А р т у р. Бо… бо… це непристойно.
Я (продовжує пити пиво). Ну от (до речі, хто б це говорив про пристойність) — твоя відповідь нічого не означає. Вона не витримує жодного інтелектуального аналізу. Типова банальна відповідь.
А р т у р. Тобі цього замало?
Я. Мені — так. Я глибокомисляча людина. Якщо вже ми змушені дискутувати, то повинні дійти до тонко нюансованих факторів, таких, як, наприклад, кальсони.
А р т у р. Бога ради, ти можеш спочатку защіпнутися, а потім поговоримо?
Я. Це було б порушенням розумового процесу. Наслідок випередив би причину. Людина не повинна жити бездумно, керуючись лише механічними рефлексами.
А р т у р. То ти що, так і будеш ходити з розщіпнутими штанами?
Я. Ага. Нічого з цього не вийде, синку — ґудзиків катма (випиває чергову порцію пива). Тобі відоме слово «катма»? А «катманду»?
А р т у р. Які в біса ґудзики? В тебе ж джинси на зіппері.
Я. «Джинси на зіппері» — сильно сказано. Круто. А ще крутіше — запитання «які в біса ґудзики?» Ну, спробуй сам подумати. Поворуши нарешті своїми курячими мізками. Біс — це ж дух. А які в духів можуть бути ґудзики, га? Матерія взагалі з духу не виникає. Принаймні в даному випадку. (М о я д р у ж и н а простягає руку, намагаючись відібрати в Я бляшанку з пивом, але той не віддає).
А р т у р. Про це, власне, я б і хотів з тобою поговорити, батьку.
Я. Потім, потім (допиває пиво). Ти можеш їхати повільніше? Так хочеться насолодитися останніми хвилинами свободи (впадає в дрімоту).
Коли ми нарешті опиняємося в кабінеті фрау Де, вона запрошує сісти, й задає мені питання, котре я так сподівався почути від неї під час першої зустрічі:
— Скажіть мені, чому ви п'єте?
— Нез'ясованість основних світоглядних принципів, — відповідаю я неохоче, розвалившись у фотелі й защіпаючи нарешті джинси.
Мій астральний двійник знічев'я вирішив розважитись, урізноманітнивши гру, і роздвоївся на пару близнюків. Щоб остаточно не заплутатись, я назвав одного BEAR VOLENS, а іншого — BEER NOLENS. Оскільки тепер вони були в більшості, тобто мали наді мною відчутну чисельну перевагу, то глядачем наразі виявився я. З огляду на пожмаканий вигляд мене не пустили навіть на гальорку, тому довелося сиротливо стовбичити під дверима лікарського кабінету, прислухаючись, як BEAR VOLENS розмовляє з присутніми. Нема нічого принизливішого за коридорне очікування, особливо якщо повз тебе вештаються не звичайні прохачі, а очманілі наркомани й прибиті горем алкаші. Хитрий BEER NOLENS натомість уже вмостився на ліжку в палаті під номером, річ ясна, шість, — чого ще було чекати від цього кічмена-нікчеми, — і заголяв сідниці для заштрика. Здається, він так до останнього й не защіпав штанів, знаючи, що їх однаково доведеться скидати.
В цей час у кабінеті відбувалося щось дивне. BEAR, очевидно ще не прийшовши як слід до тями після роздвоєння, уявив чомусь, що це не його, а Артура привезли на лікування:
B E A R (зриваючись із фотелю). Я протестую! (Артур хапає його за барки й штовхає назад.)
М о я д р у ж и н а. Що з тобою? Він такий блідий!
А р т у р. Ти, напудрений трупе…
Я (з-за дверей). Артурчику, це я, твій хресний батько! Не впізнаєш мене? Разом за новим життям, визволення світу, ти і я, пам'ятаєш? Не души мене, ми ж з тобою разом, це я, не души мене…
А р т у р (продовжує крок за кроком відтісняти В Е A R'а до фотелю). Ти, напханий нікчемо, штучний організме, зогнилий протезе!..
М о я д р у ж и н а (до фрау Де). Зробіть що-небудь, він його задушить!
А р т у р. Каналія! (Відпускає В Е A R'а, той знеможено падає у фотель, А р т у р стомлено повертається до свого). Брехня, всюди брехня й лицемірство (поринає в забуття).
Я (просовуючи голову в двері). Він зовсім п'яний.
B E A R. Це наклеп, це безсовісна олжа. Цей чоловік знає міру і обов'язки!
М о я д р у ж и н а. Я теж не вірю. Артур ніколи не п'є.
Я. Хто-хто, а я на цьому розуміюся найліпше, здасться.
М о я д р у ж и н а. Але щоб якраз сьогодні? Ми ж могли розбитися.
Я. Вчора, мабуть, знову на шашлики їздив з компанією (ф р а у Д е наливає з графина воду і поїть А р т у р а).
B E A R. Це якесь непорозуміння. Не варто робити поспішних висновків.
Я (насмілившись нарешті зайти до кабінету). Ага. Зажди трохи, й Артур все тобі розповість. Він уже навіть був почав.
М о я д р у ж и н а. Тихіше, прокидається!
А р т у р (піднімає голову і вказує на Я). Це що таке?
М о я д р у ж и н а. Хресного батька свого не впізнає, бідолаха! (Плаче.)
Ф р а у Д е. Послухайте…
А р т у р. Тихо, бабното! Я не питаю про своє походження, ані про духовне, ані про фізичне. Мене цікавить… (він глибоко над чимось замислюється й вмовкає).
B E A R. Артур трохи втомився, та незабаром все прийде до норми. По місцях, струнко! Жодних змін у сценарії! (Запобігливо до Артура.) Х-хе, Артурчику, це ж був тільки жарт, правда? Ну ти й дотепник! Але знай, ми всі тримаємося твердо. Кожен защіпнутий, як і належиться, на всі ґудзики, зверху донизу, раз і назавжди. Фрау Де навіть хотіла вбрати корсет. Вище голову, Артурчику.
Я. А цей все за своє. Не бачиш? — він набрався, як свиня, придурку ти недороблений. Моє виховання, пся крев! Моє виховання!
B E A R. Неправда! Заткайся! До діла, Артурчику, до діла! Все готове, ще тільки крок один…
А р т у р (опускаючись перед Я на коліна). Вибач, батьку.
Я. Це що, якийсь новий хитрий викрутас?
А р т у р (повзе за ним на колінах). Я був не в собі! Нема повернення, нема сьогодення, нема майбутнього.
Я (відступаючи від А р т у р а). Що це за гівняний нігілізм?
Ф р а у Д е (роблячи помітки в журналі, з науковою цікавістю). А я? Мене теж немає?
А р т у р (змінюючи напрям і повзучи на колінах до лікарського столу). О! І ви мені вибачте теж!
Ф р а у Д е (незворушно констатуючи). Алкоголік, хлопчисько, боягуз, невротик. (Після паузи) Можливо, імпотент.
А р т у р. Ні, ні. Не треба гак говорити, не треба. Я не боюся, я лише не можу повірити… я все… я власне життя… але повернення немає, немає, стара форма не створить нам нової реальності, я помилявся!
Ф р а у Д е. Про що ви?
А р т у р. Про створення світу!
Ф р а у Д е. А про мене? Хто буде говорити про мене?
А р т у р. Я не виправдав ваших сподівань. Але повірте мені, це неможливо…
B E A R. Нічого не хочу знати! Опануй себе! Встань, розлучися, одружися! Заведи нову сім'ю, чисть зуби, їж ножем і виделкою! Ось побачиш, тобі вдасться. Ти хочеш втратити останню можливість.
А р т у р. Не було ніякої можливості. Ми помилилися, це безнадійно…
B E A R. Артуре, ти п'яний і сам не розумієш, що мелеш.
А р т у р. Так, я п'яний, тому що напверезо помилився. Я напився, щоби покінчити з моєю помилкою. І ти, батьку, хильни собі.
Я. Я? Ніколи!.. Хіба що грамульку… (Бере в А р т у р а шклянку, наливає собі з графина води й випиває одним махом).
А р т у р. Я напився від тверезості. Розумне сп'яніння.
Я. Не свисти. Ти напився з відчаю.
А р т у р. Із відчаю теж. З відчаю, що форма не врятує світ.
B E A R. А що ж його врятує?
А р т у р (встає з колін, урочисто) Ідея!
Мені набридає врешті весь цей балаган і я заходжу до палати, — нічого вже не вдієш, — під номером шість. Моя дружина мала рацію, коли казала, що по обіді ліжко буде зайняте. BEER мирно посопує, заткавши до того ж вуха слухавками від мого плеєра. Я висмикую з-під нього дроти, а його самого спихаю з ліжка геть. Він зникає в якомусь застінному просторі. Я лягаю і тільки тепер відчуваю, наскільки висотаний усією цією метушнею й абсурдом. Спати, спати. Фрау Де обіцяла, що я буду безпробудно спати кілька діб. Це в них така метода. Щоб алкаші з бодуна не вештались коридором навмання.
Зайшла якась медсестра і робить мені ін'єкцію просто крізь джинси. Нащо ж я, питається, півдня ходив з розщіпленою ширінькою.
Насилу повертаючи головою, роздивляюся палату. Крім мене, тут двоє — один хропе, закутавшись у ковдру, інший просто лежить, втупившись у стелю.
А де ж обіцяні мені персональні апартаменти? Де душ, фрау Де?
— Тут є душ? — питаюся сусіда, що не спить.
— Є. В кінці коридору. І туалет там само. Тут теж є, в палаті. Але бачок поламаний, а в крані вода лише гаряча. Я набираю в пляшки і вистуджую — он там на підвіконні. Так що за малою потребою можна сходити тут, — пляшки завжди повні, я слідкую, — а за великою — краще йти туди, — махає він рукою в невідомість.
Поки я обмірковую почуте, заходить ще одна сестра, із зошитом.
— Прізвище, — каже вона мені.
Я називаюся. Вона гортає сторінки й трохи ображено каже:
— Немає такого.
— Може, ще не записали, — намагаюсь оправдатися.
Вона зникає, але за хвилю з'являється знову.
— Ваше прізвище.
Я раптом згадую розмову з дружиною. Перед від'їздом вона втовкмачувала мені, що саме я маю відповідати на подібні запитання. Вигадане ім'я. Вигадана адреса. Вигаданий фах. Як же, чорт забирай, усе це звучало?
— Щезняк, — зненацька виринає з глибин пам'яті. (Як же це мені вибило — так звали одного з моїх персонажів). Орест Щезняк[65], — повторюю і додаю, виправдовуючись:
— Мабуть, жінка записала на своє дівоче прізвище.
— Є такий, — задоволено каже сестра, закриває зошит і додає насмішкувато: — Що, забули, як вас звати? Буває.
Не встигаю як слід поукладати розшарпані думки, як знову заходить медичка — та, що й першого разу.
— Приспустіть штани, я вас вколю.
— Що це?
— Снодійне. Дарія Юріївна сказала, вам треба спати.
О'К. Спати, так спати. Заходить фрау Де.
— Ну, як він? — питається в сестри.
— Нічого. Скоро буде в нормі, — і розпаковує черговий шприц.
— А це що?
— Це від тиску. У вас трохи підвищений тиск.
Не пригадую, щоб хтось мені міряв тиск, але не протестую. Сподіваюся, знають, що роблять.
Наступні кілька годин минають в очікуванні. В очікуванні сну чи ще чогось. Одначе сну немає. Ніхто мене більше не турбує.
— Перепрошую, — звертаюся до сусіда, що з того часу теж не склепив очей, — а крапельниці тут не ставлять?
— Тут — ні, — відказує той. Неподалік є психушка — там ставлять, а тут— ні.
Дивно, думаю я. В мене гострий токсикоз, зневоднення організму, а мене тільки нашпигували хімією і все. Ну гаразд, почекаємо ще трохи.
— Раніше й тут ставили, — продовжує сусід. — Коли я працював санітаром швидкої допомоги. Одного разу забрали якогось алкаша просто з хати — жінка викликала, — а він сидить в машині коло мене, мовчить, хитається й тримає в руках напівпорожню пластикову пляшку мінералки. Грамів 100–150 залишилося. Я слідкую за ним. У нас паси ґумові про всяк випадок, гамівних сорочок не вистачало, то ми буйних пасами скручували. Так от, десь вже на під'їзді до лікарні він перехиляє цю саму пляшку і допиває одним махом. Я знаю, що там не вода, а горілка. Однак мовчу. Бо якщо він зараз ляже під крапельницю не похмелившись, почнеться біла гарячка. Я вже сто разів таке бачив. Люди вени собі голками роздирали, калічились, на персонал кидалися. Всіляке бувало.
— А тепер ви тут лікуєтесь?
— Ну, так сталося. Мені вже давно пора виписуватися, але побуду, мабуть, ще тижнів зо два. Я тут підробляю потрохи. Допомагаю санітаркам, медсестрам. Мене тут усі знають. Як вас, до речі, звати.
— Леон, — вже вкотре брешу (чи не брешу?). Він не питає, чому я записався Орестом, і я вдячний йому за це.
— Микола, — простягає руку. Будемо знайомі. Якби що треба — кажіть. — І помовчавши трохи:
— Леон — це те саме, що й Лев?
— Ну, щось ніби, — кажу я. Після тривалої паузи питаю:
— А надвір тут не випускають? Повітрям подихати, покурити тощо?
— Ні. Це так званий ЛЗЗТ — Лікувальний Заклад Закритого Типу.
Ага, медична тюряга. Рудимент совдепівської наркології. Терапія за ґратами. Добре хоча б, що не примусова. Раніше просто менти загребли б, та ще й кримінальну справу навісили би, попсувши біографію. Цікава історія.
Микола знову втупився у стелю, а я продовжував даремно чекати сну.
Почувався більш-менш нормально. BEER з BEAR'om, здається, повернулись у фізичне тіло, а, може, зникли кудись назавжди. Ну й чорт з ними. Так спокійніше. От тільки час минає якось дивно — то неперервно, то дискретно, але навряд чи впорядковано, щоразу змінюючи систему відліку.
Секунди зненацька зависали в просторі нестерпно-стійким ґештальтом, а згодом починали втомливо мерехтіти, немов цифри на барабанах грального автомата. Річ ясна, про те, щоб випали три сімки, чи бодай якісь однакові символи, не могло бути й мови. Джек-пот не для таких, як я.
Звикнути до цього було важко. Людина може витерпіти багато чого, коли бодай якось орієнтується в часі. Хронологічна ж анархія цілком обеззброює нас. Тоді перший-ліпший зачуханий мольфар чи навіть відьма-покоївка із фарбованими хною патлами отримують над нами владу сливе безмежну.
Згодом-перегодом я вирішую детальніше ознайомитись із територією. Сенсу лежати лантухом без сну немає. Однак мої спроби підійнятися з ліжка закінчуються не вельми успішно. Мною хитає з боку на бік, як при сильному штормі, і я ледве не падаю на підлогу.
Микола схоплюється з ліжка.
— Обережно, — каже він, — я допоможу вам.
Що ж вони, в біса, мені вкололи. Мабуть, якийсь сильний транквілізатор — це завжди має на мене таку дію.
— Нічого, дякую, я сам.
— Нема чого встидатися. Ви ж хворий, а я здоровий майже.
Я відкидаю його допомогу, однак він виходить за мною на коридор.
— Отак, обережно, попри стіночку, — напучує він, а я й справді можу пересуватися, лише тримаючись за стіну, ледве переставляючи ноги.
Якось мені вдасться доповзти до кінця коридору — благо відстань невелика.
Вбиральня, яка в старорежимних реєстрах напевне досьогодні іменується «санвузлом», виглядає не надто привабливо, перш за все якраз із точки зору санітарії: куций передпокій з лавкою для курців і власне вбиральня: в кутку — загиджений по вінця унітаз без покривки і душова ніша без дверей, без ширми, без жодної полички чи гачка. Лише вгорі, обтягнена дротяною сіткою, лампа. Зі стіни стирчить кран і зміїться голий шланг, призначений, мабуть, для миття худоби. Ну хіба що це місцева модифікація душу Шарко. Та-ак. Буде трудно. Покищо потреб у мене ніяких немає — зневоднення, семиденний піст і те де, але рано чи пізно доведеться ж якось користатися цими благами вітчизняної цивілізації. Зрештою, до цього ще треба дожити. На жаль, сумніватися в тому, що доживу, не доводиться.
Повертаюся в палату.
До загорнутого в ковдру хропуна щопівгодини приходить медсестра — та, що шукала моє прізвище, — і міряє тиск. Виявляється, він патологічний гіпертонік, і на тлі алкогольної інтоксикації ніяк не вдається вивести його з кризи.
В палаті є ще й четверте ліжко. Поки що воно порожнє, до того ж відгороджене ширмою. Ще один привід для роздумів.