Бо найчастішою ознакою цих кінематографічних снів (а відповідно до сезону й кінотеатри були літніми, відкритими, — у променях проектора, мов камікадзе, зблискували молі і безіменні зеленаві мошки, — вони не кидали на екран бодай відтінку тіні, зате породжували дивне мерехтіння, що видавалося іманентною властивістю густого нічного повітря, а там, куди світло не долинало, жирували комарі, відігнати яких можна було хіба сигаретним димом — і от спалахували то тут, то там мізерні вогники, від яких займався пульсуючий жар тютюну), так от, найчастішою ознакою цих кінематографічних снів була тотальна надмірність — подій, мотивацій, предметів, вчинків, персонажів і… небезпек.
Я пробував записувати найнестерпніші з кошмарів, наївно сподіваючись, що називання відлякає демонів, але воно відлякувало хіба мене самого, коли я натикався в щоденнику на такі приблизно рядки:
«Була страшенна тиснява. Люди шмигляли поміж столами, лавами, поставленими майже впритул, хиткими етажерками, нагромадженими одна на одну, поміж креденсами, що наїжачились гострими виступами та шпичастими мідними клямками, поміж запилюжених фікусів в масивних діжах. Коло самих твоїх ніг виявилася мидниця з облущеною емаллю, повна мокрого пір'я, котре плавало в брунатній воді, і ти хіба чудом не вступив у неї. «Швидше, швидше», — зашамкотіли ззаду, і як тільки ти обернувся, на тебе відразу навалили цілу гору вбрання, — плащі, пальта, куртки, пелерини, — а зверху, заради рими напевно, долаштували ще й чималу перину, так що ти цілком нічого не бачив перед собою. Ти рушив, непевно орієнтуючись по штурханах, котрі отримував зі всіх боків, але намацування шляху полягало радше в оббиванні колін, аніж в просуванні до мети. Зі злості ти й сам почав хвицати ногами, намагаючись поцілити невидимих і невідомих кривдників, та копав, мабуть, все ті ж столи й креденси — щось гримотіло позад тебе, розбиваючись на друзки, хтось лаяв твою незґрабність і підштовхував допереду. Мета, власне, була неясною, ти мусив просто йти, рухатися заради самого руху, бо зупинитися тут здавалось неможливим.
По дорозі гладка, мов дирижабль, перина сповзла і впала кудись набік (чи, може, виповнена призвичаєним до неба пухом, полетіла), але ти не став з'ясовувати, куди саме, зате одяг тобі вдалося, — діставшись до темної кімнатини, — пожбурити на ліжко, котре стояло посередині. «Іще, іще», — відразу ж подали з-за спини нову порцію, що означало, мабуть, правильність обраного тобою шляху. Якийсь час ти приймав з півоберта одяг і кидав його на ліжко. (Зрештою тобі завжди приємна була проста одноманітна робота на кшталт склеювання конвертів чи згинання скріпок. Якби ти був сліпим, то залюбки працював би на одному з підприємств Українського Товариства Сліпих. Однак очі твої бачили незле, часами навіть речі неіснуючі, тож доводилося поки що жбурляти чуже вбрання на ліжко не своє). Виросла там ціла гора, і коли, черговий раз обертаючись, ти вирішив заявити, що з тебе вже досить, і йдіть ви всі, позаду нікого не виявилося, натомість просто перед твоїм обличчям загорілася гола жарівка, що звисала зі стелі, й до котрої ти мало не обпік чоло. Лайнувшись і звикнувши трохи до світла, ти став пробиратися поміж рядами високих полиць, дивуючись, як вдалося протиснутися сюди із купою шмаття, а зверху норовили звалитися тобі на голову то стос дрібних книжок, то важелезний канделябр, то порцелянова статуетка. Весь час доводилося щось ловити і прилаштовувати на місце, а на зміну йому летіло інше — складалося враження, що простір тут виповнений по вінця, і будь-яка крапля є зайвою. Це було схоже на жонглювання трьома кульками, коли принаймні одна повинна постійно знаходитися в повітрі. Тим часом кульок робилося все більше.»
Кульок і справді робилося щоразу більше, і настав час, коли сама структура сновидінь почала руйнуватися під власною вагою. Цілі сегменти, блоки, елементи, перекриття, чи як їх там, раптом обвалювалися посеред дії, найчастіше в моменти кульмінацій, і піднімався хмарою сюжетний пил, заволікаючи й без того примарне сновидне бачення.
Врешті-решт, — а це було вже по затемненню, — нічні примари навчилися маніпулювати моєю свідомістю з легкістю, за якою стояв безперечно ледве стримуваний глум. Вони перфектно оволоділи акустикою, що дало їм можливість безкарно втручатися навіть у денне життя. Якось по обіді я почув дивні звуки, котрі долинали нібито знадвору. Це була хвацька пісенька того відчайдушно тюремного стилю, яким так захоплюється більшість моїх співвітчизників. Спочатку я не запідозрив лихого, однак згодом, коли почав розрізняти слова, — а йшлося не про кого-небудь, а про славну німфу революції Розу Люксембурґ (хоча самій німфі текст цілком міг би видатися контрреволюційним), — почав усвідомлювати всю серйозність ситуації. Оте «знадвору» виявилося нічим іншим, як окупованою територією мого власного «я». І на цій території «невидимі режисери снів», — як називав їх Воццек[17], — влаштували бучну дискотеку. Марно було й мріяти про те, аби не те що вимкнути — бодай стишити звук.
Не було іншої ради, окрім як змиритися. І я змирився.
До самого вечора я вислуховував найрізноманітніші музичні номери — від затяжних рейвових ремінісценцій аж до неаполітанського співу включно. Під кінець навіть почав було тішитися таким багатством репертуару — адже він значно перевищував можливості моєї фонотеки, але вночі почалося справжнє шоу.
Якогось дідька понесло мене в гори, яких я, зрештою, ніколи особливо не любив. Гори ці виглядали карикатурно, — міг би походжати ними Гулівер, — а в той же час були справжніми, бо не в пропорціях полягала справа: ландшафт виявився навдивовижу густо заселеним. Ув'язалося за мною якесь циганське кодло, котре видавало себе за лемків. Побічним доказом цього мало слугувати те, що склеєна у безконечне коло фонограма перемкнулася на лемківські пісні, виконувані, втім, з таким неприховано нахабним перекручуванням мелосу (впліталися сюди кавалки коломийок, і оперні глісандо, і солодкі септакорди а la Manhattan Transfer), що тільки повною безкарністю і безсоромністю можна було пояснити оповіді старого рудоголового цигана про операцію «Вісла»[18], заокеанське заробітчанство і особливості архітектури лемківських церков. Я міг би ще опиратися його етнографічній облозі, якби він був сам, але довкола постійно крутилися злодійкуваті спільники, встряючи в розмову, смикаючи мене за рукави, пропонуючи сувеніри і ворожіння по руці. Втім, найдивнішим і найнестерпнішим водночас було те, що ціле кодло говорило польською, причому говорило дуже швидко, жебоніло аж, ковтаючи слова і не перебираючи ними. «Однак все це тільки сниться мені, — подумав я, — отже це я сам так розмовляю із собою. Це ж сон не чийогось — мого розуму — породжує чудовиськ, отже весь цей белькіт належить мені. Але ж я не володію польською настільки, щоб так швидко й грамотно висловлюватися, отже, виходить, демони насправді існують?»
Як тільки ця думка прийшла мені до голови — а я маю таку щасливо-нещасливу здатність думати й під час сну, — як зловлені на гарячому почвари в моменті перелаштувалися, і їхня говірка зробилася повільною, ламаною, лексично бідною, засміченою неправильними зворотами і спотвореною акцентом. Цього я вже витримати не міг, — пам'ятаю, тоді я прокинувся, й зі мною трапилася легка істерика.
А, може, й не легка.
Та, дякувати Богу, літо потроху наближалося до кінця. Остання пригода спіткала мене, коли я майже цілими днями лежав у ліжку, мов спаралізований, примушуючи себе бодай раз на день щось з'їсти і хоч на кілька хвилин вийти з дому.
Ночі робилися щоразу нестерпнішими.
Дискотек мені уже ніхто не влаштовував — вистачало звукового фону, в якому постійне дзвеніння вигадливо поєднувалося то з шумом, сухим і чистим, як папір, то з якимось індустріальним гулом, то з туркотом чи клекотом явно зоологічного походження, то з брязкотом і дзеленчанням, які мали, втім, епізодичний характер. На все це накладалися голоси, підозріле шарудіння в сусідній кімнаті і гуркіт фіктивного грому за вікном. Спроби затикати вуха ватою, річ ясна, нічого не давали, — навпаки — посилювали ілюзію достовірності. Більшу частину ночі я лежав, накрившись з головою товстезною ковдрою, час від часу зриваючись, щоб пересвідчитися, що грози все-таки немає і що в сусідній кімнаті темно, тихо, спокійно і порожньо, якщо не зважати на привидів по кутках.
Іноді все ж вдавалося заснути.
2.
Найкраще було засинати, коли надворі вже розвиднювалося і акустична інвазія втрачала бодай частку своєї неприкрашеної інфернальності. Але й це іноді не допомагало. Модуляції шумового фону одного дня сягнули діапазону настирливого тріску, якого ніколи раніше не було. Ще перебуваючи в напівсні, я подумав, що цього разу все ж таки це звуки зовнішнього світу — і не помилився.
Розплющивши очі, відразу зрозумів, що діється. В кутку спальні неподалік ліжка стояв саморобний обігрівач того типу, який у нас чомусь називають «козлом».
(Втім, цей справді чимось нагадував змодельованого конструктивістською уявою цапа — складався з двох горизонтальних — одна над однією — рур, до торців яких кріпилися «х»-подібні стояки з клемами).
Рури я власноруч поцупив із військового заводу, коли лиш починалася велика заворуха.
Метал, з якого вони були вилиті, мав неабияке стратегічне значення, а, крім того, відзначався тим шляхетно-матовим полиском поверхні, котрий в нашій не переобтяженій багатствами свідомості асоціюється якщо не з платиною, то із сріблом вже напевне. Приємно було торкатися цього металу рукою, коли він набирав температури людського тіла. Можливо, з цієї причини свого часу його почали напівлегально перевозити на захід — на початках дрібними партіями, кустарно; пізніше цим займалася мафія, з неодмінними атрибутами своєї діяльності — вбивствами, вибухами, підкупом цілих митниць; а далі — крупні бізнесові структури, про існування яких кожен чув, але не кожен хоче знати.
Фізико-хімічні властивості металу мене цікавили мало, крім однієї, — він володів здатністю навдивовижу довго зберігати тепло, і тому як ніщо інше надавався до виготовлення обігрівача. Тепло було зараз конче потрібне, бо літо, напанувавшись донесхочу, залишило після себе по-мародерськи розшарпаний ліс, пронизливу сірість над ним і холоднечу.
Так от: стояки десь серед гаражного мотлоху відкопали знайомі електрики, вони ж зробили нехитру, мов нутрощі ліверного пиріжка, електричну начинку, під'єднавши до неї товстезний чорний кабель, який тягнувся через вікно кудись надвір, вигадливо обминаючи лічильник — в цьому й полягала основна привабливість «козла».
Але, як виявилося, це саме він зараз несамовито тріщав, час від часу пускаючи іскри. Місце кріплення кабеля вже обвуглилося, контакти потемніли, почала чорніти, втрачаючи лиск, фарбована металева табличка із таємничими позначками: ТИП КР-15М № 563323 220V 1000Wt 50Hz ОСТ8351-99. (Мене завжди вабили до себе ці загадкові письмена. Можливо, вони — єдині зразки письменства, які вціліють після нас, тож найвища пора рятуватися: вцілію я — вціліє і письменство).
Зірвавшися з ліжка, я зненацька збагнув, що знаходжуся не в спальні, як гадав спросоння, а у тісній своїй вітальні, де вже товклась якогось лиха купа моїх родичів, передовсім далеких — саме вони найчастіше люблять у найнесподіванішу пору радувати мене своїми візитами (можливо, тому, що, зважаючи на абераційні особливості моєї пам'яті, кожна зустріч — це нагода вчергове познайомитися). Так от, у залі була гурма люду, повсюди вешталися ненависні чужі діти, то тут, то там чоловіки робили спробу перехилити на льоту чарчину, огрядні тітоньки носилися з пакунками, якась бабуся роздавала пляцки, та попри все ніхто з них не переймався загрозою близької пожежі. Найгірше було те, що посеред кімнати стояла вже готова до прибирання ялинка, присутність якої можна було пояснити хіба нестримною любов'ю моїх родичів до різних екзотичних, не зв'язаних нашими календами свят, або ж тим, що я вже цілковито втратив відлік часу. (Останнє рано чи пізно мусило трапитися).
Однак замислюватися над цим усім не було анінайменшої змоги — «козел» тепер уже люто плювався іскрами, і будь-яка з них могла виявитися фатальною.
Я спробував зробити найпростіше й найшвидше — вимкнути розжареного цапа, просунувши руку поміж розпеченими рурами до вимикача, хоч той і знаходився у небезпечній близькості до джерела іскріння. Але тут хтось ненароком штовхнув мене ззаду, і я, сильно обпікши руку, висмикнув її, брудно вилаявся, зваливши при цьому з серванта кілька раритетних горнят. Тут мене нарешті зауважили й почали пропонувати допомогу, улесливо заглядаючи ув очі. Я попросив олії, або спирту змастити опік, та принесли чомусь відро води, до котрого ще й треба було пробиратися крізь тлум бажаючих побачити, що сталося.
Родина почала тіснити потерпілого мене від пристрою, запевняючи, що вони самі усе полагодять, просто висмикнувши дріт із розетки, то ж я мусив довго їм втовкмачувати, що кабель йде попри всі розетки й лічильники до розподільника надворі, і коли найкмітливіші дотепники почали розпитувати про особливості такого з'єднання, я, задкуючи й давлячи ялинкові іграшки, побачив, що за їхніми спинами вже палахкотять перші паростки вогню.
Хтось із тих, що стояли ближче до калорифера, відразу впустив, нажаханий, у полум'я газету чи паперовий пакунок, і це відразу ж додало жару.
Побачивши, що дехто збирається загасити вогонь водою, я кинувся вперед, репетуючи, щоб не робили непоправного і не поливали ввімкнений електроприлад. Ненавиджу гуманітаріїв з їхніми атавістичними уявленнями про класичні чотири стихії. Відро все ж перекинули, і вода розтеклася в небезпечній близькості до калорифера. Тут усі рвонули назовні — зайнявся сервант, — і останнє, що мені вдалося було побачити, вибігаючи за всіма з дому — як падала в полум'я так і не прибрана ялинка із самотньою маківкою вгорі.
Знадвору все виглядало не так страхітливо. В будинку палахкотіло, але несильно. Однак потроху мій дім почав нагадувати піч — гуділо полум'я, розтріскувалися шиби. Всі тлумилися на подвір'ї. Жінки голосили, діти неприховано тішилися. Маленький лисий чоловічок побіг викликати пожежників. Я гарячково обмізковував, як від'єднати дріт знадвору.
Раптом великий жмут вогню вилетів із будинку — прогорів дах — і вітер погнав до заростів сухостою, що спалахнув умить, неначе хмиз, а полум'я швидко рухалося далі в гущавину. Почали потроху займатися сосни над будинком. Але тут, дякувати Богу, пішов дощ.
Пожежники приїхали навдивовижу швидко, і хоч мали ще клопіт із тим сухостоєм, дуже уважно поставилися до нашої проблеми. Було вирішено, перш ніж гасити хату, зачепити гаком розподільний щиток і вирвати його з мережі разом із кабелем. Щоправда, масивний кран, розвертаючись, завалив мені нові ворота, та я вже не відчував жалю — втратою більше, втратою менше — що за різниця?
Нагло появилася ще одна проблема — моя вівчарка, яка весь цей час нажахано бігала поміж двома рядами паркана, ніяк не давала рятувальникові приладнати гак. Всі мої спроби порозумітися з нею виявилися марними — очевидно, саме він, рятувальник, здавався їй призвідником пожежі.
Тоді керівник загону, відкликавши мене вбік, простягнув руку й висипав у жменю кілька дивних кругляків — чи то телефонних жетонів, чи то якихось фішок. «Барій, — стисло пояснив він. — Ми робимо це барієм. Це своєрідний наркотик для псів. Він діє блискавично й безвідмовно».
«Великий дефіцит, — додав із жалем, — але тут ситуація…» І посміхнувся так, ніби ми щойно стали друзями.
Мені належало, коли собака вже почує запах піґулок, відійти якомога далі від будинку, тоді рятувальники проламають паркан і вівчур звільнить потрібну територію, погнавши до мене.
Так і сталося. Я бачив, як виламали кілька дощок і пес помчав до мене по мокрій траві. Він наближався якось надто швидко (так не промчало би й авто) — вочевидь насправді страшенно хотів того барію.
Несподівано для самого себе я згадав зненацька… я згадав… чорт забирай! я згадав, що ніколи в житті не мав жодного пса. Ба більше — я взагалі не вирізняюся особливим замилуванням до тварин. А тут на мене мчала здоровенна вівчарка, — чомусь уявилася люта, така вгодована, але незадоволена сука — і нічогісінько для захисту, окрім тих дурнуватих піґулок, в мене немає. До того ж невідомо, яку саме дію матимуть вони на неї.