— Авжеж буде, — визнала пані Рейчел. — Те старе казна-що — уже багато років мов більмо на оці в усього селища. Та коли вам, «удосконалювачам», вдасться змусити Леві Болтера задурно чимось помогти громаді — хотіла б я це побачити, будь певна. Не буду знеохочувати тебе, Енн: може, думка ця й непогана, хоч мені здається, ти її підчепила в котромусь із тих гидких американських журнальчиків… але ж ти клопоту не збудешся зі школою, тому моя тобі дружня порада — облиш ті вдосконалення, от що. Хоча ти ж, коли щось собі ввіб’єш у голову, вже не відступишся. Ти завжди наполягала на своєму.
Щось у лінії непохитно стиснутих вуст Енн свідчило, що пані Лінд не помилялася. Серцем дівчина рішучо заповзялася таки створити Спілку вдосконалення Ейвонлі. Гілберт Блайт, котрий збирався вчителювати у Вайт Сендз, проте кожнісіньку суботу й неділю проводити вдома, був так само завзятий; та й решта молоді тішилася всілякій справі, що давала привід до частих зустрічей, а отже, і «розваги». Що ж до самих удосконалень, то чіткої думки про те, які вони повинні бути, не мав ніхто, окрім Енн і Гілберта. Вони обговорювали й ділилися своїми планами доти, поки — щоправда, тільки в їхній уяві — не постало нове ідеальне Ейвонлі.
Та були в пані Рейчел іще новини:
— У школі в Кармоді вчителюватиме якась Прісцилла Грант. Енн, то, здається, твоя подруга із семінарії?
— Так, саме вона. Прісцилла буде в Кармоді, як чудово! — вигукнула Енн. Сірі очі її спалахнули, мов вечірні зорі, а пані Лінд укотре замислилася, коли ж їй удасться-таки остаточно розв’язати питання, гарна дівчина Енн Ширлі чи ні.
Розділ 2
ХУТКО ПРОДАВАЛА, ТА ГІРКО ШКОДУВАЛА
Наступного дня Енн поїхала в Кармоді на закупи, і з собою взяла Діану Баррі. Діана, звісно, була однією з перших кандидаток на вступ до майбутньої спілки, отож усеньку дорогу туди й назад дівчата обговорювали подальші вдосконалення.
— Найперше мусимо пофарбувати клуб, — заявила Діана, щойно вони проминули пошарпану будівлю ейвонлійського клубу, котра, зусібіч оточена ялинами, стояла в невеличкому гайку. — Зараз він такий ганебно потворний. І зробити це треба чи не раніше, ніж умовимо пана Болтера знести стару халупу. Тато каже — нам це все одно не вдасться, бо Леві Болтер такий жаднюга, що задарма нічого не робитиме.
— Може, він дозволить хлопцям її розібрати, якщо вони перенесуть ті колоди йому на подвір’я і порубають на дрова? — з надією в голосі припустила Енн. — Треба робити все можливе й не сподіватися, що одразу все піде гладенько. Спершу, звісно, мусимо виховати громадський дух земляків.
Навряд чи Діана цілком зрозуміла, як це — «виховати громадський дух», проте слова були серйозні, аж її гордість охопила на саму думку, що вона належатиме до спілки з такою шляхетною метою.
— Вчора ввечері я придумала, що ще можна зробити, Енн. Отой трикутний клаптик землі, де сходяться дороги на Кармоді, Ньюбридж та Вайт Сендз — він увесь заріс ялинами, і чи не краще буде його розчистити, лишивши зо дві-три берізки?
— Пречудово, — радісно погодилася Енн. — А під березами поставити лавку, та ще навесні облаштувати там клумбу й посадити герань.
— Еге ж. Тільки доведеться якось умовити стару пані Слоун, щоб не пускала туди своєї корови, інакше вона поїсть нам усі квіти, — засміялася Діана. — Я починаю розуміти, як ми будемо виховувати громадський дух ейвонлійців, Енн. Ой, дивися, старий дім Болтерів. Ти бачила колись таке руйновище? І стримить понад. дорогою… Старі будинки з вибитими шибками завжди нагадують мені мерців із порожніми очницями.
— Так, сумно дивитися на старий покинутий дім, — замислено мовила Енн. — Мені здається, що він згадує минуле й тужить за колишніми веселощами. Марілла каже, що колись давно тут жила велика сім’я, і будинок був такий гарний — із садком, весь порослий виткими трояндами. Там лунав сміх і пісні стількох дітей, а тепер він стоїть порожній, і живе в ньому лиш вітер. Як йому, напевне, гірко й самотньо! А може, усі вони повертаються місячними ночами — душі тих дітей і троянд, і пісень… і, хоч ненадовго, а старий дім бачить уві сні себе, знову молодим і веселим.
Діана похитала головою.
— Енн, я вже більше такого не уявляю. Згадай, як сердилися Марілла і моя мама, коли ми уявляли духів у Лісі Привидів. Навіть зараз я не можу спокійно ходити там потемки. І повз дім Болтера боятимуся, якщо знов почну уявляти. До того ж, ті діти не померли. Вони всі виросли й живуть незле — один став різником. А квіти й пісні так чи так душ не мають.
Енн притлумила зітхання. Вона любила Діану й була їй доброю подругою, хоч і давно вже збагнула, що в царстві уяви мусить блукати на самоті. Вела туди зачарована стежка, якою не міг піти більше ніхто, хай який дорогий чи любий.
У Кармоді їх застала гроза. Втім, вона швидко минула, а шлях додому путівцями, уздовж яких височіли дерева з оздобленим дощовими краплями віттям, та крізь видолинки, де просочені вологою трави ширили в повітрі п’янкі аромати, видався надзвичайно приємний. Та вже завернувши на стежину, що вела до садиби Катбертів, Енн уздріла видовище, від якого вмить розсіялися чари придорожніх красот.
Праворуч від них пролягало широке, вологе від дощу зелено-сіре вівсяне поле пана Гаррісона, а просто посередині, потопаючи в буйному вівсі, стояла, спокійнісінько блимаючи з-понад колосся на дівчат, ніхто інша, як вгодована джерсійська телиця!
Енн кинула віжки й звелася на рівні ноги, міцно стиснувши вуста, котрі не віщували нічого доброго заскоченій розбійниці. Мовчки зістрибнула вона на землю, хвацько перескочивши через колеса, а тоді й через паркан, перш ніж Діана встигла збагнути, що сталося.
— Енн, повернися, — вереснула вона, щойно змогла бодай слово мовити. — Ти забрудниш сукню в мокрому житі… забрудниш сукню! Та вона не чує! Їй самій цю корову нізащо не впіймати. Доведеться бігти на поміч.
Енн мчала полем, немов навіжена. Діана поспіхом вискочила із брички, надійно припнула коня до стовпа, і, підсмикнувши поділ картатої сукні, полізла через паркан у надії наздогнати очманілу подругу. Це їй швидко вдалося, позаяк бігла вона прудкіше, ніж Енн, яку стримував добряче намоклий поділ. Побачивши залишені ними сліди, пан Гаррісон неодмінно б розлютився.
— На Бога, Енн, зупинися, — на силу проказала бідолашна Діана. — Я вже так засапалась, а ти вся промокла.
— Я мушу… вигнати… цю корову… доки пан Гаррісон… не побачив, — відхекувалася Енн. — І байдуже… коли навіть… я потону… аби тільки… Її… впіймати.
Утім, джерсійська телиця, здавалося, не бачила жодних підстав забиратися із благодатного родючого пасовища. Щойно її здоганяли захекані дівчата, вона розверталася й притьма мчала до іншого краю поля.
— Тримай її! — верещала Енн. — Мерщій, Діано, мерщій!
Діана бігла. Намагалася бігти й Енн, та причмелена телиця гасала довкруж поля, мов оглашенна. Правду кажучи, Діана була певна, що так воно і є. Добрячих десять хвилин довелося виганяти її крізь зруйновану загороду на пасовище Катбертів.
Певна річ, настрій Енн тієї миті видавався нітрохи не янгольським. Не вгамувалася вона й на вигляд брички, у якій під’їздили до пасовища широко усміхнені пан Ширер із Кармоді та його син.
— Краще б ти, Енн, продала-таки мені свою телицю, коли я хотів купити минулого тижня, — засміявся пан Ширер.
— Я продам її зараз, якщо ваша згода, — відповіла розпашіла та скуйовджена власниця. — Можете забрати її негайно.
— От і добре. Пропоную тобі за неї, як і раніше, двадцять доларів, Джим віджене її в Кармоді просто зараз, і вже нині ввечері вона вирушить до міста з рештою худоби. Панові Ріду із Брайтона саме потрібна джерсійська телиця.
І вже за п’ять хвилин Джим Ширер із коровою чимчикували собі шляхом, а запальна Енн, діставши двадцять доларів, їхала в Зелені Дахи.
— Що скаже Марілла? — запитала Діана.
— О, та їй байдуже. Доллі належала мені, а на аукціоні я навряд чи й виторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів. Але, Господи, коли пан Гаррісон побачить той потолочений овес, то здогадається, що вона таки туди забрела, і що я, попри чесне слово, знову завинила! Ну, та знатиму тепер, що з коровами чесного слова давати не слід. Надто з такими, які можуть перескочити чи розвалити загороду в нашій оборі.
Марілла саме ходила до пані Лінд, отож історію із продажем телиці вже знала — пані Лінд усе бачила з вікна, а щодо решти й здогадатися було неважко.
— Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.
— А я й не подивилася, — відповіла Енн, — зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian.[2] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.
— Мартін — геть такий, як усі французи, — зневажливо проказала Марілла. — Анітрохи довіряти їм не можна.
Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.
— Енн Ширлі, що там уже сталося?
— О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе — і ось він таки настав!
— Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?
— Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!
— Енн Ширлі, ти мариш?
— Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона — найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?
— Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.
— Він так розлютиться, я певна, — простогнала Енн.
— Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.
— О ні, ви на це не заслужили, — вигукнула Енн. — Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.
Сердешна Енн узяла капелюшка й свої двадцять доларів і вже рушила до виходу, коли це раптом погляд її сягнув прочинених дверей їдальні. Там на столі стояв торт, який вона спекла зранку — апетитний і так надзвичайно гарно прикрашений рожевою глазур’ю та волоськими горіхами. Енн готувала його на збори ейвонлійської молоді, що мали відбутися в Зелених Дахах і де планували заснувати Спілку вдосконалення селища. Та чи можна було порівняти збори з візитом до справедливо розлюченого пана Гаррісона? Отож Енн, розміркувавши, що такий торт здатен буде пом’якшити серце будь-якого чоловіка — а надто того, хто мусить готувати собі сам, — миттю вклала його в коробку: цей дипломатичний дарунок вона віднесе панові Гаррісону.
«Якщо він узагалі дасть мені хоч слово мовити, — скрушно думала Енн, перелазячи через паркан і тюпаючи стежиною між золотавими полями, залитими сонним призахідним світлом серпневого вечора. — Тепер я знаю, що відчувають злочинці, коли їх ведуть на страту».
Розділ 3
ПАН ГАРРІСОН УДОМА
Будинок пана Гаррісона — старий, чисто побілений і з низько навислим над землею дахом — стояв на узліссі густого смерекового лісу. Сам господар сидів у сорочці на ґанку попід заростями плюща, тішачись вечірній люльці. Аж тут він побачив, хто наближається до нього стежкою, квапливо підхопився й прожогом кинувся в дім, грюкнувши за собою дверима. Йому було добряче соромно, дивно й ніяково за власну вчорашню нестриманість, проте Енн, уздрівши таке, геть підупала на відвазі.
«Якщо він так сердиться вже тепер, то що ж буде, коли я розкажу, як перед ним завинила?» — думала бідолашна дівчина, стукаючи у двері.
Утім, пан Гаррісон відчинив і з розгубленою усмішкою на вустах запросив її увійти. Говорив спокійно та приязно, хоч у голосі було чути й нервозність. Він уже встиг надіти куртку, а люльку загасити, і от тепер чемно посунув Енн страшенно запилюженого стільця. Та й загалом усе було собі гладенько, доки базіка Джинджер, котрий зі своєї клітки блимав лютими жовтими очиськами, вереснув, щойно Енн устигла присісти:
— Хай мені всячина! Нащо прийшла ця руда вертихвістка?
Важко було б сказати, хто в цю мить спалахнув сильніше — пан Гаррісон чи Енн.
— Не зважай на папугу, — мовив пан Гаррісон, гнівно зиркаючи на Джинджера. — Він… постійно верзе отакі дурниці. Я дістав його від брата-мореплавця. Вони там, на кораблях, слів не добирають, а папуги лиш повторюють те, що чути довкола.
— Я знаю, — відповіла сердешна Енн, пам’ятаючи про мету свого візиту й намагаючись таким чином притлумити образу. Хіба ж могла вона за тих обставин дорікати панові Гаррісону? Певно, що продавши чужу корову зопалу, та ще й без відома й дозволу власника, ображатися через папугу, який повторює грубощі на вашу адресу, не доводиться. Втім, «руда вертихвістка» була після цього вже не така смиренна.
— Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, — рішучо мовила вона. — Це… це щодо джерсійської телиці.
— Хай мені всячина! — знервовано вигукнув пан Гаррісон. — Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.
— Якби ж то, — зітхнула Енн, — але все гірше, далеко гірше.
— Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?
— Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…
— Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?
— Ні, не в капусті, пане Гаррісон. Я все вам розповім… я для цього й прийшла… та прошу вас, дайте мені сказати. Бо я так страшенно хвилююся. Дозвольте мені розповісти, і нічого не кажіть, аж доки я закінчу.
«А потім ви багато що скажете, не сумніваюся», — подумки додала Енн.
— Більше ні слова, — пообіцяв пан Гаррісон і обіцянки дотримав. Утім, жодними обіцянками не був пов’язаний Джинджер, що й далі вигукував «Руда вертихвістка!», аж доки Енн остаточно знавісніла.
— Вчора я замкнула свою телицю в нашій оборі. А сьогодні вранці їздила в Кармоді і, вертаючись, побачила телицю на вашому полі. Ми з Діаною вигнали її звідти і — ох, уявити складно, як тяжко це було. Я вся змокла, втомилася й так розсердилась… а тут над’їхав пан Ширер і захотів її купити. І я продала — одразу, за двадцять доларів. Дарма я це зробила, звісно. Краще почекала б і порадилася з Маріллою. Але така моя жахлива схильність — чинити нерозважливо. Вам це підтвердить кожен, хто мене знає. Пан Ширер одразу ж її й забрав, щоб вечірнім поїздом відвезти до Шарлоттауна.
— Руда вертихвістка, — прорік Джинджер тоном найглибшої зневаги.
Тут пан Гаррісон підвівся і з виразом, що настрашив би всіляку птаху — окрім папуги, звісно — виніс клітку із Джинджером до сусідньої кімнати й щільно причинив двері. Папуга верещав, лаявся, та й загалом уся поведінка відповідала його сумнівній репутації, проте залишившись на самоті, ображено й пригнічено замовк.
— Вибач. Продовжуй, — сказав пан Гаррісон, знову вмощуючись на стільці. — Мій брат-мореплавець не навчив свого птаха вишуканих манер.
— Я приїхала додому, а після чаю пішла до обори. Пане Гаррісон, — Енн, за дитячою звичкою молитовно склавши руки, нахилилася вперед, величезними сірими очима благально втупившись у знічене лице сусіда, — моя телиця так і стояла там, замкнена. А панові Ширеру я продала вашу власну.
— Хай мені всячина! — вигукнув пан Гаррісон, вражений такою несподіванкою. — Оце щира дивина!
— Анітрохи, коли знати, що я в халепи вічно втягую і себе, і всіх довкола, — сумовито відказала Енн. — Це моя славетна риса. Вам може здатися, що так не повинно бути в моєму віці… мені в березні виповниться сімнадцять. Та я, бачте, досі від цього не відучилася. Пане Гаррісон, чи не зухвалістю буде надіятися, що ви мені пробачите? Боюся, корову повернути вже не вийде, але ось гроші, що мені дали за неї… чи, коли хочете, можете натомість узяти мою Доллі. Вона добра корівка. Не знаю, як і сказати, наскільки мені прикро, що все так сталося.