— Це вже, Миколаю, не для нас дорога, ні не для тебе, ні тим більше не для мене. Майже три роки я йшов, як навіжений, проти течії, але далі вже, бачу, не можна.
Глянув на Миколу, підвівся та знову сів.
— Не тому не можна, що вже й сил не вистачає, не тому, що течія засильна, не тому, що люди не вірять, а тому, що віри вже тут нема — воєвода вдарився рукою в груди — тут нема — повторив іще раз — Боротися за шляхетські права проти шляхти, боротися за православну церкву проти церкви, боротися за козаччину проти козаччини, боротись за короля проти його волі — ні, Миколаю! Зневіра приходить. Голоси кажуть: завертай! Але завертати вже ні куди, ні по що. Кінець. Finis...
Воєвода перервав. По хвилині мовчанки додав:
— Хоча хто знає, чи не завернув би, якби...
— Якби не що?
— Якби не ти.
— Якби не я? — здивувався пан Микола.
— Так. Якби не ти — повторив воєвода, глибоко втягаючи в груди повітря. — За мої заслуги для короля й Речіпосполитої я хочу, щоб вони, коли мене вже поминули, коли мене болотом обкидали, хоч тобі віддячилися. Ти ще молодий, а вже маєш і довголітню військову experientiam і команду, і староство. Правда, сьогодні воно нічого не значить, але завтра може значити. Годі знати, Миколаю, годі знати. А що з того всього осталося б, коли б ти перейшов на той бік? Десь може сотником був би, і то наказним, бо хто б тебе, Кисіля, на сотника вибрав? Там у них інші порядки. Рід нічого не значить; шляхетство, заслуги предків, ім’я, маєток — це все також не має ніякого значення, нічого не варте.
— Але...
Кисіль знизав плечима, погладив посріблену бороду і, наче не замічаючи Миколи, йшов дальше за ходом своїх думок.
— Хочуть Січ перенести на цілу Україну. Без пана і без хлопа. Всі рівні. І ті, що так, як ми, вийшли із старинного шляхетського роду, і та plebs, що під батогами гнула шиї, наші руки цілуючи. Чи ти чув коли думи, що їх тепер бандуристи співають?
— Часом. Одного бандуриста ми спіймали й держали в себе для язика, поки в огні не спекли. Він різні нові пісні співав.
— Я чув недавно думу про Нечая. Як Бар здобував. Знаєш, що мене вразило? Ніколи вони не згадують про нього інакше, як "козак Нечай". Розумієш? Не полковник, не пан Нечай, а козак. Так само про Морозенка і про інших. Можна нам жити в такій країні? Нам? По що ж уся моя робота ab initio huius belli domestici. Та це вже от-от три роки. Чи не ліпше було тоді завернути, так, як це зробив Виговський, як Мрозовицький, як Кричевський і багато, багато інших? Ет, що там! Чи ти знаєш, що я маю певні відомості, що Немирич задумує те саме?
— Перейти до Хмельницького?
— Він не православний. Він — аріянин, протестант. Що з цього вийде, не знати. Але бачиш, що на світі діється! Подумав би ти таке коли?
Пан Микола очі з дива вирячив, похитуючи головою.
— Але це ще не все. Ти знаєш пана Ґолінського? Того, що у пана канцлера коронного? Отож я дізнався, що він вивідав десь у людей пана воєводи Вишневецького, що цей хотів на волоське панство впровадити свого свояка Мойсея Могилу. Але це ще ніщо. Чи ти знаєш, у кого князь на Вишнівці шукав помочі? Вгадай!
Пан староста черкаський тільки головою хитнув.
— Певно, що не вгадав би! У Нечая! Давав йому сто тисяч битих талярів, щоб він тільки з ним пішов на Волощину. Розуміється, нічого з того не вийшло. Як я зачував опісля, Нечай і говорити з людьми князя не хотів і напевно повідомив про все Хмельницького. Але я дуже жалую, що не довідався про це в час.
— Чому?
— Тому, що Нечай, то небезпечна людина. Більшого бунтаря від нього між ними немає. Хотів я, щоб гетьман покарав його на горло за те, що зборівські пункти ламає, навіть намовив я короля, щоб написав до Хмельницького письмо з таким самим домаганням. Але з того нічого не вийшло. Тепер, коли показалося, що то для Тимоша Хмельницький зробив волоський наїзд, думаю, що Хмельницький був би підзорливий і легше дався би переконати, що Нечая треба усунути. Але тепер це вже запізно. За той час Нечай придбав у них нову славу, бо замкнув там вас усіх разом із паном краківським так, що ви власні коні мусіли їсти.
— Бо пан краківський дістав такий приказ від короля.
— Колю! Адже це є одне мудре, що король міг зробити. Коли б не то, то нова calamitas, ще гірша від корсунської, була б запечатала долю коронного війська та разом із тим і цілої Речіпосполитої. Нема що говорити. Пан Потоцький дуже хотів би пімститися й за Жовті Води й за Корсунь, але він не хоче зрозуміти, що він ані не старий Конецпольський, ані не Жолкевський. Показалося, що сам один Нечай, молодик, із своїми озброєними хлопами зумів усіх вас так у жменю взяти, що ми тільки очі закривали, чекаючи, коли він цю жменю стисне і вас усіх роздавить.
— Але не стиснув.
— Бо також мав такий приказ. Хмельницький зробив усе, що хотів, і навіть більше, бо не тільки обернув нанівець цілу Волощину, але й показав усьому світові слабість Польщі та нездатність коронних гетьманів. Але до чого я це говорю? Ага! Ось бачиш, такий непримиренний ворог козацтва, як князь Ярема, не завагався увійти тепер у взаємини з козаками й шукати в них помочі. І не тільки це... Знаю, що той самий князь на Вишнівці, що то викрикував на мене "proditor", зрадником мене називаючи, тепер також висилає своїх слуг із дарунками та супліками до Чигирина. Він, що стільки пролив невинної крови, він, через якого це повстання розгорілося так, що вже погасити його нема надії, він став кланятися козацькому гетьманові... І хто знає, чи він, — коли б тільки Хмельницький кивнув пальцем, — не побіг би до Чигирина сам? Але для нього вже також запізно. Двері замкнені.
Воєвода Кисіль умовк. Зміненими довголітньою недугою пальцями поправляв вовчу шкуру.
Навіть не дуже то бистрий і дотепний пан Микола помітив, що те ‘‘запізно’’ займає цілком голову його брата.
Довго мовчали обидва.
Яків приходив і відходив, то сам, то з гощанською молодицею, яку Микола пригадував собі ще з добрих часів. Накінець появився столик, накритий скатеркою і на ньому обід.
Воєвода їв помалу, якби насилу. Зате Микола, що виголоднів у дорозі, змітав гори м’ясива й печива.
— А як там із моїми людьми, Якове? — спитав, коли покінчив їсти.
— Приміщено їх у манастирі, ваша милосте. Там і місця більше і їсти є що.
— Гаразд. Добрий обід був. Не те, що в Оринині — додав із сміхом.
Пан воєвода рухом руки відправив Якова, що хотів стати до розмови, і тоді спитав:
— Так вам там тісно було?
— Коні їли: і здихаючі і здохлі вже. Це все. А в самому Кам’янці такий настав голод, що коли б іще кілька днів довше, то й усе військо було би пропало, і кам'янецька твердиня.
— Ось і бачиш: це все пана Потоцького вина. Самою ненавистю ворога перемогти не можна. До того треба мати і силу і розум. Не дивниця, що потім такий Нечай мусить згордіти, на свій стан забуваючи, і вважати себе за рівного чи то з паном краківським, чи зі мною. Ти знаєш, що він зробив раз зі мною в Києві? В тому Києві, де я є воєводою? Під’їхав я раз під церкву, де була велика відправа, на якій був і сам гетьман. Щоб не ходити далеко, бо знаєш, що не можу, велів я заїхати аж на цвинтар. Тоді він вийшов із церкви з великою орацією до мене і, не чекаючи на мою відповідь, казав завернути. Не дозволив мені висісти з карети і я мусів на очах соток козаків та міщанства на своїх немічних ногах відбути всю дорогу.
Пан Микола з пересердя глипнув на шаблю, що відперезана лежала на боці.
А воєвода говорив:
— Доки такі люди, як Нечай, стоять на сторожі козаччини, доти ні замирення, ні згоди не може бути. Чи тобі відомо, що він ані одного пана не впустив у Брацлавщину? Ні, правда, ти там був, то знаєш. Я вже взагалі втратив надію на замирення. Коли одному не дозволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути в них тільки гостем, третьому диктують, як він там має жити, то в такій неволі ми далі жити не можемо. Або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, бо інакше щодня буде незгода, щодня чвари й колотнеча, і з того ненастанна війна. Ще коли б Нечая нестало, можна би щось зробити!
— Думаєш, пане брате...
— Я маю там такого чоловіка, що самого чорта не лякається. А гроші любить!.. Пішлю я його у Брацлав. Коли б ми так позбулися Нечая, то може... — воєвода увірвав, кинувся на ліжку і крикнув гостро:
— То ти, Якове?
Гнівні, недобрі блиски появилися в очах воєводи. Глянув на Якова.
— Ти чого хочеш?
— Ваша милосте — схилився покірно Яків — отець ігумен Ласко є.
— Чого хоче?
— Хоче з вашою милістю говорити.
— Скажи йому, що в мене тепер є пан староста черкаський. Нехай прийде завтра зранку.
— Слухаю — відповів Яків і відійшов.
Воєвода ще довго тяжко віддихав, зморщивши грізно брови, так, що помітив це й пан Микола.
— Ти думаєш, пане брате, що Яків непевний? Я думаю, що такого старого й вірного слугу, як Яків, можна до всіх секретів припустити.
— Але я так не думаю, Миколаю. Щось зайшло тепер ось тут, чого досі ніколи не бувало. За моїх батьків слуги були вірніші за псів, тепер усе — proditores. Нікому з них не вірю. Думаєш: він чув, що ми говорили?
— Не знаю.
— Нічого. Буду мати око на нього. Отож, коли б Нечая не стало, шляхта могла би повернутись у свої сторони, до своїх маєтків. Я буду про те старатися, але ти там ближче до нього будеш, то ж і ти думай про це.
— Ти знаєш, пане брате, що Забуський заблукався аж під Красне? Хотів Нечая дістати, але на нещастя стрінув Половку, який його колись виховував. Щось там зайшло між ними, досить, що Забуський убив Половку.
— Я чув про це.
— То може б так Забуському віддати цю справу?
Воєвода заперечив рукою.
— Забуський уже пропаща людина. Від часу, коли вбив Половку, він від раннього ранку до пізньої ночі при горілці. Постійно п’яний, як день, так ніч. Із ніким уже й говорити не хоче і ніхто з ним не хоче. Забуський уже ні до чого. Нам треба це зробити, нам самим.
Довго-довго в ніч говорили брати. Щойно тоді, коли воскові свічки стали догоряти, попровадив старий Яків пана Миколу до його кімнати та до його ліжка. Відпровадивши, Яків заглянув іще до воєводи і коли побачив, що цей дрімає, вийшов із дому та зайшов до конюшні. Там розбудив парубка, що зарився в сіні, вивів його за городи та довго шептав йому щось до вуха. Коли повернувся до панського дому, почув кінський тупіт десь за лозами у вільшині.
Зранку наглядач над конюшнею зауважив, що одного конюха нема. Щез десь уночі разом із конем.
На темних стежках
Може це й побут брата вплинув на те, що на другий день, коли пан Микола встав із ліжка, побачив, що воєвода, одягнений і загорнений у довгий хутряний халат, ходив і ходив по просторому домі та видавав різні прикази людям, що їх його двораки загнали на роботу.
Життя й праця кипіли в цілому домі. Селянські жінки, приклякнувши голими колінами, в поті чола чистили лугом та солом'яними віхтями долівки по всіх кімнатах, селяни легкими санками підвозили під головні двері речі, що їх колись із того двора забрали, служба воєводи вешталася всюди. Стодоли стали заповнюватися снопами, які звозили панські піддані; до шпихлірів вносили твердо набиті міхи зерна. Старі жінки та діди вели на мотузках на панський двір корови та телички, ковтаючи гіркі сльози. Сільські майстрі направляли плоти, будинки. Скрізь були гамір, рух і невідступний нагай наглядачів.
Колись для Гощі заблисло було сонце волі. Колись у Гощі загомоніли радісні дзвони. Але потім, після зборівської угоди, і сонце погасло, і дзвони втихли, і польське військо повернулось, і пани прийшли назад. Гомоніли тільки безнадійний плач і панський нагай.
Гоща знайшлась нараз по тому боці лінії, де козацьке право не мало сили, де володіли пан та його голодна, заєдно жадна наживи, служба.
Поснідавши, пан Микола встав, підійшов до вікна, пхнув віконницю, що держалася на дерев’яних завісах, і глянув надвір. Свіже запашне повітря вибігло йому назустріч і пан Микола, втягнувши його з насолодою, глядів крізь вікно на людей та на їх працю.
— Рух у нас сьогодні, Колю, — почув голос за собою. — Ти спав добре?
Пан Микола повернувся від вікна і засміявся до брата.
— Я давно вже так не спав. Ти знаєш вояцьке життя. Навіть камінь під головою добрий, коли сон повіки клеїть.
Воєвода похитав головою.
— Гей! Гей! Молодість! Що дав би я за те, щоб бути молодим!
— Та ж ти ще не старий, пане брате.
— Може й не почувався б, коли б не ці кості. Глянь, як пальці попухли. Так само коліна, ноги, хребет, спина — все. Рушитися часом не можу, ні лежати, ні ходити, ргаесірие, як дощ надворі, як холод, як зима. Лікарі кажуть, що це подагра. Але що мені з того, що знають назву, коли вони на те ліку не мають. Але годі! — воєвода махнув рукою та понизив голос, підійшовши ближче до пана Миколи.
— Говорив я сьогодні з Лугаєм.
— Лугаєм? Ага! Чи це той, що в лісі в тебе служив і псярнею завідував?
— Той самий.
Пан Микола, все ще не розуміючи, чому його брат це говорить, дивився допитливо на нього.
— Я тобі вчора говорив, що маю чоловіка, який навіть чорта не лякається, а гроші любить. Я приобіцяв йому хутір за будинським лісом.
— За що? — спитав Микола Кисіль.
— Я ж тобі вчора казав — кинувся нетерпляче пан воєвода. — Він піднявся усунути Нечая як не кулею, то ножем. Пам’ятай, якби мене не стало, а він додержав слова й повернувся, щоб він той хутір одержав.
Пан Микола непевно переступав із ноги на ногу, оглядаючись навколо. Видно було, що боровся з чимось, що щось лежало каменем на його душі та гризло його совість.
Накінці після довшої мовчанки спитав:
— Пане брате, ти думаєш, що це конечне?
— Щоб дати йому хутір? Ти знаєш не від сьогодні, що я завжди додержую даного слова.
Але пан Микола круто заперечив головою.
— Ні. Тамте. З Нечаєм.
— Як то?
— Це що інше вбити чоловіка на війні, а що інше висилати на нього горлорізів. Нечай такий молодий, щасливий, жінку має вродливу й молоду і в славі ходить, наче в сонці.
— Тому він для нас такий небезпечний. Коли б він іще був полковником десь на Задніпров'ї та не стояв нам, як мур, на дорозі, то нехай. Але він тут, найближче нас, як чуйний і злющий собака, що не допускає нікого на подвір’я. А втім коли ти ще вагаєшся, проявляючи якісь кавалерські сантименти для тих ребелізантів, то я тобі ще один секрет мушу відкрити. — Воєвода взяв пана Миколу за лікоть, нахилився до вуха й говорив помалу, підкреслюючи кожне слово:
— Недавно король, його милість, присилав до мене свого довіреного дворянина, з тим, що коли мені вдасться згладити Нечая, я дістану всі possessiones по тому інфамісі Гавратинськім, що також пристав до Нечая. А ти сам розумієш, як нам обом треба було б їх тепер. Розсталися ми з своїми маєтками, як душі розстаються з тілом. Ні душа до тіла не може вернутися, ні corpus sine anima жити не буде. Тепер розумієш мене?
Пан Микола похилив голову, думаючи над чимось глибоко. Врешті підніс очі на брата.
— Гавратинський мав цілий ключ у Брацлавщині, правда?
— Правда — притакнув воєвода.
— Тепер я вже розумію. Тепер усе мені вже ясне — відповів пан Микола, відчуваючи, що тягар, який льодовою брилою давив його груди, зникає, як зникає ота брила на гарячому сонці.
— Певно, що зрозумів, бо ти Кисіль, єдиний мій брат — почув голос воєводи і його руку на своїх плечах.
***
Тим часом Лугай, маючи витривалого, хоча й непоказного коня, швидко простував на південь дорогами, легким морозом скутими.
Вже наступного дня переїхав козацьку лінію і спинився на ніч у селі Попівцях біля Старо - Константинова. Бистрі очі довголітнього доглядача над панськими собаками й ловами зразу постерегли різницю між селами по обох боках лінії, як тільки він побачив перші села по той бік лінії та козацькі частини.
Коли по польському боці сновигалися по селах панські прислужники — посіпаки, заглядаючи в кожну хату, комору, обору, таксуючи і скот, і безроги, і збіжжя, і переляканих людей, то по козацькому боці він бачив вільних людей, що працювали для себе, жили вільним життям, робили, що хотіли.