В передпокої мені довго довелося возитися з цілою купою засувів, ланцюжків, защіпок, — навіть ці речі тут були нестандартні, виготовлені на спеціальне замовлення. Коли врешті двері розчахнулися (якийсь незауважений вчасно гачок відлетів, вирваний «з м'ясом»), я востаннє обернувся й побачив, що ціла дружна сімейка проводжає мене сповненими ніжності поглядами, немов близького родича. Мабуть, після всього, що сталось, я й справді незабаром стану їхнім кревним.
Я гнав містом, не розбираючи дороги, туди, звідки долинав рятівний голос моря. Рухатися мені робилося все важче — як ото буває у в'язкій і липучій матерії сну. Тільки тепер в'язкість поглинала мене ізсередини. Я робився все аморфнішим, усе безсилішим і податливішим. Навіть розріджене нічне повітря вже становило для мене серйозний опір — я боявся, як би не розтектися під дією атмосферного тиску в безглузду пляму на асфальті. Останні сотні метрів я долав, — завдяки камінним сходам, що спускалися до води, — сповзаючи із одного східця на інший, перетягуючи неслухняне тіло, ніби напханого ватою Кінґ-Конґа[86]. Хоча, як вже хтось казав, —
Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.
Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.
Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.
Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).
Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.
Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.
Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.
Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.
Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.
Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.
Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.
Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.
Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.
Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.
І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.
Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим (
Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…
Роділ дев'ятий. Never say never again[90]