***
Наталка роздяглася і лягла в ліжко. Втомлене тіло поволі розслаблялося. Ноги після довгого переходу нестерпно боліли. Кімната поступово розпливалася, і Наталка поринула в сон. Їй снився весняний ліс, Анджей і рідний дідусь. І хоча вона знала, що жах ховається десь поряд і готовий вистрибнути, але в цьому сні було дуже багато спокою, набагато більше, ніж за останні роки.
Вальтер зайшов до кімнати – м'яке місячне світло з вікна заливало її сріблом. Дівчина спала. Вальтер тихо зняв шинель і кітель, поклав ремінь з "парабелумом" на стіл, стягнув чоботи. Його перебування в Україні закінчувалося. Він хотів зрозуміти, що відбувалося тут за останній рік. Старий добропорядний світ розлітався на очах. Замість нього видиралося щось страшне і незбагненне у своїй диявольській логіці. Він згадав агітатора. Як сталося, що його солдати майже відразу потрапили під вплив примітивних і безглуздих слів цього миршавого чоловічка з гарячкуватими і суєтними рухами?
Вальтер відкинув ці думки. Нарешті він відчув, що може трохи відпочити. Офіцер сів на край ліжка. Дівчина поряд рівно і спокійно дихала. Густі пасма чорного волосся темніли на подушці. Вальтер обережно провів долонею по рожевій щоці. Пальцями відчув теплий подих. Його захопила гаряча хвиля ніжності. Він нахилився і поцілував її в розкішне волосся. Дівчина потягнулася і, не розкриваючи очей, лягла навзнак. Вальтер нахилився над нею і, відхиливши ковдру, м'яко торкнувся тендітної шиї, відчувши пульсуючу жилку, провів рукою по оголених ключицях.
Вальтер заплющив очі і несподівано для самого себе провалився в глибокий сон. Зі сну його висмикнув галас і сухий тріск пострілів. Гостре відчуття наростаючої небезпеки примусило Вальтера немов у лихоманці натягнути чоботи і схопити ремінь з пістолетом. Двері різко відчинилися -і Ганс влетів до кімнати, захлинаючись від крику, що солдати підняли заколот, фельдфебель забитий і юрба йде сюди.
Накинувши кітель на плечі, Вальтер кинувся до дверей. Двері майже зіскочили з петель від удару – в пройомі обличчям вперед з'явився Гофман. Голова його звісилася на бік, і з обох кутів роту спадали тонкі цівки ще теплої крові, – два гостряки багнетів стирчали з грудей, просякнутих кров'ю. Підкинуте багнетами, тіло Гофмана впало біля ніг Вальтера. Той відскочив назад і озирнувся, – дівчина сиділа, втиснувшись у стіну, в її очах застиг переляк. В кімнату ввірвалися солдати. Від них віяло холодом і смертю. Вальтер смикнув за кобуру "парабелума", але удар прикладом в груди кинув його на підлогу. Захлинаючись і хропучи, Вальтер підняв очі – над ним стояв агітатор. Носок тяжкого чобота вдарив офіцера прямо в обличчя. Крізь різкий біль Вальтер почув розпачливий зойк і зрозумів, що кричала дівчина.
Наталка усвідомила, що жаху вдалося знову увірватися в її життя. Вона бачила, як Вальтер впав біля мертвого Гофмана і як солдати почали бити його і Ганса з несподіваною люттю. Наталка інстинктивно кинулася до Вальтера, намагаючись врятувати, закрити своїм тілом. Її схопили за плечі і кинули знов на ліжко. Перед нею виникло обличчя. Жах отримав своє конкретне втілення. Пронизливий погляд великих чорних очей, тяжке смердюче дихання, краплі поту раптом нагадали забуту моторошну подію, яка колись зламала життя їй та її близьким. Наталка несамовито закричала – і жорсткий ляпас обпік її лице. Агітатор глянув на солдат і закричав про шльондр, які розважають офіцерів, поки солдати гниють в окопах. Агітатор ще раз вдарив дівчину і роздер сорочку на її грудях. Тепер прийшов час розрахуватися за все. Солдати схвально заревли. Нехай і цей офіцер, якому вони так вірили, а він тільки робив їх слухняними пішаками в імперіалістичних іграх, подивиться, як відновлюється справедливість.
Наталка, немов божевільна, забилася, відчуваючи, як звуки і фарби навколо закручуються в дикому вихорі. Нарешті все вибухнуло в її мозку. Світ разом з нею провалився в безодню.
Напівмертвого Вальтера солдати підвели з підлоги. Він хрипів розбитим ротом, захлинаючися від гострого болю в грудях. Хтось тримав його за плечі і горло. Агітатор щось горлав Вальтеру прямо в обличчя. Кров заливала очі, і крізь червоний туман він побачив найжахливіше. Його дівчина в розідраній сорочці билася в руках трьох солдат, які ледь могли втримати її. До неї наближався високий капрал з обпеченим обличчям. Обличчя капралу обпалило під час газової атаки в 1916 році у Бельгії. Він скинув шинелю і, переможно озирнувшись на Вальтера, пішов до дівчини. Вальтер рвонувся з останніх сил, гостре лезо багнета вперлося йому в горлянку. Він заскрипів зубами, стираючи їх на порох, і заплющив очі.
Дівчина захрипіла, з її рота вирвався крик, голова відкинулась, а тіло розслаблено застигло. Хтось радісно вигукнув, що капралу нарешті вдалося хоч когось перелякати своїм обличчям. Капрал нахилився над дівчиною. Дике бажання цього безпомічного тіла охопило його. Капралу захотілося вчепитися в нього, гризти шкіру, високі груди і витончене обличчя. Він схопив дівчину за плечі і щосили смикнув до себе. Несподівано голова її піднялася. Пусті нелюдські очі з яскраво-червоними зіницями ковзнули по кімнаті, знайшли капрала і втупилися в його обличчя. Погляд, безкінечний і порожній, паралізовував, і в цій порожнечі капрал побачив власну смерть.
Солдати застигли. Капрал відпустив дівчину і схопився за голову. Він тихо завив. Завивання ставало все більш гучним, поки не перетворилося в оскаженіле ревіння. Капрал рвучко підвівся і, зігнувшись, впав на підлогу. Рухи його були ламаними і неприродними. Між пальцями, які капрал не відривав від скронь, текли цівки крові. Тіло забилося в конвульсіях, ноги в тяжких чоботах загупали по підлозі. В черепі капрала щось тріснуло, і він застиг, його мертві зіниці вперлися в пополотнілих солдат.
Дівчина повільно піднялася. Довгі пасма чорного волосся вилися зміями навколо білого обличчя, кутки неприродно червоного рота кривилися в моторошній посмішці. Погляд широко розкритих очей пропікав солдат. Крізь роздерту до пояса білу сорочку проглядало неприродно прекрасне тіло. Від неї віяло холодом і потойбіччям.
Усі заціпеніли. Хтось, не витримавши, схопив гвинтівку і пересмикнув затвор. Дівчина різко кинула на нього свій погляд. Солдат пронизливо закричав і вистрілив у голову сусідові. Навкруги розлетілися червоні і чорні бризки. Почувся пронизливий і моторошний сміх. Декілька солдат затулили вуха, інші, божеволіючи, схопилися за зброю.
Першим із кімнати кинувся агітатор. Солдати натовпом посунули за ним. Дзенькнула шибка. У дверях виник затор. Хтось зачепив гасову лампу, яка висіла у вузькому коридорі, і відразу спалахнуло вогнище, – їдкий дим миттєво перетворив будинок на пастку. Затріскотіли постріли. На тих, хто стояв перед будинком, з дверей вилітали оскаженілі солдати, стріляючи і брязкаючи багнетами. Миттєво зав'язався жорстокий рукопашний бій. Люди несамовито билися на снігу, вмирали на багнетах, розстрілювали один одного впритул.
Агітатор декілька хвилин постояв на колії, дивлячись здалеку на побоїще, потім, поступово прискорюючи ходу, пішов у бік міста, чорні будинки якого час від часу спалахували вогнями пострілів. Більше він не озирався.
***
Вранці на станцію прибув потяг. Пускаючи в різні боки білі струмені пару, він уповільнював свій хід. Капітан 3-го єгерського полку, попеліючи обличчям, оглядав панораму, яка відкривалася перед ним. Вся станція була всіяна трупами німецьких солдат. На білому снігу темніли широкі криваві плями. Перекошені обличчя мертвих солдат повільно засипав сніг, який неприродно тихо і мирно падав з чистого неба. Важко дихаючи, капітан зіскочив з підніжки вагону і, стискуючи пістолет, пішов між убитими. З вагонів ошелешено дивилися сотні солдат – все свідчило про те, що рота загинула в якомусь безжальному братовбивчому бою. Капітан, обережно переступаючи через трупи в сірих шинелях, зайшов до напівтемної станційної зали, заваленої солдатськими ранцями і казанками. Посередині залу сидів високий чоловік в офіцерському кітелі. Його почорніле обличчя і одяг були залиті кров'ю. Поруч, на лаві, лежала закутана в шинель дівчина. Її голову чоловік обережно тримав у себе на колінах, поклавши зверху обгорілі руки. Капітан підійшов ближче і торкнув чоловіка за плече. Той повільно підняв голову і подивився на капітана порожнім поглядом синіх очей. Дівчина спокійно дихала. Здавалося, що їй сниться добрий сон.
Замок Темпельгоф. Німеччина 1926 р.
1.
Паровий потяг "Прага – Берлін" прибув до невеликого баварського містечка під вечір. З останнього вагону вийшло троє пасажирів. Своїм одягом вони нагадували відносно заможних представників середнього класу, – державних чиновників, правників, можливо, вдалих комерсантів. Але привокзальний поліцейський відразу зрозумів по виправці цих людей, що перш ніж зробити цивільну кар'єру, їм довелося багато потоптатися військовими шляхами. Поліцейський, колишній вояк армії Вільгельма, проявив ветеранську солідарність і запропонував новоприбулим свої послуги для ознайомлення з рідним містом. Прибульці пояснили, що вони представники богемського товариства шанувальників німецької старовини і збираються вирушити до замку Темпельгоф, щоб ознайомитися з його історією і насолодитися справжніми баварськими ландшафтами. Поліцейський, як справжній баварець і член місцевого осередку "Сталевого шолому", не зміг не розчулитися від того, що і в ці тяжкі часи загибелі Німеччини є справжні патріоти, які не купилися на різні єврейські витівки, а цінують справжню історію і справжні краєвиди. Тим більше, що до замку туристи не приїздили з 1914 року. Новоприбулих негайно провели до готелю (господар його був двоюрідним братом поліцейського) і дали всю необхідну інформацію щодо замку і можливості дістатися до нього. Відмовившись від запропонованого новими знайомими кухля пива, поліцейський з почуттям виконаного обов'язку перед Батьківщиною, залишив гостей міста.
За годину новоприбулі, повечерявши і відпочивши, зібралися в порожній вітальні. Переконавшись, що ніхто не може їх почути, почали нараду. Втім, навіть якби хтось з мешканців цього міста і почув розмову, то навряд чи зміг її зрозуміти, навіть голова місцевого "Сталевого шолому", який вивчив у незабутньому 1918 році декілька слів українською мовою, серед яких пам'ятав чомусь тільки одне – "свиня".
Першим почав високий сивий чоловік:
– Сподіваюсь, панове, що ми встигаємо. Бойчук і панотець незабаром повинні вже знайти Наталену Порецьку. Щоправда, якщо вона там.
– Добре, що хоч замок на місці, – додав молодий, а кремезний чорновусий здоровань зауважив: – Якщо поліцейський не збрехав.
– Що ми знаємо про цей замок? – не звернув уваги на ці слова старший. – Пане Балковий, ви встигли?
Молодий відразу перетворився на старанного студента, що звітується перед шановною професурою. Він поліз у саквояж, який передбачливо захопив із собою до вітальні, і витягнув величезний том.
– Пане полковнику, цей довідник є вічним докором моєму сумлінню. Його я нахабно поцупив у подебрадській громадській бібліотеці. І хоча перший і останній раз його замовляли в 1913 році, від цього мені не легшає.
– Нічого, отець Василь з тебе гріхи зніме, – поблажливо пообіцяв здоровань.
– Ближче до справи, грішнику, – знову скомандував полковник, і Андрій почав:
– …Так ось, – це академічний довідник стародавніх місць Німеччини. Замок Темпельгоф посідає тут належне місце. Побудований він був приблизно в IX сторіччі на місці стародавньої алеманської фортеці. Пізніше його викупили рицарі тевтонського ордену, і з тих часів він перетворився на центр їх окультних досліджень. Принаймні, мешканці навколишніх сіл оточили його величезною кількістю легенд, не завжди веселих і сентиментальних. Після занепаду Ордену він зберігався у володінні одного з нащадків орденського магістра. Замок довгий час був об'єктом наполегливого паломництва всіляких народовських товариств – як їх? – "фелькіше". Напевно їх приваблювали припущення, що замок був побудований на місці язичницького святилища стародавніх германців. Не знаю, що ми можемо там знайти?
Всі помовчали. Першим почав полковник:
– Поліцейський сказав, що з початку війни до замку ніхто не приїздив. Ми будемо першими. Не знаю, чого ми шукаємо. Але вважаю, що…
– …воно саме знайде нас, – додав чорновусий.
Полковник не відповів.
Андрій Балковий старанно заховав книгу, що свідчило про його сподівання повернути її цілою та неушкодженою до потерпілої подебрадської бібліотеки.
Здоровань подивився на нього і заявив:
– Добре, але ми так і не вирішили, що робити зі зброєю.
Полковник помовчав, розмірковуючи, і зауважив:
– Пане Кожух, думаю, що ви все одно прихопили з собою дещо зі своїх таємних припасів. А що стосується нас з Андрієм, то завтра по дорозі щось придумаємо.
Кожух трохи зніяковів і запропонував відіспатися перед вранішньою дорогою. Полковник і Андрій не стали заперечувати і пішли до своїх кімнат.
2.
Вранці, заплативши господарю готелю, трійця вирушила в дорогу. Містечко було тихе і затишне. Мандрівникам воно нагадувало Подебради. Виняток складали чисельні плакати на деревах та парканах, на кшталт "Хай живе світова революція!", "Рот фронт переможе!", або "Геть комінтернівських покидьків!", чи "Німці, вступайте до "Сталевого шолому!"
Незважаючи на досить ранній час, посередині центральної вулиці проходила довга черга до біржі праці. Коли-не-коли серед безробітних, можливо, прихильників протилежних ідеологій, спалахували гарячі суперечки, так що Кожух зауважив:
– Добре, що вони поки сонні, – як сонечко пригріє, то обов'язково поб'ються.
По дорозі побачили мисливську крамницю. Кожух залишився курити на вулиці, а Андрій і полковник зайшли всередину. Балковий оглянув довгі полиці зі зброєю, його погляд прикипів до воронених стволів змащених олією рушниць. П'ять років він не торкався знарядь убивства. Андрій машинально подумав: "Скільки ж обрізів можна наробити!". Йому стало трохи не по собі. Тим часом полковник, зі знанням справи поклацавши рушницями, вже розплачувався за два досить великих за калібром двоствольних "Манліхера". З крамниці вони вийшли з двома рушницями в чохлах. Кожух стояв, палячи цигарку, погляд його блукав десь поверх череп'яних дахів.
Незабаром вони дібралися до околиць міста. Далі починалися безмежні господарства заможних бауерів. На шляху вже стояв добрячий, окутий залізом візок. Візниця був старим, але ще міцним дідуганом. Полковник підійшов до нього і, уточнивши, що саме він повинен відвезти їх до замку Темпельгоф, сів на лаву біля візниці. Андрій та Кожух вмостилися позаду на присипані сіном лави, і візок рушив.
Деякий час візок торохтів серед бауерських будинків, потім потягнулися добре впорядковані поля. Кожух час від часу намагався, використовуючи свій небагатий запас німецьких слів, довідатися про особливості ведення німецького сільського господарства. Але потім махнув рукою на цю невдячну справу, розтягнувся на лаві і почав кліпати очима.
Андрій мовчки дивився на ці поля, серед яких деінде порпалися селяни, і розмірковував: "Ну чого нам не щастить. Змогли ж ці німці свою землю відстояти, ось і живуть як люди, а українцями завжди всяка наволоч командує". Він згадав чергу безробітних, плакати і подумав, що і на цих мирних полях незабаром можуть запросто з'явитися комісари. Сонце поступово пригрівало, і Андрій теж вирішив трохи покуняти. Тим більше, що від цього замку можна було чекати чого завгодно.
Полковник тим часом неспішно розмовляв з візницею. Він взагалі любив розмовляти зі старими людьми. Візниця розповідав про тяжкі часи, які тягнуться вже десять років, і кінця й краю їм не видно, про молодь, яка, замість того, щоб працювати, б'є байдики на різних політичних збіговиськах, про гроші, які знецінюються за пару годин, про поганий врожай, і про багато інших прикрих речей. Завоювавши довіру візниці вмінням уважно слухати, полковник став обережно розпитувати про замок. Візниця замовк, подумав і сказав:
– Раніше до замку багато народу їздило, можна було добре заробляти на туристах. А тепер за останні шість років оце тільки ви їдете.
– А хто зараз живе у замку?
– Старий граф Гельмут зі своєю донькою. Вона остання з роду. Хоча окрім Отто Шмідта їх вже давно ніхто не бачив. В місті вони не з'являються. І про них мало хто пам'ятає.