— Доброго дня, заходьте, — виринає з-за його спини усміхнене обличчя матері Інги, сорокарічної привабливої блондинки з помітно хворобливим виглядом, наче вона кілька ночей не спала. Жінка із надто щирою посмішкою задає ввічливі і трохи банальні запитання про мої справи (ніби маю справи) та іншу муру, зізнається, що чула про мене багато хорошого (?). Одразу дивуюся, бо нічого хорошого у своєму житті ще не встиг зробити.
Почуваюся незграбно і занепадаю духом. Інга так і не вийшла, забігавшись на кухні, а ще цей триклятий костюм, шєт, в якому схожий на ідіота і не можу природно рухатися. Одяг має здатність змінювати людину: якби ходив, приміром, у трусах, то ніколи б не поводився так, як поводишся у костюмі.
Втім невдовзі до мене вибігає сестричка Інги — семилітня, якщо не помиляюсь, Галинка. Поволі звикаю до обстановки. Дарую їй маленький букетик квітів і м'якого ведмедика. Вона радісно вигукує своє захоплення і біжить у дитячу кімнату, де галасують інші дітлахи.
— Проходьте до чоловіків, — запрошує мене мати Інги у вітальню, де стоїть дим коромислом, в Якому сперечаються кілька грубих голосів.
Краєчком ока помічаю на кухні заклопотану Інгу, вона бачить мене, кутиками губ легко посміхається і густо червоніє.
У мене виникає почуття досади від цієї квартири. Куди не глянь всюди купа зайвих речей: всілякі статуетки, сувенірчики, календарики, годинники, вазочки, гумові іграшки, вироби з дерева й скла: хатинки з ялиночками, рибини, слоники, лебеді й метелики, літачки і ще всіляке інше лайно. Розглядати все це вкрай важко, бо предмети мають погану звичку розпливатися й непомітно перетікати в інші, через що змушений зосереджувати на них погляд.
Нестерпно хочу відлити. Нікому нічого не кажучи, забігаю в туалет, дістаю свого вірного друга, тиснуся, але з нього падає тільки кілька краплинок. Тиснуся ще дужче — безрезультатно. Заправляюся, зливаю воду, але почуття нужди не покидає. Гребе ще більше.
Батько Інги представляє мене двом серйозним бандерлогам у темних костюмах, які мляво на кілька секунд повертають свої пластилінові пики, легко кивають головами і кисло подають правиці для потиску. Одразу забуваю, як їх звати, і сідаю в м'яке крісло у кутку просторої вітальні. На стінах висить всіляка народна мура: вишивані рушнички, солом'яний капелюх, здається, старий козацький пояс, портрет Шевченка, щоправда, трохи з косоокими очима (мабуть, мазанина одного з місцевих придурків); на гарнітурі — також купа мотлоху: здається, дерев'яні вироби, які ніяк не можу визначити, бо вони трохи розпливаються.
Як мене гребе! Бля, як мене гребе!
— Ви читали, що той старий йолоп Гладчук написав у своїй останній статті? — звертається до Інгиного батька лисуватий бородань із недобрими очима.
— А що?
— Він пише, що в сімдесятих був у націоналістичному підпіллі! Що читав вірші Маланюка! Але ж це брехня! Він тоді був парторгом і тероризував неблагонадійних студентів, виганяв їх з університету, а кількох здав КГБ. А тепер пхається у сподвижники нації! Що відбувається!? Що діється з людьми? Вони наче з глузду скочуються! Як так можна відверто брехати? Як можна на очах у всіх змінювати свої кольори? Ми ж усі були під більшовиками і займалися своїми улюбленими справами, якими займаємося досі… Нічого не розумію…
— От, нікчема! — вставляє слівце худорлявий завідувач якоїсь кафедри з дуже довгою назвою. — Це ж треба, такі запроданці і в наш час біля керма! Хто б міг подумати…
Жінки поспіхом доносять на святковий стіл страви, під їхніми ногами бігають дітлахи, галасують, через що змушують дорослих робити їм зауваження. Мій ніс відчуває справжнє блаженство. Заплющую очі, аби краще вловлювати запахи страв. Здається, пахне шинкою, м'ясним салатом, червоною ікрою, бутербродами зі шпротами, з кухні лине запах фаршированого перця, здається, голубців і взагалі — смакоти. Нестерпно хочу їсти, але ніхто поки не сідає за стіл: жінки ходять туди-сюди, бандерлоги у випрасуваних костюмах далі базарять.
Яка приємна каторга! — їсти, навіть не їсти, а пожирати, поглинати великими кількостями!
Бля, як мене пре!
12
Нарешті всі сідають. Скриплять крісла, стукотить посуд, руки тягнуться до тарілок із наїдками. Також не відстаю. А хулі? Хапаю велику кришталеву салатницю і накидаю собі велику піраміду салату «мімоза». Інга дивиться здивовано, але не звертаю на неї жодної уваги. Взагалі, стежити за людиною, коли вона їсть, — це просто свинство, це те саме, що підглядати, коли дрочать.
Батько Інги відкриває пляшку шампанського. Карооке симпатичне дитя, статі і віку якого не можу визначити і яке посадили поруч, одразу починає дратувати: ніяк не заспокоїться, погойдує ногами під столом, вдаряючи мене в ногу. Це створіння хочеться задушити, або, принаймні, дати в симпатичного білявого лобика міцного щигля.
Батько Інги виголошує на честь Галинки тост, вона сяє від радості й задоволення. Придивляюся до неї і бачу (хоча табло цієї гівнючки час від часу перетворюється на сіру пляму), що з роками це буде надзвичайно вродлива сцикуха, можливо, красивіша від своєї старшої сестри, яку, признатися, книжки і надмірні знання починають гробити, від чого вона в'яне. Ще кілька років — і серйозність зробить її горбатою.
Худорлява жіночка з кривим носом у червоному платті, яка сидить поруч, запитує, що мені кинути. Чемно дякую.
«Мала баба Миколайка».
Одразу видно — жіночка нудьгує у товаристві набундючених і серйозних науковців, а тому хоче знайти співбесідника. Радо йду на це і ми чєшим про хтозна-що. Придивляюся до неї уважніше: сухоребра, маленькі цицьки висять, з-під тканини плаття випинаються дрібні соски, для них навіть не потрібен бюстгальтер, на тонкій шиї видніється кілька складочок і зморшок. Роки беруть своє, старенька. Тонкі губи розпитують, де навчаюся, які маю плани на майбутнє (язик не повертається признатися у цій квартирі, що прагну стати істориком).
Як на зло, розмову чує Інга і вставляє своїх п'ять копійок.
— Він готується поступати на історичний, — дивиться на мою реакцію, але я нічого не виявляю, ніби й не чув сказаного.
Пауза.
Батько Інги зводить брову, на кілька секунд втуплюється в мене своїм педагогічним поглядом, але мовчить.
— Біда нашої країни в тому, що в ній багато істориків, — каже завідувач якоїсь там кафедри. — Не ображайтесь, колего, — сміється до батька Інги.
— Ми що, повинні по-вашому бути якимись мастодонтами чи дощовими хробаками, яким до лампочки їхнє минуле? — підскакує лисуватий бородань із недобрими очима. У цій незграбній людині деколи прокидається жвава, енергійна істота, яка одразу розмахує руками й швидко рухає бровами.
Нестерпно кортить посцяти. Непомітно підводжуся і йду в туалет, але там знову стара історія — кілька краплин. Лаюся про себе, вмиваю холодною водою обличчя, бо кляті мурашки вже задовбали. Мене ковбасить конкретно. Повертаюся за стіл.
— А чого нас учить історія? — не відступає завідувач якоїсь там кафедри. — Чому, скажіть мені будь ласка?
— Це питання доречно задати історику, — каже лисуватий бородань і дивиться на батька Інги. — Пане професоре?
Худюща з кривим носом запитує, чи давно зустрічаюся з Інгою. Це професійна базіка, якій забагато одного співрозмовника. Відповідаю, що ми просто дружимо, обмінюємося книжками, деколи музичними платівками чи касетами. Лукаво посміхається і показує очима незрозумілі міги Інгі, яка сидить слухняно, наче свята. Вона легко соромиться й опускає голову.
Після кількох тостів, коли присутні добре поїли, чоловіки розпустили краватки, а жінки помітно розпласталися в кріслах, святкове застілля переростає в дискусійний клуб з питань релігії, політики, економіки та іншої лажі.
Дивлюся на бідну Галинку, як вона нудьгує, позіхає і копирсається виделкою в голубцеві.
— Україна сама винна у своїй геополітичній невизначеності, — переконує батька Інги лисуватий бородань. — І у цьому винний ще Хмельницький!
Так-так, Хмельницький. Ми вже були в європейській колисці, у поляків можна було вибити гідні права, і тут… так жахливо все обернулося… А раніше ще цей придурок Сагайдачний масла у вогонь підлив — допоміг висвятити цих православних попів! Навколо цього зростає справжній гамір, згадують все: українців, що розбудовували Росію, національно несвідомого Гоголя та російськомовні твори Шевченка, потім переходять до теми парламенту…
— Мала баба Миколайка… — шепочу серед своєї внутрішньої тиші, за межами якої стукотять виделки об тарілки, лунають голоси, дзеленчать кришталеві чарки, блукає невиразний жіночий сміх.
Стежу за Інгою і бачу, що та почувається, як не в своїй тарілці. її матір — знову з надмірною дурнуватою посмішкою — пропонує скуштувати екзотичні салати і каже, що їх готувала Галинка.
— Ось це я робила, і ось це, — мала демонстративно й задоволено показує на страви. Розповідає, скільки чого треба до того чи іншого салату. Ні на кого не звертає уваги й натхненно щебече про те, хто їй допомагав. Присутні хвалять: «просто золотце», «гарна дитина», «майбутня господиня»…
— У нас тут є майбутній історик! Так би мовити, наступне покоління! — звертає на мене увагу дискутуючих завідувач якоїсь там кафедри. — Ось що ви скажете, юначе, про Хмельницького?
«Клав я на вашого Хмельницького, задовбали». Мене так ковбасить, що не можу нічого путнього сказати, таке враження, наче думки стали раком.
— Він із Переяславською угодою трішки загнався.
Педагогічні лоби морщаться і мені одразу стає соромно за необачне слівце «загнався». Шєт! Потрібно кілька годин, щоб їм пояснити це слово! Вони довго зважують почуте.
— Цікаво-цікаво, — каже батько Інги. Завідувач якоїсь там кафедри іронічно на мене дивиться, потім нахиляється до батька Інги і я ненароком чую те, що він тихо каже йому на вухо:
— Скажу вам, друже, як математик, одну закономірність. У Німеччині 20-х років математиками ставали ті, хто замолоду був зятем впливових учених-математиків. Ви мене розумієте? — знову сміється він. Таке враження, наче без сміху він не може обійтися.
У батька Інги помітно здригається обличчя, я одразу обертаюся до Галинки, аби не бачити його погляду. Завідувач якоїсь там кафедри безцеремонно підморгує мені і розпитує про причини любові до історії. Не знаю що відповісти, лише знизую плечима. Кажу, що історія — це класно.
Господи, як я хочу сцяти!
— Історія це наука, а не забавки, — вставляє батько Інги.
— Так, мій дорогий друже. Але французи знають свою історію не з монографій, а з романів Дюма, — посміхається завідувач якоїсь там кафедри.
— Це тільки примітивні невігласи вчать історію з художніх творів.
— Любий, а хіба ми говоримо про навчання? — раптом промовляє мати Інги серед несподіваної тиші.
Пауза.
Батько Інги дико на неї дивиться, вона одразу переводить балачки на тему сім'ї, звертаючись лише до жінок. Невдовзі між ними зароджується жвава розмова.
Чому, бля, нас учить історія?
* * *
У двері дзонять.
— Це Віктор Дмитрович, — підводиться, пожвавлюючись батько Інги.
— О, видатний педагог сучасності зараз нас розсудить, — потирає руки завідувач якоїсь там кафедри. — Він чоловік правдивий і мас прогресивні погляди.
Той
— Невже? — перепитує завідувач якоїсь там кафедри.
— Будь ласка, не перебивайте, — озивається повна жінка з обвислими щоками, яка за цей вечір нічого ще не говорила. — Ми вас уважно слухаємо, — звертається до промовця.
— Після Руссо дитина, по суті, втратила природне, віками плекане ставлення батьків до неї. Натомість, вона перетворилася на один із предметів побуту дорослих, так само як посуд, декоративні речі та інші об'єкти розкоші. Дитину ніби позбавлено її власного світу, а колись вона — на рівні з іншими членами сім'ї — мала власні обов'язки, котрі виконувала завжди. Саме звідси почалася тотальна розбещеність дітей, оскільки дорослі, прикрашаючи своє життя дітьми (зауважмо, прикрашаючи, а не відчуваючи внутрішньої потреби у дітонародженні), почали ще й прикрашати життя дітей, купуючи для них велику кількість дорогих іграшок. Батьківська турбота перетворилася на декорацію, а раніше вона завжди виконувала функцію своєрідної життєвої настанови, і була тим єдиним необхідним механізмом, що ми зараз називаємо «вихованням» — у первісному значенні цього слова. Через це діти почали формуватися з усвідомленням свого «дитинства» як автономного вікового статусу, з усвідомленням привілейованості власного віку над старшим. Особливо це виявилося в напівбожевільному і не завжди доречному обожнюванні матерями своїх дітей; вони якомога більше намагаються ізолювати їх від проблем великого світу, в якому живуть. Да-да! Це призвело до суттєвих змін у свідомості сучасних дітей, і гірким прикладом цього є той незаперечний факт, що сучасні діти геть зневажливо ставляться до старших, інша річ раніше, ще до часів Просвітництва… Коли я бачу в тролейбусі чи автобусі маленьке створіння, якому дорослі звільняють місце — це вже зіпсута й пропаща людина. Да!
— Ви хочете сказати, що такі кардинальні зміни відбулися приблизно за доби Французької революції? А до того часу ситуація була іншою? —встряє в дискусію батько Інги.
— Да. Гадаю, що приблизно з того часу все це почалося. Адже на цей період припадає небувалий розвиток побуту, чого раніше не було. І дитина органічно вписалася — да! — в ці процеси, як окрема «складова».
— Любий Вікторе Дмитровичу, але ще єгипетські жерці три тисячі років тому нарікали, що їхня молодь стала жахливою: пиячить, не дотримується батьківських звичаїв, не поважає старших і закони, веде розбещений спосіб життя.
Як мене ковбасить! Мала баба Миколайка…
— Да-да. Звичайно, ви. як історик можете мені заперечити, назвавши ще багато інших промовистих фактів, які суперечать моєму судженню. Втім, певні циклічні ознаки історичної тривалості існують завжди. Але це не означає, що вони є ідентичні стосовно одна одної, таким чином, вони не копіюють одна одну. Я лише наполягаю на тому, що в новітній історії відбуваються фундаментальні зрушення, про які ми ще дуже мало знаємо і до осмислення яких ми, можливо, тільки повільно наближаємося. Да. Наступні покоління після нас знатимуть значно більше про час, в якому ми з вами живемо, і питатимуть у себе, думаючи про нас: «Невже вони цього не бачили».