Горби, груди й пагорби тут крутими хвилями здіймаються й опадають. Земля трипільська тепла, жива, де заросла травичкою та полином, де засіяна медовою гречкою, де чагарниками закучерявилася на схилах. І я гасав цілими днями з горба на пагорб, з однієї долини в другу.
Отож, я вискочив на високу гору. На її вершку – чепурна хата. Побілена свіжо, призьба підведена рудою глиною. Стріха рівно підрізана.
Біля хати старий дід – борода сива, шовкова, із глибоких зморщок засмаглого обличчя визирають добрі сірі очі.
Я не міг пропустити таку натуру та швидко вмовив старого посидіти, поки я зроблю його портрет.
Відійшли ми трохи від хати. І посеред картопляних кущів я посадовив діда на одну табуретку, а на другій сам примостився.
Як тільки почала на папері вимальовуватися схожість, можна було трохи розслабитися. Ну ми й почали з дідом світську бесіду.
Хто я, звідкіля, для чого малюю? Тихо, благодатно. Тільки чути, як унизу під горбом гупають огірки у відро. То їх визбирує дідова донька, стара зморена жінка.
І раптом, далі там, ще нижче, за вербами наполохано закудкудакали кури й загавкотів песик.
Потім почулись і жіночі голоси. Усе гучніше та гучніше, а далі навіть скажено ревли. Обзивали одна одну брудними лайками, поки, після невеликої паузи, раптом один голос почав аж захлинатись, повторюючи: «Людоїдка, людоїдка, людоїдка, людоїдка!..» Жінка замовкла, певно, щоб хапонути повітря, перевести дух. І тут же, миттю, у відповідь високий і дзвінкий голос: «Шкода, що тебе не ззіли!!!»
Знову заревів перший голос, та все матюками, та все прокльонами. Аж захлинався голос, аж харчав…
– Я не штунда! – Дід хитає срібною бородою. – Але хіба личить отако гнути матюки?
– А чого це вони?
– Та їй курка подзьобала огірки… От вона й завелась… – відповідає дідова дочка.
Вона нечутно піднялася на пагорб із повним відром огірків. Утирає рясний піт із чола.
– Це в мене ще з Німеччини, коли на роботу погнали. Отака слабкість через ангіну. З того часу я горлом і мучаюсь… Візьміть огірочків, гарні вродились. Покуштуйте…
Та я відмовився, бо мінялось освітлення й треба було справді поспішати. Дочка старого пішла до хати. А з долини до нас, на пагорб, досі долітали хрипкі матюки.
– Чого це вона назвала її людоїдкою?
– Бо її батько й мати – людоїди. Я це діло добре знаю, бо я тоді був ісполнітілєм у сільраді. У мене, бач, руку покалічено. Я й у царську війну не служив через руку. І в гражданську війну не взяли… Тих, у кого коні були, тих хапали в їздові. І красні гнали, і денікінці гнали… Та я, бач, Бог милував, у яру переховався. З конем, возом і жінкою… Раз ото пішов подивитися, що там на кутку робиться… І якраз, як я визирнув із тернини, до мого двору під’їхав красноармієць і під стріху – пих! – вогником, а тоді – пих! – вогником під браму. Вогонь, як ласка, побіг по паркану. Я й не зчувся, як по всій вулиці полум’я зафуркотіло. Тоді вони поїхали на другу вулицю палити… Поки знову строївся, ох і важко було… У колгосп, значить, як загнали, то мене ісполнітілєм призначили. Бо в мене рука калічна. А ноги були добрі – швидше всіх дійду, куди треба. Отож мені, бо я був ісполнітілєм, довелось того недоїденого чоловіка поховати… Він був із села Долина. Був одягнений у кирею з відлогою. Із Києва ніс торбинку борошна. Чи виміняв, чи купив, я вже не знаю. Вечір його якраз у Щербанівці застав. Та ще й дощ ішов, коли він до села додибав. Йому б ще трохи пройти, хіба тут далеко? І він би був удома. А він почав проситись до людей переночувати. Його, звісно, ніхто не пустив. Тільки от людоїди й впустили. Вони його в комірчині поклали спати. Уночі чоловік узяв сокиру і вони удвох із жінкою впорали того перехожого. Хоча вони й зішкрябували і зливали кров, та не змогли скрити слідів. Бо з того кров била так, що навіть на стелі в комірчині були бризки крові.
Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.
Чоловіка й жінку забрала міліція. І більше їх ніхто не бачив і ніхто в селі про них нічого не чув… Ну а їхні діти в селі лишились… Мені голова сільради наказав, бо я ж ісполнітєль, зібрати все й закопати на цвинтарі. Я взяв у них із хати велику хустку, згорнув туди і голову обсмалену, і печінку порубану, зав’язав у вузлик і поніс отуди на цвинтар…
Дід все розповідав спокійно, неквапно, але коли сказав: «Отуди на цвинтар…», – раптом підвівся й показав кривою рукою на далекі пагорби.
Здається, після дідової оповіді ми обоє мовчали. Але коли несли табуретки до хати, дід виголосив:
– Спасибі, що зайшов та поговорив по-людськи. А то цілий день сидиш і немає з ким і погомоніти. Бо тільки троє нас одногодків лишилось. Один геть здитинів і нічого не тямить. А другий – ще краще – став штундою і весь час під гітару руські пісні править. Господи, як то страшно, коли ні з ким побалакати про те життя, що було в молодості…
Як прийшов увечері додому й показав своїй господині малюнок, вона вигукнула:
– О! Дід Клочок. Дуже старий дід…
Коли потім я повернувся до Києва, то зробив з портрета діда Клочка (на свій сором, я так і не взнав його імені та прізвища) один пристойний офорт: «Дід мій, дударику». Не малювати ж мені його з обсмаленою людською головою в покалічених руках. Тоді б мені за такі малюнки голову відірвали!.. Ну а зараз?..
Форшмак із сельодки
Хочу розпочати цю історію якомога точніше. Але в усьому тому є для мене якщо не загадка, то питання, на які я не зможу відповісти. Не зможу дати точної відповіді. А за мамою та бабусею Мінною давно вже земля закрилася, і я не спитаю вже їх: «Де воно все сталося?» Хоча, власне, перше питання: «А це, а те, коли це сталося?» Після довгих (справді!), а часом і дурних розмірковувань можу тільки сказати, що все було пізньої осені сорок третього чи ранньої весни сорок четвертого… Сидів я на залізному ліжку в присмерковій кімнаті з низькою-низькою стелею. На ліжку сидів не тому, що хворів, а тому, що для гулянок на подвір’ї не було взуття, а в тісняві хати заважав би.
Ще до обіду прибігла мама (раніше такого ніколи-ніколи не траплялося) і сказала, щоб бабуся й дівчата все-все приготували. Бо цього разу, без сумнівів, їй передали, ну точно, точнісінько, що в госпіталі об’явились двоє ходячих, які справді, без брехні, бачили нашого «папу Грішу». І сьогодні ввечері вони до нас прийдуть у гості і все-все розкажуть… І на додаток мама розкрила старий подряпаний портфелик і витягла з нього паперовий згорток із розплилими жовтими плямами. Поклала згорток на край столу і сказала, щоб бабуся Мінна зробила «форшмак із сельодки». Та й мерщій побігла на роботу. (Якби я міг пригадати, яка в мами тоді була робота, то відповів би: «А де все це воно відбувалося?»)
Дівчата кинулися до згортка, тільки за мамою хряснули двері. Ті дівчата, які для мене були дорослими тітками, жили в тому самому будинку, що й ми, точніше – квартирували. Але завжди тиха й неспішна бабуся вихопила в них просто з рук заплямований папір і почала його розгортати, по одному жмаканому листочку відкладаючи набік. В останньому, найбруднішому, сховався справжній оселедець. Темна, сіро-синя спинка, сріблясто-сірі боки, біле черевце з вохристо-золотистими смужками присохлих плавців. Голова з лискучими перламутровими зябрами й запалими очима під рудуватою плівкою. І дух від оселедця йшов густий та сильний. І хоч я оце і бачив оселедця, і чув його пахощі вперше, мені аж закрутило в шлунку й почала напливати слина – так ураз закортіло скуштувати дивний наїдок. Та бабуся знов загорнула оселедця в масні листочки й поклала посеред столу. Що бабуся сказала дівчатам, не пам’ятаю. Тільки вони одразу вшилися з кімнати. Бабуся налила води з цебра, що стояло між дверима й плитою, у чавунний казанок. Поставила на конфорку. Запхала в плиту цурпалки. Певно, що в плиті під золою ще були жаринки, бо скоро крізь тоненькі щілини між казанком і чавунними кільцями конфорки пробилися тонюсінькі-претонюсінькі цівки блакитного диму. Та одразу ж і розвіялись. Бабуся вкинула до казанка дві великі морквини. Поки бабуся Мінна мила картоплю в різанці й закладала її в казанок та підкладала полінця до печі, у сінях раз по раз тупотіли, хряскали дверима, скрикували й хихотіли дівки.
Як забулькало й почало бризкати з-під щербатої кришки, бабуся ще раз пошаруділа кочергою в топці, обережно поставила кочергу на місце та й пішла з кімнати… Повернулась не скоро, бо й вогонь у пічці почав затухати, і вода під кришкою ледь-ледь булькотіла. Та зате вся кімната аж під низьку стелю виповнилася запахом вареної картоплі. А от чи ще й морквою пахло, не пам’ятаю. Але що були дві здоровенні морквини, пам’ятаю добре. Коли вони охололи, то пішли і на вінегрет, і на «форшмак із сельодки». Насамперед бабуся обережно поклала на стіл чавунну м’ясорубку. Схилилась до плити й заклала в топку все, що ще лишилося перед дверцятами.
Темну, просто чорну, чавунну м’ясорубку бабуся розкрутила й по частинах розклала на чисті дошки старезного столу. Чорний чотириконечний ніж, блискуче кружальце з чорними дірочками, світлий, як срібло, блискучий гвинт, криву ручку з дерев’яним засмальцьованим держаком, саму трубу з ногою для кріплення та гвинтик бантиком, яким кріпилась ручка до гвинта.
До «нашої» кімнати-кухні зазирали не тільки шебутні дівчата, а й старі хазяйки. Наче їх було три, а може, дві?
І під той гуркіт дверей, тупотіння та хихотіння бабуся Мінна взяла обсохлі, і тому тепер тьмяні, картоплини й сточеним посередині ножем із золінгенівської криці здерла тонкі сірі лушпайки. Поскладала гладенькі голі жовтуваті картоплини в глибоку глиняну миску. Руду полив’яну миску миргородської роботи з якимись білими квітками на боках. Після картоплі настала черга цибулі. Без золотавої лискучої луски одні цибулини виявилися білі, а інші – фіолетові. Сльози рясно котилися з бабусиних очей від їдкої цибулі. Бабуся, не випускаючи ножа, кулаком витерла сльози. І я боявся, мені аж у животі стискалось, щоб вона не порізала собі очі… Поки бабуся краяла на кубики картоплю, учорашні холодні буряки, моркву й цибулю, вона кілька разів просила дівчат, і зрештою ті притягли в глибокій мисці аж два солоних огірки. Здоровенні, поморщені. В одного огірка з роздертого оливково-сірого боку повилазили великі білі насінини.
А тим часом у казанку кипіла квасоля. І вже не бабуся, а хтось із дівчат підкладав цурпалки в плиту. А бабуся Мінна взялася тоді до головного. Вона приснула зі жмені водою на червону, шерехувату на дотик і дзвінку на удар цеглину та заходилась гострити й так уже заточений до краю ніж. І золінгенівська криця аж дзвеніла сріблом, ударяючись об добре випалену цеглу. Я й досі не вмію правильно чистити оселедця. Їсти його люблю, якщо смачний, а от поки його приготуєш, то перемажеш і руки, і ніж, і блюдця, що потім маєш клопіт із миттям, поки запаху позбудешся.
А от бабуся Мінна з оселедцем упоралася без особливого клопоту. Кишки загорнула в папірець, молоки – на таріль, голову й хвіст – на таріль, шкіру до кишок у папірець, туди ж і хребець. Запашну м’якоть запхала разом із різаною картоплею в жерло м’ясорубки. Крутонула кілька разів ручкою – і з дірочок у коліщаті поповзла сіра картопляно-оселедцева суміш. Ще й моркви бабуся додала. Тільки не знаю: для кольору чи для смаку? Одна зі старих хазяйок принесла довгасту тацю. Фаянсову з блакитними квіточками. На ній бабуся й виклала свій «форшмак із сельодки». Зробила таку довгасту «рибу», разів зо два довшу за справжнього оселедця й рази в три ширшу. І до цієї «риби» приклала справжню голову оселедця та його хвіст. «Для краси» ложкою повидавлювала смужки, нібито «велика луска». Ось такий собі дизайн. Тацю із «форшмаком» поставили на стіл у другій, хазяйській кімнаті. І там він стояв до самого приходу поранених бійців із госпіталю.
Мене поклали спати на тому самому ліжку, на якому я просидів цілий день. А щоб дитині не було страшно, одну стулку дверей не причинили до кінця. Бо з нашої кухні в хазяйську кімнату були двері із двох стулок. І їх досі не відчиняли. А заходили хазяйки до «нашої» кімнати через сінешні двері.
Де стояла, власне, на чому стояла гасова лампа, я не бачив. Але вона добре освітлювала тих, хто сидів за столом. А їх напхалося до столу багато-пребагато. Найкраще я бачив того білявого пораненого. Волосся в нього відросло більше, ніж у тих, хто стояв біля госпіталю та міняли шматочки мила на махорку й хліб. Госпіталь на підгірку огороджено парканом. Високим і нефарбованим. Поранені порозхитували місцями дошки й повилазили назовні. Уже холодно, а вони стоять з непокритими стриженими головами. Обличчя сіро-жовтуваті. На хворих халати злиняло-сині чи сіро-руді. В одного чи двох на головах брудні бинти. Більше забинтованих рук чи ніг. Деякі поранені, особливо бліді, просто з паперовими обличчями, сиділи навпочіпки під парканом. Певно, їм було несила стояти, навіть прихилившись до паркана.
…Той білявий гість роздивлявся фотографії, які йому показувала мама. Мама все говорила, говорила, показувала щось пальцем на фотографії. Білявий теж щось казав час від часу. Але не більше двох-трьох слів. І мама зразу по тому знову починала говорити й говорити… Другого гостя я якось не запам’ятав. Він здався мені якимось темним силуетом. Після того, як дівчата випили по кілька «стопочок» вишневої наливки, почався базар. Дівчата – а їх звідкілясь назбігалася ціла турма – усі щось торохкотіли, щебетали, намагалися співати чи то «Катюшу», чи ще щось – начебто «Сіній платочєк». А може, і ні? Завели патефон. І полилася пісня, яку я пам’ятаю довше за всі інші пісні. Крізь шерхіт та шипіння голки глибокий і проникливий жіночий голос виводив: «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» Гості вилізли з-за тісного столу, на якому лишився тільки порожній посуд, а головне – велика фаянсова таця з головою оселедця в одному кінці і хвостом у другому кінці. Зараз мені дуже важко уявити, як дівчата, розбившись на пари, танцювали під той патефонний вокал, та ще й у тій, просто тюремній, тісняві.
Поранені з госпіталю ходили між ними й не танцювали. А щось говорили дівчатам. Під тупотіння дівчачих підборів і проникливий голос співачки «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» я й заснув.
Наступного дня бабуся з самого ранку прибирала стіл і мила посуд. Уночі це робити вона не могла – гас треба було берегти, а ми вже й так напозичалися. Потім бабуся готувала обід і розносила сусідам та знайомим виделки, ложки, тарілки. Віднесла й м’ясорубку.
Прийшла з роботи мама й сказала, що мають прийти ті бійці з госпіталю та принести точну адресу того пересильного госпіталю, де лежить наш «папа Гріша». Але ані того вечора, ані наступного бійці не прийшли.
Мама розхвилювалась і бігала спитати в тієї жінки, яка їй сказала перша про цих двох і що саме вони бачили нашого «папу Грішу» в госпіталі пораненим. Та сказала, що вона теж їх більше не бачила. Мабуть, їх раптово перевели до іншого госпіталю.
Тоді мама пішла до госпіталю. Але там їй сказали, що таких узагалі ніколи не було.
Зовсім зневірена мама повернулась додому й чомусь полізла до валізи. Там хтось покопирсася і, найголовніше, зник малесенький дамський годинничок на позолоченому алюмінієвому браслеті.
У хаті запала тиша. Потім мама відкликала бабусю Мінну в куток і щось їй тихо-тихо говорила. Мабуть, не стільки, щоб я не чув, скільки, щоб хазяйки наші не почули…
Пішла мама наступного дня до міліції. А її звідтіля завернули до НКВД. Там мамі почали погрожувати тим, що мало того, що вона в окупації була, так ще й дезертирів у себе ховала! Мама виправдовувалася, що вона ж не знала, що вони дезертири. Потім енкаведист учепився в той нещасний годинничок із позолоченим браслетом. Усе допитувався, хто з німців їй того годинничка подарував?!
Ще маму кілька разів викликали «на допрос», як казала бабуся Мінна. І щоразу маму знову й знов примушували пояснювати: «А звідки той годинник? І чи цей годинник німецький?»
На превелике щастя, тих дезертирів упіймали. І, найбільше щастя, той годинничок вони ще не пропили. Мама впізнала свій годинничок. Енкаведист, який допитував маму, був дуже розлючений тим, що годинничок не німецький. І його просто довело до сказу, що на циферблаті був напис «Riga» та ще й рік 1926. Це був дарунок мамі від діда Якова.