Юліан Радзикевич. Полковник Данило Нечай. Частина перша.
У Мурахві
До Мурахви, містечка над річкою цієї самої назви, наближався невеликий гурт вершників. Попереду їхав молодий козак, високий, широкоплечий. Над яром стримав буйного коня й бистро розглянувся доокола. Хвилину погляд його сірих очей спочив на нужденному містечку, що розсипалось на дні яру.
— А тепер, Дрозде?.. — звернувся до їздця за собою.
— На ринок, до господи Шльоми.
— Гаразд. Їдьмо!
І став з’їздити по крутій, болотнистій доріжці, що вела попри кріпкі оборонні мури старовинного манастиря. Незабаром в’їхали в грузьке болото містечка й задержалися перед господою. Козак зіскочив із коня й повернувся до своїх товаришів рішуче, владно:
— Коні примістити під дахом і дати їсти! На місто не відходити! Бути напоготові!
Господа жида Шльоми в Мурахві була простора. Задержувалася тут приїжджа шляхта, що мала свої окремі столи й кімнати на нічліг, заходили сюди й багатші міщани та несміливі, застрашені попи й диякони; попивала тут мед та пиво й знатніша козацька старшина.
Козак відхилив двері і став на порозі заїзду. В першій хвилині не доглянув нікого, бо сумерк, що стелився вже надворі, тут у кімнаті розгорнувся широко. Малі віконця з натягненою оболонкою не пропускали тепер ніякого світла. На комині ліниво горіли великі колоди; при шинквасі прикро коптів лойовий недогарок. Три великі столи й довгі лави виповняли кімнату. При шинквасі стояв брудний жид. У куті кімнати заворушилась якась постать і по хвилині підійшла до козака.
— Чолом тобі, пане Нечаю!
Тінь невдоволення перебігла по обличчі Нечая.
— Ну, годі! — сказав, глянувши в напрямі жида.
— Ти звідки? — запитав, стишуючи голос.
— Від батька.
— Гаразд!.. Гей, ти, як тебе там звати? — звернувся до жида. — Маєш кімнату?
— І в Барі, ваша милосте, ліпшої не дістав би.
— То веди!.. Ага, тут. Добре. Залиши світло й принеси нам доброго меду та й щось з’їсти. Там є зі мною люди з кіньми. Дай їм, чого схочуть. Ось завдаток.
— Спаси-біг, вельможний пане. Не так, ваша милосте, як...
— Іди вже, йди. Потурбуйся, чим треба. Як будеш потрібний, покличу.
Жид вийшов. Нечай замкнув за ним двері.
— Недобре сталося, що ти назвав мене при ньому.
— Провинивсь, пане Нечаю.
— Хто ти? Чи не Корнієнко?
— Корнієнко. Осавул черкаського реєстрового, що тепер при гетьмані Хмельницькім.
— Ви були на Січі?
— Так. Комісар пішов до Дніпра воду пити та з ним іще кількох. Ми пристали до гетьмана.
— То гетьман прислав тебе сюди?
— Так. Я в об’їзді. Маю листи. Гетьман казав поспішати й невідмінно доручити тобі листа, пане Нечаю.
Говорячи, Корнієнко нишпорив у своєму поясі та вкінці добув обережно листа й подав Нечаєві. Цей нетерпляче розірвав воскову печать із гербом Хмельницького “Абданк”, приблизився до каганця і став читати.
Хмельницький писав:
“Мені вельце милий і дорогий пане Нечаю. З ласки Божої і милости Його премогутньої та й зацним людям дякуючи, що не забули про мене в потребі находячогося, вдалося мені з неволі, у пана хорунжого Конецпольського будучи, видістатися і щасливо на Січ Запорозьку, де мене, як друга старого, військо запорозьке хоробре прийняло, дістатися. Багато мені тут о вчинках твоїх, пане Нечаю, мій друже і брате, виправовали, не забувши про піхоту пана гетьмана польного і про сотні козацькі пана Сєнявського доложили, за що для тебе всі ті, кому лежить на душі добро війська козацького низового і віри святої благочестивої та нашого православного народу, дозгонну вдячність мати повинні. Такою бо вже дорогою наші справи пішли, що без війни обійтися не може. Тому, що військо козацьке на Січі находячеся, мене, твого давнього товариша й комілітона, своїм старшим обібрати схотіло, гетьманську мені віддаючи булаву, наказую тобі, наш вельми милий пане Нечаю, полковнику брацлавський, не мешкаючи, чимдуж на Січ прибути, чим найбільше зі собою охочих кінних і піших приводячи. Божій опіці тебе позіставляємо та й у себе очікуємо.
Богдан Хмельницький, старший Війська Запорозького.
P.S. Зайшли до нас чутки певні й потверджені, що обидва гетьмани всі війська, які в Україні зимували, к Черкасам справити наказали, проти нас їх готуючи, що тобі до відома подаємо, щоб ти на них по дорозі не наткнувся і кривди від них якої не мав”.
Прочитавши листа, ще раз перебіг його очима, потім старанно склав його, сховав за пояс і підвівся з лавки. Думки, наче леза, блискали і схрещувалися: “без війни обійтися не може... сотні пана Сєнявського... що прийшло те нове, велике, незнане, про яке думав, полковник брацлавський...” Нечай стягнув брови. Відчув, мріяв, снив, про які довгі години говорив із тим же Хмельницьким, що його тепер обрали на гетьмана, з Богуном, Виговським, Вешняком та з багатьома іншими, які жили з козацтвом і для козацтва. Захоплений думками, забув про Корнієнка і тільки, коли той відізвався, він повернувся до дійсности.
— Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі.
— Як то? Чому?
— За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків.
— Хто це міг бути?
— Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки.
— Наші?
— Так і виходить.
— За листом шукали?
— За листом до тебе.
— Звідки ж знали, що ти його везеш?
— Сам про це думав. Не знаю.
— Розповідав кому по дорозі?
— Нікому ні словом.
— Ставав десь довше по дорозі? Пив із кимось у шинку?
Корнієнко гордо підніс голову.
— Мене гетьман післав, а гетьман когонебудь із таким письмом не посилає.
— Правда. Вибачай! Але все ж таки воно дивне. Це був хтось, хто знав, що ти везеш. Більше ніхто тебе не турбував?
Не турбував ніхто. Але двічі в дорозі здавалось мені, що хтось за мною стежить. А втім, може мені тільки так здавалося.
— Може. Ти коли задумуєш вертатися?
— Сьогодні ще. Мені спішно.
— На мене не заждеш? Я зможу рушити лише за кілька днів, бо треба зібрати людей. Вони в мене розміщені по лісах і хуторах.
— Ні, не можу. Гетьман велів вертатись скоро.
— Люди з-під пана Сєнявського прийшли?
— Прийшли.
— Не розгубилися по дорозі?
— Ні. Пан Зелинський їх привів. Чудеса там оповідають про тебе, полковнику, як то ти їх з-перед самих очей пана Сєнявського схопив... І про піхоту, про німців...
— І про німців говорять? — усміхнувся з вдоволенням Нечай.
Годі. Капітан Штецель був надто рухливий. Він нібито трудився над чимось іншим, а на ділі дуже вперто йшов за моїми слідами. Нишпорив по лісах, аж у русавські ліси дістався. А знаєш, може, що там найбільше моїх людей. Не можна було щадити... Коли ж ти хочеш уже їхати, так перекажи гетьманові, що я рушу на Січ, аж зберу своїх людей. Скажи, що Брацлавщина вже готова. По твердинях та по замках маю своїх людей. Польські гетьмани стягають свої президії над Дніпро, про що гетьман уже й знає, бо перестерігає мене. Пан Калиновський видав дуже гострий універсал, щоб не приставати до бунту. В кого знайдуть яку зброю, будуть карати відразу на горло. І скажи, що народ нетерпляче чекає на гасло, що повстане, як один муж і піде під його руку. От і все...
— Скажу, полковнику.
При Меду
Корнієнко та його козаки потонули в темній, холодній, дощовій ночі. Нечай проводив їх до дверей корчми. Коли повернувся, думки не дали йому всидіти в кімнаті. Вийшов до шинкової й казав собі подати меду. Думав про лист від Хмельницького, про полковницький пірнач, що його отримав, про завдання, що його ще чекали. Тут по лісах та хуторах зібралося при ньому чимало людей. Тепер прийшов час їх згуртувати й рушити в дорогу. — Коли зберуться всі, — думав Нечай — буде загін, що й казати! Тільки, як його перевести тайкома, непомітно на Січ? І прохарчувати тяжко прийдеться, коли гетьмани загородили дорогу.
Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском.
Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя.
— A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги.
Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні.
— Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона.
— Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити.
— О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші.
— Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая.
Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази.
— Маєш мед?
— Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати.
Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря.
— Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б.
— Що, Пінкас? Пінкас - злодій. Він завжди бреше.
— Ви всі злодії і всі брешете.
— Ласкавий пан зволять жартувати. Я маю мед, столітній мед! Такого ясновельможні пани не пили. Хаїме, Хаїме! — звернувся він до малого хлопчини. Принеси для ясновельможних панів барилку меду з другого льоху. Розумієш?
І знову звернувся до гостей:
— То ясновельможні панове з Бару? Далека дорога, далека. Жид погладжував бороду, хитав головою та цмокав товстими губами.
— Що там дорога — відізвався наймолодший із шляхтичів, якому вус тількищо засіявся. Ти нас не забавляй, а краще їсти давай. Забавитись ми самі зуміємо.
— Правду ваша милість каже, правду... Хе-хе! Зараз буде вечеря. А де вже там бідний Шльома вміє таких панів забавити? Хе-хе! Але якщо б вельможні пани хотіли...
Шльома нагнувся над столом і почав говорити притишеним голосом. Нечаєві вдалося почути тільки деякі відірвані слова, яким товаришив голосний регіт шляхтичів.
— То ти, Шльомку, і таким товаром торгуєш? — промовив, сміючись, шляхтич, що перший увійшов у корчму.
— То тільки для ясновельможних панів. Для нікого іншого я того не зробив би. До неї недалеко. Як пани схочуть, я пішлю по неї.
— А до людей вона? — запитав наймолодший.
— Для кого? — не зрозумів жид. — А для кого ж, як не для людей? Хе-хе-хе!
Молодий шляхтич почервонів по саме волосся. Коли побачив, що його товариші стримують сміх, попав у лють.
— Чого смієшся, плюгавий жиде? Питаюся, чи гладка.
— Ну, чого ж пан гніваються? Чи гладка? Гм!..
Шльома зробив такий рух головою, що про те, мовляв, нема й чого запитувати.
— Я про негарну й не згадував би. Знаю, що ясні панове на якунебудь не глянули б.
— А є між тим хлопством красуні — відізвався перший. — Не одну шляхтянку закасують. Як мені Бог милий! І очі, і уста, і лице. Ціла, як з горіха! Тільки...
— Хлопки! — добавив другий, мовчазний, з обличчям, поораним віспою, чого й чорна борода не могла закрити. В його очах пробивалась така зневага й ненависть, що Нечай звернув на нього окрему увагу.
Був це мужчина високий, широкоплечий, у дорогому одінні. Вздовж цілого його чола тяглась довга біла згоїна, що надавала всьому його обличчю вираз твердої, невблаганної жорстокости.
— Їх милість пан полковник Чарнецький має рацію — встромив своє слово третій, наймолодший, іще розкішніше вдягнений, спираючись на дорогоцінну, золотом та самоцвітами вибивану шаблю. — Хлопки!
— Хоча вони не раз і гарні — говорив дальше Чарнецький — годі їх порівнювати з нашими шляхтянками, які часом може й не мають такої вроди. Але, щоб жінка була справді гарна, не може походити від хама. І Пан Біг, видно, так хотів, коли створив шляхтянки.
Нечай прислухався до розмови панів та приглядався їм із-понад чарки. Чарнецького бачив уже давніше, хоч і не пізнав його зразу. Тепер пригадав собі все, що про нього говорили.
— Чарнецький — вояк добрий — говорив раз Нечаєві полковник Кричевський. Але він не служить Польщі, тільки Потоцьким. Пан краківський[1] його цінить, бо це людина дуже резолютна, що не перебирає в засобах. — Я певний — казав пан Кричевський, який також близько стояв до тодішнього коронного гетьмана Конецьпольського, — що коли б йому веліли втопити не тільки Україну, але й саму корінну Польщу в її власній крові, то він зробив би те без надуми. І справді, не тільки сам вигляд гусарського полковника, але й ближчі та дальші події, коли то Чарнецький і Україну, і Польщу заливав потоками крови, наглядно засвідчили правду слів Кричевського.
Не меншу увагу звернув Нечай також на того, якого голос видавався йому знайомим. Цей шляхтич був також високий, широкоплечий. На його руках полискували дорогі перстені. Шабля мерехтіла самоцвітами; кунтуш був дорогий.
— Корицький — мигнула думка в Нечая. — Криштоф Корицький, той, що вславився розбоями та грабунками, командир панцерного полку його королівської милости...
— Шльомо! — гукнув Чарнецький. — А як тут в околиці? Спокійно?
— Богу дякувати, спокійно — відповів Шльома, з тривогою споглядаючи на Чарнецького.
— Гільтяйство не волочиться? — допитував далі Чарнецький.
— О! Того гільтяйства тепер усюди безліч — вмішався Корицький, при чому його погляд, повний ненависти, затримався на Нечаєві. — Де не глянеш, там гайдамака, куди не прийдеш, там озброєний хлоп. У кожнім шинку в кожнім заїзді їх повно. В мене нема кому молотити, а тут розіпреться такий ведмідь і мед тягне...
— Чекай! Помолочу я тобі, небоже, що попам’ятаєш — подумав Нечай, усміхаючись під вусом.
— І це я завважав, що вони скрізь вештаються, — додав третій із них, Болдуїн Оссолінський. — Про це я вже говорив вашій милості — звернувся він до Чарнецького.
Чарнецький, ніби й не звертаючи уваги на Нечая, став говорити:
— Збирається козацтво на нове повстання. Як за Сулими й Павлюка. Неякий Хмельницький, сотник чигиринський, може вашмосцям відомий, зробив між ними рух. Нову ребелію хотів підійняти. Але пташка зловили. От і ці тепер тиняються, як вовченята без вовчиці, не знаючи, що дальше робити.
— І п’ють по шинках — доклав Корицький.
— Кажуть, що Хмельницький уже на волі.
— Не чув — відповів сухо Чарнецький.
Шльома пильно наливав мед, що його хлопець приніс із льоху. На столі перед шляхтою знайшлися: жарена ковбаса, здоровий кусень печеної телятини, миска вареного гороху, квашені огірки, капуста, хліб. Шляхтичі взялися до їди, не перериваючи розмови. Голодні, видно, не були.
— Знаєте, панове, — розпочав Корицький — час був би вже повиловлювати отих ребелізантів, або, як пан полковник Чарнецький їх справедливо назвав, вовченят. З-під моєї корогви збігло лише кількох, але в драгунії щоднини кількох недостає.
— А чи чули ви, панове, що сталося з німцями пана Калиновського ? — спитав Чарнецький, держачи пальцями обох рук кусень м’яса з кістю. Пів реґіменту німців вислав єґомосць пан польний гетьман до Тульчина за провіянтом. Провадив їх пан Штецель, чоловік вірний і досвідчений. Мали повернутися до тижня. Тимчасом на них чекали, чекали, а за ними й слід пропав.
Приїхав кінець - кінцем із Тульчина пан Яскульський, що служив при надвірній корогві князя Януша Четвертинського, і доніс, що до Тульчина ніяка піхота не приходила.
— Так. Я чув про це — кинув Корицький.
— Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський.
— У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги.