Та попри це — а може, і завдяки цьому, бо така вже людська натура, — члени спілки рішуче заповзялися втілити в життя те єдине вдосконалення, котре можливо було завершити до кінця осені. На других зборах, у вітальні в домі Баррі, Олівер Слоун запропонував почати збирати гроші на ремонт і пофарбування будівлі ейвонлійського клубу; його підтримала Джулія Белл, яку, втім, мучило прикре відчуття, що так не личить робити дамі. Гілберт виніс пропозицію на голосування, її підтримали одноголосно, і Енн урочисто записала це в протокол. Далі належало обрати комітет, і Герті Пай, щоб тільки не дати Джулії Белл здобути всі лаври, висунула на посаду голови означеного комітету кандидатуру панни Джейн Ендрюс. Цю пропозицію також було належним чином підтримано й проголосовано, після чого Джейн віддячила Герті за ласку, призначивши її членом комітету, разом із Гілбертом, Енн, Діаною та Фредом Райтом. На закритому засіданні комітету відбувся розподіл обов’язків щодо збору коштів: Енн і Діана взяли на себе ньюбридзьку дорогу, Гілберт і Фред — вайтсендзьку, а Джейн і Герті — ту, що вела на Кармоді.
— Це тому, що там живуть усі Паї, — пояснив Гілберт, коли вони з Енн верталися додому крізь Ліс Привидів, — а жодне з них не віддасть ані цента, коли тільки про це не попросить хтось із їхніх родичів.
Наступної суботи Енн та Діана взялися до справи. Збір коштів вони розпочали з кінця вулиці, постукавши спершу до «панянок Ендрюс».
— Якщо Кетрін буде сама — хтозна, може, ми щось і отримаємо, — сказала Діана, — але тільки не тоді, коли застанемо Елізу.
Проте Елізу вони таки застали — ще бундючнішу, ніж зазвичай. Панна Еліза належала до тих людей, у чиїй присутності життя неминуче починало здаватися падолом сліз, а будь-яка найменша усмішка — марною та непристойною витратою нервової енергії. «Панянки Ендрюс» дівували вже понад п’ятдесят років, і ніхто не мав сумніву, що панянками вони лишаться аж до кінця свого земного шляху. Кетрін, згідно із чутками, ще не втратила надії, Еліза ж, песимістка від народження, ніколи й не сподівалася вийти заміж. Жили вони в маленькому коричневому будиночку, на сонячному боці, коло букового лісу Марка Ендрюса. Еліза повсякчас нарікала, що влітку там нестерпно гаряче, а Кетрін тішилася, що взимку їм не холодно й затишно.
Еліза шила ковдру із клаптиків — не тому, що вона була їй потрібна, лиш на знак протесту проти легковажних мережив, які виплітала собі Кетрін. Дівчата виклали мету свого візиту. Еліза слухала, невдоволено насупивши брови, а Кетрін — ласкаво всміхаючись. Насправді, завваживши суворий погляд сестри, вона щосили намагалася тамувати усмішку під виразом провинного зніяковіння, та вже наступної миті лице її знов осявав привітний вогник.
— Якби я мала зайві гроші, — сердито мовила Еліза, — то спалила б їх, напевне, та й хоч потішилася б доброму вогнищу. А на цей ваш клуб не дам ні цента. З нього й користі нема — туди молодь бігає хіба залицятися тоді, коли їм давно пора вже спати.
— Елізо, таж молодь мусить розважатися, — заперечила Кетрін.
— Я не згодна. Ми з тобою, Кетрін, не вешталися в юності по клубах. Цей світ щодня дедалі гіршає.
— А я думаю, він кращає, — твердо проказала Кетрін.
— Ти думаєш, — зі щонайглибшою зневагою процідила Еліза. — Хай що ти думаєш, Кетрін Ендрюс, це байдуже — факт лишається фактом.
— Елізо, я завжди намагаюся бачити в житті світлий бік.
— Немає в ньому світлого боку.
— Авжеж є! — вигукнула Енн, нездатна мовчки стерпіти такої єресі. — Панно Ендрюс, у житті так багато світлих боків! Воно дивовижне!
— У моєму віці ти не будеш про нього такої високої думки, — кисло відрубала панна Еліза, — та й поліпшувати все довкруж не будеш так завзято. Як почувається твоя матінка, Діано? Так постаріла віднедавна, і вигляд має кепський, Господи! Енн, а чи довго лишилося Маріллі до повної сліпоти?
— Лікар вважає, що погіршення вдасться уникнути, коли вона берегтиме очі, — кволо пробурмотіла Енн.
Еліза похитала головою.
— Лікарі завжди таке кажуть, щоб підбадьорити хворого. Я б на її місці дарма не сподівалася. Треба готуватися до найгіршого.
— Та хіба не слід готуватися й до найкращого теж? — благально мовила Енн. — Воно не менш імовірне, ніж найгірше.
— Судячи з мого досвіду, а його в мене п’ятдесят сім років проти твоїх шістнадцяти — не варто, — рішуче відказала Еліза. — То ви вже йдете? Надіюся, ця ваша спілка вбереже Ейвонлі від занепаду, хоч великих сподівань і не плекаю.
З відчуттям невимовного полегшення Енн та Діана вибралися надвір і помчали вулицею так швидко, як лиш міг їх везти гладкий вгодований поні. Вже на повороті коло букового лісу дівчата завважили, що до них крізь луку пана Ендрюса поспіхом наближається огрядненька жіночка, енергійно вимахуючи рукою. То була Кетрін Ендрюс — така задихана, що й говорити ледь могла; втім, вона квапливо тицьнула п’ятдесят центів у долоню Енн.
— Мій внесок у пофарбування клубу, — видихнула Кетрін. — Я хотіла дати долар, але не наважилася брати із грошей за яйця, щоб Еліза не помітила. Думаю, ваша спілка ще багато корисного зробить, мене вона так зацікавила. Я оптимістка, та й хіба могла б нею не бути, живучи в однім домі з Елізою? Мушу вертатися, доки вона схаменеться — я сказала, що йду годувати курей. Бажаю вам достатньо грошей зібрати, і не журіться тим, що каже Еліза. Світ таки кращає… напевне кращає.
Наступним був дім Деніела Блера.
— Тут усе залежатиме від того, чи буде вдома його жінка, — міркувала Діана, доки бричка підстрибувала на вибоїстій дорозі. — Якщо буде, то ми й цента не отримаємо. Кажуть, буцім Ден Блер без її дозволу навіть підстригтися не сміє, і всім відомо, що вона дуже скупа, якщо висловитися про це делікатно. Сама вона заявляє, що спершу мусить бути стриманою, а вже потім — щедрою, хоч пані Лінд і твердить, що те її «спершу» триває надто довго, щоб колись-таки дочекатися щедрості.
Увечері Енн розповідала Маріллі про свій візит до Блерів:
— Ми прив’язали поні й постукали в кухонні двері. Ніхто не вийшов до нас, але двері були відчинені, тож ми чули, що в коморі хтось був і дуже-дуже лаявся. Слів не розібрали, та Діана сказала, що лайку їй добре чути із самих лише інтонацій. Тяжко було повірити, що пан Блер на це здатен — він завжди такий добрий і лагідний. Проте бідолаху вочевидь щось вивело з рівноваги. Він вийшов до нас червоний мов буряк, обличчя вкрилося краплинками поту, а вбраний він був у великий картатий жінчин фартух. Сказав, що ніяк не може зняти це жахіття і прохає в нас пробачення. А ми відповіли, що це пусте, зайшли до вітальні й сіли. Він відгорнув фартух собі за спину й закотив, та вигляд мав присоромлений і наляканий, аж мені стало його шкода, а Діана сказала, що ми, мабуть, прийшли невчасно. «О ні, зовсім ні, — відповів пан Блер і всміхнувся силувано… ви ж знаєте, він завжди такий чемний. — Я трохи зайнятий, саме збирався пекти пирога. Дружина зранку одержала телеграму від своєї сестри, що живе в Монреалі й сьогодні прибуває до нас вечірнім поїздом. То вона поїхала зустрічати її на станцію, а мені звеліла спекти пирога до чаю. Записала мені рецепт і пояснила, що робити, а я вже половини тих настанов не пригадую. Ось, тут сказано — спеції за смаком. Але як це? Смаки ж у всіх різні. Ложки ванілі вистачить на маленький листковий пиріг?» І мені ще більше стало його шкода, бо він геть не тямив, що йому робити. Я чула, що бувають чоловіки під каблуком у власних дружин, і ось один із них сидів переді мною. Я вже ледь не сказала — «Пане Блер, коли ви дасте грошей на ремонт клубу, я замішу для вас тісто», — але вирішила, що пропонувати таку угоду ближньому в нещасті буде не по-добросусідському. Тож і запропонувала вимісити тісто просто так, без жодних умов. А він замалим не підстрибнув від радощів. Сказав, що парубком пік собі хліб, та пиріг, напевно, виявиться йому не під силу, а дружину розчаровувати буде так шкода. Тоді приніс мені інший фартух, Діана збила яйця, а я замісила тісто. Пан Блер метушився, подавав нам усе, що треба, і геть забув про власний фартух, тож він і майорів у нього за спиною. Діана потім сказала, що ледь не вмерла від сміху на його вигляд. Він запевнив нас, що випекти пиріг зможе й сам, бо часто мусить це робити, а тоді дав нам чотири долари на клуб. Отже, ми таки дістали винагороду, та навіть якби не одержали ні цента, я б усе одно тішилася, що ми допомогли йому як добрі християнки.
Після того вони рушили до Теодори Вайт. Ні Енн, ні Діані ще не доводилося бувати в неї вдома, та й саму не надто гостинну пані Теодору вони обидві ледь знали. Куди їм іти — до парадних чи кухонних дверей? Поки дівчата пошепки радилися, на ґанок із парадних дверей вийшла сама пані Теодора з пачкою газет у руках. Одну по одній вона неквапно розклала їх на ґанку, сходах і доріжці, аж доки останню поклала під ноги своїх спантеличених відвідувачок.
— Будь ласка, витріть ноги об траву і йдіть по газетах, — знервовано мовила вона. — Я щойно замела підлогу в будинку й не хочу, щоб ви нанесли грязюки. А тут після вчорашнього дощу так брудно.
— Не здумай сміятися, — застерегла Енн, крокуючи з Діаною по газетах. — І благаю тебе, Діано, не дивися на мене, хай що вона скаже, бо я тоді не зможу залишатися серйозною.
Газети лежали й на підлозі в передпокої і вели до непривітної, незатишної, бездоганно чистої вітальні. Дівчата обережно присіли на краєчках найближчих стільців і пояснили мету свого візиту. Пані Вайт чемно їх вислухала, урвавши всього двічі: спершу — щоб вигнати надокучливу муху, а тоді — підняти малесеньку травинку, що впала на килим зі спідниці Енн, котра відчула себе страшенно винною. Втім, пані Вайт попросила записати за нею два долари, які й видала дівчатам одразу — «Щоб ми не приходили вдруге», — прокоментувала це згодом Діана, — і зібрала всі газети раніше, ніж вони встигли відв’язати поні. Виїжджаючи на вулицю, дівчата побачили, як вона ретельно вимітає передпокій.
— Я чула, що пані Теодора Вайт — найохайніша жінка у світі, і тепер можу в це повірити, — сказала Діана, за першої ж змоги вивільняючи тамований сміх.
— Добре, що в неї немає дітей, — серйозно відповіла Енн. — Це, мабуть, жахливо — рости в такому домі.
У Спенсерів їх засмутила пані Ізабелла, дошкульно висловившись на адресу чи не кожного з ейвонлійців. Пан Томас Болтер відмовився давати їм гроші, бо ж двадцять років тому, коли зводився клуб, ніхто не спитав його думки щодо місця будівлі. Пані Естер Белл, саме втілення доброго здоров’я, зо півгодини перелічувала свої болячки, сумовито похитавши головою, пожертвувала дівчатам півдолара наприкінці — адже наступного року її вже не буде на світі — о, безсумнівно, вона спочиватиме в могилі.
Втім, найгірше їх прийняли в Саймона Флетчера. В’їжджаючи на подвір’я, Енн і Діана завважили два обличчя у вікні передпокою. Та хай скільки вони стукали й терпляче дожидалися на ґанку, ніхто не відчинив їм дверей. Отож здивовані й обурені дівчата поїхали геть, і навіть Енн мусила визнати, що відчула зневіру. Проте невдовзі на обрії розвиднілося. Вони зазирнули на кілька ферм Слоунів, де дістали чималеньку суму, та й опісля того все було непогано, коли не зважати на кілька дрібних образ. Останнім на їхньому шляху був дім Роберта Діксона коло моста через ставок. Там вони лишилися на чай, хоча додому було звідти геть близько, щоб не скривдити почуттів пані Діксон, котра мала репутацію жінки «вразливої».
Тим часом до Діксонів зазирнула стара пані Вайт.
— Я щойно від Лоренса, — проголосила вона. — Зараз він — найщасливіший чоловік у всьому Ейвонлі. У них із жінкою народився хлопчик, а це вам неабищо — після сімох дочок.
Енн нашорошила вуха, а в бричці на шляху з гостей повідомила:
— Я їду до Лоренса Вайта.
— Та це ж на вайтсендзькій дорозі, звідси далеко, — запротестувала Діана. — До нього поїдуть Гілберт і Фред.
— Вони поїдуть аж наступної суботи, це буде надто пізно, — непохитно відказала Енн. — Треба користатися з нагоди. Лоренс Вайт такий жаднюга, проте зараз дасть нам грошей на будь-що. Діано, легковажити не можна.
Пророцтво Енн здійснилося достеменно. Пан Лоренс зустрів їх на подвір’ї, сяючи, мов радісне весняне сонце, і дати дівчатам грошей погодився залюбки, щойно Енн виклала йому суть справи.
— Аякже, звісно. Запишіть — даю на долар більше, ніж дав вам найщедріший з ейвонлійців.
— Виходить п’ять доларів — пан Деніел Блер дав чотири, — боязко мовила Енн. Утім, пан Лоренс не порушив обіцянки:
— П’ять — то п’ять. Нате вам гроші. І зайдіть, зайдіть у дім. Хочу вам дещо показати… цього ще майже ніхто не бачив. Зайдіть і скажіть, як вам сподобається.
— А що, коли нам не сподобається? — стривожено прошепотіла Діана, ідучи з Енн слідом за щасливим Лоренсом.
— Щось добре та й скажемо, — безтурботно відповіла Енн, — у немовлятах завжди можна відшукати приємне.
А проте маля виявилося дуже гарним, і пан Лоренс відчув, що недарма віддав п’ять доларів, коли винагородою йому став щирий захват дівчат від пухкенького новонародженого створіння. Хоч це був перший і єдиний раз, коли пан Лоренс Вайт жертвував гроші на якусь справу.
Енн, хай яка втомлена, зробила того вечора ще одне зусилля задля громадського блага — побігла через поле до пана Гаррісона, що курив свою звичну люльку на ґанку в товаристві Джинджера, спитати, чи не згодиться й він докластися до ремонту й пофарбування клубу. Правду кажучи, жив пан Гаррісон на шляху до Кармоді, та Джейн і Герті, що знали його тільки з непевних чуток, благали Енн зробити це замість них.
Втім, пан Гаррісон рішучо відмовився пожертвувати бодай цент, і марні були всі вмовляння Енн.
— А мені здавалося, ви схвалюєте нашу затію, — журливо проказала вона.
— Еге, схвалюю… та не аж так завзято, щоб вивернути перед вами кишеню, Енн.
— Ще кілька таких днів, як сьогоднішній, — і я стану песимісткою, незгіршою за панну Елізу Ендрюс, — повідомила Енн своєму відображенню в дзеркалі, укладаючись спати в кімнатці на піддашші.
Розділ 7
ПОЧУТТЯ ОБОВ’ЯЗКУ
Енн відхилилася на спинку стільця й зітхнула. Був погожий жовтневий вечір, вона сиділа на кухні при столі, заваленому книжками й зошитами, проте щільно списані аркуші перед нею ніяк не стосувалися ані її навчання, ані роботи в школі.
— Що сталося? — запитав Гілберт, котрий саме в цю мить переступив поріг кухні.
Енн зашарілася й сховала аркуші попід зошитами своїх учнів.
— Нічого страшного. Я намагалася записувати свої думки, як радив професор Гамільтон, та хай що пишу, воно мене не вдовольняє. Перенесене чорнилом на папір, усе здається штивним і недоречним. Фантазії — мов тіні, їх не можна замкнути в клітці, надто вони примхливі й норовливі. Та може, якщо буду наполеглива, колись і мені відкриється їхня таємниця. Хоч, знаєш, часу на це бракує. Зазвичай, коли я закінчую перевіряти вправи й твори, мені вже не хочеться писати самій.
— У школі в тебе пречудові успіхи, Енн. Усі діти тебе люблять, — мовив Гілберт, сідаючи на кам’яний поріг.
— Не всі. Ентоні Пай не любить і, певно, не полюбить мене. А що гірше — він мене геть не поважає, анітрохи. Так презирливо тримається… і, мушу зізнатися, я цим журюся. Бо насправді він не поганий, бешкетник, звісно, та все ж не гірший за багатьох. Він рідко виявляє непокору, проте слухається з таким зневажливим виразом, ніби хоче сказати, що ці дурниці й суперечок не варті, бо інакше він посперечався би, а це погано впливає на решту класу. Я всіляко намагалася завоювати його добре ставлення, та вже боюся, що мені це ніколи не вдасться. А так хотілося б, — він милий хлопчина, байдуже, що з Паїв, і я могла б його полюбити, якби він мені дозволив.
— Мабуть, усе це через балачки, які він чує вдома.
— Навряд. Ентоні — хлопець незалежний і самостійний, він про все має власну думку. А вчителями в нього завжди були чоловіки, от він і вважає, мовляв, «ці дівчиська» нічого не варті. Ну, подивимося, чи змінять щось мої терпіння й доброта. Я люблю долати труднощі, тим-то мені цікаво вчителювати. Та й усім, чого мені бракує в інших, щедро віддячує Пол Ірвінг. Таке чудове, дивовижно здібне дитя. Гілберте, я впевнена, що колись про нього ще почує світ, — палко підсумувала Енн.
— І мені вчителювати цікаво, — відповів Гілберт. — По-перше, я й сам багато вчуся. Знаєш, Енн, за ті кілька тижнів, що виховую вайтсендзьке юнацтво, я зрозумів більше, ніж за власні шкільні роки. Отож, нам усім ведеться непогано. Я чув, що в Ньюбриджі полюбили Джейн, та й у Вайт Сендз твоїм покірним слугою начеб задоволені — усі, крім Ендрю Спенсера. Вчора, їдучи додому, я зустрів пані Блуетт, і вона сказала, що обов’язок змушує її повідомити мені, буцім пан Спенсер не схвалює моїх методів викладання.