СтефаніяяінафетС.
Точка (742.) НЕБО РОЗПЛЮЩУЄ ОЧІ
Ти спокійно (спокійно?) й незалежно жила собі на своїй вулиці Незалежності, але рано чи пізно трапляється так, що ми зустрічаємось, а цього разу сталося ще й так, що мені ніде було заночувати, окрім, як у тебе.
Ну так сталося, чорт забирай, так сталося.
Життя різноманітніше за сни.
Про те, як мені їхалося сюди, ще кілька років тому, я писав би приблизно так:
«У переповненому салоні автобуса „Калуш-Варшава“ (чия міжнародність, зауважимо, ніяк не вплинула на гуцульські традиції місцевого сервісу), на найостаннішому підвищенні, призначеному для багажу, але чомусь названому в народі пухким і комфортним словом „бамбетлі“, знаходився не хто інший, як нікому не відомий невдаха та пияк, інженер за фахом і поет за покликанням Альбан Т.[49] Він їхав до Варшави на запрошення якоїсь зварйованої фундації — однієї з багатьох зварйованих, — котра влаштовувала для пересичених літературних ґурманів екзотичний вечір української поезії. Досьогодні залишається загадкою, яким чином у список запрошених (а серед них були такі світила, як Лишега, Процюк, Ципердюк, Андрусяк, Прозаяк, Любанський, Ірпінець, Боракне, Римарук, Лугосад, Віхта Сад, Камідян, Проскурня, Цибулько, Бригинець і Забужко[50]) потрапив наш герой, людина цілком пересічна, невідома в літературних колах, та й до того ж, відверто кажучи, не надто вдатний поет — майже все його мистецьке покликання зреалізовувалося у надмірному вживанні горілки, причому на відміну від більшості подібних типів Альбан любив пити насамоті, очевидно відчуваючи в спілкуванні з алкоголями щось інтимне.
От і зараз він витяг із кишені пальта нержавіючу флягу…
Пасажири автобуса „Калуш-Варшава“, як і більшість пасажирів більшості українських транспортних засобів, відразу по відправленні почали сягати до просторих сумок, наплечників, чемоданів, видобуваючи з них канапки, сало, ковбасу, сир, яблука, смажених курей, тепличні огірки та іншу поживу. І, безумовно, „Пепсі“. І, безумовно, „Коку“. І, безумовно, „Фанту“. І, безумовно, „Лемон-фреш“. І, безумовно, горілку, горілку, горілку.
Була тут „Столична“, „Російська“, зроблена в Києві „Московська“, „Гайдамацька“, „Оковита“, „Соковита“, „Бенкетна особлива“, „Особливо бешкетна“, „Гуцульська“, гірка настоянка „Полонина“, „Горіхова“, „Тернопільська ювілейна“, „Українська з перцем“, міцний напій „Козацький“ — гидота неймовірна, — „Посольська“, „Подольська“, „Лівобережна“, зроблена в Москві „Київська“, „Старокиївська“, „Херсонська“, „Берегиня“, „Херсонська берегиня“, „Донбасская особая“, „Крымчанка крепкая“, „Лимонна“, „Персикова“, „Абрикосова“, „Грушева“, „Слив'янка“, „Слов'янка“, „Ялівцівка“, „Корона“, „Золота корона“, „Золоті ворота“, „Золоте кільце“, „Кайзер“, „Кайзер Вільгельм“, „Консул“, „Чорний консул“, „Консул Прохаска“, а також прозаїчний кондитерський спирт, котрий призначався не так для внутрішнього споживання, як на продаж, і тому везлося його у найрізноманітнішому спакуванні — в гумових грілках, запаяних поліетиленових пакетах, літрових пластикових пляшках з-під згаданої вже „Пепсі“, бляшанках з надписом „Згущене молоко“ чи „Паста томатна“, а пасажир з сидіння № 9 навіть залив його у баскетбольний м'яч, який від цього став підозріло важким і втратив стрибучість (до речі, в стандартний баскетбольний м'яч вміщається 2,678 літра кондитерського спирту чи будь-якої іншої рідини).
Їхати належало цілу ніч, до того ж проходити серед ночі митний контроль — а для цього необхідна ситість і впевненість. Хлоп'ята-рекетири і панни-спекулянтки, бізнесмени-початківці і відчайдухи-перекупщики, „нові слов'яни“ і старші поважні галицькі пані — всі однаково відважно перехиляли одноразові пластикові шклянки, чия одноразовість завдяки народній мудрості й кмітливості використовувалася не раз і, — коли вже викладати все на чистоту — не два.
Зате втішало те, що в тій же торбі знаходилися старі купальні капці — я купив їх багато років тому в околицях Риги, і вони свого часу врятували мене, коли на пляжі поцупили мої новенькі мешти, а я не міг собі уявити, як то зайти до електрички босим. В протекторі підошви застрягла колись черешнева кісточка і залишалася там до цього часу, супроводжуючи мене у всіх гігієнічних виправах.
За який час розкуйовджені, розчервонілі дівчата з вительбушеними торбами з'явилися коло автобуса, врятувавши ціною власної гідності цілу екскурсію, і подорож продовжилася. Ощасливлені польські митники замалим не махали нам на прощання руками.
Тепер належалося не пропустити моменту і зійти, не доїжджаючи до варшавського вокзалу, де ранньої пори панує російська мафія. Належалося вийти якраз коло згаданого вже стадіону, де в цю досвітню годину панує відносний спокій, замовити телефоном таксі й добратися до потрібного місця.
Однак цього разу я проспав.
Варшавський західний вокзал відомий своєю слов'янською гостинністю, яка коштує, втім, великих грошей — іноді всього вмісту гаманця. З'явитися тут удосвіта означає невибагливе, але невблаганне спілкування з «братвою»[52]. Щоправда бувають і винятки — якось Ярина з Джоном провели під склепінням «двожца» цілу ніч, не склепивши, річ ясна, очей, але й не вступаючи в ризиковані дискусії з представниками нічної влади. Щоправда, треба бачити Джона з його окулярами, чорним воландівським беретом та незмінною гітарою, а також Ярину, львівську настільки, що варшав'янки поруч з нею виглядають зачуханими селючками. Ніхто, річ ясна, не міг запідозрити в них колишніх співвітчизників. Інша річ я. У мене ні окулярів, ні гітари, ні львівського шарму, ні, навіть, ціпка, а чоловік без ціпка, як уже було сказано, — що солдат без штанів. Тому на виході з оточеного зусібіч автобуса мене, як і решту, зупинив здоровенний амбал в спортивному костюмі NIKE: «Землячок, поговорить надо».
— Не розмавям по російску, — з похмільною зухвалістю повів я, і амбал, прошепелявивши «пшепрашам», відступив.
На вході в приміщення вокзалу до мене підбіг миршавий хлопчина:
— Ізвіні, пан, не скажете, как проехать, понімаєшь пан, как проехать до уліци… — й назвав якийсь люберсько-люблінський гібрид. Це була явна підставка, ще одна перевірка.
— Нє мєшкам в Варшаве. Нєх пан подейдзє до окєнка інформації.
Миршавий теж прошамкотів щось вибачливо-елегійне й відпав.
Але й це ще не був кінець.
На виході веселий розхристаний бандит, що традиційно нагадував відставного атлета, запитав ніби мимохіть:
— Откуда етот автобус прієхал?
— З Любліна, — відказав я, зробивши бездоганно-правильний наголос на «i», але фатально забувши, що я ж, дідько його візьми, не розумію російської.
Однак бандит, дякувати Богу, проколу мого не зауважив і побіг ловити інших лохів, яким випадково вдалося просіятися крізь фільтраційне сито рекетирів.
Коло кіоска, де продавалися автобусні квитки, ошивалося ще двійко «братанів», і я зрозумів, що більше не витримаю і десь обов'язково допущу промах або забуду, як сказати «білет тигодньoви», або замість поляриса витягну свій український паспорт, або замість «дзєнькує пані упшеймє» скажу «йоб твою мать». Не залишалося нічого іншого, як брати таксівку. Грошей у мене було обмаль, але про це я вже не думав. Пошвидше б тільки забратися звідси.