ББК 84.4 УКР П48
Серія «Література» заснована в 2001
році
Художник-оформлювач Л. Д. Киркач
Покальчук Ю. В.
П 48 Шабля і стріла / Худож.-оформлювач Л. Д. Киркач. .— Харків: Фоліо, 2003. — 543
с. — (Література).
ІЗВИ 966-03-2161-9.
«Шабля і стріла» — нова книга Юрка Покальчука, в якій автор торкається різних
пластів історії — від прадавньої міфології своєї рідної Волині («Озерний вітер») до
карколомних пригод отамана опришків Данила в Україні («Шабля і стріла») і пізніше в
просторах Азії, де його суперник кипчак Айдар стає потім побратимом, з яким вони
разом вирушають на Січ. Далі письменник сягає в двадцяте століття —
республіканська війна в Іспанії — рота імені Шевченка в Інтербригаді («І зараз, і
завжди...»), боєць якої Андрій Школа проносить віру у свій народ і Україну через все
життя, не зігнувшись ні на війнах, ні в сталінських таборах.
В усіх творах, як завжди у Юрка Покальчука, буяють пристрасті кохання, густа
еротика, але над усім наскрізно проходить одне — віра у високі моральні принципи як
найвищу цінність, в людську шляхетність і особисту гідність, в незламну любов і
справжню дружбу, у силу і непереможність високого духу — те, що, на думку письмен-
ника, в усі часи і віки творило з людини Людину.
ББК 84.4 УКР
© Ю. В. Покальчук, 2003
© Л. Д. Киркач,
художнє оформлення, 2003
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2003
Роман
Пам'яті моєї матері Оксани Павлівни Тушкан та мого
дядька — письменника Георгія Павловича Тушкана
Захід це Захід, а Схід це Схід, й цим двом близнюкам
не зійтись, Допоки Небо
й Земля не встануть перед Богом
на милість чи гнів. Але й Сходу нема, і Заходу теж, і кордонів, і
звичаїв,
й слів, Коли двоє
сильних віч до віч стають,
хоч і з різних кінців землі. Р. Кіплінг Не посварившись, двоє
сильних не подружать.
Казахське прислів 'я
Знайти друга, за якого можна померти, — легко, а такого, щоб
за тебе помер, — важко.
Українське прислів 'я
— Га-га-га, — сміявся Юнус-хан, вишкіривши два ряди білих, аж блискучих зубів. — Цей кяфир дозволив собі замахнутися на
правовірних? Га-га-га! Повісити його завтра ж уранці! Га-га-га! —
Юнус-хан стенув плечима, вдарив нагайкою коня і разом із челяд
дю поскакав геть, не озираючись.
Напевне, знав Юнус-хан, що охоронці вже схопили дикого раба-кяфира, лепського майстра дерев'яних різьблень, якого пригрів Ісмаг-ага, старий
начальник тюрми-зіндану, і надав забагато волі. Раб знахабнів, дозволив
собі... Що ж він собі дозволив?
— Га-га-га!
Низький, гортанний сміх Юнус-хана лунав і далі.
Давно вже від'їхав правитель Ташкента зі свитою геть, та чимдалі
гостріше й гортанніше лунав той сміх у вухах раба, начебто обернувся
ташкентський емір на самого шайтана. Чари поймали тіло оросута від того
сміху, мороз йшов по шкірі Данилові, і, вже не тямлячи себе, він втратив
залишки самовладання, які в нього ще лишались, коли вперіщила його
нагайка Юнус-хана, бо він осмілився зиркнути так на хана, як колись на...
Як на самого заклятого ворога свого життя, бо тепер то було його, Данилове, останнє високе почуття.
Та одним помахом руки вказав аскерам Юнус-хан на юнку Зей-неб, і все.
Вона вже в еміровім палаці і буде там назавжди, стане ще однією дружиною в
гаремі старого, безжалісного Юнус-хана, може, народить йому й дітей, і з
плином часу все забудеться, все забудеться...
— Га-га-га! — Той сміх не припинявся, то була найгірша мара, глузування над його життям, над усім, що він спізнав, що набув і
що втратив, над усім, що любив, то була наруга, і вже жити не
хотілося, не відомстивши, все було байдуже, лише цей жахливий
сміх, що линув вже невідомо звідки, шматував тіло і душу Данилові, і він
схопився за ножа і кинувся в ніч просто на отой сміх, на біду, на лихо, на свої
тридцять років бід і поневірянь, на всі втрати, на ніщо, на вкрадену батьківщину, на розтоптані мрії, на безвість, на смерть...
Відчутно похолодало, заходило вже під ранок, зорі порідшали на небі, і біль, який відчував зараз Данило усередині, побільшувало усвідомлення втрати
останнього тепла на світі в ту мить, коли несила стало терпіти і він зважився на
безглуздий, відчайдушний стрибок з ножем проти жахливого владарського, шайтанського сміху.
Холод, гострий холод степової ночі під ранок обпікав його тіло, забирав останнє
тепло. Данило схопивсь на ноги з ножем в руках, готовий вже закінчити життя будь-
що-будь, але враз відчув, як щось схопило його за ліву руку, не даючи йому виконати
той свій останній стрибок, щось схопило його, притягло додолу, і він не стрибнув, а
лише підвівся трохи навколішках, скоряючись тій руці, що тримала його, скоряючись, як зв'язкові із життям, яке хотів було стратити.
— Ти що? — На Данила дивились блискучі чорні очі з довгим
розрізом. Проти ночі він більше не вирізняв нічого. - Ти що, з
глузду з'їхав, оросуте? Що з тобою?
Лиш зараз Данило прокинувся насправді, тіло його обм'якло і обважніло, руки
несило опустились, й страшна втома прокотилась по ньому, втома і якась суміш й
полегшення. Це сон. Все це було, але зараз це сон. Наснилося.
Одразу ж відчув вимученість тіла, ті численні версти, які вони подолали за цих
два дні, нестачу води і їжі, непевність у майбутньому, задавнене чигання смерті
довкола й оці блискучі чужі очі. . Данило розсердився: хто зна, чи не ворожий
голос супутника, якого доля накинула йому, бо вже сам Данило, ніколи, мабуть, такого не вибрав би.
— Ка-ка-ка, — почув він знову і здригнувся, бо то було зі сну, цей голос, цей
сміх...
— То лисиця, оросуте, — стримано мовив Айдар, так, його звали Айдар, —
що робити, мали знайомитись, мусили якийсь час бути разом, мусили. Так
сталося.
Данило зітхнув і опустився долі, збагнувши, що холод він відчув, коли схопився, одриваючись од теплого тіла кипчака, поряд з яким спав, що примара сміху, яка
змусила його кинутися на ніщо лише з ножем, — то був крик степової лисиці, і що
все ще в них зараз попереду.
Хоч те все — сповнене смертельної небезпеки і мало сподівання, щоби їм
пощастило. А позаду — лише біда і також смертельна небезпека, і виходу нема
жодного іншого, аніж посуватися вперед разом із цим худим, хоч і жилистим і, здається, витривалим юним кипчацьким воїном, якого доля кинула йому в
товариші. І треба знаходити з ним спільну мову, треба миритись, попри
роздратування і власний лихий гумор. Бо так треба. Якщо хочеш спробувати ще
раз вижити.
— Ти стривожений, як жінка, — дещо презирливо мовив кип
чак, — а слід спати, бо нам треба сил, лише дві години минуло
нідтоді, як ми заснули...
Він подивився на небо.
— Світатиме ще через три години. Ген де ще Урчер, а де «Сім
розбійників»!
— Що-о? — здивувався Данило, вже трохи отямившись від свого
маревного сну. — Які розбійники?
— Та ось,, бачиш зірки, оросуте?
— Ну, бачу. А-а... То ви Воза називаєте «Сімома розбійниками»! Так-так, ну, а Уркер де? Так-так. А правду говориш, ще глупа піч. Тільки то не
жіноче в мене, малий ти ще, Айдаре, і мабуть ще мало бачив, аби знати, чому дорослий чоловік може скочити вночі іі сну з криком на ноги.
Данило й собі обвів поглядом понічне небо, чорно-синє, на якому
виразно проступали і, здавалося, зовсім низько висіли над землею зорі.
— Слухай, малий! А ось то у нас називається Чумацький Шлях. Ніби ото
ним їздять мої земляки у Крим по сіль, і називають їх чумаками...
— То пташиний шлях. Бо у тому напрямку летять птахи на зи-мівки у
теплі краї. Давай спати!
— Полетіти б отим шляхом, як птахові, отак знятися й полетіти...
— І куди ж ти долетиш, оросуте? Ти ж і шляху не знаєш, і зірок іге
бачиш, і степу не чуєш, он лисиці злякався...
— Але ти ж і нахабний, хлопче! Тобі хоч скільки років?
— Вісімнадцять. Я просто кажу, що бачу. І що знаю.
— Так, так, у вісімнадцять, мабуть, так би казав і я. Тільки мені нже ось
двадцять дев'ять, і я бачив життя на одинадцять років більше, ніж ти, і країв, і
людей різних... Е-ет, та що казати, що з тобою говорити, коли ти не чуєш і
не хочеш чути і не можеш...
— Ти себе сам не чуєш, оросуте. Ти співаєш пісню свою у степ і не для
мене, і не для себе. Роки — не ціна батирові. Розум і сила, мужність — ось
його ціна. Давай спати. Досить.
— Гаразд, ти правий. Це порожні балачки, нумо спати!
«Ні, з таким не добалакаєшся ні до чого. Дикий хлопець, упертий і
зарозумілий. У полон-бо ж таки потрапив, а втекти йому я допоміг, і що б із
ним далі було — невідомо ще. Як і зі мною, врешті. Але тут, у степу, він
орієнтується краще, ось і командує, ніби старший, поважніший».
Данило відчував, що і в Айдарові щодо нього крилося таке ж
роздратування, як і в нього, Данила, на Айдара. Розмовляли вони, ніби
добре розуміючи один одного, але не чули нічого поза словами. Ще й у
в'язниці.
Коли кинули йому Айдара у темницю в товариші, Данило по-чав було
заговорювати з новим в'язнем, але наткнувся на глуху стіну замкнутості і
ворожнечі, навіть злості, що в.свою чергу виїли кало досаду і роздратування
у Данила. Лише коли вже склалося
так, що виходу не було і втікати сам він не міг, він знову звернувся до
кипчака. Той одразу ж зреагував на слово «втеча», і вони швидко
домовились. Все ж недовіра між ними була сильнішою, ніж навіть спільні
дії і спільна небезпека, яку вони переборювали ось вже протягом третьої
доби, не рахуючи тих днів, що Айдар сидів разом із Данилом у зіндані.
Недовіра, однак, була не до сил товариша, не до спроможності зрадити чи
підвести, ні, то було щось інше й більше, то була невіра в цього чоловіка, бо
він ось такий.
Який, спитав себе якось Данило. Такий, що чимось одразу ж приваблює, але те, чим він приваблює, що, може, викликало б приязнь за будь-яких
мирних умов, нині, в умовах в'язниці і потім втечі, викликав недовіру. Ті
риси, що могли б викликати симпатію, видавалися слабкістю, саме через
них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і
відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не
для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.
Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва
скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший
супротив і роздратування.
Борода у Данила кілька днів вже не голена, волосся темно-русяве, кучеряве, темні вуса, блакитно-зелені очі, засмагле обличчя. Шаровари і
сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали
як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і
кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.
Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як
лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь
пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-
степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший
розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.
Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у
дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось
нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.
Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи
неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі
змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і
неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і
плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися
тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на
дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з
ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути
ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок
зараз, кожна зупинка може означати смерть.
Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи
аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише
по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...
Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і
враз Данило відчув полегкість. Враз осягнув: за стільки років уперше він на
волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не
трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне
почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але
справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла
серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте
чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а
потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось
та буде, треба спати.
Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не
думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що
великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато
йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог
послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут
він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і
заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і
подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він
влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...
Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще
підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів
влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому
айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати
вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.
Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до
своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все
буде добре.
Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван
російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу
Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро
українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро
росіян, включно з помічниками і слугами.