Ф р а у Д е. Ото! Вже до цього дійшло? (Після багатозначної паузи.) Зайдіть до мене в кабінет. Усі троє. Там і поговоримо.
В кабінеті під вовняно-непорушним поглядом Божої Матері й вогняно-незворушним поглядом залізної фрау фарс неухильно починає дереінкарнуватися на драхми варту драму.
Атакований відразу з трьох боків (Пречисту Діву не враховуємо), я потроху здаю позиції.
— Ви перетворили життя своєї дружини й сина на пекло! — гнусавим тоном міс Гнуссен фрау Де грізно відкидає мої несміливі петиції про можливість звільнення.
«Може б ти, курво, спочатку запитала, що в о н и с а м і про це думають», — спалахує в моєму мозку, але відблиски цього спалаху чомусь абсурдно трансформуються в істеричний фальцетний крик:
— Я вже три дні не мився!
— Які проблеми? Артур завезе вас до себе додому, там нормально помиєтесь і повернетеся назад. Правда, Артурчику?
Ого, вона вже теж називає його Артурчиком. Той слухняно киває головою.
— Ви обіцяли мені одномісний номер.
— Вам шкідливо перебувати зараз наодинці. Уявіть собі — в такому стані, і нікому навіть слова сказати, ні в кого води попросити. А раптом щось станеться?
— Поясність мені, який сенс в тому, що я буду цілий день у лікарняному ліжку очікувати двох нещасних вечірніх заштриків? Мене чекають на роботі. В мене ж є робота, чорт забирай. Я можу її втратити.
— Якщо будете продовжувати пити — втратите все.
— Послухайте, я ж потрафлю робити ін'єкції і вдома. Невже варто заради нещасних вітамінів і дози магнезії тримати мене тут цілодобово? — Скажи, ти ж можеш це зробити, — звертаюсь я по допомогу до дружини. Однак фрау Де не дає їй відповісти.
— За вами потрібен нагляд. Можуть виникнути непередбачувані ускладнення. Курс лікування ще не закінчено.
— Який курс? Яке лікування? Ви ж фахівець і прекрасно знаєте, що алкоголізм не лікується в принципі. Принаймні фармакологічно.
— Існує ще й психотерапевтичний фактор. До речі, ви були в психолога?
— Був.
— От і добре. Якщо хочете, я можу закодувати вас на кілька місяців, на рік, на десять.
— К бісу кодування. Бачив я ваших закодованих. Під парканом і з пляшкою в руках.
— Все залежить від людини. Від її волі. Ми не чаклуни.
— Ну, власне. Все залежить в даному випадку від мене. То чому ви не хочете випустити мене? Я ж прийшов сюди добровільно, і часи примусового лікування давно минули (ах, як напевно ти про це шкодуєш, сучко).
— Батьку, ти ж чуєш, лікар каже — за тобою потрібен нагляд, — непрошено втручається Артур. — (А хрін хріновий тобі в задницю й гірку редьку в зуби!) — Зараз поїдемо до мене, залізеш у ванну, відпочинеш, поголишся, відчуєш себе людиною, а потім я завезу тебе назад. (Залізна відьма може бути певна стовідсотково — цей таки завезе).
Фрау Де з насолодою спостерігає за відкриттям другого фронту.
— А хрін тобі… — мало не вихоплюється в мене, та вчасно схаменувшись, кажу цілком, як мені видається, розважливо: — В такому випадку ми можемо домовитися про денний стаціонар. Вдень я ходитиму на роботу, а ввечері повертатимусь сюди на процедури і ви будете наглядати за мною, скільки влізе. Я просто буду відсутній ті вісім годин, які тут і так марнуються.
— А якщо щось трапиться на роботі? — запитує моя дружина.
Відкрито третій фронт. В бій вступає легка артилерія.
— У вас же були епілептичні приступи? — підкидає їй боєприпасів непереможна і почесна Фельдфебель-фельдшер Третього Райху.
— У мене вже півроку не було ніяких приступів. До того ж мені тут напомпували магнезії з транквілізаторами…
— Добре, — зненацька здає позиції фрау Де, — нехай буде по-вашому. Домовимося про денний стаціонар.
— То, може, я хоч сьогодні переночую вдома? — зі слинявою надією кажу я, видаючи з головою всі надсекрети власного оборонного комплексу. — Це ж ніби також своєрідна психотерапія. До того ж в Артура, як і у вас, в шпиталі, немає защіпок на дверях, ні в лазничці, ні в клозеті. Погодьтеся, це створює певний дискомфорт.
— Це якраз дуже добре. З огляду на ризик епілептичних приступів, вам взагалі не можна зачинятись. Уявіть собі — з вами щось трапилось, а двері замкнені!
Ой, йо… Цікаво, яка ти в ліжку, непохитна фрау? З тобою я сцяв би й срав би, взагалі не прихиляючи дверей, а, можливо, навіть не виходячи з кімнати. Збоченка. Маніячка. Курва. Мата Харі[70], мать твою в харю.
Чомусь ніяких інших лайок на думку не спадає.
— Вночі вам, може, знадобиться снодійне. Вам зараз необхідно якомога більше спати, ви не витримаєте безсоння.
— Він приймає вдома на сон мелатонін[71], — каже моя дружина, тимчасово перекидаючись на колаборацію з моїми розгромленими підрозділами.
— А що це таке? — дивується фрау Де.
От тобі й профі. Ог тобі й спец. От тобі й IRON MAIDEN.
— Це такий гормон, який виробляє мозок під час сну, — підсовує очевидну дезінформацію правовірна моя колаборантка, цілком, здається, порвавши з ворожим мезальянсом.
— Для чого вам ті гормональні препарати? — тріумфально каже введена в оману ошуканка. — До того ж сьогодні ввечері вам повинні вколоти сульфазин, — після підозрілої паузи продовжує вона, — а від цього може піднятися температура, так що вам обов'язково потрібно бути тут.
Очевидно в її арсеналах ще досить прихованої зброї. Я ж тримаюся на самих понтах. І на бажанні пошвидше забратися звідси.
— А від чого цей сульфазин? — питає віддана мені дружина голосом резидента INTELLIGENCE SERVICE.
— Це препарат, який очищає кров. Але він на кожного по-різному діє. Тому необхідний нагляд.
«Сульфазин, сульфазин», — крутиться в голові щось дуже знайоме, та висотаний затяжними боями мозок не може підказати, звідки я знаю це слово.
Після цього ми їдемо до Артура. Я вперше за усі ці дні справляю сяку-таку нужду в сортирі без защіпок, зате з унітазною покривкою, якої, сподіваюся, не торкалися сідниці інфікованих наркоманів. Потім приймаю теплу ванну, голюся, після цього кажу Артурові.
— Дякую тобі, старий, за все. Справді. — Непідробна вдячність прокидається в мені разом із відчуттям чистоти. — Не турбуйся. Назад я піду пішки. Мені буде корисно перейтися. По дорозі заодно зайду на роботу, домовлюся про завтрашній день.
Однак Артур прагне залишатися відданим воїном Третього Райху Закритого Типу. Він завше обирає собі якихось ідолів — то серед бізнесової сметанки, то в муніципальних покоях, то в мистецькій тусовці. Цього разу місце божества зайняла, очевидно, ця ясноволоса бестія. BLONDE BESTIE.
Арійчику ти наш, саморобний. HITLER JUGEND'e перезрілий. Ну добре, їдьмо.
По дорозі я таки забіг на фірму й домовився, що завтра вранці вийду на роботу. Почувався цілком добре — знайомі вулиці, знайомі обличчя, чиста білизна, свобода. Свобода, бляха-муха… Як співають в місцях позбавлення волі — свобода, бля, свобода, бля, свобода. Однак щось непокоїло мене більше, аніж неминучість повернення до фармацевтичної в'язниці. Я вже встиг трохи призвичаїтися до цілоденної непорушності, до тюремних вічок, до бруду, до саморятівної незворушності персоналу, до страшнуватих адептів хімічного раю, що примарними тінями блукали коридором, випрошуючи то цигарку, то чергову дозу медикаментів опійної групи. Та я все не міг позбутися неспокою. Липка тривога розповзалася медіаторними стежками, ніяк не вербалізуючись, не знаходячи виходу в нейрофізіологічних лабіринтах гіпоталамусу.
— Удачі тобі, старий, — сказав Артур на прощання. — І не видрючуйся. Раз ти вже зібрався лікуватися, доведи цю справу до кінця. Ну, бувай.
Гіппократ гіпогрофований. Самаритянин самарський. Козляк, одним словом.
Залишок дня минає в балачках з Миколою. Він розповідає випадки із своєї санітарної практики, а я, намагаючись одночасно реєструвати за ним статистику ймовірних патологій, згадую про всілякі довколамистецькі пригоди — фестивальні подорожі, літературні байки, перекладацькі ляпсуси. Дивно, але його це захоплює не менше, ніж мене психіатричні саґи. Навіть наш сусід гіпертонік потрохи ожив. Він, щоправда, мовчить, намагаючись читати старі газети, але його вітальна присутність уже цілком відчутна. Ми дедалі більше проникаємося симпатією одне до одного — тюремне братство, де немає пахана, як раптом, — коло медіаторних ланцюгів замкнулось, — усі мої не проявлені досі тривоги й передчуття висвічуються чітким яскравим гаслом «СУЛЬФАЗИН». Я згадую зненацька друковану в моєму ж часописі повість одного аутсайдера:
«— Короче, зёма, вдруг посерьёзнел Колян[72]. — Теперь слушай сюда. Здесь нужно вести себя тихо и прилично, а то вломят резиновыми палками, навтыкают с у л ь ф а з и н а, и будешь полным пидаром валяться в боксе и считать волоски на жопе соседа, которого нет…»
Я згадую також мемуари численних дисидентів, яких у брєжнєвських психушках глушили сульфазином, намагаючись бодай в такий спосіб довести істинність марксистсько-ленінського вчення. Я згадую все це і починаю потроху вкриватися липким смердючим потом — прощавай відчуття свіжості. Отже це була секретна зброя фрау Де — така собі хімічна Фау-2[73]. Фау-2 від фрау Де. Щоб камарадо Щезняк не надто дриґався.
— Ви, здається, не слухаєте? — долинає крізь туман Миколин голос. — Задумалися про своє?
— Знаєте щось про сульфазин? — без найменшого переходу питаю я.
— Як же не знати, знаю. Паскудненька штука. А вам що, теж приписали?
— Так. Сьогодні.
— Ну, зрозуміло. Починають вони з невеличкої дози, щоб перевірити реакцію. А потім через день щоразу збільшують порцію. Кожен реагує на це по-різному — хто з першого ж разу відкидає ратиці, на кого по-справжньому діє лише друга ін'єкція, хто падає з копит аж після третього заходу. Препарат хитрий — починає діяти через 10–12 годин після введення. Так що відразу нічого не відчуєте. Десь під ранок вже будете більш-менш орієнтуватися, взяло чи не взяло.
(От, блін — на це вона й розраховує, що зранку ні на яку роботу я не піду — не буде кому йти. Тому так легко й погодилася на денний стаціонар. Недооцінив я її. Зайчикові на волю захотілося? Нічого, ти ще й тут поскачеш. Стриб-стриб у країні Волта Дизнея. WELLCOME BACK. ZURUCK! RUSSISCHES SCHWEIN! Ну, це ми ще побачимо).
— На мене, — продовжує Микола, — по суті подіяла аж третя доза, коли я наївно заспокоївся, думав, усе минеться. Але як подіяла! Ходив загальмований настільки, що не знав, де знаходжуся. Та й «ходив» — голосно сказано. Після уколу в мене ще тиждень нога не згиналася. Я навіть на стільчак сісти не міг — хоч бери й справляй усі свої потреби стоячи. Ох і намучився я тоді. Температура під сорок, болі нестерпні, коротше кажучи, радості небагато.
— На хріна вони це роблять? Це ж засіб для погамування буйних психів.
— Ну, психам вони такі конячі дози валять, що куди там…
— До того ж наскільки я знаю, цей препарат взагалі офіційно не дозволено застосовувати.
— Його давно заборонили, — каже зненацька гіпертонік.
Та як це могли заборонити, коли офіційно його ніби ніколи й не використовувалося. Заборонити його, означало би привідкрити брудні секрети вітчизняної каральної психіатрії! (Після звільнення я ще раз почав досліджувати різноманітні рецептурні довідники й медичні енциклопедії, де сульфазином цілком легально називали, — цитую: «сульфаніламідний препарат пролонгованої дії, активний як щодо грампозитивних, так і грамнеґативних бактерій (стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудники малярії тощо). Призначається при пневмонії, сепсисі, менінгіті, дизентерії та інших інфекційних захворюваннях». То може, мене підозрюють на дизентерію? Трохи згодом я запитав знайомого нарколога, який перекинувся в нейрохірургію, що він думає про т о й сульфазин, не зафіксований в жодній доступній медичній літературі. Він якось дивно подивився на мене і не зовсім зрозуміло відповів: «Ну, знаєте, в медицині бувають свої спеціальні фокуси…», по чому став поспіхом прощатися. Так і сказав: «У медицині бувають свої фокуси», — гадом буду. Просто цирк якийсь).
Тепер не залишалося нічого іншого, як надіятися на Бога та на те, що мій дезорієнтований організм помилиться і сприйме т о й сульфазин за звичайний, то ж я, підлікувавши заодно застарілі менінгіт, дизентерію й сепсис, виберусь таки із цього гадючого лігва Закритого Типу.
Сьогодні чергувала горбатенька, низенька медсестра в окулярах із товстезними лінзами — найприємніша з усіх. Відбувши всі попередні процедури, я спробував умовити її не колоти мені клятий сульфазин. Мовляв, мені завтра зранку на роботу і таке інше, а ви ж знаєте, які бувають наслідки. Однак вона лише скрушно похитала головою — не виконати наказ фрау Де тут було смерті подібним. Жива ще була пам'ять Майданека, Освенціма й Варшавського ґетто. Ризикувати не хотів ніхто.
— Ну добре, тоді, може, вколете мені мінімально можливу дозу. Яка вам різниця. Мені ж завтра до праці — я домовився про денний стаціонар, — мушу бути в формі. А відмітку собі в журналі зробите, яку потрібно.
Не знаю, послухала вона мене чи ні, затягуючи в шприц в'язку жовтувату рідину. Принаймні порадила:
— Укол цей дуже болючий. То ви собі прикладайте до того місця пляшки з теплою водою — швидше розсмокчеться і подіє швидше. Наберіть у пляшку гарячої води і прикладайте. Вколоти вам ще снодійне?
— Та ні, якщо вже так, до давайте краще піґулками. Вони повільніше, а отже довше діють. А прокинутися в критичний час між четвертою і п'ятою — найгірше, — тоді вже точно не заснеш і будеш довга склеювати огризками своїх нервів пошматований світанок. Краще піґулки. Вип'ю їх якомога пізніше.
— Знаєте, ви просто супер, — сказала чомусь вона (хоч хтось оцінив мою доморослу кваліфікацію), — але піґулки вам доведеться випити в моїй присутності — таке розпорядження Дарії Юріївни.
— А-а, розумію. Боротьба з потенційним дезертирством. Ordnung vor allen Dingen.
— Прошу?
— Та ні, це я так. Про себе, — муркнув я, дивлячись, як вона простягає мені цілу жменю капсул.
— І це все мені?
— Дарія Юріївна так призначала, отже все це ваше. Запийте.
— Нічого, — спокійно проковтнувши усе нараз, відказав я. — Дуже вам дякую.
— Якщо вночі буде щось потрібно — заходьте, я чергуватиму.
— Ще раз дякую. На добраніч.
На справді добру ніч чомусь великих сподівань не покладалося. Сколена й без того задниця розжилася на ще один різновид болю, то ж я, не відкладаючи справи в довгий ящик, відразу набрав у пляшку з-під мінералки гарячої води й уклався зручно, підігріваючи таким чином свій бойовий дух, сконцентрований, як і у всіх професійних втікачів, у сідницях. Матерія з духа не виникає? Принаймні в цьому випадку повинна виникнути. Або навпаки — з матерії дух. Треба протриматися будь якою ціною, інакше гаплик. Залишатися довіку євнухом у цьому гаремі євнухів мені не хотілося.