Деві сягнув рукою в кишеню й витяг звідти… гусінь, волохату гусінь, що бридко звивалася всім тілом. Побачивши це, Марілла схопила його за руку, та було надто пізно. Деві вже запхнув гусінь за комір Лоретті.
Молитву пана Аллана перервали кілька пронизливих вересків. Нажаханий пастор завмер, широко розплющивши очі. Усі присутні підвели голови. Лоретта підстрибувала на лаві, несамовито хапаючись за сукню на спині.
— Ой, мамо… мамо… ой… заберіть її, заберіть! Ой! Гидкий хлопчисько кинув мені за комір! Ой, мамо… вона падає! Ой, ой, ой!
Пані Вайт підвелася і з кам’яним обличчям вивела із церкви заплакану доньку, що корчилася й звивалася в істериці, ніби в’юн. Її крики стихли віддалік, пан Аллан продовжив молитву. Проте в церкві запанувало відчуття зіпсованої служби. Уперше в житті Марілла не слухала проповіді, а Енн сиділа із червоними від сорому щоками.
Після повернення додому Марілла аж до самісінького вечора відправила Деві до ліжка. Він лишився без обіду, хоч і дістав дозвіл поїсти хліба з молоком. Енн віднесла йому перекуску й журливо сиділа поруч, доки він їв — захоплено й без тіні каяття. Та невдовзі хлопчика занепокоїли її сумні очі.
— Мабуть, — задумливо мовив Деві, — Пол Ірвінг не кидає гусенів поза комір дівчатам у церкві?
— Авжеж ні, — так само журливо погодилася Енн.
— Тоді, напевно, мені шкода, що я так зробив, — виснував Деві. — Але то була така гарна тлуста гусінь, я її підібрав на сходах біля церкви одразу, як ми прийшли. Жаль було, щоб вона так пропала. І такий гарний вереск там здійнявся, правда?
Наступного вівторка в Зелених Дахах мали відбутися збори Спільноти милосердя. Енн поспішала додому зі школи, знаючи, що Марілла не впорається без її допомоги. Дора, чепурна й охайно вбрана, у накрохмаленій білій суконьці із чорним поясом, сиділа у вітальні між гостями, скромно відповідаючи, коли до неї зверталися із запитанням, але ніколи не озиваючись першою. Тим часом замурзаний, але щасливий Деві ліпив пасочки з болота у дворі біля обори.
— Я йому дозволила, — знесилено пояснила Марілла. — Так він бодай не накоїть нічого значно гіршого — хіба весь по вуха забрьохається. Ми спершу самі вип’ємо чаю, а тоді покличемо його. Дора буде з нами, але Деві я й близько не підпущу до столу, за яким сидітимуть усі ці дами.
Коли Енн прийшла кликати гостей за стіл, Дори у вітальні не виявилося. Пані Белл сказала, що вона вийшла надвір, куди її покликав Деві. Після квапливої наради з Маріллою в коморі було вирішено обох дітлахів напоїти чаєм після закінчення зборів.
А посеред чаювання до вітальні вдерлася маленька жалюгідна істота. Марілла та Енн застигли нажахані, гості — уражені. Невже то була Дора — оця заплакана істота в мокрій як хлющ, сукні й із таким самим волоссям, з якої вода патьоками лилася на новий Маріллин килим, істота, яку неможливо було описати словами?
— Доро, що з тобою? — скрикнула Енн, винувато зиркаючи на пані Белл, у якої вдома, подейкували, ніколи не ставалося жодних прикрощів.
— Деві змусив мене залізти на паркан у свининці, — проридала Дора. — Я не хотіла, а він мені сказав, що я боягузка. І я впала у свининець, і прибігли свині, і вся моя біла сукня стала зразу така брудна. А Деві сказав, що коли я стану під помпою, то він її всю відмиє, і я стала, а він лив на мене воду, і все одно сукня зовсім не стала чистіша, а мій гарненький пояс і черевички тепер геть зіпсувалися!
До кінця чаювання обов’язки господині за столом виконувала Енн, бо ж Марілла нагорі перевдягала Дору. Деві впіймали й відправили до ліжка без вечері. Енн зайшла до нього в кімнату на серйозну розмову — то був метод, якому вона довіряла найбільше, і який загалом виправдовував себе. Енн сказала хлопчикові, що засмучена його поведінкою.
— Я тепер сам теж засмучений, — зізнався Деві. — Але от біда, що я ніколи не буваю засмучений до того, як щось зроблю, а завжди тільки потім. Дора не хотіла помагати мені ліпити пасочки, боялася забруднити сукню, і я дуже розлютився. А Пол Ірвінг, мабуть, свою сестру не змусив би лізти на паркан, якби знав, що вона впаде до свиней.
— Йому б таке й на думку не спало. Пол — справжній маленький джентльмен.
Деві примружився й поринув у тяжкі роздуми. Тоді виліз на коліна до Енн, обхопив її рученятами за шию й сховав розпашіле обличчя в неї на плечі.
— Енн, ти любиш мене хоч трошечки, якщо навіть я й не такий чемний хлопчик, як Пол?
— Звісно, люблю, — щиро мовила Енн, бо не любити Деві чомусь було неможливо, — та любила б іще більше, якби ти не був таким неслухом.
— Бо я… зробив сьогодні ще щось, — пробурмотів Деві. — І тепер я цим дуже засмучений, але боюся тобі сказати. Ти не розсердишся, правда? І не скажеш Маріллі?
— Не знаю, Деві. Мабуть, таки варто було б. Але нехай — я не скажу, коли ти мені пообіцяєш більше ніколи так не робити… хай що це було.
— Більше не буду, бо ще однієї все одно вже до весни не знайду. А цю я підібрав на сходах у льосі.
— Деві, що ти зробив?
— Поклав Маріллі жабу в ліжко. Якщо хочеш, можеш піти й забрати. Але, Енн, може, кумедніше буде, щоб вона лишилася там?
— Деві Кіт! — Енн вивільнилася з його чіпких обіймів і кинулася до Маріллиної спальні. Постіль і справді була прим’ята. Енн у гарячковому поспіху відкинула ковдри і справді побачила жабу, що ліниво глипала на неї з-під подушки.
— Як мені викинути цю гидоту? — здригаючись, простогнала Енн. Тут у вічі їй впав вугільний совок і вона поспіхом сягнула по нього, доки Марілла не прийшла з комори. Непросто було винести надвір жабу, яка тричі зістрибувала із совка — а одного разу Енн здалося, що вона й геть загубилася в передпокої. І коли нарешті дівчині вдалося випустити її у вишневому саду, вона глибоко зітхнула з полегшею.
«Якби Марілла дізналася, їй довіку було б страшно лягати спати. Та добре, що маленький грішник розкаявся вчасно. А онде й Діана подає мені сигнал із вікна. Чудово… бо мені так потрібна розрада. З Ентоні Паєм у школі та Деві Кітом удома моїм нервам дісталося чи не більше, ніж можна витримати за день».
Розділ 9
ПИТАННЯ КОЛЬОРУ
— Сьогодні знову приходила та стара маруда, Рейчел Лінд, — усі вуха протуркала, щоб я дав грошей на новий килим для ризниці, — сердито мовив пан Гаррісон. — Гидка бабела, гірша за всіх, кого я знаю. Вона може вкласти цілу проповідь, текст, коментарі й приклади, у шість слів, і жбурнути ними в тебе, мов цеглиною.
Енн сиділа на ґанку, мліючи під лагідним чарівливим західним вітерцем, що віяв у сірих листопадових сутінках над свіжозораними полями й висвистував тихеньку дивовижну мелодію між розгойданих у танку ялиць поза садом. На слова пана Гаррісона вона звернула до нього мрійливе лице.
— Уся біда в тім, що ви з пані Лінд не розумієте одне одного, — пояснила дівчина. — А через це завжди й виникає неприязнь. Я теж спершу не любила пані Лінд, але потім навчилася, коли нарешті її зрозуміла.
— Певне, комусь і пані Лінд виявиться до смаку, та я не їстиму бананів лише тому, що хтось скаже, буцім вони можуть мені сподобатися, — буркнув пан Гаррісон. — А щодо розуміння, то я тямлю, що вона — невиправна пліткарка, і так ото їй і сказав.
— О, ви, мабуть, так скривдили її почуття, — докірливо мовила Енн. — Як ви могли таке сказати? Я теж колись наговорила пані Лінд усіляких жахливих речей, але я тоді знавісніла. Обдумано я ніколи б на таке не зважилася.
— То була правда, і я волію всім казати правду.
— Таж ви кажете не всю правду, — заперечила Енн, — а тільки неприємну її частину. От мені ви вже з десяток разів сказали, що в мене руді коси, і жоднісінького разу — що я маю ще й гарний ніс.
— Ти, напевне, і без того це знаєш, — пирхнув пан Гаррісон.
— Я й про свої руді коси знаю — хоч зараз вони багато темніші, ніж колись — тож нема потреби мені про них нагадувати.
— Гаразд, гаразд — намагатимуся більше їх не зачіпати, коли ти така вразлива. Вибач, Енн. Таку вже я маю звичку — усе казати відверто, і люди не повинні на це ображатися.
— Вони не можуть не ображатися. І те, що це ваша звичка, вас не виправдовує. Уявіть собі чоловіка, що всіх штрикає голками й шпильками, і каже: «Даруйте, вам не слід ображатися, таку вже я маю звичку». Ви б, напевно, подумали, що він здурів, чи не так? А пані Лінд, можливо, і пліткарка, нехай. Та чи казали ви їй, що вона має ще й добре серце й завжди помагає бідним? А коли Тімоті Коттон поцупив у неї глечик масла, а жінці сказав, що купив, вона йому ні словом не дорікнула. Пані Коттон перестріла її невдовзі й поскаржилася, що масло тхнуло ріпою, а пані Лінд лиш перепросила, що воно їй так погано вдалося.
— Може, і вона має добрі риси, — знехотя визнав пан Гаррісон. — Як більшість людей. Навіть у мене вони є, хоч ти про них, мабуть, і не здогадуєшся. Та на цей їхній килим я однаково ні цента не дам. Тут начеб усі заповзялися просити в мене грошей. А як просувається те ваше пофарбування клубу?
— Пречудово. Останньої п’ятниці на зборах спілки ми з’ясували, що грошей нам вистачить і на пофарбування стін, і на ремонт даху. І, пане Гаррісон, більшість людей охоче давали гроші.
За потреби щира й добросерда Енн уміла заховати жало іронії за найневиннішими словами.
— І в який колір ви їх пофарбуєте?
— Ми домовилися, що це буде гарна зелена фарба. А дах, звісно, темно-червоний. Сьогодні пан Роджер Пай купить усе в місті.
— А хто фарбуватиме?
— Джошуа Пай із Кармоді. Він уже закінчує крити дах. Мусили найняти його, бо всі Паї — а їх у нас чотири сім’ї — запевнили, що не дадуть ні цента, коли працюватиме хтось інший. Вони підписалися на велику суму — аж дванадцять доларів, — не хотілося їх втрачати, хоч люди й казали, що даремно ми надумали мати справу з Паями. Пані Лінд переконана, що вони всюди мусять упхатися перші.
— Хай би той Джошуа ще зробив усе як слід. Якщо зробить — мені однаково, хто він буде, Пай чи Бугай.
— Кажуть, робітник він добрий, хоч сам і дивак — зрідка слово почуєш від нього.
— Таки дивак, — сухо мовив пан Гаррісон, — принаймні тут ним буде безперечно. Я й сам не був балакучий, доки сюди переїхав, а тоді для самозахисту довелося говорити з усіма, інакше би пані Лінд оголосила, що я німий і почала збирати гроші на те, щоб навчити мене спілкуватися жестами. Енн, хіба ти вже йдеш?
— Так. Мушу сьогодні дещо пошити для Дори. Та й Деві, напевно, уже допік Маріллі новими витівками. Найперше, що він сказав мені сьогодні — «Енн, я хочу знати, куди дівається темрява. Розкажи!» Я розповіла, що вона тікає на інший бік світу, а після сніданку він заявив, що це неправда, бо темрява ховається на дні колодязя. Марілла вже вчетверте за день упіймала його на цямрині — він звішувався й зазирав углибину.
— Цей халамидник, — мовив пан Гаррісон, — учора прибігав сюди й висмикнув шість пір’їн Джинджерові із хвоста, доки я встиг примчати із клуні. Сердешний птах, і досі сидить набурмосений. Клопоту вам, певне, з тими дітлахами достобіса.
— Усе, що варто мати, вимагає клопоту, — відказала Енн, потай обіцяючи собі пробачити наступну витівку Деві, хай якою вона буде — коли вже малий збитошник помстився Джинджерові за її кривду.
Увечері пан Роджер Пай привіз додому фарбу для клубу, і вже наступного дня Джошуа Пай, похмурий, мовчазний чоловік, став до роботи. Ніхто його не турбував. Клуб розташувався на так званій «долішній дорозі». Пізньої осені там завжди було вогко й брудно, тому ейвонлійці їздили до Кармоді довшою «горішньою». Крім того, клуб так щільно оточували ялини, що й видно його було тільки зблизька. Отож Джошуа Пай працював собі на самоті, і це звеселяло його відлюдькувату душу.
У п’ятницю по обіді він закінчив роботу й поїхав додому до Кармоді. Невдовзі по його від’їзді пані Лінд наважилася кинути виклик брудній нижній дорозі й задовольнити свою цікавість — надто вже їй кортіло уздріти свіжопофарбований клуб. І, оминувши гай, вона його побачила.
Видовище це вразило сердешну пані Лінд. Вона випустила віжки, здійняла руки до неба й вигукнула: «Боже милий!» Здавалося, наче Рейчел не йме віри власним очам. Тоді майже істерично розреготалася:
— Це, мабуть, помилка якась… напевне ж, ці Паї все, як завжди, переплутали.
Дорогою додому пані Лінд зустріла ще кількох односельців, і всім розповіла, що сталося із клубом. Звістка розійшлася по селі блискавично. Гілберт Блайт, котрий сидів удома над підручником, почув її від батькового наймита й прожогом кинувся в Зелені Дахи. Туди вже мчав і Фред Райт — хлопці зустрілися дорогою. Біля хвіртки, попід старими безлистими вербами, на них чекав суцільний розпач в особі Діани Баррі, Джейн Ендрюс та Енн Ширлі.
— Невже це правда, Енн? — вигукнув Гілберт.
— Так, — відповіла Енн, мов щира муза трагедії. — Пані Лінд верталася з Кармоді, заїхала до нас і розказала мені. О, це жахливо, невимовно жахливо! Хіба варто щось тут удосконалювати?
— Що жахливо? — запитав Олівер Слоун, який саме тієї миті нагодився, тримаючи в руках картонку з покупкою для Марілли.
— А ти не чув? — розпачливо мовила Енн. — Ну то слухай. Джошуа Пай пофарбував клуб не в зелений, а в синій колір — ядучо-синій, що в нього фарбують тачки й візки! Пані Лінд каже, що бридкішого в житті своєму не бачила, навіть уявити не могла — сині стіни під червоним дахом. Мені аж мову відібрало від її слів. Таке жахіття — і після всіх наших зусиль!
— Але як могла статися така помилка? — простогнала Діана.
Винуватити в невблаганній катастрофі слід було, вочевидь, когось із Паїв. «Вдосконалювачі» постановили купити фарби «Мортон-Гарріс», банки з якими нумерувалися відповідно до карток зі зразками кольорів. Покупець переглядав картотеку й замовляв собі потрібний номер фарби. Бажаний відтінок зеленого мав у тій картотеці номер 147, і коли пан Роджер Пай переказав зі своїм сином Джоном-Ендрю, що збирається до міста й може купити фарбу, його попросили замовити сто сорок сьомий номер. Джон-Ендрю присягався, що достеменно так і сказав батькові, хоч пан Роджер затято переконував, що син назвав йому номер 157 — і досі цієї суперечки так і не було розв’язано.
Того дня понурий відчай оселився в кожному домі, де жив хтось із членів спілки. У Зелених Дахах принишклий і сумний був навіть Деві. Енн невтішно ридала.
— Марілло, я плачу, хоч мені вже скоро сімнадцять років, — хлипала вона. — Мені так соромно. Це ніби вирок усій нашій спілці. З нас усі глузуватимуть, усі, аж до смерті.
Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:
Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа — у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак — товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.
З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.
— Мусите заплатити, — підтвердив пан Слоун. — Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.
Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе — коли можна це так назвати — хоч зовні й утілював щире співчуття.