— Тільки перекурювати не пропонуй, — швидко, майже злякано сказав Агєєв, — обов’язково посваримося знову.
— Та чому ж, товаришу старшина?
— По-перше, вночі — ніякого вогню, а по-друге, — всю душу ти мені перевертаєш. Я курець запеклий, мені твоє частування — сіль на відкриту рану. Як думаєш: коли зарок дав, то виконувати його треба?
— Зарок? — Фролов був дуже зацікавлений. Ось коли, нарешті, відкриється таємниця старшини.
— Зарок! — повторив Агєєв. — Але це ціла історія. Давай посидимо, розповім. Дуже вже накипіло на серці…
Він розстелив під скелею плащ-палатку. Вгорі сяяли зірки, внизу ворушився океан. В той час як боцман Агєєв почав розповідати історію свого рідного корабля Фролову, який ліг поруч з ним на плащ-палатку, старший лейтенант Медведєв сидів біля гребеня величезної висоти, поринувши в невеселі думки.
— Ну, як почати? — сказав, помовчавши, Агєєв. — Дивно мені, що ти про «Туман» нічого не чув. Правда, ти на півночі не з початку війни, інших геройських справ надивився… Отож, плавав у нас у Заполяр’ї сторожовий корабель «Туман», тральщик номер дванадцять. І я на ньому з початку фінської кампанії боцманом служив.
Екіпаж у нас дружний підібрався, гарні хлопці. А війна ще більше здружила. З того часу, як перший німець на нас бомбою крапнув, як ми матроський десант біля гірської річки Західної Ліци висадили, а потім у крижаній воді під мінометним вогнем поранених на борт носили, стали ми всі — як одна людина. А найбільше здружився я з котельним машиністом Петром Никоновим.
Головне, він був людиною лагідною. І так, як і я, не військовий моряк, — з торгового флоту. Така лагідна людина! А найбільше любив різне рукоділля майструвати. У вільний час сяде в куточок і виточує яку-небудь запальничку-люкс. Незвичайні кришечки виточить, ланцюжки… А останнім часом, коли почалася війна, почав з якоюсь особливою люттю працювати.
Корабель наш день у день на завдання ходив: то міни тралить, то десант підтримує, то дозорну службу несе біля острова Кільдіна. Вдень і вночі на бойових постах, а спати нікому не хотілося. Дуже важко і сумно було, думки мучили: німець по Росії пішов, міста палить, народ вигонить, ріже, — неначе татарське іго повернулося. Тут ми знали: вистоїмо, нам шляху назад немає, матрос в скелю упреться — і сам як скеля, а як там, у Росії, на рівнинах?
І така туга. На фронт би, під вогонь, в самісіньке пекло, щоб у бою душу облегшити! А тут повзеш малим ходом у дозорі біля голих скель, і здається, — твоя провина в тому, що ворог уперед преться… І ось вночі, години біля третьої, ходимо якось у дозорі на виході в океан, і гризуть мене ці самі думки.
Знаєш нашу літню ніч — видно, як удень, тільки світло неначе м’якше і хмари на небі — як різноколірне пір’я. Стояв я на вахті на верхній палубі. На кораблі порядок, палуба змита, трапи начищені. Іншим часом боцману жити б і радуватись, а в ті дні і чистота була не мила.
І от виходить на палубу Никонов, як зараз бачу, — голубоокий, з-під безкозирки м’яке волосся в’ється, над тільником ріденька борідка стирчить, — ми його за цю борідку козлом дражнили. Виходить і тримає в руці красиву нову люльку — тільки що зібрав, навіть не встиг ще тютюном набити. І видно, дуже своєю роботою задоволений. «Дивись, Серьожо, ювелірну річ змайстрував!»
А люлька, правда, аматорська: ебонітовий мундштук з прозорою прокладкою, чашечка червонуватого кольору, відполірована.
І раптом злість мене в саме серце вкусила. «Ех ти, люльочник! — кажу. — В Росії народ гине, Гітлер по крові ходить, а ти он чим зайнятий!»
І так буває: скажеш що-небудь згарячу і відразу ладний свої слова проковтнути назад. Бачу: пальці його затремтіли, худі пальці, машинним маслом забруднені, а в очах туга так і хлюпнула.
«Як ти можеш так говорити, Сергію! Душа неспокійна — руки діла просять. Два місяці з дому листів немає, і німець у нашому районі. В цій люльці кров мого серця палає».
Так дивно сказав. І тихо, без запалу. Краще б просто облаяв мене… І саме в цей час бойова тривога — гучний дзвін на кораблі загримів.
Петро до машини кинувся, а я на свій бойовий пост — до кулемета, на місток.
Назустріч мені дублер рульового, що за бойовим розкладом біля гармати стояв.
«Три кораблі противника! Ідуть курсом на нас!» І скотився вниз по трапу.
Вибіг я на місток. А на кораблі наче ніхто й не спав. Стоять з біноклями командир корабля, помічник, комісар. Морську гладінь сірий серпанок застелив. З півдня сопки нашого берега сизою гранню постають.
А з боку океану, кабельтових за п’ятдесят від нас, — три довгі силуети бойових кораблів показалися. Глянув я в далекомір — німецькі есмінці.
Низькотрубні, трохи темніші від морської хвилі, розкинули широкі буруни, повним ходом ідуть. І довгі стволи гармат повертаються прямо на нас. А що можна проти них з нашими двома гарматками-мухобійками зробити?
Але чую, командир каже — хіба що трохи голосніше, аніж завжди: «Гармати до бою приготувати! Поставити димову завісу!»
Якийсь захват мене охопив. Подивився я вгору — довгий наш біло-голубий, червонозоряний прапор широко розгорнувся на вітрі, посилає виклик ворогам. Неначе і справді ми не тихохідна посудина, а крейсер — гроза морів.
Однак ще не стріляємо. На такій дистанції наші гармати ні до чого. Думаю: прикриємося димовою завісою, підпустимо їх ближче, тоді і вдаримо. Повним ходом ідемо до берегових батарей. І треба ж статися такому: тільки розстелився дим від корми — вітер змінив напрям, завісу віднесло вбік, гітлерівцям нас як на долоні видно.
І почали вони «Туман» з усіх своїх гармат громити.
І наша кормова гарматка у відповідь ударила. Але, звичайно, снаряди її падали майже напівдорозі до есмінців. А фашисти, хоч моряки вони й ніякі, нарешті пристрілялися до нас. Один снаряд біля самого нашого борту розірвався. Я просто оглух. А командир опустив бінокль, притулився до рубки. З-під козирка — цівка крові.
«Поранені, товаришу командир?»
Відмахнувся досадливо: «Нічого, боцмане…»
І знову корабель труснуло. Рульовий Семьонов, бачу, не може штурвал тримати. «Туман» наш зарискав.
«Товаришу командир, рульове управління виведено з ладу…» доповідає вахтовий офіцер. «Перейти на ручне управління!» наказує командир.
Бачу, кров йому очі заливає. Він її витирає хусточкою, а хусточка вся в крові — хоч викручуй. Треба б, думаю, перев’язати командира, за індивідуальним пакетом збігати, — та наче приріс до палуби. У вухах свистить, палуба в жовтому диму, дим цей з корми піднімається все густіше. А крізь нього вогонь нашої гарматки блискає.
Але німець затих, не стріляє, хоч підходить все ближче.
І тут крикнув хтось: «Командир вбитий!» І другий голос зараз же: «Прапор! Прапор!»
Подивився я на гафель і обімлів.
Осколком перебило фал, прапор наш більше на вітрі не майорить. Тому, виходить, і не стріляли фашисти, що, думали: «Туман» пощади просить.
— І що ж? — не втримався Фролов. Його захопила розповідь. Він щільно присунувся до Агєєва, вдивлявся в його невиразно біліюче в темряві обличчя.
— Що? — суворо перепитав боцман. — А ось що! Не встиг лейтенант команду подати: «Підняти прапор!» — як вже кілька матросів біля гафеля були.
Рульового Семьонова в руку поранило. «Допоможи, Агєєв! — каже він мені крізь зуби і тягне обірваний фал. — Бач, фал травити двома руками потрібно, а в мене одна сплохувала…»
І радист Блінов тут же біля гафеля — допомагає зв’язувати фал.
Умить підняли ми прапор, він знову замайорів на вітрі. І знову снаряди навколо засвистіли.
— А як наші комендори стріляли? — вдруге не втримався Фролов.
— Цього не скажу, — кинув нетерпляче Агєєв. — Тоді все переді мною, як під час шторму, ходило. Адже це був мій перший бій… Потім розповідали хлопці: прямим влучанням відірвало ствол у кормової гармати, з носової стріляти важко було: сектор видимості не дозволяв. Так що німець нас бив як хотів: і бронебійними і шрапнеллю. І комісар загинув. Бачу, лежить він на палубі, біля бойової рубки, шинеля стала лахмата, як та бурка, — так її осколками пошматувало.
І заслужив у цьому бою наш корабель собі вічну славу. Важко сказати, хто з екіпажу більше відзначився, — всі героями були. В трюмі, у вугільному бункері, пробоїна була, — то старшина другої статті Годунов її власною спиною затулив, поки пластир не завели. А прапор все-таки над кораблем майорів!
Перед смертю командир дав наказ: секретні документи знищити.
Вбігли ми до штурманської рубки, а з тріщини в перегородці високе полум’я б’є… Рвемо карти, в полум’я кидаємо.
І дуже запам’яталося, що тоді рульовий Семьонов сказав: «Пелевін Сашка вмер… Дуже поранений був, я йому фланелівку розрізав, перев’язав його. А він весь побілів, знекровів. Шепоче: «Костю, пити дай…» Я в камбуз по воду, а там усе розбито… Кинувся до кают-компанії… Від графина самі осколки блищать… Повернувся до друга. «Немає ніде води, Сашо…» Одвернувся він і помер… Отаке тобі — на воді знаходимось, а другові склянки води не дістав…»
І як сказав це Семьонов, згадав я, що ніде Никонова не видно.
Уже давав крен «Туман», важко було на палубі стояти. Дивлюсь, матроси шлюпки спускають… Біжу до машинного відділення…
Тут електрики вже немає, під ногами море хлюпочеться. Машиністи по коліна в воді, ще борються за життя корабля… Никонова серед них немає… Дивлюсь — він, притулившись до трубопроводу, лежить, і вода йому до горла доходить.
«Петре!» кричу. Розплющив він очі… Живий! Підхопив його, ледве виліз по трапу. «Туман» уже зовсім на бік ліг.
«Ти, дружба, зі мною не возись. Рятуйся сам…» шепоче Петя. «Ми ще, Петре Івановичу, поживемо, повоюємо», кажу йому і несу до шлюпок.
Та тільки хотів друга в шестірку опустити, — розірвався поруч снаряд: мене оглушило, Никонов у мене на руках обвис. Роздробило йому голову осколком. Так я його на палубі і залишив…
І як тільки відійшли шлюпки від корабля, — довгий темний ніс «Тумана» почав з води підніматися. Ніяк він потонути не хотів. Уже корма цілком у воду занурилась, у пробоїни хвилі вриваються. Хто в шлюпки сісти не встиг, просто в воду кидається, а корабель наш все форштевнем у небо дивиться, півколо ним описує. А потім закипів коловорот — зник наш «Туман». Я навіть очі зажмурив, такий сум огорнув.
А коли розплющив очі, бачу: по морю тільки наші шлюпки пливуть, матроси за них чіпляються, і навкруги знову снарядні сплески: есмінці і по шлюпках стріляють. І поклялися ми один одному — краще всім у воду пострибати і потонути, а в полон не здаватися…
Та ось загуділи від берега наші літаки, німці, зрозуміло, навтікача. Припливли ми до бази живими. І залишилася мені тільки оця пам’ять про друга…
Агєєв ворухнувся, і на долоню Фролову лягла маленька легка люлька. Вона була тепла на дотик, боцман тільки що витягнув її з кишені чи, може, весь час тримав у руці. Як жива спляча істота, лежала вона на долоні сигнальника.
— Цю люльку, — прозвучав тихий голос боцмана, — виточив перед смертю Петро Никонов. Не пам’ятаю, як вона до мене потрапила. Мабуть, коли заграли тривогу, я сам її в кишеню поклав. Прийшли на базу, дивлюсь — вона.
І дав я того дня велику клятву. Поклявся перед матросами у півекіпажі не курити, поки не вб’ю шістдесят ворогів! Втричі більше, аніж загинуло на «Тумані» друзів-моряків. Проведи-но пальцем по мундштуку.
Фролов помацав мундштук. Він був покритий двобічною насічкою, великою кількістю глибоких зазублин.
— П’ятдесят дев’ять зазублин! — з силою сказав Агєєв. — П’ятдесят дев’ять ворогів уже лягли від моєї руки. Ще одного прикінчу і тоді накурюся з Петрової люльки. А зараз, бач, яке становище: не можна бити ворога, щоб себе не виявити. Навіть того вартового у фіорді не прикінчив — до штабу як «язика» відправив. Може, тому і ходжу такий злий.
Він обережно взяв трубку у Фролова.
— Тільки один рятувальний круг, що ти в кубрику бачив, та оця люлька залишилися мені від «Тумана». Круг до цього берега океанським прибоєм принесло. І все, що в мене в кубрику бачиш, мені наше море подарувало. І койку, і всіляку снасть, і навіть одяг з потоплених німецьких кораблів на берег виносило, неначе для того, щоб я міг свій кубрик побудувати — в тилу ворога, як у власному будинку, жити.
І коли дивлюся на червону чашечку, на ебоніт, на оцю люльку з нашого «Тумана», знову ввижається мені і корабель, і Петро Никонов, і рідна земля, кров’ю залита, міста і села в гіркому диму. І яким би втомленим не був, знову веде в бій матроська лють.
Розділ восьмий
СИГНАЛ БІДИ
Туман прийшов повільно і безшумно, але швидко став цілковитим хазяїном узбережжя. Він піднявся з моря на світанку, заволік берег густим покривалом, його синюваті щупальці тягнулися все вище.
Здавалося, величезна похмура істота, позбавлена форми, вийшла з океану, чіпляючись за скелі, проникала всюди…
«Правду сказав боцман», подумав, прокинувшись, Фролов. Він вийшов був з біноклем на вахту, але тільки досадливо махнув рукою.
Декілька навколишніх вершин ще плавали у тьмяному небі. Потім туман застелив і їх. Тільки Чайчин дзьоб ширяв над молочними жовтуватими шарами. Але чіпкі смуги, як димок, що стелеться по камінню, потяглися і сюди.
Туман густішав, від краю скелі важко було розглядіти вхід до кубрика.
Вранці здалека почувся суцільний рокочучий звук. Він насувався на висоту. Посилювався. Прогримів десь збоку. Почав швидко стихати.
— Літак! — сказав Кульбін. Навіть на його спокійному обличчі відбилося глибоке здивування.
— Який це божевільний в таку погоду літає? Медведєв вдивлявся туди, куди віддалявся гул, що котився по скелях. Але туман висів непроникний і байдужий, не можна було розібрати нічого.
— Він при такій видимості в будь-яку сопку врізатися може… Летить на малій висоті… — Кульбін теж вдивлявся в простір.
— Ну, вріжеться — туди йому й дорога… Тут наші літати не повинні. Який-небудь п’яний фриц з туги вищий пілотаж крутить…
А в цей час в десяти милях на вест ішов по оленячих стежках Агєєв, пробираючись у засекречений ворожий район.
Він вийшов з поста ще за темряви, перед світанком. Після розповіді Фролову приліг був відпочити на дощаній палубі кубрика, відразу заснув, як вміють засинати фронтовики, використовуючи будь-яку можливість.
Але він спав недовго. Прокинувся раптово, неначе хтось штовхнув чи гукнув його. Лежав на спині в темряві, і серце билося важко і нерівно. Йому приснився «Туман», снаряди, що рвалися навколо, крислаті сплески води… Текла кров товаришів, коса палуба тікала з-під ніг… Він сам не думав, що так розхвилюється від власної розповіді.
Попередивши Медведєва, що йде, він вийшов до водоспаду. І тепер видирався крутими «переходами в шарах задушливої імли, залишивши осторонь широку гірську дорогу.
Він вирішив пробратися у секретний район іншим, високогірним, обхідним шляхом. Гори ставали чимдалі обривистіші і неприступніші. Тут вже не було чагарника, навіть чорничні зарості зустрічалися рідше, навіть мох не вкривав обточені безперервними вітрами скелі. Тільки шпильки якихось безлистих колючок стирчали з гірських розколин.
Під покровом туману він пробирався мимо німецьких постів… Одного разу два єгері пройшли зовсім близько, важкий солдатський черевик сковзнув по схилу, дрібні камінці покотилися, трохи не влучивши Агєєва в обличчя, жовтизну напівтемряви перетнув вогник папіроси…
Далі Агєєв проповз коло самого сторожового пункту. Біля колючого дроту тупцював вартовий, кутаючись у коротку шинель, наспівуючи тужливу тірольську пісню. Рука Агєєва простяглася до кинджала… Прикінчити б і цього, як у минулих походах прикінчував не одного ворога… Але він завмер, дав змогу вартовому пройти. Тут, у глибині ворожої оборони, можна переполошити всі охоронні частини.
Ні, не так легко було зробити останню позначку на люльці!
І ось він повз над самим обривом гранітного перевалу, розпластавшись, як кіт на карнизі багатоповерхового будинку.