— Мене — ні. Батька, здається, також. А інших? Сотні й тисячі зробили свої висновки, пристосувалися. Може, тому й почали з’являтися павлюки: в атмосфері загальної байдужості.
— Десь у деталях ти маєш рацію, — ствердив Некрич, — Але ж давай поміркуємо так: революції та війни не минули даремно — у них, саме в них, був не тільки загартований, проте й обпалений цвіт народу. А потім почався культ особи. Навіть нам з тобою важко уявити, яких втрат завдав проклятий культ психології та світогляду людей, ми й досі намагаємося викараскатися з духовного рабства, в якому загрузли. І не знаю, чи зможемо колись остаточно відмитися…
— Звичайно, зможемо.
— Блажен, хто вірує… Ми разом з тобою, я більше, бо все ж директор, зовсім недавно потурали новій хвилі культу. Погодься: бюрократичні акції недавнього часу призвели до того, що дехто з інтелігентів махнув на все рукою, відійшов від громадського життя. Не посміхайся, по очах бачу, гадаєш, ось і Некрич заговорив газетною мовою, наче виступає перед Салієм. Може, й так, але хочу сам збагнути ситуацію. Гадаю: ми ще не виправдали покладених на нас народом сподівань, справжній інтелігент повинен, і це не високі слова, відповідати за долю своєї країни, якщо хочеш, за долю всього людства.
— Хоч би з інститутом впоратися.
— Так, хоч би з інститутом, — одразу якось знітився Некрич. — Вбий, не знаю, як вчинити.
— Прийняти виклик. І битися.
— Противно.
— Хочеш підвести руки?
— Я б просто пішов… Подав би заяву і пішов. Для мене це легше: є ідеї, і хочеться написати книгу. Однак це справді занадто просто.
— Ти відповідаєш за інститут і за талановитих людей.
— Оце й не дає мені спокою. Боюсь перетворитися на міщанина. Не дай бог… А скільки є таких… Візьми хоча б… Та ні, не називатиму прізвищ… Що таке наш рідний так званий інтелектуальний міщанин? Які його ознаки? Якщо підмінюєш діло балаканиною, високе низьким, якщо ти байдужий до турбот суспільства, дбаєш про себе, про посади та звання, нагороди, коли в тобі за всіх умов переважає конформістське пристосуванство — ти міщанин.
— Яскравий приклад — Салій. Уявляєш, що станеться, коли він займе твоє місце!
— Я втомився.
— Маєш усі умови для відпочинку… — Арсен повів рукою навколо.
— Боюсь, не вистачить характеру. А опір Салія та його підгавкувачів! В інституті їх не так уже й мало.
— Розігнати всіх нездар ти не зможеш! — погодився Арсен. — Працювати ж краще вони неспроможні. Хоч би сиділи тихо й не заважали іншим.
Некрич зупинився посеред тераси.
— А чи потрібен взагалі інститут? — запитав. — Писарєв і Бєлінський не були старшими науковими працівниками, а Брокгауз і Єфрон склали енциклопедію, не маючи штату в нашому розумінні цього слова. Замовляли довідки професурі, найвизначнішим спеціалістам. Може, тому й досі їхня енциклопедія така популярна? Наш інститут Щорічно з’їдає півмільйона державних карбованців, а Брокгауз і Єфрои мали на енциклопедії великий прибуток. Чи не варто й нам перебудувати інститутську структуру, перейти на госпрозрахунок? Уявляєш, в такому разі автоматично розв’яжуться мало не всі болючі проблеми: посередності й нездари підуть за власним бажанням.
— Куди? Сам казав — калічити студентів?
— А тепер і там рогачки: конкурси та все інше.
— Що ж робити Павлюку з Рапаком? У них же кандидатські дипломи…
— Здається, в країні є досить відчутний дефіцит двірників, — жорстко пояснив Некрич.
— Не потягнуть і там.
— Начальник жеку примусить.
— Так, начальник жеку — не м’якотілий інтелігент, як деякі… — досить прозоро натякнув Арсен.
— А ти додумай ось над чим: бажання і вміння виступити проти зла, боротися з ним навіть у масштабі інституту, нашого певеличкого колективу — це ж і є творення добра, зрештою, підвищення інтелігентності суспільства в цілому.
— Поки ти боротимешся зі злом і займатимешся творенням добра в нашому дружному колективі,— не без єхидства зауважив Арсен, — старший науковий працівник Рапак нарешті розродиться давно запланованою роботою. Подав уже перший варіант, відзначений, до речі, Салієм на вченій раді як яскравий приклад перебудови. Я читав: нічим не відрізняється від тих, що писалися рапаками та павлюками і десять, і п’ятнадцять років тому. Тільки термінологія та посилання на джерела інші. Як це назвати?
— Кон’юнктура! А чого ти хотів від Рапака? Якщо це навіть і “боротьба”, то насамперед за збереження свого становища.
— Так, йому чомусь не хочеться у двірники, — погодився Арсен.
Софія нарешті відірвалася від газети.
— І ти мовчатимеш? — запитала у Некрича.
— Починати з ним дискусію — нижче моєї гідності.
— І лишатимеш за Салієм останнє слово? Це все одно, що визнати свою поразку.
— Усі знають, чого варта моя книга…
— Вузьке коло науковців. А газети читають, чекай, який її тираж?
— Не треба…
— Ти маєш звернутися до вченої ради чи навіть Президії Академії.
— У Президії нема інших справ, ніж обговорювати кожну статтю…
— Але ж на тебе зведено злісний наклеп!
— З твоєї точки зору. А Салій скаже: це його особиста думка, хіба він не має права на неї?
— Невже ваш Салій такий безгрішний? — здивувалася Софія. — І ви не можете впоратися з ним?
— Вов грішний, — сказав Арсен, — він запеклий грішник, і горіти йому в пеклі.
— Хай погорить раніше тут.
— Має підтримку.
— І ви — талановиті й чесні — невже не можете подолати його? А підтримують його, я чула, посередності й нездари…
— Якось ми кожен сам по собі, — засоромився Арсен. — І кожен вважає недостойним зв’язуватися, витрачати час. А ті виступають єдиним фронтом.
— Дивлюсь я на вас, — скрушно похитала головою Софія, — справжнісінькі хлопчаки. Гадаю… — Що гадала Софія, Некрич з Арсеном так і не дізналися: вона перегнулася через бильця тераси й мовила тепло: — А ось нарешті і Арочка.
Арсен підвівся і застиг, уражений: справді, видовисько було досить вражаючим. Від річки до тераси прямувала сама краса. Дівчина ступала легко, наче ширяла в повітрі — висока й невагома, в короткій синій спідничці та жовтуватій відкритій кофтині. Засмаглі, хоч був лише травень, руки й ноги, видовжене обличчя й сяючі очі — Аріадна нагадувала казкову принцесу, русалку, що залишила підводне царство й зглянулася на людей.
— Хто це? — вирвалося в Арсена.
— Арочка, — сказав Некрич.
— Моя дочка, — пояснила Софія. Хитро зиркнула на Черниша й запитала: — Подобається?
— Не те слово… Чудо!
Софія подумала: а чому б і ні? Чому б не віддати Арочку цьому ще порівняно молодому і, як вважає Іван, дуже талановитому хлопцеві? Точно, ера завмагів та номенклатурників минає. Звичайно, Аріадні більше підійшов би відомий письменник чи художник, проте відомі давно заарканені й разом із становищем мають не менш вагомі черева, а чим гірший талановитий учений? Здається, цей Арсен Черниш уже захистив докторську дисертацію, казали, вона ще не затверджена й лежить у якомусь ВАКу, але ж мине якийсь місяць чи два, присудять доктора, потім може наздогнати Некрича, і Арочка стане дружиною членкора. У той час, коли вона вже буде академшею, тьху, чи академічкою, зрештою, хай дочка наздожене матір, хіба шкода чогось для дітей?
Арсен кинувся до сходів і завмер, як гончак, що винюхав здобич. Аріадна зупинилася перед терасою.
— Це Арсен, — подала голос мати, — співробітник Івана Михайловича.
Арочка підвела на Черниша дивовижно виразні очі, ступила до нього й сором’язливо подала руку.
— Аріадна.
Арсен нахилив голову вбік, якось прохально зазирнув дівчині у вічі й мовив:
— Ваша матір дуже вродлива, але ж ви!..
Арочка порожевішала.
— Жартуєте?
— Можу заприсягтися: кращої нема у всьому Києві.
— Киньте… — Дівчина обминула Арсена й підвелася на терасу. — Я чомусь зголодніла.
Софія розгублено роззирнулася — все ж вона ще не почувалася тут господаркою, та Некрич виручив її:
— Обідати! — вигукнув. — Забути прикрощі і обідати, бо всі неприємності не варті смачного обіду, особливо коли за столом сидітимуть такі вродливі жінки! Можеш позаздрити мені, — обернувся до Арсена, — маю не тільки чарівну дружину, а й дивовижну дочку. Клавдіє, де ти, Клавдіє?
— Тут, — Клавдія виштовхнула з дверей столик на коліщатках, заставлений закусками. — Накривайте на стіл, зараз принесу борщ.
Софія з Арочкою заметушилися навколо столу, а Арсен дивився на дівчину, і йому справді здавалося: ніколи не бачив гарнішої.
Софія, обравши зручний момент, прошепотіла дочці у вухо:
— Доктор наук у тридцять років… — Арочка стенула плечима: мовляв, ну і що, та мати додала: — Кажуть, дуже талановитий.
Тепер Аріадна подивилася на Арсена уважніше. Начебто нівроку: вродливий, обличчя чисте, очі темні, блискучі, статуристий і спортивний, один недолік — такого ж зросту, як і вона, але ж це можна пережити. До того ж, уже доктор наук. Докторів та професорів вона уявляла обов’язково підстаркуватими, сивими, в крайньому разі, якщо й не літніми, то череванями. Один з таких колись намагався залицятися до матері: бородань, червонопикий і черево справді наче прокладало йому шлях у науку.
А цей Арсен Черниш вартий уваги…
Аріадна зустрілася очима з Арсеном і пустила йому легкого, наймізернішого бісика. Побачила, як зашарівся Черпиш, і відвела погляд. Подумала: тепер цей новоспечений доктор наук нікуди не дінеться, і варто занести його до числа претендентів на її руку та серце. Йому не звикати: вже двічі був претендентом на кандидатську та докторську. Проте все це пусте у порівнянні з тим, що чекає на нього нині: претендентів затверджуватиме вона сама, а це не якісь там вчені ради — здається, так називається зібрання дідків, які вирішують долю науки…
Від усвідомлення влади над численними претендентами Аріадні зробилося гарно, на мить зупинилася і підвела вгору руки, немов злетіла над усіма — засміялася щасливо й безжурно.
Арсен озирнувся на неї, хотів щось сказати, та Софія потягнула його в кут тераси.
— Любий, — мовила притишено, — ви щось казали про Салія та його підспівувачів… Хто вони? Оці Салієві друзі, які прилипли до нього?
— Сателіти? — уточнив Арсен.
— Вам видніше.
— Навіщо вам?
— Так, хочу знати…
— Павлюк і Рапак… Два паразити від науки.
— А паразіти нікогда!.. — раптом заспівала Софія. Різко обірвала спів і долала твердо: — Це я вам кажу точно!
6
Плева поклав на стіл пачку грошей, переможно зиркнув на дружину й мовив коротко: — Ось!..
Маруся помацала гроші й запитала:
— Скільки?
— П’ять…
— Овва! Звідки?
— Давай обідати.
Маруся заметушилася — наскільки могла, бо важила понад центнер. Принесла каструлю з борщем, насипала Плеві повну миску.
— Їж, майорчику, — мовила солодко. Так називала чоловіка, коли була в доброму гуморі. — То звідки?
Плева розповів про угоду з Копотом.
— Якраз на “Жигулі”, — закінчив.
Маруся розгублено покліпала повіками. Рішуче відсунула гроші.
— Ти що, майорчику, здурів? Віддай назад негайно! Завтра сядеш у “бобик” і відвезеш.
— Але ж “Жигулі”…
— Не випендрюйся: зірвуть погони й посадять.
— Гадаєш, я над цим не думав?
— Думав, та погано. Ти газети читай, майорчику. Не таких, як ти, посадили. Навіть міністрів. А про узбецьких хабарників чув?
— Обійдеться…
— Ні, майорчику, я спати хочу спокійно. Що таке колонія, ми з тобою краще за інших знаємо.
— Не з медом…
— А якщо зеки дізнаються, ким ти був, уявляєш?..
— Уявляю… — похмуро погодився Плева.
— То не зв’язуйся, якось і так проживемо.
— Десять тисяч!
— Гадаєш, у мене серце не болить?
— Мені сидіти, не тобі…
— Помовч! — Маруся взяла пачку грошей, відчула, яка вона важка, й зітхнула. — Звичайно, може, і обійдеться… — Раптом жах стиснув серце: все у них добре, скоро Плеві й про відставку можна думати, попереду спокійне, урівноважене, трохи одноманітне, проте забезпечене життя, а якщо візьмуть ці прокляті гроші — лишиться вона сама, Плеві навісять років п’ятнадцять, у кращому випадку — десять, сидітиме вона біля розбитого корита, треба буде кудись улаштуватися, думати про квартиру, рахувати копійки… Ні і ще раз ні, геть спокуси! Щоправда, десять тисяч, і п’ять з них уже лежать в неї на долоні — наче підморгують… Цілих п’ять тисяч! Віддати їх — наче витягнути з власної кишені, шкода…
Як же вчинити?
А може, справді обійдеться?
Ні, не треба…
Маруся кинула пачку на стіл, сердито насупилася.
— Ні, — заявила категорично, — не можна!
Хоча знала: можна й навіть треба. Аби тільки не було так лячно. Аби знати, що минеться. Той Копот не задарма платить гроші, пограбує ощадкасу або інкасаторів, а вони озброєні, їхніх зеків схоплять, а хто відпустив? Подати сюди начальника колонії майора Плеву, розжалувати його й судити…
Однак Копот ризикує не менше за них, певно, продумав усе в деталях — розумна голова, це ж треба додуматися — залучити зеків, у них в разі чого чисте алібі: відбувають покарання у виправно-трудовій колонії. Хто ж знав там, на волі, що вони розконвойовані? А ніхто…
Якщо підійти з цього боку, карта начебто безпрограшна.
І десять тисяч… Скільки ж майорчику служити, щоб одержати такі гроші? Від цієї думки зробилося тоскно — цілих десять тисяч, як би згодилися! — і віддати?
Ні, віддавати наче не випадає. Більше того — не можна!
Ніби відповідаючи на Марусині сумніви, Плева сказав:
— Ти, жінко, не сумнівайся, я все вирахував. У мене знаєш скільки таких розконвойованих субчиків? В разі чого — відати нічого не відаю. Не можу я за кожного паршивого зека відповідати.
— Не за кожного, а, певно, за грабіжників. Скажи мені, для чого Копотові ці зеки?
— У підкидного дурня гуляти…
— Ти зі мною не жартуй, майорчику.
— Я тими Прищем і Модником поцікавився. Досвідчені хлопчики, сидять за квартирну крадіжку, та ходять чутки — вони крадіжкою убивство замазали.
— Отож, і я так думала. Виходить, Копотові вони для великого діла потрібні. Лячно мені, майорчику.
— Гадаєш, мені не лячно? Одначе на машину вистачить, де стільки візьмеш?
Маруся вмостилася за столом навпроти чоловіка, накрила рукою гроші. “Усе, — вирішила, — треба ризикнути: пан або пропав…”
— Слухай мене уважно, майорчику, — сказала. — Слухай і не перебивай. “Жигулі” ми, звичайно, купити можемо. Але навіщо? Службовий “бобик” маєш, а їздити куди? У райцентр чи до Києва? То завжди на “бобику” можемо. А нам що треба? Нам, майорчику, про майбутнє дбати треба. Мені твої “учреждения” от як набридли — тільки бачиш каторжні пики. На пенсію тобі, майорчику, треба, одержиш підполковника — й закругляйся. А до пенсії підготуватися слід, і ці десять тисяч якраз знадобляться. Я от що надумала: дім нам з тобою потрібний, майорчику. Дім у райцентрі. Містечко — що треба, не Київ, правда, та навіщо нам Київ? Метушня й розпуста. У мене від Хрещатика голова обертом іде, а в райцентрі нас усякий собака знає і шанує, тобі ділянку гарну дадуть, дім двоповерховий поставимо й садочок посадимо. Якраз до пенсії і збудуємось. Потихеньку, аби очі нікому не муляти. Цемент, цеглу й дошки скомбінуєш, решту прикупимо, а я про свій дім усе життя мрію.
— І я, — зізнався Плева. — Але й про власну машину також.
— Машина — тьху… — скривилася Маруся. — “Жигуль” згниє, поки підполковника одержиш. А дім — навічно.
— Навічно, — не без ентузіазму погодився Плева.
Маруся взяла зі столу гроші, перерахувала, слинячи пухкі червоні пальці, зітхнула й сказала:
— Поклади на книжку. Уже маємо дев’ятнадцять, а з тими п’ятьма, що Копот додасть, двадцять чотири. Для початку доста.
— Мало, — вирвалося в Плеви. — На дім та на меблі все вбехкаємо, з чим зостанемося?
— З дулею, — погодилася Маруся. — Продешевив ти, майорчику.
Плева сумно похитав головою.
— І мені так здається. Я тих зеків притисну і з них ще візьму. По-перше, два куски за форму…
— Яку форму?
— Забув сказати: Копот просив у офіцерську форму їх одягнути. На Модника моя стара піде, а Прищеві міліцейський мундир треба знайти.
Маруся спохмурніла.