Варта оточила його зусібіч. Натовп припинив розбрідатися. Як невчасно, подумав Асата.
– Цей чоловік бреше, – відказав він, похапцем дістаючи з торби забуті свідчення. – Він сам – ґвалтівник і грабіжник! Подивіться – на цих пергаментах теж відзнака його дому, і свідчать вони про злочини, здійснені вельможним князем Завулом і його не менш вельможним почтом!
Князь Завул аж зашарівся від люті. Варта розгублено роззирнулась. Натовп відчував себе чистим, вільним і готовим на все.
– Візьміть ці свідчення, – наказав Асата старшому серед вартових, – нехай Кушар підтвердить, а Вакіль розсудить.
Вартовий з неохотою взяв свідчення до рук.
– Вакіль розсудить, – похмуро пообіцяв він, – а межи тим, посидиш під замком. Либонь, боги знайдуть, за що покарати.
Натовп заворушився. Гроза обіцяла бути тучною, проте нині Асаті уже не хотілося бурі. Якби він дозволив цю сутичку, від його вчення не лишилось би і цурки. А іноді хочеться щось залишити по собі – навіть якщо мова про дрібний камінчик під колесо закону.
– Я піду з ними, – сказав він до людей, – я не вчинив нічого лихого. 1 мене неодмінно виправдають.
За останні дні він навчився брехати переконливо. Асата знав, що виправдання не буде, не дарма ж Вакіль особисто виставив його з Храму. Князь Завул тим часом зробить все можливе, аби домогтися потрібного йому вироку.
Так і вийшло, зрештою, проте не так швидко, як Асата гадав. Пергаменти зі свідченнями як не зганьбили князя, так бодай уповільнили розгляд справи – доки судді шукали прийнятного способу оминути брутальні подробиці його заміських пригод. А тим часом дні минали, і в'язниця – тісне і темне підвалля храму Бену – поволі висотувала з острожника останню розпачливу снагу, і йому вже дивно було уявляти себе перед гомінкою юрбою зі словом віри, чи, радше, зневір'я, на вустах. Він поволі повертався в байдужу непритомність, що передувала сплеску безтямної люті у таборі Ейсава; а коли чуття дражнили його відлунням золотих дзвіночків, шерехом тихого поступу чи ароматом мирри, він відвертався до шкарубкого каменя, не бажаючи товариства. Вона так і не заговорила до нього, розуміючи певне, що не дочекається відповіді.
Ті, хто прийшли визволити його з ув'язнення, теж спершу не могли домогтися бодай якого відруху. Його сон, якщо це був сон, сягав кудись у глибину Шеолу, і прокинутись для нього означало заледве не постати з мертвих. Проте дружнє термосіння, примножене тицянням смолоскипа в лице, що аж в'язню спеклися вії, спроможне ще й не на такі дива.
– Горимо? – заскочений, запитав Асата. Рятівники перезирнулися.
– Хороша думка, – визнав хтось із них, – Єрмі, біжи підпали що-небудь.
Асата труснув головою, аби розігнати рештки сну.
– Мікта?! – вразився він, розгледівши кирпатого проводиря. – Ви що тут робите?
– Служки Вакіля засудили тебе до страти. Ми вирішили, буде краще, якщо ми втрутимось. Ти готовий? То ідемо.
В'язень підвівся, все ще не розуміючи, прокинувся він чи ні.
– А варта як же?
– З вартою ми… домовились.
Минаючи двері, Асата відзначив на кам'яній долівці вичовгану сандалію і кудлату литку – решта вартового губилася в темряві за рогом.
– Як ти казав, – урочисто звернувся Мікта до врятованого. – Закон – для людей, а не люди – для закону!
Асата був не з лякливих, але тут йому спиною побігли дрижаки. Направду, він випустив на волю звіра.
Проте нині це не його біда. Нехай уже боги влаштовують лови, як не зуміли приборкати небезпечного бранця.
* * *
Трійця уважно стежить за моїми рухами, сторожко проводжаючи поглядом дрібки пустельної кислиці, духмяної трави марви та гіркі зернята тамарину, що їх я одне за одним опускаю в окріп. Либонь, думають, що як злодій, так уже і чаклунисько. схиблений на труйному зіллі. А і правда, де б це їм випала нагода скуштувати сахі, який варять хіба мандрівні скотарі та пустельні волоцюги? Бридують, шановні, крутять носом, а дарма – бо сахі якраз помагає проти запального норову та нерозважливих суджень.
– Доста забивати баки! – лютує Сеной. – Усім відомо, що мерзотник Лсата намовив голоту до вдертя у храм Бену!
– Як-то. сидячи в підвалі? – дивуюсь я.
– Бреше, як собачий князь! – тицяє в мене пальцем невгамовний Сеной.
– Тихше-тихше! – зводить долоні Сенсеной. – Невже ми дійсно сподівались на щирість при вогнищі злодія? Сподівались на правду від спільника Асати-лукавця?
– В ім'я доброчесності! – розпачливо втручається Сенгелаф. – Але ж де нам шукати правди?
– І Імовірно, якомога далі від згаданого вогнища? – пропоную я.
– Х-хатіхат хара! – кидає крізь зуби Сеной. Спільники зводять на нього приголомшені
погляди. Ой-йой, де ж це він навчився такої брутальної лайки? Либонь, від пустельної нечисті нахапався! Збагнувши, що бевкнув щось зайве, янгол-сторожа ніяково смикає плечима. Загалом-то, я маю нині повне право виставити всю трійцю геть і спокійно випити сахі. Сенсеной та Сенгелаф обережно позирають на мене, цілком усвідомлюючи усталений порядок. Я зітхаю та пропоную їм довблений полумисок.
– Нате ось, скуштуйте заспокійливого відвару.
Сенгелаф гмукає в кулак, гамуючи напад сміху і першим простягає руку за сахі. Оце чемний хлоп. Сенсеной тим часом напружено думає.
– Як видається мені по зваженім розсуді, – починає він, – ми не мусимо зараз відтворювати хід подій, і без того відомий нам за попередніми свідченнями, але повинні радше виявити природу спонуки мерзенного Асати до здійснення ним нечуваних і численних беззаконь. Саме тут і може стати в пригоді дорогоцінний досвід нашого шановного господаря.
Тепер моя черга кахикати в кулак. Я, отже, у якийсь химерний спосіб перекинувся на «шановного господаря», ніби й не кликали мене щойно нахабним шматком лайна.
Упевнившись, що неподільно заволодів увагою слухачів, Сенсеной продовжує.
– Ми мали нагоду довідатися, що злодій Аса-та шанує Малхі-проклятого. Згадаймо – він розшукав його ідол, а згодом допоміг писареві, коли той заприсягся іменем Вістового.
Розумний, ти ж бач. Сеной та Сенгелаф позирають на старого, звівши брови. Авжеж, мало хто нині знає про Малхі.
– Отож, чи не випливає з цього, що Асата служив Малхі, доки той не заробив свого прокляття? Чи не так, Маззакіне?
Тепер трійця свердлить поглядами мене, нещасного. Але що ж тут скажеш?
– Можливо, – знизую плечима.
– Сенсеною, а ти знаєш, за що його проклято, того Малхі? – цікавиться допитливий Сенгелаф.
– Не знаю. А коли б і знав, не сказав би. Ім'я його заборонене, а ті, хто служив йому, втратили пам'ять.
– Усі, крім Асати?
– Крім мерзенного злочинця Асати, – марудно виправляє старий.
Ненадовго западає мовчанка – це мої настрашені гості намагаються уявити, за яку ж таку провину скидають геть із Херему, та ще й так, аби ім'я винуватця було заборонене й забуте. Нічна Наречена і та зберегла бодай пам'ять, як не шану.
Позираю на небо. Зорі розсипалися дрібно та рясно, наче коштовна сіль, яку недогледів недбалий господар. Мимохіть мені пригадується сон, що ходив за мною назирцем ще на зорі моїх поневірянь: сонячне колесо, зоряна стрічка – згусток всесвіту у плетиві осяйних літер… Той, хто бачив його хоч раз, ніколи його не забуде…
– Кхм, – висмикує мене з цілковито невчасної задуми Сенсеной, – я проте відзначив іще одну суттєву обставину. Злочинець Асата…
– Мерзенний, – подаю голос. Сенсеной дратівливо чмихає.
– Авжеж. Згаданий Асата вільно говорить з Нічною Нареченою, і та звертається до нього, як до рівні. Це примушує мене припустити, що він…
– Демон? – войовниче підбирається Сеной.
– Янгол? – налякано припускає Сенгелаф. Сенсеной втомлено знизує плечима.
– Навряд. Судячи з його дій та обмежень, він – проста людина. Проте, ймовірно, він був одним із нас. До прокляття і до забуття.
Трійця перезирається, і я відчуваю їхній сумнів і їхнє збентеження. Припустити, що знаний лиходій Асата подібний до них, доброчесних, значить припустити можливість спотворення найсвітліших чеснот, можливість проникнення нечистоти в самісіньке серце Херему.
– Невже це правда? – налякано і вимогливо водночас запитує Сенгелаф.
– Правда?! – усміхаюсь спроквола. – Не вимагайте правди і не будете ошукані.
* * *
Вчення, як і люди, мають свою осібну долю. Вони народжуються, подорожують, змінюються; хтось гостинно приймає їх, а хтось виставляє за поріг і кидає камінь у спину. Як і людям, ідеям потрібна пожива, а часом вони самі стають поживою для іншого вчення, яке всотує їхню потугу і прямує далі, аби перемогти або зникнути.
Невдовзі задум Асати став цілком незалежним від свого винахідника. Зупиняючись коло криниці у затінку пальм чи розпитуючи поселян щодо підробітку, він чув чудернацькі оповіді про колотнечу в Зам-Арі. Чільного заколотника кликали Набі, пророк, але частіше – Сатан, ворог, розвинувши таким чином останнє назвисько вигнанця до цілком поважного сану.
Питання обрядної чистоти, однак, підносилося, незважаючи на єство призвідника. І так само, не цікавлячись сутністю протиріччя, за пророком, чи то пак. за ворогом, велася безугавна гонитва. Випадково завваживши кінний виїзд князівської варти до неминучого, здавалось уже, спіткання, Асата розсудив за краще забратися геть із Верхньої Землі. Його вчення тікало разом з ним і попереду нього, невпинне, неначе пошесть цараат.
Коли він дістався Ір-Оламу, столиці Нижньої Землі, про далекого Набі говорили, наче про заморську чудасію, але говорили, менше з тим, і жерці зірко оглядали свою паству, вишукуючи ознаки недуги.
Ір-Олам, однак, аж ніяк не був легкою здобиччю чужинських вчень; навіть за великого бажання Асаті не вдалось би збурити його так само легко, як Зам-Арі. Це місто було великим і заможним, відправи – величними, жерці – мудрими та обачними. Стіни Ір-Оламу були білими, а сади довкіл – пишними, повними рясних олив, яблунь та мигдалю. Ясним вітрилом підносився над містом царський палац, і золоченим знаменом височів над ним знаний в обох землях Храм Ата-Творця. Не з шаною, проте, позирав Асата на оселю світла, але з гірким жалем, який, як відомо, ні на крок не наближає до Херему, провіщаючи хіба подальші негаразди.
І негаразди не забарились.
У перший же день свого побуту в Ір-Оламі Асата спричинив бійку і ледь вибрався з неї живим. Тримати б йому язика за зубами, так ні… Йому звичним уже стало виступати Набіречником, котрого слухають, роззявивши писка; тут, проте, його промови не викликали в городян шанобливого захоплення, ба навіть найменшого розуміння.
Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що ішов попереду процесії, похмуро позираючи довкіл.
Воно і правда, нема чого тішитись, коли вже за тобою плач і лемент, але ж можна хоч би візком їхати, коли вже в гробі не сидиться! Невже ж це скнара пожалів візка на власний похорон?
Справа, певно що, була не в жадливості, та і мерці не те щоби часто сновигали славним Ір-Ола-мом. Асата добре міг бачити, що мрець живий-живісінький, хіба трохи хворовитий з виду. Був у місті Ір-Оламі звичай проводжати до Мовчазної Ями хворих на цараат, хоч би й навіть живих, бо не було їм більше ані життя, ані шани – все, чого б вони не торкалися, ставало нечистим, і навіть рідня ладна була якомога швидше спекатися злиднів, їх не мусили ховати живими, певна річ, але виганяли геть, відспівавши належних посмертних славоспівів.
Проте цараат– це ще не конче проказа. Закони Вакіля визначали в такий спосіб будь-яку недоладність шкіри, і навіть опіки, хай лише їх побачить дурнуватий, але законослухняний, можуть стати підставою для ганьби та гонінь. Такі закони Асаті ніколи не були до смаку.
– Чому плачете за живим? – запитав він у рідні, у плакальниць та флейтистів.
Спинилася жалобна вервечка, позираючи непривітно, і сам небіжчик насупився у відповідь.
– То мертвий іде перед нами, – відказали йому.
– Якби мертві ходили, – чмихнув Асата, – то на вулицях міста було б нині не проштовхнутись. Рани, які має ваш «небіжчик», легко гояться морською сіллю, а не сльозами плакальниць. Нехай би навіть були вони цілковито щирими за свою винагороду.
– Шахрай! – заголосили плакальниці.
– Геть з дороги! – підтримали їх флейтисти.
– Шахраї ошукують задля власного зиску, – не вгавав Асата, – але як назвати того, хто вірить шахраям, прирікаючи себе на вигнання? Простачок? Тюхтій? Недоумок?
– Чого причепився, чоловіче? – не витримав наруги небіжчик.
– Не твій похорон, не займай! – обурилася рідня.
– Похорон не мій, – погодився Асата, – і безглуздя цілком ваше. Може, й справді дурнуватих слід ховати живцем, аби було в світі бодай трохи більше сенсу?
Асата зумисне смикав небіжчика, прагнучи показати йому та його рідним нікчемність усталеного заведення. Але ті незвичні були до натяків і збагнули одне лише – кривдять мерця, і то їхнього власного, а це вже неподобство! І нахаба незчувся, як скорботні родичі схопили його за грудки і заходилися пояснювати, як саме слід говорити про мертвих, нехай навіть іще не цілком.
Самотній подорожній не міг би протистояти натовпу, та він і не поривався. Тих, однак, спіткало натхнення, і жалобний гурт похапав уже каміння, аби гідно завершити суперечку. Тут би й край настав невдатному пророкові, коли б до спору не втрутилась богиня. Принаймні, так здалося спершу. А воно ж усяке може привидітись, коли позираєш з долу вгору, а очі заливає кривава юшка.
Власне, вона і справді була подібною до богині, і не дивно, бо то була кдеша– жриця, присвячена богині любові та милосердя Авіві. Мешканці Ір-Оламу здалека впізнавали високих поставних жінок у білих хітонах та покривалах тонкої шерсті; впізнавали та поспішали перейти на інший бік вулиці, хіба лише пояс їхній набрякав від золота, а вдача – від гонору. Бо, власне, кдешот були повіями, але повіями, перед котрими з охотою відчинялися двері храмів і палаців.
Вона була прекрасною, як і належить, проте вигнанець, позираючи крізь дорожню куряву, відзначив лише блискітки в її неймовірно довгому хвилястому волоссі та бридливий погляд ясних чорних очей. Була вона навдивовижу подібною до його сестри. Навіть сердита рисочка між її бровами була такою ж.
– Що зробив вам цей нещасний? – запитала жінка.
Войовничі жалібники притримали каміння в долонях, користуючись нагодою критично озирнути царську забавку.
– Він зневажив законом, – нарешті спромігся хтось із рідні.
– Як і кожен з нас, – відказала кдеша, – чи, може, є серед вас святі?
Авжеж, досвідчена жриця Авіви добре знала, коли (і в який спосіб) уривався терпець найсвятішому зі святих. Тут городяни могли цілком покластися на її слово.
– Нема суддів, нема й розправи, – підсумувала вона. – Хіба справді забажаєте.
Тут, власне, найметкіші згадали, що підставою уникати жриць Авіви була не лише власна незаможність, але й варта, яка ходила за чарівними кдешот, наче кремезна та добре озброєна тінь.
Розправа, отже, відкладалася на невизначене потім. Жалібники обсмикнули надірвані одежі і, голосячи, рушили далі. Тільки невдатний мрець скосив задумливе око на свого кривдника, розважуючи, вочевидь, переваги морських ванн супроти передчасного поховання.
Жриця ступила ближче до врятованого. Нахилилася, притримуючи покривало. Асата зловив її погляд – пильний та суворий, з іскринкою притаєного неспокою.
– Ти можеш мені віддячити. Якщо захочеш, – тихо сказала вона.
Асата посміхнувся розбитою губою, від чого усміх вийшов досить невтішний.
– Захочу, – кивнув він.
– Сьогодні вночі, на початку другої варти. При вході до Ган-Авіву.