Далеко поза козацький обоз, ген у степ проводжав Хмельницький свого першого союзника.
Вже була глибока ніч, як обидва союзники подавали собі руку на прощання. Домовились, що Хмельницький загостить іще до Бахчисараю і відвідає його милість хана Іслям-Ґірея, щоб закріпити союз і дружбу між обома народами. Після того, якщо хан сам не вирушить із ним, Тугай-бей певно поспішить із своєю ордою на поміч козакам.
У глибокій задумі повертався Хмельницький до обозу. Оце думав — перший раз в історії татарські сили підуть рука в руку з козацькими, підуть в Україну не як вороги - напасники, а як помічники - союзники. Лютий, хижий перекопський мурза Тугай-бей, пострах християнського народу, піде під його рукою, як його друг.
Події, що закриті були ще густим серпанком майбутности, доказали згодом, що справді єдиним щирим союзником українського гетьмана був Тугай-бей. Зраджували його різні союзники, зраджував не раз у хвилинах найтяжчих спроб татарський хан. Один тільки Тугай-бей злучив свою долю з долею козацького гетьмана, один Тугай-бей залишився йому вірним до смерти.
У таборі на Бучках
Нарада закінчилася. Старшини почали відходити. Перші рушили Вешняк і Нечай, за ними Небаба, Жданович, понурий Кривоніс, Мозира, Пободайло, що разом із Небабою формував чернигівський полк. Наостанці піднялися Бурлай, Богун, Чорнота і Забуський.
Хмельницький повернувся до Богуна.
Ти, Іване на Данила не чекай. Він залишиться ще в мене. Я вже йому й нічліг, якийсь придумаю. Але наперед іще по чарці, панове!
— Нехай і по чарці — згодився Бурлай. Але вже не сідав.
Випили.
— Отже з татарвою, панове? — засміявся Бурлай.
— Думка, що він може рушити в похід стремено об стремено з татарином, ніяк не могла вміститись у його голові.
Старшини стали сміятись.
— А що буде — сміявся Чорнота, — як при першій зустрічі з ляхами Бурлай кричатиме: бийте тих клятих бусурманів?
— Хто знає, чи так і не буде — відізвався досі мовчазний Забуський.
— Як ти це розумієш? — запитав гетьман.
Але Забуський не мав часу відповісти, бо Чорнота говорив дальше, сміючись:
— Правда, правда. Ти, Забуський, такий самий. Я й забув. Тобі також хіба самі турки та татари сняться.
Забуський змірив Чорноту холодним поглядом, наче зимною водою облив.
— Може й що інше сниться, — промовив, — що тобі, Чорното, ніколи не присниться.
На обличчях старшин пригасли усмішки. Нечай глянув бистро на Забуського. Високий був, дужий, із русявим, довгим вусом. Його постать, його рухи, його очі виявляли гордість понад міру, честолюбивість та зухвалість уславленого на ціле Запоріжжя степовика — загонщика, що то Озова добував, до Кавказу вривався з такими очайдухами, як він сам, що з Донцями братався, завжди походами промишляв.
Забуський жив із степу, з Диких Піль та з шаблі. Славу з’єднав собі незвичайну, але ніхто його не любив. Цінили його за молодецьку відвагу, за силу, за знання степу; не любили його за зайву жорстокість, за надмірну захланність, із якою кидався на загарбане добро та за таємні зустрічі і зв'язки з різними людьми, що збуджували сумніви й підозріння.
Після його дивних слів відпала в старшин охота до жартів. Подали собі руки й розійшлися. Останній вийшов, трохи відтягаючись Забуський.
Залишилися Хмельницький і Нечай.
— Що ти думаєш про Забуського, батьку? — запитав після хвилинної мовчанки Нечай.
— Не знаю, що тобі сказати. Тяжко збагнути, що в ньому сидить. Ніхто не є такий жадний новин, як він. Усе хоче знати. Сьогодні була його черга їхати на стежу з людьми. Але, коли дізнався, що татарський посол у мене, післав Несторенка... Та цур йому!..
Напийся ще, Даниле. Ти здорожений. Дорога була тяжка?
— Довелося колувати. Всюди застави. Шляхи погані, люди неслухняні, до ладу незвичні.
— Самі селюхи?
— Більшість. Є такі, що Січ знають і ті в пригоді ставали. Є такі, що в кварті служили і в реєстрових. Є жмінка шляхти. Всі інші — селюхи. Приходилось лад заводити в час походу, тому похід довше тривав.
— Ти й так не мале виконав діло. Ніхто стільки люда не привів, що ти. А не розбігались по дорозі?
Нечай усміхнувся.
— Пробували спочатку. Потім зрозуміли, що конечний є послух.
— На коронні стежі не попав?
— Коло Кодаку. На дві стежі.
— То вони донесли гетьманам. Це недобре.
— Не донесли.
Хмельницький цікаво поглянув на Нечая.
...Одну стежу мої люди обкружили й ніхто не вийшов, друга перейшла до нас. Вів її Житкевич.
— Житкевича знаю. Він із тобою?
— Зі мною. А Корнієнка бачив, гетьмане?
— Корнієнка?
— Того, що його з листом посилав до мене, осавула з черкаського реєстрового, мабуть?
Хмельницький заперечив рухом голови.
— Не бачив. Либонь іще не повернувся.
— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.
— На його життя? — жахнувся гетьман.
— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.
— Хто?
— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.
— На тебе також?
— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.
Хмельницький стягнув густо брови.
— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?
— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.
— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.
Нечай після хвилини надуми запитав:
— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?
— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.
— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?
— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.
— По що?
— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.
— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...
— Що таке?
— Відки Чарнецький міг певно знати, що мене нема на Січі.
— Не розумію.
Нечай розказав коротко про пригоду в Мурахві. Хмельницький слухав із стягненими бровами, обертаючи чарку в руках.
— Хтось — промовив — доносить ляхам про все, що діється на Січі. Хто? Це треба простежити, бо інакше й усі фортелі та хитрощі ні до чого і надармо на Бучки подались, нову Січ закладаючи. Залиши це мені.
Я тим займуся. Здається мені, що я знаю, хто це...
— Не скажеш?
— Ні, Даниле! Надто він знаний та славний. Нічого. Я буду мати око.
— Забуський? — усміхнувся Нечай.
— Залиши це мені. То Чарнецького ти стрічав у Мурахві? Мабуть із Кам’янця вертався до війська. Вони тобі, Даниле, цього не забудуть. Але добре, що ти вже тут. Народ починає стягатися щораз більше, а в мене часу щораз менше. Про піхоту треба буде поклопотатися. Славна в нас піхота тепер, але мало її. Мені прийдеться в Крим їхати до тих поганців. Та, що робити? Такі часи настали. Але хтось мусить тут залишитись, військом піклуватися, передовсім тими людьми, що надходять. І з твоїми людьми щось треба зробити. Мав я думку тебе залишити, але сам не знаю...
— Якщо кажеш, я можу взятись за діло.
— Ні! Тебе може тут заступити чи Чорнота, чи Носач, чи хто інший. Ти мені потрібний в іншому ділі. Кажу: роботи багато, рук мало.
— Яку ж мені роботу призначив ти, батьку?
Хмельницький випив кухоль меду, витер вуси, встав і заходив по кімнаті, заклавши руки за широкий пояс.
— Поїдеш, Нечаю, знову в Київ.
— У Київ?
— Еге ж. Повезеш листа до митрополита Косова. Роз’ясниш йому справу. Скажеш, що крайність довела нас до нашого рішення, та що ми прохаємо його владичого благословення.
— Він — зауважив Нечай — хоч і православний митрополит, але зляшілий шляхтич. Ледве, чи буде нам прихильний.
— Знаю те, тому саме тебе шлю. Ти і здається, якийсь родич йому і з тобою інакше він буде говорити. Подруге... Знаєш, Даниле; Косів, то не покійний Могила, то віск. Щиро він ніколи до нашої справи рук не прикладе. Коли ж прикладе, то із страху, під примусом. Оце й причина, чому тебе я вибрав у посольстві до нього.
— Вибач, пане гетьмане, але кажи ясніше.
— Я ж говорю ясно. Пішлю кого іншого, так йому очі заслонить блеск владичого престола, страху нажене анатема з достойних уст і замість наклонити митрополита в наш бік, сам почне битись у груди, наче б то він грішне діло задумав. Може вийти таке, що повернеться з післанництвом від митрополита, щоб ми скорились перед панами.
— Ніколи не прийде до цього! — вдарив рукою у стіл Нечай.
Хмельницький засміявся.
— От і бачиш! Так, як тут, так і там ти гримнеш, де треба, крикнеш, налякаєш, погрозиш, чим схочеш, і примусиш Косова стати по нашому боці. Розумієш?
— Усе розумію — всміхнувся Нечай.
— Це одна справа... Гей - гей! Коли б то був Могила, не Косів!.. Другого листа повезеш до брацлавського воєводи Кисіля.
— До нього? — здивувався Нечай.
— То другий такий самий. Хоч і благочестя він не кинув, але зляшів тілом і душею. Що він за птиця, знаєш. Він і в попередніх повстаннях брався за посередництво. Його то ділом був і Маслів став.
— Чого ж мені до нього, гетьмане?
Але Хмельницький, не відповідаючи Нечаєві на його питання, йшов дальше за ходом своїх дужок:
— Солодким словом, вірністю шляхетчині вибився він наверх, ускочив у сенаторське крісло і на стілець воєводи. Не думай, Даниле, що це йому прийшло легко. Адже він православний. Зате жаден поляк не такий вірний Речіпосполитій, як Кисіль, ні один шляхтич не відданий так інтересам шляхетчини, як він. І віру був би давно змінив, якби йому було вигідно. Але він старий хитрун. Чи то в сенаті, чи на шляхетських з’їздах, чи соймиках, чи то перед королем, ніколи не забуде добавити, що ось то він, хоча православний, але ревніший від усіх католиків, що хоча болять його утиски, які його віра зазнає, але якщо це робиться для добра Речіпосполитої (і якщо, очевидячки, його — Кисіля при тому не поминають), то він перший дає свою згоду. А за те? За те бідному Кисілеві всякі блага і пільги, за те йому крісло в сенаті, за те йому тут каштелянія, там гарний хутірець, або й цілий ключ. І так пан Кисіль щораз більше розпирається в магнати, щораз ревніше й щиріше хоче виявити свою вірність. Я знаю його. Якби йому було треба цього та якби міг, то він усіх нас посвятив би, щоб ми йому його праці не змарнували. Але біда, що не може і тому робиться нашим приятелем, бо так може надіятись нових протекцій у Варшаві.
— Та навіщо ж нам устрявати з ним у зносини?
— Бо він радо перейме на себе посередництво між нами і королем. Це йому на руку, бо це нова заслуга і за це нова ласка, а нам його посередництво також може придатися.
— Нам? Нам його навіщо?
— Хто знає, як воно вийде? Розчинили ми тісто, але невідомо, який із нього хліб вийде. Всі мости ми й так попалили за собою. Не завадить мати когось, щоб сказав, чого хочемо, за що змагаємось, за що шаблі добули. Ти це розумієш?
— Не дуже, батьку, але, як кажеш, то поїду.
— Так. Він буде або в Василькові, або в Гощі. Питай за ним також і в Києві. Може і там бути. Представишся йому, як посол від мене, але не відкривай перед ним усіх наших задумів. Скажи, що вистачить одне слово короля, щоб ми всі свої сили кинули на Чорне море, на турка та що низове товариство чекає тільки на знак і просить унижено короля про гроші на будову чайок і привілеї. Впевняй, що вістки про повстання зовсім неправдиві, чого найкращий доказ те, що на Січі сидимо й на волості не виходимо. Кажи, що я не на те втік на Запоріжжя, щоб нову ребелію підносити, але, щоб своє горло рятувати від Чаплинського, мого лютого ворога заклятого і від Конецьпольського, що на моє життя наставав. Коли ж запитає тебе, навіщо ж тоді збираю людей на Січі, проси, щоб спонукав гетьманів (я до них окремо напишу) вислати комісію, яка зможе переконатися, що це неправда. На комісію наставай і проси про неї. Він дуже любить, як його просити. На Січі ти був і бачив, як вона виглядає. Взагалі відпекуйся від усіх закидів, які він буде робити, сип піском в очі, як тільки можеш, задури старого Кисіля, бо ми тут виграємо на часі, зберемо більше людей, діждемось татарів, а тоді... тоді нехай Буг розсудить.
— Усе розумію, батьку. Але Кисіль...
— Але Кисіль — перервав йому Хмельницький — це лис, кутий на всі чотири ноги. З ним будеш мати тяжку справу, як і з Косовим. Він Січ знає, він мене знає, він знає, що в нас кипить. Він бачить усі кривди нашого народу і всі безправ’я, але він передовсім дбає про свою власну особу і свою власну користь. Твоїм словам він схоче вірити і це влегшить твоє завдання.
— Чому?
— Ти подумай тільки, що сталось би, якби так гетьмани рушили на нас от хоча б зараз і здавили повстання, як це було з попередніми. Хто тоді мав би заслугу? Кисіль? — Ні. Гетьмани. Це ясне. Та коли ж до повстання не дійде і козаки опиняться на морі, то Кисіль буде трубіти всім і всюди, що це виключно його заслуга. Не забудь йому сказати, що це буде його заслуга, коли до повстання не дійде.
Наступного дня Нечай із чотирма козаками виїхав знову в дорогу. Об’їжджаючи боком, минув Кодак, Корсунь, Черкаси, де збирались коронні війська, Богуслав, що кипів від збройної шляхти, і степами, мало відомими дорогами та бездоріжжями спішив у Київ.
У сумерках манастирських мурів
— Правду сказав гетьман — думав Нечай, вертаючись із манастиря: Косів — не Могила. I Тризна, архимандрит Києво-Печерського манастиря, колишньої твердині благочестя, такий самий. Шкода труду й заходу! Тільки сила може приневолити їх піти назустріч Запоріжжю. Косів як шляхтич держиться Варшави, як князь церкви споглядає на Москву. А народ? А ми?
Темні, низькі, довженні коридори Печерського манастиря, де мав зустріч з обома найвищими достойниками церкви, мовчали таємничо, криючи щось невідоме. Пригнітали понурою, таємною, німою вагою. Гомін його кроків губився й поринав десь у темних закутинах старезних мурів, серед яких протискалися холодні хвилі густих сумерків.
Нечай приспішив крок.
Відчув гостре бажання зустріти когось близького, кому міг би відкрити з довір’ям свою душу, хто зрозумів би його, з ким міг би порадитись.
Увійшов у коридор без вікон і йшов майже навмання. Не бачив нічого. Затримався перед якоюсь стіною і повернувся праворуч, де здалека перед ним блимало бліде світло з вікна. Пустився туди, але не встиг пройти й десять кроків, коли відкрилися перед ним бічні двері й темна, висока постать загородила дорогу.
Мимохіть під гнітючим враженням непевних сумерків сягнув козак по шаблю, завагався хвилину й хотів минути незнайомого.
— Не пізнаєш мене, пане Нечаю?
Нечай із несподіванки та здивування подався взад.
— Хто це? Хто мене тут знає?
— Той, хто на провесні твого життя твою душу формував, учив любити Бога й Отчизну.
— Невже це?... — Нечай приступив ближче.
— Так. Це я, Ґізель.
— Отець ректор! — радісно кликнув Нечай.
— Так. Це я. Я чекав на тебе — притишеним голосом говорив Ґізель. Поступи до мене ось тут.
Нечай похилився до рук свого колишнього вчителя. Зайшли до тісної келії. Ґізель, не затримуючись, відчинив другі двері і вони знайшлись у просторій кімнаті, посеред якої стояв дубовий стіл на грубих, різьблених ногах і при ньому високі, темні, також із дубового дерева, різьблені крісла. Стеля в кімнаті у виді склепіння уявляла небо, засіяне зорями, На стіні висів великий, золотом вибиваний, дубовий хрест. В углі стояла різьблена з дерева статуя Христа.