крістіна так і прикипіла до них поглядом. Надто — до портрета сина, Адольфа Шеєра, якого вона побачила лише тепер — уперше. Серце в неї завмерло.
Молодий Шеєр на портреті не був подібний до того, хто діяв під його ім’ям на Кавказі, на того, з ким усі німці там спілкувалися!
Правда, деяка схожість таки була. Однотипність у будові голови, в загальних обрисах обличчя, у рисах… Тільки в Кості, який діяв під ім’ям Адольфа, вони м’якші, миліші… Так, їх — Костю й Адольфа — не сплутати. Хіба в темряві… Добре, що заклопотаний справами Хейніш обмежився телефонним дзвінком… На руку виявилося й те, що фрау Шеєр прийняла їх з Майєром на кухні, а не у вітальні, як належить за правилами гарного тону. Адже Віллі нічогісінько не відає про те, що кореспондент з Берліна гауптман Адольф Шеєр був полонений партизанами і замість нього прибув на місце призначення радянський розвідник Костянтин Калина. А відтак Віллі міг би й зрадити її. Навіть не бажаючи того, недоречним вигуком, здивуванням… Досить було б йому бовкнути:
— Хіба це Адольф? Щось не впізнаю. На портреті він зовсім не такий, як на фронті…
Це контрастне враження посилювалося ще й тим, що людина на портреті була вбрана у цивільне, а на Кавказі «Шеєра» звикли бачити виключно у військовій формі.
Правду в народі кажуть: не було щастя, то біда допомогла…
Поряд з Крістіною, склавши на грудях руки, стояла фрау Патріція і теж дивилася на портрети.
— Вас щось дивує, Крістіно? — якось багатозначно запитала вона.
Фрейлейн Бергер уся внутрішньо напружилася. Чи не зрадила себе? Може, мимоволі щось відбилося у виразі її обличчя?
— Ні, нічого особливого… Усе тут для мене нове…
На це фрау Патріція мовила так само підкреслено значуще:
— Мені здалося, ніби вас бентежить…
— Що? — поспіхом запитала фрейлейн Бергер.
— Що на портреті мого сина немає муарової стрічки.
Тільки тепер Крістіна звернула увагу й на портрет Шеєра-батька. Тут, у нижньому правому куті, навкіс чорніла ознака жалоби. На портреті Адольфа стрічки вічної скорботи не було. І як це вона не помітила такої «дрібнички», що сама впадає в око? Та ще такої суттєвої… Мабуть, дається взнаки безперервна виснажлива напруга.
— Ну що ви! — гаряче заперечила Крістіна. — Навпаки! Я завжди вірила й вірю: мій суджений — живий!
Про кого вона думала підсвідомо в цю мить? Про Адольфа Шеєра? Чи про Костю Калину? Над цим вона ні тоді, ні пізніше не замислювалася. Можливо, про обох разом…
Патріція вдячно взяла Крістіну за руку, лагідно пригорнула до себе. Чутливе серце матері безпомилково розпізнало в схвильованому голосі дівчини щирість, упевненість, непохитну віру.
— Досі я запитувала тільки бога: чи живий мій син? — сказала Патріція.
— А я завжди вірила, що мій наречений живий! — знову запевнила її Крістіна.
— Чому ви так думаєте? — тремтливим від надії голосом запитала Патріція. — Я хочу почути! Чи розумієте ви, наскільки це для мене важливо?
— Розумію…
Чому вона, Крістіна Бергер, так упевнена в своїх словах?
Відповісти на це запитання їй нелегко, сказати правду — взагалі виключається. її упевненість грунтувалася на точному знанні: для справжнього Адольфа Шеєра, отого, якого вона тільки сьогодні вперше побачила на портреті, війна давно скінчилася — ще влітку минулого 1942 року. Він у полоні. Він живий і здоровий. Йому вже ніщо не загрожує.
Сказати про це прямо — неможливо.
Інакше одразу спливуть на поверхню прості, логічні запитання…
Звідки вона, фрейлейн Крістіна Бергер, про це знає?
Звідки відомо їй, що сталося з Адольфом Шеєром?
Можливо, вона вкаже і табір для військовополонених, де гауптман перебуває?
А відтак: хто ж насправді вона сама?..
І відповісти щось переконливе на жодне з отих простеньких запитань фрейлейн Крістіна Бергер не змогла б…
Тому вона відповіла в межах тих реалій, які були логічні, досить переконливі і водночас нічим їй не загрожували:
— Свідків загибелі Адольфа нема. Жодного. Ніхто не бачив його мертвим. Адже літак упав на територію росіян. Усі, хто перебував у ньому на борту, мали при собі парашути. Навіщо ж вважати, що всі загинули? Чому я мушу думати, що Адольфа неодмінно вбито? На підставі офіційного звіту. Але ж той звіт — нічим не обгрунтоване припущення, більше нічого. Ну, збили росіяни літак, ну, впав він на їхню територію. А далі що? У таких випадках більш ретельні службові пишуть точніше — «пропав безвісти», рядок, що лишає рідним надію…
— «Списувати» німців у «загиблі» — вигідніше, — похмуро підкреслила Патріція.
— Чому? — Крістіна удала наївне нерозуміння.
— Чому? Щоб солдати не думали про полон. У цій війні для німецького солдата полон — єдиний шанс врятувати своє життя. — Додала загальновідомий факт. — Зовсім недавно по радіо оголосили, буцім фельдмаршал Паулюс боронився до останнього патрона. Останнім — застрелився. Але потім змушені були визнати: живий фельдмаршал! Живий, бо здався в полон, пішов до більшовиків із піднятими вгору руками. А що по радіо? Учора Паулюс — герой, сьогодні — зрадник. Коли ж вірити; вчора, сьогодні чи взавтра? Чи не вірити зовсім? Лишається одне: питати бога…
— Господь не відповість, — обережно заперечила Крістіна.
— Але й не збреше… А що і хто може заохотити людину накласти головою в розквіті сил? Хіба фельдмаршал, який поклав сотні тисяч німців на вівтар кривавому богу війни Вотану, а сам залишився живий, бо здався у полон? Чи, може, новітній «месія», що закопався від усякої небезпеки в підземні бункери й штовхає всю Німеччину до прірви? Ні, я ще не зустріла жодної людини, яка б хотіла вмерти на цій війні… Тому ось уже два роки, як у газетах припинили друкувати списки німців, що наклали головою «за фюрера». Боюся, не вистачило б газет…
Вона сказала багато. Для гестапо вистачило б і половини мовленого. Одного «месії з бункера» було б задосить. Тепер вона чекала, що їй відповість Крістіна. Чекала в напруженому, тривожному мовчанні.
Власне, саме зараз вирішувалось, як вони вдвох житимуть під одним дахом. Ким стануть одна для одної? Що ж скаже фрейлейн, одягнена в чорну есесівську форму?
Проте Крістіна мовила лише те, що й належало сказати фрейлейн Бергер за умови, що вона щиро вболіває за безпеку і лояльну репутацію фрау Шеєр.
— Ви необачні, мамо. Що трапиться, коли хтось почує ваші необережні слова? По таких висловах — прямий шлях до гестапо. А там, самі знаєте, без жалю… Думати можна різне, але в наш час — тільки потайки. Навіщо вголос висловлювати своє несприйняття? Це доцільно лише в одному випадку.
— В якому ж?
— Коли людина вирішила у такий спосіб звести свої рахунки з життям. Ви, якщо не помиляюся, віруюча людина?
— Так, але…
— Тоді згадайте догмат: самогубство — гріх. Незалежно від того, в який спосіб його здійснено Не кажіть нікому таких небезпечних думок.
— І вам — теж? — коротко запитала Патріція, і Крістіна почула в інтонації докір і навіть образу. І справді. Патріція щиро відкрилася їй, бо гра тут виключалася, а вона…
Однак знову ухилилася:
— Зрозумійте, якщо стороння людина почує, нам обом… Вам — бо ви казали, мені — бо не донесла.
— Ми тут удвох, Крістіно, — заспокійливо мовила Патріція. — Служниця приходить вранці й працює до полудня. Вона вже давно пішла. Але ви, безумовно, маєте рацію. Адже в нас буде маленький. Нам обом слід бути дуже і дуже обережними!
— Ну от, нарешті, — полегшало Крістіні. — Тепер я розумію…
— Що?
— Чому Хейніш вважає вас непатріотичною жінкою, або ж, за його термінологією, «елементом».
— Що поробиш? Усім з дня у день втовкмачують: «Фюрер думає за всіх нас…» Тому всім «фюрерам» — від сановитих до блокових — ввижається «підривним елементом» кожен німець, що в коричневому дурмані спромігся не отруїтися і зберегти голову з власними думками. Тепер, Крістіно, — вона з м’якою довірою торкнулася її руки, — ви знаєте про мене все.
Де ж ота крижана Патріція, що зустріла її якусь годину тому? Куди поділася?
— Більше, ніж ваш банфюрер[5]? — жартома запитала фрейлейн.
— І більш, аніж Хейніш, — серйозно відповіла жінка. — Пан Хейніш здавна вважає мене лише затятою католичкою, що в очах наці — теж гріх. Бони ж відкинули гуманність і мораль. Десять християнських заповідей суперечать їхньому всесвітньому розбою. Хіба можна винищувати мільйони людей із заповіддю «не вбий»? Хіба можна грабувати цілі країни із заповіддю «не вкради»? Ось чому я — «елемент»…
Коротка пауза-вагання, і нараз — несподіване визнання:
— Ви не бійтеся за мою нестриманість, Крістіно. Я ховала свої думки навіть од чоловіка. Не тому, що він лякав мене, ні… Я боялася за нього самого, бо то він би злякався на смерть. З переляку міг би й розлучитися! А що тоді сталося б з Адольфом? Отак і жила зі своїми думками…
— Чому ж довірилися мені? — Тепер про це важливо було дізнатися. — Людині, яку вперше побачили! В есесівській формі! Чому?
— Не знаю, — зітхнула Патріція. Видно було, що вона сама силується розібратися в тому, що спонукало її на відвертість. — Може, тому, що вас покохав Адольф… Чи тому, що ви не вірите в його загибель… Хто зна… У мене виникло відчуття, що вам можна сказати… Чому? Сама не знаю… Тільки відчуваю, що можна… а це так важливо для кожного, — завершила вона гірко, — хто роками животіє в дурмані й ще не вчадів…
— Дякую, мамо, — майже пошепки промовила Крістіна. — Я розумію вас, мені теж… — і урвала мову.
Ні, на сьогодні таки досить! А нагальну справу ще не залагоджено…
— У мене є до вас прохання, мамо.
— Яке, моя люба? Кажи сміливо.
— Чи не дозволите мені прикрасити свою кімнату портретом Адольфа? Хочу, щоб він завжди дивився на мене…
— О! Я саме це хотіла вам запропонувати. Та от забалакалась, і ви мене випередили. Беріть, звичайно.
— Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!
— Можливо… Однак і в мене є до вас прохання.
— Яке? Якщо зможу…
— Я не зажадаю від вас нічого неможливого…
— Тож яке? Я слухаю.
— Не ходіть у цьому домі в цвинтарному вбранні. Чорне вам не до лиця.
— Обіцяю! — весело засміялася фрейлейн Крістіна Бергер.
Розділ четвертий
ВІСТРЯ СКЕРОВАНО НА КАВКАЗ
Штандартенфюрер Хейніш з’явився в приймальні Кальтенбруннера за п’ять хвилин до призначеного часу. Відомо: обергрупенфюрер — точно налагоджений механізм у людській подобі. Пунктуальний в усьому, хоч годинник по ньому звіряй. Подейкують, буцім сенсом його життя є зразкове виконання службових обов’язків. Для нього важить тільки робота і більше нічого. Емоції і почуття йому невідомі.
П’ять хвилин потрібні були Хейнішеві для стопроцентної гарантії, щоб не запізнитися.
У приймальні за столом чергового возсідав уже знайомий йому заледенілий штурмбанфюрер Пауль Шенк. Хейніш, було, радісно привітався, але цей ідеально прилизаний дорученець відповів йому холодним, ледь помітним нахилом голови.
«Даремно я розпинався перед ним у вагоні, — запізніло пошкодував Хейніш, — з цим ідолом не заприятелюєш».
Штандартенфюрер подумки лічив секунди, щоб не позирати на хронометр під наглядом неприємного есесівця. Цей чистенький тиловий пацючок ще глузуватиме в своєму товаристві. Вишколені «завойовники», що й здаля не нюхали фронтового гару, взяли за моду зневажливо ставитись до «бойових» колег — ті, мовляв, здатні лише на чорну, брудну роботу і вирішують усі проблеми рейху з школярською одноманітністю — кулями і шибеницями…
Цікаво, а в який інший спосіб можна «знелюднювати» життєвий простір? Потрібні й чорнороби «германізації» нових земель рейху…
Точно в обумовлений час на пульті чергового пролунав сигнал.
Пауль Шенк розморозився, щоб повідомити жерстяним голосом:
— Вас чекають, пане штандартенфюрер.
Хейніш увійшов чітким кроком, зібраний і уважний, завчено викинув руку:
— Хайль Гітлер!
— Хайль!.. Сідайте, Хейніш. — Шеф імперської служби безпеки вказав на крісло біля велетенського полірованого столу. Цей спецстіл міг прошити відвідувача кулеметною чергою. Досить натиснути відповідну кнопку… Таке «канцелярське» диво мали в своєму службовому користуванні лічені сановні особи рейху.
Посеред столу стовпчиком лежало до двох десятків білих тоненьких папок. «Персональні справи, — впізнав Хейніш. — Чиї?»
Обергрупенфюрер довгими кроками міряв кабінет. Палив сигарету. Мовчав, певно, збираючись з думками. Хейніш принишк у кріслі, пильно стежачи за змінами виразу довгастого, посіченого дуельними шрамами обличчя шефа.
— Добре влаштувалися? — нарешті запитав Кальтенбруннер.
— Усе гаразд, пане обергрупенфюрер! — Хейніш підхопився на ноги.
— Не метушіться. Сидіть.
— Слухаюсь!
— Мені доповіли: ви привезли даму.
«Це той прилизаний покидьок з приймальні», — зазначив подумки штандартенфюрер.
— Хто вона? — запитав шеф.
— Шарфюрер Крістіна Бергер. Перекладачка. З фольксдойче.
— Які мови?
— Німецька, російська, українська.
— Для Кавказу — доцільно. Навіщо вона вам тут?
— Взагалі-то потреба в її праці відпала…
— Чому ж привезли?
— Власне, це послуга. Вона вагітна. Я привіз фрейлейн до матері її нареченого. Він загинув. Уже все влаштовано.
— Докладніше. З прізвищами.
— Влітку минулого року до нас прибув кореспондент з відомства пана доктора Геббельса гауптман Адольф Шеєр. Фах — історик. Мета — створення книги на тему «Завоювання Індії на Кавказі». Свої обов’язки виконував сумлінно, ризикував, неоднораз виїздив на передові позиції фронту, брав участь у збройних сутичках. Нагороджений медаллю «За військові заслуги». У жовтні минулого року загинув під час бойового вильоту, в якому взяв участь із власної ініціативи.
— З ним — ясно. Вона?
— Перевірена мною особисто. Сирота: батьки репресовані більшовиками. З Шеєром у неї виникло взаємне кохання. Шлюб збиралися взяти тут, у Берліні. В районі Шарлоттенбург живе фрау Патріція Шеєр: маги Адольфа, удова загиблого в перші дні війни під Брестом піхотного полковника Теодора Шеєра. У фрау Шеєр поселено фрейлейн Бергер.