А білявий хлопчисько схопив щуку й бігає з нею, лякаючи малих, таких, як і сам, хлопчаків. Потім перекривлює кульгаву бабу Параску й п’яного коняра-лемка. І до всього не забуває раз по раз підсмикнути здоровенні чорні труси. Під високими кущами троє чи четверо парубчаків повністю роздяглися й повісили на кущі мокрі труси.
О! Це треба намалювати, тим паче що хлопці не хиряві, а в добрій формі.
І я малюю пелехатого Мілька. Він сидить у позі Адама з фрески Мікеланджело. Хтось зі старших побачив і сміється. Міліціонер уже вдяг свої сині галіфе, курить «Біломор» і скоса зазирає на мій малюнок. Кидає Мількові:
– Ну ти, батяре, справді схожий.
Хтось із молодиків, примруживши око, пропонує:
– Тепер Янку змалюй, – і показує мені на дебелу дівчину. Вона на голе тіло вдягла благеньку ситцеву суконку й розвішує на кущах чорні величезні труси та бюстгалтер із сірого цупкого полотна.
– Вона в аркуш не влізе, – резюмує міліціонер.
На що хтось таки з молодиків додає:
– Та й далеченько – усього наш маляр не розгледить. От нехай він іде до зеленбуду. Там і Янка, і все бабство після роботи голяка бовтаються.
– А ти що – підглядав? – питає міліціонер.
– Для чого підглядати – там із цього берега добре все видно. Дивись – не хочу.
– Ну, ну, – поблажливо похитує міліціонер головою.
А я собі зразу зауважую: «О! Так той зеленбуд в кінці вулиці, на якій я живу. Там ще вбога хатина лемка-коняра. Ну й якісь будівлі, де дівчата із зеленбуду після роботи складають реманент.
Хлопці просять у мене малюнок. Хочуть показати жіноцтву.
Та міліціонер спиняє.
– Не треба. Баби таке вигадають і розплещуть скрізь. Не треба…
На тому моє малювання оголеної чоловічої натури в польових умовах закінчується. (Прошу не плутати мої польові етюди з «дослідженнями» однієї противсюшки.) Але те, що було згадано про купелю біля зеленбуду, я добре собі запам’ятав…
Наступного дня, саме ополудні, пішов туди й добре роздивився. Просто дивне місце. Річка тут перестає стрибати по каменях і спокійно розливається плесом. Зразу до води не підступитись – густі лози й ціла череда темно-зелених вільх. У клінці заростей величезна старезна вільха. Чорностовбурна вільха. А листя в неї темно-зелене, майже чорне.
Далеко сісти – нічого до пуття не роздивишся. Однак вирішую сісти подалі. І не перед кінцем робочого дня, а десь трохи загодя, пообіді.
І справді місце для купелі чудове. Праворуч нависає над склистим плесом, наче масної води смарагдово-чорне віття вільхи. Ліворуч – високі вербові кущі. А посередині купеля з вузесенькою смужкою піску. Це єдине місце на березі, де є пісок. Тільки тут.
Тихий плин води відбиває високий берег, перегнутий догори дриґом. По тому, правому, берегу понад самісінькою водою йдуть якісь сільські жінки з кошиками і за спиною, і спереду.
Далі вузька смужка зеленого лужка. По ньому розбрелися руді, плямисті й чорні корови. Угорі над лугом ідуть вервечкою корови схилом крутої гори. Усі руді. За коровами дріботять кози. І забігають угору по схилу на кам’янисті урвища. Смакують там якусь їм одним відому травичку. Пастух лається, хльоскає вандою й кидає в них камінцями.
А по небу пливуть сліпучо-білі, пухнасті хмари, від них по кучерявому схилу гори по яскравому лугові, по жовтавій склистій воді перебігають розпливчасті блакитні тіні. Працювати не хочеться.
Хочеться розлягтися голічерева й дивитись з-під мого солом’яного бриля на непорушну баню блакитного неба і як нею прокочуються сліпучо-перлинні хмари та зникають за крутою зеленою стіною схилу.
Але треба ставати до роботи, щоб перші, хто прийдуть до купелі, бачили малюнок у роботі. Першою з’являється дівчина з сапою по плечі. Її обличчя мені видається знайомим. Але я не пригадую, щоб я з нею розмовляв.
Спиняється біля мене й зазирає в альбом.
І нараз питає:
– То ти справді голого Мілька малював?
– То й що?
– А нічого. Просто хлопці дуже сміялись.
– А що Мілько?
– Мількові хоч би що… То такий хлопак, хоч і молодий…
– А ти що – стара?
– А вже старша за Мілька… Про таких, як Мілько, кажуть, що в нього курка пацьо мала… Ну, добре, я пішла… Тільки дивись, мене, як Мілька, не малюй…
– А ти що – голяка будеш купатись?
– Спитав! Що я буду в трусах намилюватись? Дивись, мене не малюй… – І посварила мене пальцем і якось дивно подивилась, ніби підманювала поглядом. Та й пішла до купелі. Поклала сапу на траву й той вузлик, що був почеплений на неї. Почала стягувати зіпрану злинялу блакитну суконку.
Саме тоді я відвернувся й заходився в повну силу набирати стовбур вільхи.
За якийсь час обернувся до купелі. Знайома-незнайома дівчина вже зайшла у воду. Якраз так, що вода закрила лоно. Стояла боком до мене, намилювала черево. Швиденько витяг із капшука аркуш паперу. На ньому раніше почав малювати лемка з бондарні. Склав аркуш навпіл і на чистому боці заходився шкрябати свій перший малюнок жіночої оголеної натури. Малював поквапливо, по кілька разів перетирав гумкою невірні штрихи. Хоча це ніяк не покращувало зображення.
Поки гибів над цим аркушиком і намагався олівчиком передати захват від її пружних рожевих цицьок, вона кілька разів поглядала в мій бік. Проте нічого не крикнула й знову пальцем не сварила. Хоча добре бачила: я її малюю!
Отак все розпочалось 7 серпня 1954 року. А далі – пішло-поїхало. Хоча спочатку діло йшло та їхало не завжди вдало…
До тієї купелі я ще кілька разів приходив. Щось там помалював, але з часом і за переїздами воно загубилось.
«Цитадель»
1955 рік – рік порожній. Жодного малюнку оголеної натури. Та ще й до всього під час літніх мандрів мене прихопило з животом. Так міцно, що потрапив до «Цитаделі». Був у Лаврі такий закапелок, де приміщувалась інфекційна лікарня. З лівого боку верхня Лавра з музеями та училищами й усілякими опудалами та кістяками в Трапезній церкві. Там влаштували антирелігійний музей. З другого боку, праворуч, і внизу – монастир. До його закриття Микитою Кукурудзником лишалось цілих п’ять років. І тоді ще не забетонували (за партійною вказівкою) джерело святого Антонія. Ну, як джерело «мракобєсія» і «нєжєлательного паломнічества». Тому Лаврська Велика дзвіниця не репалась і не хилилась. Бо під неї не затікали підземні токи води, що були перепинені цементом у джерелі святого Антонія.
До «Цитаделі», власне, до інфекційної лікарні потрапляли, проминувши головний вхід, ідучи вздовж муру. А потім зразу ліворуч униз по чи то вулиці, чи то провулку, вимощеному диким камінням. Добре, що тоді дівки та молодиці не ходили на таких шпильках, як зараз.
Паскудство почалось із першого дня. Як потрапив до лікарні, то й різачка і кров припинились. Можна було вважати, що жодної дезинтерії в мене не було.
А потрапив у халепу – сиди тихо.
Розповідати про всі ті уколи, мазки та зазирання у ваші нутрощі за допомогою всяких там «перископів» і «дзеркал», певно, не варто. Неприємно, принизливо й болюче.
Але палата була ексклюзивна, як тепер, де треба і не треба, кажуть.
Дуже-дуже високо, якраз над головою, заґратоване велике вікно. Тьмяне скло, заросле якоюсь патиною. За ним частина побіленої цегляної стіни. Тільки крейда теж, як і скло, покрита пилом. Тому стіна не біла, а сіра стала від часу. Брехати не хочеться, але весь час мені ввижається, що й «колючка» поверх стіни…
Палата з височенною стелею. І в ній чи то дванадцять, чи то чотирнадцять чоловік.
Праворуч і по діагоналі від мене лежить великий окостуватий дядечко. Він зводиться дуже рідко, і лише тоді видно, який він високий та худий. Тут усі про всіх все знають. Кажуть, що він військовий і в нього тропічна дезинтерія. Не відаю, чи ми допомагали в ті роки комусь у якомусь тропічному закапелку глобуса. Найдалі від мене лежали двоє. У них, крім срачки, був ще туберкульоз. Певно, що в закритій формі. Хоча…
І ліворуч від мене найколоритніша персона – Рижиков. Круглолиций, рожевощокий брюнет із пречорними веселими, а може, і насмішкуватими очима.
Також впадав у око, у контрасті до нього, вогненно-рудий дядечко. Я його портрет потім напишу аквареллю.
Після різних аналізів, уколів, ковтання ліків і сніданку всі вилазять назовні, під сонечко. Дворик-патіо, з чотирьох боків корпуси. У центрі кілька деревин і під ними лавочки. У карти не грали, у доміно теж. Суворо заборонено. Хоча сьогодні я собі не уявляю, як можна було покарати за гру в карти. На вулицю не виженуть, карцеру немає. А якби хто втік до виписки, повернули б назад із міліцією та дебелими санітарами.
Тому дозвілля досить одноманітне – травлять усілякі історії про війну та про аварії. Але якщо прислухатись, то вони таки цікаві виходять.
Час від часу оповідачі перериваються, коли проходить молода санітарка. Виходить вона з лівого кутка цього патіо і йде по діагоналі в правий дальній кут.
Таких соковитих молодиць зараз навалом, а тоді вони вирізнялись. Цицьки, наливні, стирчать ледь не до підборіддя, округлі тугі сідниці ходуном ходять. Проте й живіт добряче вимальовувався на якомусь там місяці. А носить вона по тій діагоналі харчі для мавп. Там у правому кутку лабораторія з ними.
Над мавпами якісь досліди роблять. Може, і над нами теж, але нам про це не кажуть.
І от, попри явну вагітність цієї чи то рубенсовської, чи то майолієвської феміни, розв’язуються язики. І починається смакування її «скарбів».
Рижиков, як не дивно, менше за всіх вправляється в солоних репліках. Може, щось таке й говорив, але я не можу згадати. Він усе більше розповідав про війну. Я був наймолодший у гурті, тому питань не ставив. Не було тоді заведено виставлятися молодшим. А з його розповідей я зрозумів, що служив він у розвідроті. Оце як пригадаю, скільки цікавих людей побачив і скільки неймовірних історій почув, та повіданих просто, звичайними, буденними словами, без нашого хуторянського пафосу та романтично-солов’їного свисту, аж хочеться завити вовком, що не записав їх… Одні розповіді боявся записати, інші полінувався. Mea culpa!.. Бо на сьогодні в моїй пам’яті лишилися малесенькі клаптики з того барвистого, неймовірно яскравого килима історій. І такі нерівні, немов поїдені міллю.
Минув тиждень, як потрапив я до «Цитаделі». То попросив, щоб передали мені альбом і фарби. Альбом «держзнаківський» – із відходів. Його ціна – копійки, а якість не гірша, ніж сьогодні найкращі західні фірми випускають.
Сиджу в легкому затінку під тими хирявими деревцями. Пишу аквареллю мого прерудого сусіда.
Поруч комбатанти, після уколів, ковтання зондів і клізм, знов повертаються до свого – розповідей про війну. Рижиков розповідає про Корсунь-Шевченківський. І геть не за підручником. Оповідає, як вони опинилися в селі, де був госпіталь. І перед тим їм добряче довелось помісити глибоченну грязюку й мокрий сніг, бо страшенна відлига вмить знищила всі шляхи, перетворила поля й балки на непрохідну трясовину.
Доповзли вони до госпіталю. Сестрички наділили їм спирту. І це їх, як сказав Рижиков, добре поправило.
– Хто амуніцію й одяг приводить до порядку, хто просто на соломі скоцюрбився й задрімав у теплі. Аж раптом, як ото обложна гроза буває, з усіх боків до села почали долинати вибухи й гуркіт. Тих, хто спав чи куняв, потихеньку розтурхали. Тут прибігає один із розвідників, його чогось до однієї молодиці понесло, і тихо сповіщає тим, хто біля дверей: «Есесівці за танками з усіх боків пруть. Підйом і всім на двір! Тихо, тихо!» Ну, як про есесівців і танки хлопці почули, то вмить збадьорились і враз були на вулиці. На чотири боки послали по чоловіку – де краще вислизнути з села. Тільки з балки не було чути ні кулеметів, ні моторів. У ту «дірку» вони й вилізли. По пояс брели в багнюці й сніговій жижі, але вислизнули з пастки. І ніхто з хлопців не звалився в гарячці!.. А зараз – промочив ноги в зливу – і вже тобі і ангіна, і бронхіт!.. А тоді – жоден із хлопців і разу не чхнув!.. Наступного дня, коли вибили есесівців, розвідники повернулись у село.
У цьому місці Рижиков зробив паузу. Але не пам’ятаю, чи курив він цигарку, чи ні. Помовчавши, сповістив:
– Усіх санітарок, медсестер і двох лікарок есесівці зґвалтували… Отак воно було. Наші фріцам «котьол» улаштували. А ми, бач, потрапили в оточення до оточених німців…
Усі мовчать.
Я ж відриваюсь від малюнку й питаю:
– Що есесівці зробили з пораненими?
Рижиков повертає до мене своє лагідне обличчя й на якусь хвилю ніби замислюється. Зараз ось щось скаже…
І раптом із дверей корпусу репетує санітарка.
– Гей, художнику! Швидко, швидко до лікаря!
Лишаю свою працю й бігцем до лікаря. Аж закехався, так поспішав!
Лікар сидить за столом, тримає папери, як карти (розумію, що то всі мої аналізи), і виголошує з усмішкою:
– Ти, молодий чоловіче, здоровий. Тобто ніякої дезинтерії не знайдено.
– То ви мене випишете вже сьогодні? Ще до обіду година…
– Не вийде ні сьогодні, ні завтра. Два тижні будеш на обсервації. Якщо за цей час не заразишся, зразу випишу.
Мене як в унітаз опустили!.. Кляв усе на світі, що сюди згодився лягти на обстеження.
Але, на зло всім, вирішив закінчити портрет рудого. І добре зробити.
Сідаю на місце й намагаюсь, не зважаючи на злобу, що мене просто душить, не збитись із малюнка та довести роботу до кінця. Спочатку погано усвідомлюю, про що ведеться гутірка. Але боковим зором зауважую: у гурті з’явився Юрко. Його пізніше за мене запхали в інфекційну «рукавичку». У ній і так всякого звіра вистачає. А тут ще і Юрко. Блатний, щойно із зони. Кантувався десь аж на Сахаліні. Невисокий, але тугий, як дубовий окоренок. У зап’ястях кістки в нього неймовірної ширини й товщини. Подібні кулаки пам’ятаю в славетного актора Шкурата. Тільки Шкурат був не на одну голову вищий за Юрка та й дебеліший в рази.
Зі Шкуратом я познайомився в Москві на кіностудії. Поїхав туди на кінопроби на роль Тіберія Горобця в гоголівськім «Вії». Коли Степана Йосиповича попід руки вели дві асистентки, у нього дрібно тремтіли руки й чоботи шкрябали по асфальту. Але коли клацнула ота смугаста планка й пролунав «мотор!», Шкурат миттю перетворився на могутнього козарлюгу. І величезний кулак міцно тримав рукоять шаблі! А коли дали відбій, Степан Йосипович стух, наче гумова лялька. І здоровенні пальці почали стрибати й шарпатись на полах синього жупана…
Блатар Юрко останні дві ночі не спав у палаті. Зникав невдовзі по тому, як усі переставали крутитись на казьонних ліжках і в палаті западала повна тиша. З’являвся десь на самісінькім світанку. Я не втримався, коли раніше за всіх опинився з ним в туалетній кімнаті.
– Не боїшся, що зашухерять?
– Т-с, хлопчику!.. Головне, щоб там не зашухерили, а тут мені що зроблять? Тут інфекційний інститут… Та й до всього я на хату навідувався. Тут, – він мотнув головою на стіну за вікном, – мої родичі живуть.
Дійсно, там і на Ближніх, і на Дальніх печерах у різних корпусах, хатинках, прибудовах і неймовірних закапелках якого тільки люду не тулилось. Добре знаю, бо ходив із батьком в ці місця ще з сорок восьмого року… І кого тільки там не бачив.
Отож я домальовую рудого й бачу, що виходить непогана акварель. А головне – рудий схожий на себе. Поки я бігав до лікаря, перший шар добре просох, і другий шар фарби лягає рівнесенько. Починаю розуміти, що говорять на сусідній лавочці.
Юрко без пальців перекидає цигарку «Біломора» з одного кутка рота в інший і виголошує:
– У нас із бабами на пересилці не завжди виходило. Зате як попали в «больнічку», там розговілись. Там барак був, бабам аборти робили. Той барак абортарієм називали. Ми туди навідувалися й баб після абортів шворили…
– Стоп, стоп!.. – спиняє один із слухачів. – Що, зразу, прямо зразу після аборту?!
– Саме так. Скажу тобі – куна після аборту така гаряча, просто горить. Смак! Краще, ніж вагітну шворити.
З краю лавочки обурене питання: