— Ні, — заперечила Арочка.
— Ну?.. — здивувався Моня. — Ти зі мною не сперечайся! Я ж сказав: тачка конче потрібна.
— Шукай в іншому місці.
Копот нахилився над Арочкою. Притиснув долонями до ліжка, дихнув вчорашнім перегаром в обличчя. Сказав жорстко:
— Не пойняла? Візьмеш у папахена. І поїдеш, куди скажу.
— Які ще будуть вказівки? — запитала Арочка.
— А це ми з тобою обговоримо, — не образився Копот. — Ти вчора правду казала, що брат в Ізраїлі? Начебто на єврейку не схожа…
— А він у мами від першого шлюбу.
— Як зветься?
— Льоня Зельцер.
— Це добре, — потер руки Копот. — Зельцер, кажеш? Навіть дуже добре.
— Чого ж доброго?
— Невже не розумієш? Маєш рідного брата там!..
— Не рідного, а зведеного.
— Яке це має значення: брат є брат.
— Я його ніколи не бачила.
— Адресу знаєш?
— Льонину? У мами десь є.
— Значить, так, — сказав Копот. — Ти мені сподобалася. Це — факт. Напишеш братові, щоб прислав виклик. Возз’єднання родин, права людини й таке інше… А ми тим часом поберемося, утворимо міцну радянську сім’ю і гайнемо до капіталістичного пекла. Нехай нам буде гірше.
Арочка щиро й весело зареготала.
— А ти в мене попитав, чи хочу до того пекла?
— Захочеш, — одповів, — ти красиво жити хочеш.
— А я й тут красиво влаштуюсь.
— Тут? — здивувався Копот. — Що мелеш? Тут красиво не можна.
— А що ти в Ізраїлі робитимеш? Там позавідомчої охорони, може, й нема.
— Головне — гроші!
— Звідки вони в тебе? Ще на ресторан…
— Дурепа! — розсердився Копот. — Гадаєш, я голови не маю? І туди з доброго дива збираюсь?
— Скільки ж маєш? — поцікавилася Арочка.
— Сто тисяч поки що вистачить?
— Овва!.. — не повірила.
— А може й більше…
— Звідки?
— На дурні запитання вірменське радіо не відповідає.
— А в тебе розмах! Проте там радянські гроші начебто не ходять…
— Ну й що? Бр-рульянти всюди ходять. Два-три гарних камінці для початку вистачить.
— Вистачить… — автоматично погодилася Арочка. У голові в неї запаморочилось: уявила себе у розкішній шубці за кермом “мерседеса” чи “тойоти” на широкому паризькому проспекті, що веде до Тріумфальної арки. Забула навіть, як називається… Чи у Римі або Лондоні… Начхати на Ізраїль та його нікчемний Тель-Авів. Вони житимуть переважно в Парижі, й вона вечорами сидітиме в окремому кабінеті “Максима”. Це справжній ресторан, а не зачучверіла “Київська Русь”, де вчора їм не подали ікри…
Але раптом підозра ворухнулася в її душі. Зміряла Копота чіпким поглядом і запитала:
— Де гроші? Покажи.
— Покажу, — згодився той. — Прийде час — покажу.
— Побачу — тоді й балакатимемо.
Койот знову потягнувся до неї, та Арочка загорнулася в простирадло й відштовхнула його.
Копот почав одягатися. Аріадна дивилася, як розчісується, й думала:
“Сьогодні увечері у неї побачення з Арсеном. Може, в нього попросити машину? Ні, незручно. Краще справді в академіка. Треба під’їхати до матусі, та його швидко уговтає. Отже, завтра — на дачу. З цим Монею рвати не можна. Хай буде в резерві. Чи Арсен в резерві… Можна крутити голову одразу обом, тільки обережно. Бо Монина пропозиція — спокуслива, такий варіант може більше й не трапитися. Головне — улаштуватися за кордоном. А там подивимося: Моня — не межа, такі, як я, цінуються в усьому світі, зрештою, можна взяти участь у якомусь конкурсі краси, й тоді переді мною плазуватимуть навіть мільйонери…”
Аріадна уявила собі конкурс, на якому — ні на мить не сумнівалася в цьому — вона переможе всіх європейських красунь, і щасливо засміялася.
— Ти що? — здивовано озирнувся Копот.
— Нічого… — відповіла й заплющила очі, щоб не зникло це прекрасне видіння: вона в оточенні десятків кореспондентів і натовпу залицяльників, які засипають її квітами.
8
— Хто з вас Модник, а хто Прищ? — запитала Маруся, одразу усвідомивши, що могла б і не запитувати: у високого й кремезного чоловіка з близько поставленими пронизливими очима щоки вкривали дрібні червоні прищики — таке подразнення шкіри буває у чоловіків після невдалого гоління, однак здоровань не голився вже кілька днів, підборіддя і шия в нього заросли рудуватим волоссям, і червоні прищики серед нього нагадували висохлі торішні ягоди, що чудом збереглися серед вишару.
— А для чого тобі? — недобре зблиснув очима на Марусю високий.
Але нижчий і сухорлявіший відтер його ліктем, виступив уперед і заявив:
— Заткнися й не гуди… — Посміхнувся Марусі, показавши два ряди білих, міцних, бездоганних зубів, і додав: — Мадама хоче знати, то дозвольте відрекомендуватися: Віталій Суслов, тобто Модник, а це мій кореш Гнат Брова, якого заздрісники й недоброзичливці ще в дитинстві чомусь нагородили таким неоковирним прізвиськом.
Маруся пошукала очима, на що присісти, й не знайшла. Хіба що на бетонну панель, яка лежала поруч, але сідати на брудний і холодний бетон не хотілося, та й, зрештою, довго теревенити з цими “зеками” не випадало — вона склала руки на неосяжних грудях і мовила владно:
— Слухайте мене уважно. Запитуватимете потім, коли дозволю. Мене звуть Марією Власівною. Знаєте, хто я?
Модник приклав руку до серця, посміхнувся ще білозубіше й заявив:
— Гріх не знати таку чудову мадаму. Бачили вас двічі або тричі ще тоді, коли безжально доля закинула нас туди… — вказав на вежу над колючим дротом, де бовваніла постать охоронця.
— І ця безжальна доля поверне вас назад, — перебила його Маруся, — якщо не виконуватимете усіх моїх наказів.
— Накази такої чудової мадами, — улесливо посміхнувся Модник, — можна виконувати без попередніх умов.
— А ти — тріпло! — звузила очі Маруся.
— Просто відвик від приємного жіночого товариства. Загрубіли за колючим дротом, а тут така приємна нагода побалакати із справжньою мадамою.
— Добре… — пом’якшала Маруся. — То слухайте… Розконвоювали вас не за красиві очі. — Роззирнулася: навколо тільки бетонні панелі, розриті траншеї та купа червоної цегли. — Ніхто нас не чує, і розмова ця не для чужих вух. Отже, просили за вас, і майор вирішив задовольнити прохання.
— Я завжди знав, що начальник майор Плева — душевна й справедлива людина! — з пафосом вигукнув Модник.
— Скільки років тобі лишилося сидіти? — раптом запитала Маруся.
— Два з половиною. А що?
— А те, що відсидів би ти все від дзвінка до дзвінка, аби не попросили за тебе.
— Хто?
— Копота знаєш?
— Невже Моня-великий? — покліпав очима Модник. — Але ж?..
— Хочеш сказати, що Копот ніколи не був благодійником?
— Точно.
— Маєш рацію. Ти й Прищ потрібні Копотові, він дуже просив майора, а вони старі товариші, й начальник колонії не зміг відмовити.
— І чого хоче від нас Моня? — прогудів раптом Прищ. Потер тильним боком долоні руду щетину на підборідді й додав: — Знаю я його, гада. Задурно нічого по вчинить.
І знову Модник відтер його ліктем.
— Цить, — наказав, — розберемося без тебе. — Ступив крок до Марусі, зазирнув їй у вічі й запитав: — Ви не знаєте, для чого ми знадобилися Моні?
— Догадуюсь.
— Для чого ж?
— А це він сам тобі скаже.
— Коли?
— Скоро.
— Як з ним побачимося?
— Я попереджу.
Модник озирнувся на Прища.
— Хиляй звідси, — наказав.
— Чого?
— Бо треба. Цеглу на тачку навантажуй. — Прищ пішов неохоче, Модник подивився йому вслід, плюнув і заявив: — Тупий, як ця лопата… — Штовхнув ногою заступ, що стирчав в землі.
— То чого водишся з ним? — не збагнула Маруся.
— Але надійний і сильний. М’язів досхочу, а в мене тут зайвина, — постукав себе пучками по чолу.
— Слухається тебе?
Модник підморгнув зухвало.
— Порядок. Тепер ми удвох, кажи, що надумала.
— Усе сказала.
— Ні, — заперечив Модник жорстко, — ви із своїм ментом даром нічого не зробите. Наслухалися…
Маруся взялася руками в боки, очі в неї гнівно запалали.
— Ти!.. — вигукнула, свердлячи Модника колючим поглядом. — Ти смієш так розмовляти зі мною? Зек паршивий!
— Уже не паршивий… — зареготав Модник нахабно. — Якщо така прекрасна мадама прийшла побалакати зі мною, то не паршивий, а потрібний. Скільки Моня заплатив тобі за нас?
Маруся похилитала в Модника перед носом товстим пальцем.
— Відаєш, що роблять з тими, хто багато знає?
— Гаразд, — відступив Модник, — я у ваші справи не лізтиму. Але скажи, чого хоче Копот?
— Гадаю, не в піжмурки гратиметесь… — Марія хотіла сказати, що десять тисяч задурно ніхто не викладає, та вчасно схаменулася. — Значить, так: Копот має подзвонити цими днями. Уранці. Я тоді вас і знайду. За вами приїдуть. Увечері маєте повернутися. Все.
— Слухаюсь, громадяночко начальнице!
— Не блазнюй, я ж сказала: не в піжмурки гратимете.
— Моню я знаю, — ствердив Модник, — Моня задурію не покличе. Ми з ним колись…
— Те мене не цікавить, — обірвала його Маруся і додала, трохи повагавшись: — Копот просив для тебе й Прища офіцерську форму. То Прищеві я міліцейську дістала, на тебе ж майорова підійде.
— Ми з начальником одного зросту, — погодився Модник. Уявив себе в мундирі з погонами, зачудовано покрутив головою і додав: — Навіть ти не відрізниш… — Хтиво підморгнув Марусі й заявив: — Щось у цьому є, як вважаєш?
— І воно туди ж… — скривилася.
— А чого? — набундючився Модник. — Побачила б мене на Хрещатику… То зараз я в робі, а таких піджаків, які я носив, твій майор і не бачив. То, може… — Очі в нього зблиснули.
— Облиш, — обірвала Маруся. — Тільки тебе мені по вистачало.
Модник на мить заплющив очі. Уявив себе у Сочі на центральній площі — вечірній, залитій електричним світлом, перед рестораном в оточенні молодесеньких і гарнесеньких дівчат. Він стоїть у дакроновому бежевому костюмі, палить “Кемел”, у внутрішній кишені піджака туга пачка грошей — вони з Прищем тиждень тому взяли в Києві інкасатора й негайно злиняли на південь, чого-чого, а грошей досхочу, й звабливі дівчатка цвірінькають довкола. Тоді він і не глянув би на таку Марусю, типова корова, спідниця ледь стримує стегна, та зараз би не відмовився і від такої, тепер йому дебела майоріла дорожча за двадцятирічну сочинську шльондру, але ж, здається, він може тільки облизнутися… Нічого, вирішив, усе минає, і життя, здається, знову почало посміхатися йому. Вони колись розмовляли з Монею-великим, і Копот уже тоді натякнув, що мас ідеї: можна зірвати великий банк, якого вистачить надовго. Він же й попередив тоді, що менти почали розплутувати справу з інкасатором, за щось зачепились — дізнався про це від знайомого інспектора карного розшуку й порадив піти в підпілля. Але вони з Прищом вирішили по-іншому: взяли квартиру на Микільській Борщагівці, не дуже крилися, здали кілька речей до комісіонки, і вже через тиждень менти вийшли на них. Чотири роки за крадіжку — манна небесна у порівнянні з тим, що б одержали за інкасатора. Дурень, боронився і вже вихопив пістолет, довелося кінчати, молодий ще, жив би й жив, тобі що, державних грошей шкода?
Але як Моня-великий здогадався, що Дарницького інкасатора взяли саме вони з Плющем? Певно, Прищ щось бовкнув по п’янці. Перед відльотом до Сочі вони нализалися в ресторані “Метро”, й Прищ міг похвалитися, проте обійшлося, все обернулося навіть на краще, бо Копот не забув їх і зараз бере у діло. Світла голова в Моні: найспритнішому менту не розгадати його ходів. Якщо навіть хтось помітить їх з Прищем і міліція матиме їхні портрети, — шукатимуть всюди, крім колонії. Залізне алібі…
А вони тим часом чесно трудитимуться в “учрежденії”, перевиконуватимуть норми, й десь через півроку майор Плева оформить документи й достроково випустить їх на всі чотири сторони. Звичайно, витягнувши з них усе, що зможе. Он яка майоріла огрядна й ділова, Моня виклав за них не один кусок — що ж, це вигідно всім, і Копотопі, і майорові з майоршею, і їм з Прищем. Кожен має свій зиск і кожен зацікавлений в успіху справи.
Але про що торочить майорша?
— За форму заплатите, — сказала Маруся. — Особисто мені. Ти й Прищ. По тищі з кожного.
— По куску? — не повірив Модник.
— Тища з рила…
— А не жирно?
— Якщо тебе у цій формі візьмуть — знаєш, що буде майорові?
— Копець. Але ж і я не дурний…
— Це я бачу. За ризик треба платити.
— Треба, — раптом погодився Модник. Подумав: мабуть, ця товстозада начальниця має рацію, але ж і вони з Прищем погріють руки. Сказав вимогливо: — Принесеш сьогодні дві пляшки. Московської чи столичної. Давно ми з Прищем не гуляли. Душа просить. Заплатимо потім, коли розбагатіємо.
— Принесу, — ні на мить не завагалася Маруся. — Бо недовго чекати.
— Не забудь закусь.
— Ви тільки того, обережно… Щоб ніхто не побачив. Донесуть, а це ні вам, ні нам — нікому не потрібно.
— Не маленькі… — потер руки Модник. Уявив, як наллє повну склянку, як вижлуктить одразу — відчув обпалюючу гіркоту горілки й радість захмеління, сонячно посміхнувся Марусі й мовив мало не ніжно: — Точно, не маленькі, можеш на нас покластися.
9
Вов ішов довгим інститутським коридором у маленькому картузику з коротким козирком, який чудом тримався в нього на маківці, наче був приліплений клеєм “Момент”. Хоч зранку природа й не віщувала дощу, статечно спирався на довгу й міцну чоловічу парасольку, котра одночасно слугувала як ціпок. Прошкував, ледь помітно накульгуючи, — не тому, що боліла нога, просто вважав, що ціпок і втомлена хода підкреслюють його статечність, надають навіть якоїсь вальяжності. Володимир Борисович прекрасно знав обидві мови, але так і не знаходив в українській точного відповідника російському “вальяжность” — це слово імпонувало йому, колись воно визначало характер справжнього російського барина, не пана, а саме барина. Це слово теж було типово російським, неперекладним, воно страшенно подобалося Салієві, хоч не признавався в цьому навіть сам собі, але іноді, в хвилини душевної розслабленості, засинаючи, все ж думав про іронію долі, яка може поставити знак рівняння між такими антагоністичними неспівставними поняттями, як “парторг” і “барин”. Солодко цмокав губами, думаючи, що барином бути не так уже й погано. Зрештою, важливо бути ним у душі, машкару ж на себе можна натягнути будь-яку, он Олексій Толстой був справжнім графом і барином, і його камердинер казав: “їх сіятельство зволили поїхати на засідання Верховної Ради…” То чому він, поїш що рядовий секретар парторганізації, не може хоч помріяти про вельбучне майбуття, про сучасну атрибутику нинішнього барства, коли нарешті етапе академіком і директором, лауреатом і якимось членом — яким саме, Салій поки що не дозволяв собі навіть мріяти, однак твердо знав: цього треба прагнути, кожна здібна, енергійна та честолюбна людина має не прогавити момент, до кінця використати його, бо життя швидкоминуче, і унікальний випадок може не повторитися.
Вов приблизно знав, коли прийде його зоряний час. Треба потрапити на очі найбільшому начальству. Першому, саме першому, бо тільки він має право вирішального голосу, решта може лише сприяти або не сприяти, підштовхнути або, навпаки, підставити ніжку, проте у великій грі ставить крапки тільки єдина людина. Можна все життя писати першокласні талановиті книжки та статті, але не потрапити на потрібні очі й назавжди лишитися в затінку. Колись після смерті тебе, можливо, згадають і оцінять, так часто буває з письменниками, та кому потрібна посмертна слава?
Салій знав, як вчинить саме він. Треба дочекатися, коли на академічних зборах буде “сам”, тоді слід ужити всіх заходів, щоб одержати слово й випхатися на трибуну. Далі все залежить від самого тебе. Пан або пропав, проте Володимир Борисович точно знав, що зійде з трибуни саме паном. Для виступу в нього вистачить і кебети, і таланту, і добре розрахованої сміливості. Головне — не перегнути палицю, не перейти грань, збалансувати на лезі ножа, заявити себе людиною архіпрогресивною, впасти у вічі, піднестися над звичною трибунною сірістю, запам’ятатися, але не пересолити, не пробудити ані крапельки гніву, тільки щиру зацікавленість і навіть зачудування: невже і в наші часи народжуються люди з гнучким розумом, самостійним мисленням і неординарними судженнями? Виходить, не збідніла земля на таланти, а таланти треба плекати, тримати в полі зору, підтримувати й висувати…