Нарада почалася сваркою між обома гетьманами. Польовий гетьман Калиновський, чоловік палкий та відважний, був за тим, щоб із цілою силою, яка була в гетьманів, рушити на південь і йти доти, доки не зустрінеться вона з Хмельницьким і не рознесе його на шаблях і копитах.
Одначе цьому зразу ж спротивився Потоцький.
Його милість пан воєвода (Потоцький ніколи не називав Калиновського гетьманом) говорить немудро.
— Що? Що? Що ваша милість сказав? Що?
Потоцький ударив рукою об стіл.
— Як ваша милість плів різні небилиці, я не переривав йому його орації, але й собі перервати не дам. Не забувай, ваша милість, що я тут пан, а де пробощ у парафії, там вікарій не має голосу! Пан воєвода не завдав собі труду подумати, що буде, як ми з усім військом вирушимо в степ і на Хмельницького не наскочимо. Пан воєвода повинен був про це подумати... Хмельницький добре знає силу і грозу польської зброї та що сам хитрий, може нас по степу водити, бою не прийняти. А що тоді?.. Тоді ми будемо примушені відступати, або гинути серед пустелі, без припасів. Про це пан воєвода не подумав, правда? За цей час хлопство в Україні піднесеться, повстане ребелія, а війська, щоб тримати хлопів у ризах, не буде. Воно в тому часі буде вганятись по степу за невловимим противником. Нема що, добра рада, добра думка, гідна пана воєводи!
Полковник Кричевський, що пам’ятав добре попереднього великого гетьмана Конецпольського, своїм вухам не вірив.
— Це мають бути гетьмани? Це мають бути вожді?
І здавна прихильний козацтву полковник, щирий друг Хмельницького, почав відчувати повну погорду до таких вождів.
Нарада тяглася довго. Її часто переплітали гострі виступи гетьмана Потоцького в бік польового гетьмана, на які він вибухав гнівом і скакав до очей Потоцькому. Кінець-кінцем після довгих, довженних, зовсім не військових балачок вирішено вислати на приборкання Хмельницького й непокірної Січі частину коронного війська, достатньо велику, щоб могла вирушити в степи, знайти Хмельницького, примусити його до бою й знищити.
Головна сила мала залишитись, де була, себто в Чигирині, Корсуні, Черкасах. Вона мала служити опертям для тієї частини, що мала рушити в степи, мала за мету стримати повстанські рухи в самій Україні і в потребі дати поміч тим частинам, які йшли на Січ.
Провід над військом, призначеним до походу в степи, доручено на виразне бажання великого гетьмана його синові Степанові Потоцькому, деражинському старості.
Глумлива усмішка вибігла на уста Кричевського.
— Переполовили вже силу — подумав — але обидва гетьмани ще далі разом.
— Ґрунт — фамілія — почув за собою слова, півголосом вимовлені.
За ним стояв Виговський, секретар при козацькому комісареві, добрий приятель Кричевського. Кричевський високо цінив розум Виговського.
— Є вже дві армії і є два гетьмани. Що ти зробив би, полковнику?
— Я?.. — аж підніс голос старий вояк.
— Так. Є два гетьмани і два війська. Що ти зробив би?
— Дав би одну армію одному, другу другому. Правда?
— Хіба. Хоч...
— Хоч із діленням вашмосць не погоджується. Нічого. Вони їх іще більше поділять.
— Як то?
— Слухай, вашмосць, далі.
І справді на раді виринуло тепер питання, як вирядити цю частину армії, що її приділено молодому Потоцькому. Після довгих нарад вирішено поділити її: кінноту вислати степом, а реєстрових козаків Дніпром на байдаках, які приготовано, щоб постачали харчі для армії, коли вона рушить униз Дніпра. Коло Кодака, твердині, яку так сквапно відбудував і так могутньо укріпив покійний гетьман Конецпольський, мали обидва відділи злучитись і тоді почати спільні воєнні дії.
Хоч і як настоювали польовий гетьман Калиновський та з ним разом князь Корецький, пан Сєнявський і інші, щоб обидва відділи вислати разом суходолом, не розбиваючи їх на частини, гетьман Потоцький не поступився і поставив на своєму.
Так замість цілої армії, яку виставила Польща, мала йти в похід тільки її частина, і то поділена на два менші відділи:
— Що ти на те, полковнику? — запитав Виговський, коли обидва знайшлись у квартирі Кричевського.
— Нічого доброго це не ворожить.
— Кому? Нам, чи їм?
Кричевський поглянув на Виговського. Повторив, надумуючись: “Нам, чи їм?”
— Ну, полякам, чи нам?
— Нам, чи їм? їм, чи нам? — повторив і ще раз Кричевський і глибока борозна на його чолі ще більш поглибилася. Раптом його тверде вояцьке обличчя прояснилося, випогодилось, наче помолодшало.
— Не нам, тільки їм — відповів із притиском.
Виговський простягнув йому щиро руку.
— Тоді я вашмосці ще одну справу мушу виявити.
Присунувся до Кричевського із стільцем і знизив голос:
— Сьогодні зранку спіймали раненого Нечая Данила й недавно привели до обозу.
Кричевський подався взад, як від удару.
— Спіймали Нечая? Де?
— Десь у степу, по тому боці. Кажуть: зрадою. Вертався на Січ. Сам із джурою.
— То він тепер тут?
— Тут у Корсуні.
Кричевський неспокійно заходив по кімнаті.
— Ранений?
— Здається. Кажуть: люто боронився.
— Що вашмосць на це? Щоб я з цілим полком мав рушити на варту, він мусить бути вільний. Де він?
Виговський, куди більше опанований і холодний, спинив його.
— Чекай, вашмосць полковнику. Ми обидва їдемо з молодим Потоцьким і мусимо там бути. Нам не вдасться справа. Зате залишається Красносельський. Із ним я вже домовився. Він буде ним опікуватись.
Кричевський глянув якось дивно на Виговського.
— Гляди, вашмосць! Щоб не завів! А то я не простив би цього ні йому, ні вашмосці.
— Красносельський — певний. Його драгунія тут залишається.
— Я дав би собі руку відтяти, щоб вирвати давнього друга з цих проклятущих рук.
— Не гарячися, полковнику. Я вірю твердо, що Красносельський не заведе. Він має скрізь найлегший доступ, бо споріднений із паном Чарнецьким.
— Так? Я й не знав.
— Його сестра вийшла недавно за Чарнецького.
— В такому випадку... Може ліпше когось іншого пошукати.
— Ні, ні. Красносельському я вірю. Будь, полковнику, спокійний. Що буде можна зробити, зробимо. Я іду зараз до Красносельського.
— Йди, вашмосць.
— Піду. Ще лиш одне. Що вашмосць думає робити, полковнику?
— Я?
— Ну, адже йдемо проти Хмельницького...
Кричевський насупився, тріснув шаблею і глянув Виговському просто в очі.
— Барабаш, Ілляш ідуть проти Хмельницького. Я йду, вашмосць, до Хмельницького.
Виговський розкрив рамена.
— Брате рідний!
Сім тисяч
Сім тисяч добре збройного люду вирушило наступного дня в цей похід. Вдосвіта, як тільки мряки опали, довгий шнур байдаків заколихався на весняних водах старого, сивого Дніпра. Мерехтіли на них зброя і барвисті шапки реєстрового козацтва. Напереді плив чигиринський полк під полковником Кричевським, славленим степовим вовком, за ним корсунський полк Мрозовицького, білоцерківський із полковником Бруханським і переяславський та черкаський під командуванням полковника Вадовського. Вадовський разом із Бруханським — обидва були довголітніми прислужниками Потоцького і з презирством, погордою та зневагою відносились до всього козацтва.
Як хвиля хвилю доганяла по широкому Дніпровому плесі, так один байдак доганяв другий, і всі барвисто умаєні різнобарвним козацьким військом, немов цей степ різнородним, багатим квіттям. Шемберґ із частиною реєстровців мав іти степом із молодим Потоцьким; команду над пливучим військом передано Ілляшеві Караїмовичеві та Барабашеві. І чим дальше віддалялися байдаки від берегів, тим більше ставали схожі на плаваючі острови, повні різноколірного квіту.
А як відплили в степу, став розгортатися похід кінноти в довгого вужа, що в променях весняного сонця полискував сріблистою зброєю, манив багатством красок. Передом ішла комісарська корогва, що вже ген-ген майоріла напереді. За нею ішли шість полкових корогов, дві драгунів, дві панцерні і дві волоські; за ними лопотіла короговками на степовому вітрі тяжка гусарія, окрилена, опанцерена, що нею командував Чарнецький. За гусарією йшли три пребагаті панські корогви, за ними чотири козацькі сотні, за тими котились по степу гармати, потім довженні ряди возів, навантажених добром та обставлених хмарою джур, слуг, пахолків. За цією силою, під якою угинався степ, ішла грізна воєнна слава.
Навіть ті, які відказували на старого гетьмана, що так легкодушно, з легким серцем розділив свої сили, підносили тепер радісні оклики в честь тих, що відходили. І вони починали вірити, що гетьман зробив добре та що вони незабаром приведуть перед гетьмана головного ребелізанта й зрадника, прив’язаного до сідла — Хмельницького.
Вояки з різних частин помішались разом і утворили вулицю, якою переходили бойові частини. Віватам і окликам не було кінця. А ті йшли спішно, справно, відділ за відділом, сотня за сотнею, полк за полком із піснями на устах. Тільки як переходили козацькі частики, оклики вмовкали, обличчя хмарились.
Гетьман Потоцький на очах усього війська стиснув за голову свого сина, кажучи:
— Іди. І нехай історія запише твою славу!
Не сподівався старий гетьман, що така невмируща й така трагічна буде ця слава його сина.
Сім тисяч війська виправляв Потоцький у степ, щоб здусити, здавити, викорінити й на віки погребти таке жахливе слово, як “воля”.
А з цієї армії мав повернутись до гетьманського табору один виснажений, знівечений, напів живий вояк.
Бо так хотіло Провидіння, що рішає про долю людей і народів.
Перший удар
За передовою армією рушили незабаром із усім військом польські гетьмани. Не враховуючи слуг, челяді, пахолків та інших таборових поплентачів, від яких аж роїлось у таборі, ця армія була, як на ті часи, велика, бо лічила близько сорок тисяч збройного народу. По дорозі долучувались іще до того війська всі президії містечок та фортець, запізнені панські почоти і надвірні корогви різних магнатів. Сили росли. Не було дня, щоб якийсь новий пан не привів до обозу більшого, чи меншого відділу. Тоді на честь новоприбулих видавали пани щораз то нові бенкети, на яких до ранку забавлялись при чарках та гарних дівчатах гетьмани, магнати і шляхта. Перед у всіх цих розвагах вів сам великий коронний гетьман Микола Потоцький. Тому, що похід відбувався дуже поволі, були дні, в яких більш однієї милі військо не зробило. Таким робом ледве в два тижні після відходу молодого Потоцького головна армія змогла дійти до Чигирина.
В Чигирині гетьман Потоцький знову затримався, вичікуючи вістей від сина.
Але вісток не було.
Від часу, як гетьманич із такими великими надіями, з таким розкішним військом покинув головний обоз, не прийшла від нього ні одна відомість.
Неначе вся армія безслідно потонула в степу.
В обозі стали нетерпеливитись. Загального неспокою не всилі були усунути ні постійне похмілля, ні нічні гулянки, ні нічні оргії.
Почав нетерпеливитись і сам гетьман Потоцький. Цей неспокій і ця тривога про долю висланого війська та про долю власного сина зганяли сон з очей гетьмана. Ще при вині й гарних жінках він забував про це. Але після того, замість успокоєння, приходив пересит, який тільки наводив іще більшу тривогу. На думку насувались жахливі образи і гетьман попав у стан постійного страху. Боявся за сина, за тих, що з ним вирушили, боявся за себе. Дрижав із страху, як наставав сумерк, на крок не пускав від себе прибічної сторожі. Тільки, коли в залі при світлі багатьох свічок товпились гості, коли гриміла музика, грізний гетьман почував себе краще. Але як тільки свічки пригасали, як люди розійшлися, музика втихла і тіні в кутах темнішали, виповзав із них знову жах, той непоборний жах та брав старого гетьмана в свої невблаганні обійми.
Вкінці однієї днини, після довгих зволікань, вирішив гетьман скликати знову воєнну раду. Простора кімната старостинського двору Олександра Конецпольського в Чигирині заповнилась панами.
Один із перших прибув польовий гетьман Калиновський, особистий ворог Потоцького. За ним увійшли пан Сєнявський із Межибожа, що єдиний по людяному поводився з своїми селянами, князь Корецький, пан Лянцкоронський, оберст Денгоф, коронний стражник Яскульський, Біганський, Белгацький, полковники, ротмістри з-під поважніших знаків, усі з виразом занепокоєння на обличчях.
Не було ще тільки самого коронного гетьмана Потоцького.
Потоцький ходив тим часом по своїй кімнаті, раз-у-раз стягаючи кути товстих губ. На його запухлому обличчі з великими підпухлими подушками під очима малювались і тривога і лють на ворохобне гультяйство, що посміло знову піднести голову, яку він сам колись пригнув. Але ще може більша лють збиралась у нього проти всіх тих, що там, у другому крилі будинку, домагаються від нього ради, ждуть на прикази й діла.
Там той сліпий Калиновський буде горлати, що він не погоджувався на розділення сил, інші будуть чекати, що він їм скаже. Що ж їм сказати? Чому ж, ах, чому ж Степан не дає жадних вісток! Адже вже три тижні минули, як він вирушив. Невже він уже на Запоріжжі? Невже сам він розправився з ворохобним хлопством і незабаром, як переможець, стане перед батьком? Здається, про нього можна не тривожитись. У нього сила, якої Дикі Поля давно не бачили. З ним такі старі, досвідчені вояки як Шемберґ, Сапіга, Чарнецький!
Так, вони вже певно на Запоріжжі. Що йому тепер робити? Чи чекати, чи вирушати слідом за сином?
Хтось несміливо постукав у двері.
— Увійти!
У дверях появився молодий поручник прибічної корогви пана Калиновського і зігнувся в глибокому поклоні.
— А васць чого?
— Їх милості панове ждуть.
— Знаю, знаю — перебив із їддю Потоцький. — Нічого їх милостям не станеться, як тропіки пождуть.
У молодих несміливих очах поручника відбилося щось, не то сум, не то непорозуміння, але він не відповів нічого, вклонився ще раз і зібрався йти.
— Чекай васць! — гукнув Потоцький. — Я васці не відіслав! Вашмосць думає, що як служить у пана воєводи Калиновського, то не потребує вже слухати великого гетьмана? Не то ти, але й твій пан мусить мене слухати, бо я приказую і я вождь! Зрозумів? Як васці фамілія?
— Шиманський, ваша милосте.
— Зголосишся до пана обозного за несубординацію! Відійти!
Молодий поручник із очима мрійника відійшов із почуттям, що йому сталася кривда.
Роздратований Потоцький збіг до великої кімнати, де зібрались пани на нараду. Не звертаючи уваги на поздоровлення, приступив відразу до Калиновського.
— Від коли це й чому це пан воєвода мені військо бунтує? То до того вже доходить, що й офіцери вашмосці мені належної шани не потребують віддавати?
Гетьман Калиновський схопився з крісла, ніби обпарений. На обличчі в нього виступили цеглясті плями.
— Це неправда!
— Як я так dixi, то правда! — гукнув Потоцький.
— Ваша мосць не сміє мені неправду завдавати!
Князь Корецький і пан Сєнявський підійшли до обох гетьманів, щоб їх утихомирити, але Потоцький далекий був від того, щоб закінчити сварку. На щоки йому вдарила кров, жили на шиї виступили, рукою став бити по столі.
— Нехай собі пан воєвода затямить, що доки я тут, доти на жадні інтриґи не дозволю. Або послух, або вільна дорога! Хто хоче вигоди, або боїться, тому тут не місце!
Калиновський, скаженіючи зо злости, взявся попід боки:
— Так, я боюся. Але боюся не за себе, а за тих, що їх ваша милість так необачно, по п’яному вислав на загладу!
Потоцький, як розлючений тур, кинувся до Калиновського.
— Хто по п’яному. Хто необачно? Я васці під суд!
Я васці знищу!
Але Калиновський, хоч палкий, але вояк щирий та відданий Речіпосполитій пригасив свій гнів на згадку про молодого Потоцького і військо, що з ним пішло. Без попереднього вже гніву відповів:
— Найперше треба нам знищити Хмельницького. Треба нам рушити, щоб шукати сина вашої милости і того цвіту нашого лицарства, що разом із ним. Думаю, мосці панове, що ми зібрались тут не на сварку, але щоб huic malo consulere, бо коли б, не дай Боже, їм там трапилося лихо, то з того вийшло б нещастя не тільки для нас, але для цілої Речіпосполитої.
Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього.
Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви.