І сьогодні не обійшлося без чаркування. Збіглися в його номері готелю “Москва” — чиновник з Академії, від якого залежало позитивне розв’язання деяких фінансових проблем їхнього інституту, та двоє колег, порівняно молоді, та вже титуловані доктори наук. Від них не залежало нічого, але вже повелося: провінційний гість у білокам’яній мав хоч якось засвідчити своє шанобливе ставлення до столичних колег, і Синиця засвідчив: придбав (за нинішніми часами не без труднощів) три пляшки коньяку, взяв у буфеті кульок з сьомгою та чорною ікрою, накрив маленький столик у своєму просторому (в старому крилі) номері, сам сів на ліжку, бо в кімнаті було тільки два крісла та один стілець, і вони просиділи з шостої до восьмої, поки не спорожнили до краплини всі пляшки. Виникала навіть ідея замовити в ресторані ще, проте вчасно схаменулися: до відходу поїзда лишалася тільки година.
Пилипові пофортунило: щойно вийшов з готелю, як за два кроки зупинилося вільне таксі — точно пофортунило, бо довелося б ще з півгодини теревенити з не в міру балакучими колегами, тим паче, що розмова починала набирати відомого характеру — “ти мене поважаєш?”
Синиця з полегшенням помахав друзям рукою, пообіцявши (хоч не вірив жодному своєму слову) за першої ж нагоди повернутися до столиці, і ось тепер ішов порожнім пероном, бо поїзд, звичайно, ще не подали. Прошкував потихеньку, речі не обтяжували його: мав лише дипломат з паперами, спортивним костюмом та електричною бритвою, правда, придбав ще два кілограми лимонів, бо в Київ навіть після чорнобильської аварії не завезли цитрусових, а Лара просто обожнювала чай з лимоном.
З допомогою того ж чиновника, який щойно братався з ним у номері, Пилипові придбали квиток у спальний вагон — другий від електровоза, і Синиця, приблизно розрахувавши, де саме зупиниться цей вагон, став на краю перону. А поїзд уже накочувався задом, гуркочучи колесами й скрегочучи буферами.
Пилип зайшов у вагон перший, непоспішливо переодягнувся у спортивний костюм і простягнувся на вкритій товстою ковдрою полиці. Вагон був порожній, і Пилип подумав: може, йому пощастить і друга полиця лишиться вільною, ніхто не хропітиме поруч, та й взагалі не дуже полюбляв вагонні знайомства з їхнім уже дещо усталеним ритуалом.
По радіо оголосили, що сторонні повинні полишити вагони, щось голосно сказала провідниця в тамбурі, Синиця не без задоволення подумав, що йому таки випало самому розкошувати в комфортабельному купе, та загуркотіли на коліщатках двері, відсунулися наполовину — і у вузенький отвір протиснувся літній чоловік з дипломатом як дві краплини води схожим на Пилипів.
“Добре, хоч чоловік, а не якась язиката жінка”, — подумав Синиця. Але все ж неприязнь до попутника, якась підсвідома неприязнь, хоч не мав жодних підстав для цього, не зникла, незважаючи на те, що чоловік привітався ввічливо й, поклавши дипломат, одразу вийшов з купе. Певно, вирішив Пилип, оця неприязнь виникла б у нього до кожного, хто б зайняв місце поруч: він уже настроївся на самотність, а цей чоловік, хай найвихованіший і найтихіший, порушив його спокій. Мабуть, якийсь московський чиновник середнього рівня — як сьогоднішній Віктор Васильович, — теж пнеться вгору, вважає себе постаттю… Розподіляє чи то фінанси, чи то матеріали, а може, просто готує начальству накази й розпорядження, а з цих наказів, ропоряджень та інструкцій десь внизу, у провінції, формується спосіб життя, регламентований у всіх його проявах тим же чиновником.
Синиця тоскно подумав про ті рогатки, які ставлять на їхньому шляху навіть у Академії, а в них усе ж, порівняно з іншими сферами, воля й простір. Оцей його попутник, певно, помічник заступника міністра чи навіть самого міністра, бо їздить у спальному вагоні. За своє життя він наплодив стільки паперів, що ними можна було б набити все їхнє купе, може й піввагона, і він свято вірить у потрібність та обов’язковість цих паперів. Згадавши, скільки інструкцій для неухильного виконання одержує їхній інститут, Синиця ще більше розлютився на свого сусіда й сердито засопів, коли той повернувся до купе.
Тепер Пилип розгледів його. Середнього зросту чоловік з сивими скронями, підтягнутий, навіть якийсь спортивний. Він став спиною до Синиці, почав роздягатися. Пилип лежав з напівзаплющеними очима, удавав, що куняє, та уважно стежив за кожним рухом попутника. Той акуратно прилаштував костюм на плечики, добре пошитий темно-синій костюм у смужку, не новий — Синиця встиг помітити, що обшлаги в одному чи двох місцях акуратно поцеровані.
Чоловік повісив костюм бортами до стіни, але Пилип устиг побачити на лацкані якийсь значок, і його антипатія до сусіда зросла: дорослий і, мабуть, поважний чоловік, а бавиться значками, як юнак чи дженджур. Проте хто сказав, що поважний? Сиві скроні й місце в спальному вагоні ще ні про що не говорять, грошей тепер кури не клюють у завмагів, перукарів та різних проноз, вони мають їх навіть більше, ніж академіки.
Але, зупинив сам себе Синиця — поцеровані обшлаги… Навряд чи проноза, який не рахує гроші, доношував би піджак до такого стану.
Чоловік натягнув на себе вовняний тренувальний костюм і вийшов, прихопивши рушник. Синиця сів на полиці, потягнувся. Сонливість та умиротвореність полишили його, Пилипові було шкода цього приємного стану. Вирішив більше не звертати уваги на попутника, навіть ігнорувати його, досить того, що в Москві довелося спілкуватися з людьми за обов’язком, догідливо посміхатися, казати якісь увічливі слова, компліменти, а в деяких кабінетах і кланятися. Пилип роздратовано згадав, як зайшов до Віктора Васильовича, як називав його шановним, цікавився здоров’ям, хоч і так було видно, що здоров’я їхньому кураторові не позичати, це й підтвердилося згодом: самотужки вижлуктив пляшку коньяку, навіть не почервонівши. Певно, не слід було запрошувати його в готель до інтимної компанії, та чорт смикнув за язик, Пилип навіть сказав, що без нього, Віктора Васильовича, вечір не вечір. А той посміхався зверхньо, пиха так і випромінювалася з нього, а чому? Бо привчили: такі, як він, Пилип Синиця, навіть вищі за нього, директори інститутів, республіканські академіки вважають за необхідне сказати Вікторові Васильовичу приємні слова, навіть підлабузнюються. А той звик приймати це за чисту монету, увірував у свою вищість, а насправді — тьху, чиновник, паперомаратель, як про таких говорив гоголівський городничий? Пилип напружив пам’ять і згадав: дрянь, сосулька… Краще не скажеш! Однак і городничий плазував перед столичним чиновником, поки не зрозумів свою помилку. А Віктор Васильович не якийсь жалюгідний колезький реєстратор, він тягне на статського радника чи вище, і все ж…
Пилип вимучено посміхнувся й пошепки вилаявся. Зробилося гидко, стенув плечима й поморщився, сам зневажаючи себе. Провів долонею по обличчю, відганяючи непотрібні думки, зачепився поглядом за костюм над протилежною полицею й подумав: чого це попутник повісив його бортами до стінки? Майнув неясний здогад, Пилип швидко визирнув у коридор — порожньо, тільки провідниця клопочеться біля титана. Пилип повернув костюм до себе й навіть застиг од здивування: лацкан прикрашав значок депутата Верховної Ради СРСР.
Синиця зачудовано похитав головою: от тобі й дженджур чи завмаг, який кидається грішми… Виявляється, член найвищого Радянського парламенту, отже, заслужена, шановна й відома людина!
Пилип знеможено опустився на полицю: тепер навіть поцеровані обшлаги не породжували зневагу, навпаки — повагу й навіть замилування.
Пилип вийшов з купе, побачив, як наближається, похитуючись у такт ходу поїзда, його сусід, чоловік у звичайному недорогому тренувальному костюмі, й догідлива посмішка заграла на його вустах. Притиснувся до стінки у вузькому проході, обмацав попутника уважним поглядом. І як він міг подумати, що той — середній чиновник? Очі розумні й проникливі, а обличчя аж випромінює статечність. Та й сама манера триматися свідчить про силу й звичку якщо не командувати, то принаймні трохи підноситися над людьми.
Депутат сковзнув по Пилипові поглядом, за щось пробачився, а за що, власне, пробачатися? Поїзд гойднуло й штовхнув трохи — ну й що? Пилип відхилився від розчинених дверей, щоб не створювати депутатові незручності, подивився йому в спину, відчувши, як сам він чомусь поменшав. Прикрив рот рукою, аби не потривожити сусіда коньяковим запахом, і ступив до купе слідом за ним. Примостився на полиці скраю, наче приготувався негайно виконати перший же депутатів наказ, дивився, як той ховає зубну щітку й мило до дипломата, мило у звичайній пластмасовій і тріснутій мильниці, гіршій, ніж у нього. Нараз подумав: але ж депутат може бути простим слюсарем чи комбайнером, певно, він заробляє менше, ніж член-кореспондент Академії, то з яких прибутків купувати імпортні несесери?
А депутат витягнув з дипломата паперовий кульок, дістав з нього бутерброди з сиром і ковбасою, глянув на Синицю й запитав:
— Почаюємо?
Пилипові їсти зовсім не хотілося, та відмовитися не посмів: заклопотався біля своєї валізки, витягнув бутерброди з сьомгою, які колеги мало не силоміць засунули йому в дипломат — слава богу, що засунули, ось і згодилися, не треба виглядати в очах депутата бідним родичем.
— Мене звуть Яковом Васильовичем, — відрекомендувався депутат.
— Пилип Миколайович, — озвався Синиця.
— Киянин?
— Звідки знаєте?
— З того, як назвалися — український акцент. — Сковзнув очима по Пилипових бутербродах і додав: — Крім того, одразу видно, що повертаєтесь до Києва й жили в “Росії” чи “Москві”. Бо таку сьомгу в московських гастрономах не продають.
— Логічно, — аж просяяв Синиця. — Під таку сьомгу варто було б… Та, на жаль, не маю…
— Колеги спорожнили в номері все до останньої краплинки! — не запитав, а ствердив Яків Васильович.
— Ви наче маг… Або Шерлок Холмс…
— Просто маю досвід.
Провідниця принесла міцного, мало не чорного чаю — це свідчило про повагу до пасажирів спального вагона. А може, просто вона так само, як і Синиця, побачила депутатський значок на піджаку Пилипового супутника, бо сяяла очима тільки до нього й була підкреслено ввічливою.
Синиця дивився, як Яків Васильович з апетитом їсть бутерброд з сьомгою, і намагався розгадати, хто ж за професією, точніше, посадою, його супутник. Навряд з чиновників або партійних діячів, союзним депутатом міг бути тільки міністр або перший секретар обкому, міністра проводжав би до купе цілий почт, а секретар обкому сів би в поїзд, який доставив би його безпосередньо до обласного центру. Крім того, у міністра та перших секретарів усталені звички у спілкуванні з людьми, не їли б бутерброди з випадковим попутником, не кажучи вже про те, що жінки міністрів та секретарів звикли до привілейованих ательє та вишуканої обслуги — навряд чи церували б їм піджаки.
Хто ж?
Письменник, актор, художник, кіношник або його брат-учений?
Акторів можна відкинути, вони всі на видноті завдяки телевізорові, акторів-депутатів по пальцях можна перерахувати. Але для чого гадати? Чи не простіше запитати прямо, ні, краще делікатно, здалеку…
— Ви москвич? — поцікавився Синиця.
— Корінний, — одповів той з гордістю. — Дід мій був приват-доцентом Московського університету на кафедрі філософії, і ваш покірний слуга пішов його слідами.
“Філософ? — Синиця напружив пам’ять. — Філософ такого рангу? Один — два на країну, хто ж?”
Але не згадав і мовив ухильно:
— Один мій приятель також має відношення до філософії. І його книга про нашого українського філософа Сковороду набула розголосу.
— Некрич? — цікаво зблиснув очима Яків Васильович.
— Читали?
— З величезним задоволенням.
— А у нас про неї кажуть різне.
— Ви самі, власне, масте якесь відношення до філософії?
— Дотичне. Кібернетик…
— З інституту Глушкова?
— Маю честь завідувати там відділом.
— Отже, доктор наук?
— Член-кореспондент Академії, — вихопилося в Синиці. Подумав: негоже отак відразу виставлятися, та слово вихопилося, а кажуть, слово — не горобець, випустиш — не спіймаєш.
— Колега… — Яків Васильович докінчив Пилипів бутерброд, акуратно витер пальці паперовою серветкою, поклав у склянку одну грудочку цукру, почав розмішувати. — Тоді давайте знайомитися ближче: Петровський Яків Васильович.
— Академік Петровський?
— Чули?
— Хто ж вас не знає?
— Ну, колего, перебільшуєте. У нашу телевізійну епоху маси знають тільки Аллу Пугачову та Леонтьєва.
— Але ж кожна мисляча людина хоч раз у житті тримала в руках вашу книжку.
— Це ще не означає, що читала.
— Звичайно, детективи читабельніші. Та на ваших підручниках виховуються студенти. — Синиця згадав, як сам студіював книжки Петровського, й додав упевнено: — Ми всі ваші вихованці.
Петровський заперечливо помахав рукою і відсьорбнув чаю.
— Не будьте таким категоричним.
— Ніколи не думав, що отак, у поїзді!.. — Пилип ще раз згадав поцеровані обшлаги піджака Петровського. — А ви надовго до Києва?
— Лише на два дні. Лекції в Будинку партосвіти та університеті.
— Чи не викроїли б годину для нашого інституту? Кібернетикам буде надзвичайно цікаво…
— Та й мені… Між філософією та кібернетикою чимало спільного. Залиште ваш телефон, — дістав мініатюрний блокнотик, — я подзвоню вам завтра між першою та другою. Влаштовує?
— Цілком.
Петровський ще раз відсьорбнув чаю і мовив:
— Ви казали, що приятелюєте з Некричем. Хотілося б зустрітися з ним.
— Некрич у відпустці.
— Шкода.
— Ви справді високої думки про його останню книжку?
— Про Сковороду ще ніхто не писав так розумно.
— А наша республіканська преса недавно розкритикувала книгу.
— Ну й дурні.
— Так… — протягнув Синиця невизначено.
— На жаль, дурнів у нас ще вистачає. Щоправда, вони й повсюди не в дефіциті, але у нас чомусь склалися умови, за яких вони опинилися на поверхні. — Петровський сердито відсунув склянку з чаєм. — У тридцять сьомому найрозумніших і найпринциповіших одразу повистріляли, їм на зміну прийшли вже не такі талановиті, але й тих знищили за другим заходом. Ну, а де було брати розумних? Та й розумний, наляканий долею інших, уже не прагнув висот. А святе місце не буває порожнє, от і полізла сірість — і відразу на перші пости. А потім оточували себе такими ж, і прорватися через цей заслін було не так уже й просто. Навіть дуже важко, бо дурні швидко пристосувалися, вони знали правильні гасла й на всіх перехрестях проголошували їх. А начебто той, хто глаголить істини, та й ще при владі, вже й не дурень. І тільки окремі, яких за тих чи інших обставин позбавляли посад та мандатів, поставали у всій своїй справжній красі.
— Похмура картина.
— Але реальна. І найгірше те, що розумні, яких хвиля так або інакше викинула нагору, зрештою, почали використовувати методи більшості. Ми відучилися самостійно мислити, принаймні висловлювати свої думки, звідси й горезвісні папірці, без яких не можуть обійтися не тільки на великих і малих засіданнях — навіть у побуті бояться чи неспроможні самостійно зв’язати кілька слів.
Синиця слухав академіка, й мало не урочисті почуття заполонили його.
“Боже мій, як це правильно, — думав, — треба слухатися самого себе, не зраджувати собі, нічого не боятися, не принижуватися. Добре, мені бракує характеру, я не боєць, але чому маю цілуватися з Віктором Васильовичем, вислуховувати його дурниці й удавати, що балачки з ним приємні мені?”
Зненацька Пилип згадав академіка Гнідаша й розмову, яка недавно відбулася між ними. Точніше, він дурив сам себе, ні на хвилину не забував тої розмови, вона висіла тягарем на серці й мучила навіть уві сні.
Тоді подзвонили з Президії й передали, що Яким Нестерович хотів би побалакати з Синицею. Гнідаш зустрів Пилипа сонячно й навіть поштиво, як колегу та однодумця, і це потішило Синицю, та й кому не приємно, коли начальство цінує тебе? Вони випили по чашечці міцної кави, розмовляючи про кібернетику та нові японські комп’ютери, які Пилип побачив під час недавнього відрядження за кордон, потім Гнідаш якось непомітно перевів розмову на інститут Некрича й зрештою сказав прямо: створюється комісія по перевірці роботи інституту, до якої увійдуть фахівці, але є думка, що цю комісію має очолити саме він, Пилип Миколайович Синиця, тобто людина нейтральна й неупереджена.
Пилип хотів заперечити: він не може бути неупередженим, бо давно приятелює з Некричем, та чомусь промовчав, а потім було вже пізно, бо Гнідаш повів розмову так, наче це питання розв’язане й не підлягає обговоренню, а вони, тобто керівництво, сподіваються на справедливі, відверті й, головне, авторитетні висновки. І начебто ніхто, крім Синиці, не годиться для цієї ролі.
Чесно кажучи, Пилипові було приємно слухати такі слова, він дивився на Якима Нестеровича й думав: яка чудова, розумна, справедлива людина, хоч дехто й поширює чутки, що Гнідаш давно пережив себе й тримається лише завдяки старим заслугам та вмінню плести інтриги. Але Яким Нестерович мовив раптом таке, що примусило Синицю насторожитися.