Бабуся Мінна перекинула за плечі порожню сітку, а бабуся Мокрина поклала собі на плече держак штиля та й почапали вони вниз стежкою межи яблунь до левади.
А минулого дня по обіді левадами пішла вода. Ішла десь зі степу. Чи не з Совиної балки. Шуміла каламутними потоками, а під вечір опала. І покрила трави тонким шаром. Коли ми з Майєю вранці спустились городом, то побачили – усі луки блищать, мов дзеркало. Ледь ми ступили на незаймане скло криги, як воно почало потріскувати під Майїними чунями. Мені було страшно від того потріскування. І дух водночас захоплювало, як я, присівши, подав Майї руку й вона тягла мене по ковзкій поверхні! І що було дивно – каламуть осіла й вода під склистою кригою була зовсім прозора. І ще було справжнє диво – коло куща калини між побурілими жмутками трави зависла під кригою смугаста щучка!.. Поки Майя спинилася й повернула назад до куща калини, то вдруге ми щучки не побачили. Тільки непорушні побурілі травинки вростали своїми кінчиками у першу кригу.
Нашим бабусям треба було тихо й непомітно в ранніх грудневих сутінках пройти стежкою між городами діда Якова Шевченка, по-вуличному – Губи, тітки Маньки та левадами, що дзеркалились молодою кригою ліворуч аж до городів Польки Вовчихи та тітки Уляни. Потім їм було треба обережно пройти повз здоровенну, повну води воронку від авіаційної бомби. І ще більш обережно перейти через дорогу. Та дорога петлею з’єднувала наш куток, свинарник і тирло з тим кутком і гробками. На межі гробків, просто над сивими вивітреними хрестами росли рясні й найсолодші в селі вишні. Коли мама наступного літа перебралась із Кременчука в село, то вона разом із кількома міськими жінками, яких війна закинула в село, та підлітками ходила рвати ті медові цвинтарні вишні. Так голова загадав.
Дорога була чи не найнебезпечнішим місцем бабусиних шляхів до скирти. Тут наших бабусь міг заскочити об’їжчик. Удень він на вгодованому коні, у лискучому кавалерійському сідлі, скакав по ланах. Та й то на грудах, там, де було сухо. У балки не спускався, бо в розкислому осінньому чорноземі загруз би, як у казані зі смолою!.. А от уранці рано та в надвечір’я об’їжчик крутився по околицях села – а чи не тягнуть колгоспниці (бо колгоспники добивали «хвашіського гада в їво логовє») із колгоспного лану сітку прілої соломи, чи кілька качанів кукурудзи, чи картоплин, загублених із полудрабка.
Перейшовши дорогу, бабусям нашим треба було пройти крізь лісопосадку й піднятися пагорбом межи гробками й колгоспним садом. А там уже навпростець грудом до заповітної скирти. Ту велетенську скирту вдень було добре видно аж із колгоспного саду. Вона на рівнесенькому степовому обрії підносилася, мов гора чи єгипетська піраміда з Майїного підручника історії.
Та монументальна скирта не належала колгоспу імені Енгельса. Скирту майже на межі своїх володінь виклали гороб’ївські. З балачок старших я так зрозумів, що виклали влітку сорок першого. Тільки дивно, чого ж її не спалили? Бо у війну той, хто відступає, той палить усе й виганяє худобу, жінок, дітей і дідів. І це не зараз так думаю, що я тоді так розумів. Я добре пам’ятаю, що й тоді так це розумів. Бо я Це бачив. І про ГОЛОД я дізнався тільки наступної весни, коли підсохло й бабусі взяли мене в посадку хмиз збирати. Десь ще одну сітку позичили. І бабусі Мінна та Мокрина йшли поруч, ні від кого не криючись. Я ж попереду стрибав по сухій траві й слухав, як вони стиха говорили про голод і людоїдів.
Бабуся Мінна розповідала, як вона з якимись харківськими жінками ходила в села міняти лахи на їжу. А бабуся Мокрина сказала, що якусь товсту жінку, наче родичку, яка приїхала в село, хотіли з’їсти… І от що дивно – ніхто мені не казав, щоб я мовчав про Голод. Ніхто й ніколи. І говорили мої бабусі про ті Страшні Часи геть спокійно. Але страх і обурення запали мені в голову. І ніколи вже не полишали мене… Коли я вбився в пір’ячко й почав потроху бувати в різних землях Союзу й серед різних бувалих людей, то довідався, що голод із людоїдством був тільки в Україні, на Кубані та в Казахстані. Один канівський чоловік розповів, як він поїхав пароплавом до Білорусії по харчі. Щось дістав. Та коли вертався назад, то на першій же українській пристані зайшли на пароплав солдати ГПУ й почали шмонати лахи в селян-пасажирів. Були гуманістами – нікого не били, не арештовували. Просто все їстівне висипали у воду. А торби, кошики й лантухи поскидали купою на верхній палубі… Коли і жив і бував у Москві, інтелігентні люди часом здивовано питали мене, чого на Україні такі затяті холуї та боягузи. Я їм кілька разів і в кількох домах намагався пояснити, що голодом і розстрілами так вичистили націю, що нема вже на що сподіватись. Вони зводили плечима й казали: «Но ведь мы тоже пережили террор!..», «Вы говорите голод! Не приувеличивайте! В России тоже были трудности с продовольствием… Время было такое…» Після кількох таких дискусій я зрозумів – цим хорошим людям воно ні до чого, бо вони цього і не знають, і не бажають знати… І тільки коли почався гармидер «пєрєстройкі» та стартували всілякі «плюралізми», тільки тоді одна моя добра московська знайома й рятівниця (свого часу співробітниця «Смершу») вибачилась переді мною за те, що не вірила моїм оповідям!..
Та повернімося до того прекрасного часу, коли на межі Гороб’ївського лану стояла велетенська, майже нічия, солом’яна скирта. Більш як за два роки окупації люди її чомусь не розтягли, а коли фріци тікали, то чомусь не спалили. Тепер з цієї скирти жили незліченні миші, боривітри й сичі, що полювали на тих мишей, а ще люди з нашого кутка, бо їм було найближче до скирти. Та вибиралися не часто й дуже обережно. Не тільки об’їжчика страхались. Могло так обернутись, що якби не відкупився, то міг би й строк засвітити…
Наші бабусі того разу щасливо дістались до скирти. Знайшли зручне місце, хоч було вже поночі, і з нього насмикали сталевим штилем соломи. Бабуся Мокрина казала, коли повернулась: «Ходять люди по солому потихеньку. Від нашого краю все обсмикане. Та, слава Богу, ні з ким не перетнулись». Поки бабусі ходили по солом’яну здобич, настала глуха груднева ніч.
Майя сіла готувати уроки, то запалила не каганець із зенітної гільзи, а справжню гасову лампу з пузатим, надбитим згори склом. Лампу вона поставила на стіл, а не на комин. На вікна в селі нічого не вішали, бо знадвору вони були щільно закриті віконницями. Майя щось списувала з книжки, а я їй заважав. Бо, вивернувши шию, намагався розгледіти «Паровоз Черепанова», який був до мене догори колесами. І намагався не просто розгледіти, а й перемалювати наслиненим хімічним олівцем у зошит для арифметики. Мені було так важко перемальовувати це чудо техніки, чи, може, чудо «патріотичної» міфології, що я забув про все – тільки слинив олівець і виводив на диво округлі колеса.
І не почув, як прийшли наші бабусі й тихенько постукали у вікно. Зате, коли Майя кинулась через сіни до сараю, щоб відчинити сарайні двері та впустити наших здобичниць, я швиденько підтяг до себе підручник. І не тільки встиг добре роздивитись «Паровоз Черепанова», а й покласти книгу на місце, ніби й не брав її ніколи.
Майя повернулася з сараю по лампу. Присвічувала там бабусям, щоб їм було добре видно, як заповзти з тою горою соломи й куди її висипати із сітки. Вони так натовкли соломи в сітку, що та своєю вагою зігнула бабусю Мокрину. І бабуся Мокрина якось боком заповзала до сараю. А бабуся Мінна напружено притримувала сітку ззаду, щоб бабуся Мокрина ще не перечепилася та не гепнулась.
Я стояв у сінешних дверях і споглядав з-за Майїної спини, що там відбувається в сараї. Та знадвору тягло морозом по ногах, і я швиденько втік на теплу піч – найпрекраснішу частину хати!.. Бабусі довгенько щось там метушились у сараї, гуркали засувами. Невдоволено розкудкудакались кури та важко зітхнула корова Віталка. Цього тижня вона була в нас. Наступного тижня мала бути в тітки Маньки. Віталка була наша. Дід Никін і бабуся Мокрина врятували її, коли втекли з обозу, що німці гнали на захід. Але в Добропіллі, куди вони повернулись, ще була окупація. І німці забирали собі кожну другу корову. А людям лишали одну корову на кожні два господарства. Чому забрали в тітки Маньки корову, а Віталку лишили нашим, я не знаю. Бо наша Віталка була найкраща в селі. Я зараз так думаю, що після довгої втечі степовими манівцями Віталка була добряче змучена й не мала належного вигляду. Отож, один тиждень у нас було молоко, а другий тиждень молока не було. А от як мої дідусь і бабуся вирішували з тіткою Манькою, коли й хто злучатиме Віталку з бугаєм і кому належатиме телятко, я теж не знаю… Може, і знав, та забув. А може, і не знав. А от молоко до молочарні справно носили і ми, і тітка Манька.
Коли бабусі закінчили всі справи в сараї та повернулись до хати, то принесли й кинули перед піччю оберемок соломи. Від нього потягло холодом і прілим духом.
Бабусі сиділи на широкій лавці, віддихувались. Розкручували свої плати й хустки, оббирали остюки та полову із кухвайок, витерали з облич піт і потихеньку гомоніли про вдалий похід по солому – ніхто їх не перестрів і слідів не буде, бо ще сніг не випав!.. І сітка добра, щільна, наче ніде по сліду соломки не натрусили…
А вранці, ще досвіта, я прокинувся від гуркоту рогачів. Зліз на лежанку й зазирнув під комин. Бабуся Мокрина тримала в засмаглих пальцях жмуток соломи. У кінці його коливався трикутничок яскравого вогню. Бабуся Мокрина кілька разів дмухнула на солому. Язичок затріпотів, загас і враз спалахнув яскравим оранжевим вогнем. А з другого боку соломин тонюсінькими білими цівками заколивався дим. І тоді бабуся Мокрина встромила палаючий віхоть у чорні челюсті печі. Утроба печі засвітилась яскравим світлом і по бабусиному смаглявому обличчу застрибали червоні бліки.
Бабуся Мокрина, не дивлячись, простягла лівицю в кут, узяла потрібний держак, перехопила його внизу правицею і одним невловимим порухом устромила в сяючий отвір печі.
Хоча за віконницями ще не сіріло й на столі блимав каганець із зенітної гільзи, день почався – бабуся Мокрина затопила піч.
А наступного разу бабусі ходили до заповітної скирти, коли вже настала справжня зима зі снігом та хуртелицями. Вони наче підгадали, коли пішов сніг під вечір. І йшов усю ніч. То й до ранку засипав усі вчорашні сліди.
Електрик
У кінці кожного семестру був обхід і художня рада тяглася по всіх майстернях і виставляла нам оцінки.
Щоб ми презентували свої роботи, нам виділяли рулон цупкого обгорткового паперу.
Ми його смугами вивішували на стінах і на ньому монтували живопис, рисунок і композицію. Ну а на підлозі, теж на обгортковому папері, викладали начерки, ескізи. У кого що і скільки було.
Рисунки ми робили при штучному освітленні, а живопис був лише при денному. На першому курсі ми ще не малювали оголеної жіночої натури. Але я малював. Нам виділялось на кожного студента певна кількість годин на підготовчі малюнки для композицій. Начерки я робив дуже швидко й точнісінько до затвердженої композиції. За короткий час у мене була ціла купа малюнків. Так я себе підстраховував. Далі домовлявся з якоюсь не дуже тріпливою натурницею. Малював її дві години, а табель, по якому їй виплачували гроші, заповнював, як малюнок одягненої натури, за 5 годин.
Узагалі, наш Дядін (він підбирав натуру й завідував реквізитом) умів забезпечити всіх нас найширшим діапазоном моделей. Від древньої тьоті Паші й атлетичного Саші Малухи до аристократичної Лілі й акселераток – білявої Лєни та брюнетки Іри.
Цим кралечкам, здається, було щось по п’ятнадцять і шістнадцять років. Тепер таких «тьолок» сексапільних, хоч греблю гати. А тоді це був штучний товар, як казав один старий енкаведист…
Я й кажу, що всю цю натурну армію вербував і нею кермував Георгій Леонідович Дядін. Казали люди, що в славні часи непу він виступав у Пітері чи то в «Англетері», чи то в «Асторії». Грав на мандоліні й співав куплети власного виробництва. Але сталась у Пітері епохальна подія. Коротко її оспівали в одному куплеті: «Ах огурчікі, помідорчікі, Сталін Кірова убіл в корідорчікє!»
І наш славний Георгій Леонідович чкурнув якомога далі від «прохладних бєрєгов Нєви». Виглядав він солідно. Високий, окостуватий. Довгасте худе обличчя з великими, просто кінськими зубами. Ретельно виголений та завжди в чорному сатиновому халаті. Дядін був узагалі важливою ланкою в нашому навчанні, бо якщо він підбирав добру натуру, дисципліновану, то ніяких збоїв не було – своєчасно й успішно закінчували чи то рисунок, чи то живопис.
А що він здавався нам людиною, яка сидить тут одвіку, то могли й пожартувати з нього. Пам’ятаю один новорічний «капусник». Один зі старших хлопців, здається, архітектор, сидить на сцені в чорному халаті за столом і щось пише, пише. А навколо нього вішалки з жупанами, шинелями, шаблями та дерев’яними рушницями. Тут на сцену вибігає чорний пудель і сідає біля столу. «Дядін», не підводячи голови від папірців, каже: «Роздягайтесь!..»
При Дядіні в нас бували й дівчата з вищою освітою. Не раз допомагали нашим невігласам здавати «тисячі» з іноземних мов та готувати реферати там всякі.
У мене з Дядіним склались рівні, ділові стосунки. І не було випадку, щоб мої табелі на натурниць він не закрив і їм би не виплатили гроші.
Та повернімося до нашої майстерні. Коли з неї виповзли наші метри й посунули до іншої майстерні, ми зразу кинулись до своїх робіт. Хто радіє оцінкам – буде стипендія.
Хто пику скривив, бо не поцінували його неймовірний талант, може й стипендії позбутися. Зайшли до нас і першокурсники, адже перед радою ми нікого не впускали.
Тут я й побачив того чоловічка. Білявенький, кругле, якесь бабське личко з ріденькими вусиками. Якісь дивні, раптом темні брови над бляклими світло-світло-сірими очицями. Штанці ретельно випрасувані, з гострою стрілкою. Піджачок кургузий, якась темно-вишнева краватка. Туди, сюди він подався, наче щось шукав. А потім задер голову, намагаючися роздивитись акварель з нашої постійної моделі Лєни, пергидролевої білявки.
Найкращі роботи забирали до методичного кабінету й архіву.
І наші капризні таланти, яких недооцінили, і таланти, яких відзначили доброю оцінкою, ураз якось з’єднались у бажанні піти в «Зелений Змій» до Жори й випити по склянці «чорнила». Там, де зараз стоїть якась кіоскоподібна церква (склепана за проектом пані Скорички), тоді стояв зелений дерев’яний сарай. Його господар, кульгавий Жора, цідив і майбутнім нашим алкашам, і вже патентованим – «чорнило», тобто дешеве червоне молдавське вино.
Уже наші спраглі почали за ширмою згрібати свої копійки, як тут притяглася Галя. Здоровенна дівка, чи то Мотовилівки, чи з Боярки. Шкрябала великими кирзаками по підлозі, пальто на голе тіло. В одній руці авоська, з якої стирчали хвости морожених хеків. У другій – рогозовий кошик. Вона і каже нашим спраглим, мовляв, для чого витрачати студентські копійки, коли є самогон і сало! Ну братія страшенно зраділа й поставила перед подіумом ще одну ширму.
Я збираю свої начерки, бо після канівського «містка» ні в яких «заходах» із нашими пацанами участі не беру.
А той чоловічок у червоній краватці туди й сюди рипається по майстерні. Роздивляється ті постановки, які ніхто ні собі не забрав, ні до кабінету не потрапили.
За ширмою дзенькають гранчаки і хтось, здається, Ігорьок, по-панському запрошує Галю перехилити її ж самогонку.
– Хлопчики, я б з радістю, так я оце бігом до скульпторів. Ніззя мені постановку зривать.
Вискакує з-за ширми й мерщій в коридор. Ігорьок з повним ротом виголошує:
– Ну й жлобиха! Пальто на голе тіло, хіба не можна халатик вдягти?
– Ну що ти хочеш – чортиха.
Що вони там далі про Галю гуторять, не доберу, бо чоловічок підходить до мене й питає:
– Оті аркуші, що на підлозі, – і він показує на кілька малюнків оголеної натури, – уже не потрібні?
– Нікому вони не потрібні. Так, макулатура.
– Ага. Пойняв.
Він швиденько піднімає кілька аркушів, скручує їх в рурочку і вилітає з майстерні. Я запам’ятав його дії, але особливої уваги на це не звернув. Бо мене зачепила тоді розмова про Гальку. Галька знаходилась на самому низу натурницького кодла. Ну, все ж, може, вище вічної тьоті Паші. Здорова, опасиста. Із великим червоним лицем і великими червоними руками, у яких завжди тягала якісь авоськи, торби чи кошики.
Позувала старанно. Намагалася на свій розсуд якось догодити хлопцям, бо в нас тоді в майстернях було не більше однієї чи двох студенток.