Пани переглянулися. Лянцкоронський спитав:
— А друга новина?
— Друга новина, панове, ще гірша. Приїхав посланець із листом від господаря Лупула. Хмельницький напав на Волощину і зближається до Яс.
Голосний шум, повний живого схвилювання пішов по наметі, бо для кожного це була велика, тривожна несподіванка.
— Напав на Волощину?
— Господар благає помочі.
— А ми тут від чого? — спитав хтось відважніший, побрязкуючи голосно шаблею.
— Тому то той Нечай говорив, що на Волощину пішов хтось інший.
— Хто був би цього сподівався!
— По тому бунтівникові можна всього сподіватися.
Пан гетьман Калиновський спершу мовчав, наче приголомшений, і глядів з одвертими устами просто перед себе. Нагло схопився, наче опарений.
— Чого, чого він може хотіти від Лупула?
Всі втихли. Несподівано забрав голос князь Ярема і насміх почувся в його словах:
— Може того самого, що й ваша милість, тільки не для себе. Він має сина.
Шум удруге пішов по наметі. Десь у темному кутку хтось захихотав.
Відізвався Лянцкоронський:
— Тепер розуміємо, чому ввесь берег Дністра обсаджений козацькою піхотою, чому їх милість пан хорунжий коронний наткнувся на регулярну козацьку піхоту коло Старої Ушиці та чому Нечай писав листа, щоб ми безпечно сиділи в Оринині. Видно, між ними там усе обговорено та владнано і тоді, коли Хмельницький перекине цілу волоську землю горі коренем, Нечай буде мати око на нас.
— Переїдемо по їх черевах! — розлягся чийсь голос із гурту.
Але Лянцкоронський говорив далі:
— Тому й хоче Нечай, щоб і ми стояли біля Оринина. Коли ми ось тут розклались табором, думали, що вибрали найкраще місце, найліпше для оборони: Смотрич, Збруч, Дністер і кам’янецька твердиня. Хто на нас міг тут напасти? Але вийти звідси, це друга справа. Дністер обсаджений, у Жванчику козаки, довкола повстання. Кажуть, що Скала, Гусятин, навіть Борщів у козацьких руках. Куди йти?
— Як то? Лишити Лупула на поталу?
— Куди йти? — спитав іще раз Лянцкоронський.
— Мосці панове! — крикнув голосно гетьман Потоцький, головно, щоб угамувати гамір. — Збруч також обложений козацькою піхотою.
— Ліпше було залишитись під Сатановом, як я радив — гарячився польовий гетьман Калиновський. — Ми були б мали принаймні свободу рухів. Тепер цей харциз Нечай має нас у своїх руках. Але пан краківський ніколи не хоче слухати мудрих рад.
— Треба бути мудрим, щоб мудру раду дати, пане воєводо.
І вже розпочиналася та сама колотнеча, що була така звичайна в коронних гетьманів. Але тепер панове Лянцкоронський, Вишневецький та й інші підступили до польового гетьмана і відгородили його від пана Потоцького.
Після довгих нарад рішили заждати до другого дня, вислати ще роз'їзди і тоді пробувати силою перейти Дністер.
Але тієї самої ночі приїхав королівський гонець із листом від короля Яна Казимира, щоб не важились переходити Дністер і встрявати в бої з козаками. Гонець, який їхав через Скалу, потвердив, що скрізь бачив козацькі з’єднання, які великими силами залягли всі шляхи, але йому не робили ніяких перешкод у їзді.
Для польського коронного війська почались дні очікування, напруження, безділля й голоду. Тим часом Нечай щораз більше стискав перстень довкола обложених і ждав на нові прикази від гетьмана Хмельницького.
Доки край не буде вільний, а люди щасливі
Два дні били дзвони в брацлавських церквах і два дні гриміли гармати на брацлавських мурах, як гетьман Хмельницький стояв там, повертаючись із Волощини до Чигирина.
Всюди було глітно, людно, шумно, святково. Духовенство всієї широкої околиці на чолі з митрополитом Косовим і митрополитом коринтським і назаретським брало участь у вітанні свого великого гетьмана і свого Війська. Кінні частини брацлавського полку, що вспіли разом із Нечаєм повернутися день раніше, виїхали назустріч гетьманові у всьому блиску, під корогвами, з великою полковою корогвою, щирим золотом вишиваною, яку дістав брацлавський полк від черниць києво-печерського панянського манастиря.
З гуком бубнів та літаврів слова не можна було чути; вони заглушували все, крім густих гарматних стрілів і гомону багатьох дзвонів.
Коли Нечай повернувся з-під Кам’янця, кидався сюди й туди, щоб упорядити це й те, але на превелике своє диво довідувався, що все вже було розпоряджене, обдумане, приготоване, що він уже нічим турбуватись не потребує, бо про все подумала Христя.
— Полковниця так ізвеліла — діставав відповідь і після кожної такої відповіді горда, щаслива усмішка з’являлася під його вусом.
Христя та її мати, користаючи з рад митрополита Косова і Степаниди, продумали все до подробиць і свято випало величаво.
Гетьман був задоволений: і тим, що волоський похід покінчився так швидко й блискуче; і тим, що Потоцький дістав добру научку, — коли показалося, що він із цілою коронною армією не міг собі порадити з одним однісіньким козацьким полком; і виявами любови та поважання не тільки війська, але й цілої людности; і тим, що Лупул обіцяв видати свою доню за Тимоша; і тим, що тут, у Брацлаві вже ждали на нього посли: і від польського короля, і від московського царя, і від турецького султана.
Але гетьман не наглив, не поспішався відправляти послів, був охочий до розмови з кожним, мав час на все і для всіх. Коли зійшлися на обід у великій залі брацлавського замку, гетьман узяв під руку Нечая та підійшов із ним до Христі, що давала пильне око на всіх і на все.
— Ось воно як — сказав, підходячи до неї. — Колись за моїх часів полковники давали лад усьому, а тут тепер, куди не обернешся, всі кажуть: “наша полковниця казала нам.” Що ти на це, Даниле?
Нечай глянув тепло на Христю і засміявся.
Гетьман говорив далі:
— Тільки глядіть, не посваріться між собою, бо Данило також любить, полковнице, щоб було, як він хоче.
— Так і буде завжди, пане гетьмане, як він хоче.
— Мав я на твого Данила, полковнице Христе, гнів у серці, як він почав мені псувати зборівську угоду. Але тепер я бачу, що вона й так не могла б утриматися. Що тут народу до вас збіглось з усіх кінців України! Скаржився дуже пан староста черкаський на тебе, Христе, що з Данилом і з народом був би домовився, коли б не ти.
— Він скаржився на мене? Пан Кисіль?
— Еге ж. Казав, що ти нарід підводиш до бунту.
— Але ж, пане гетьмане, ваша милість бачив нарід сьогодні. Чи він збунтований? Це все добрі, спокійні, миролюбні люди.
— Га, нехай і так, коли ти так кажеш. Ти знаєш, що полковнице? Я тут до вас — усіх полковників пришлю з цілої України, і тих, що жонаті, і тих, що ще ні, нехай знають, як жити треба і яка полковниця має бути. Згода?
Христя похилилась глибоко перед гетьманським маєстатом.
— Ваша милосте, ви надто ласкаві для мене.
Гетьман засміявся. За той час оточили його достойники церкви, старшини, посли і поволі гетьман повертався до свого місця при столі. Всі три митрополити відслужили молебень, величаючи гетьмана і все Запорізьке Військо. Коли засіли до стола, гетьман став оповідати про свій молдавський похід, як вони в двох тижнях перейшли цілу Волощину вздовж і впоперек, аж по самі гори, і потім, дивлячись на королівського посла, Єрмолича, додав:
— Знаєш, вашмосць, я по правді не очікував такої модерації від пана Потоцького. Не те, що війська не рушив проти нас, але навіть його роз’їзду ми ніде не бачили.
Єрмолич загриз уста, бо чув глум у голосі гетьмана та бачив усмішки на обличчях старшин довкруги себе.
Тим часом гетьман говорив дальше:
— І мого посла, Кравченка, прийняв, як годиться, та в подарунку для мене коштовну шаблю переслав.
— І коні — додав, усміхаючись, Нечай.
— О, правда! І коні. Цілий табун. Усі пана Потоцького. Скажи вашмосць панові краківському, що я дуже вдячний йому за них, тим більше, що знаю, що коней у таборі тепер немає. Тільки всіх буланих я передав Нечаєві, бо він таких любить і на таких їздить. Думаю, що пан Потоцький не буде за це гнівний на мене.
Єрмолич і дальше не відповідав і, наче не бачив усмішок, що літали по обличчях. До нього дійшли вже слухи, що Нечай загорнув ціле стадо коней із власної стаднини пана Потоцького та що цей писав уже скарги на те не тільки до гетьмана, але й до короля.
— Не знаю лише, — говорив гетьман — чому пан краківський замкнувся в обозі під Оринином, так, що аж із вівендою, як мені доносили, було тяжко і коней багато попадало внаслідок недостачі паші, а й ті, що не попадали, ні до чого тепер нездатні. Добре, що прислав мені свої коні, а то й ті були би поздихали, не ївши. Не так, Даниле?
— Так, пане гетьмане.
— Коли мій посол, сотник Кравченко, приїздив до Оринина, застав усе коронне військо за шанцями, все в латах і кольчугах. Не розумію, чому? В кольчугах і панцерах! І про вівенду для людей та коней не подумати!
Єрмолич усе ще мовчав, насупивши брови. Тихі жарти перелітали тут і там, коли молоді джури стали розносити напитки. Вешняк підійшов до Нечая і шепнув йому до вуха:
— Даниле, перша чарка за здоров’я гетьмана і війська. Ти піднесеш!
Данило кивнув головою, підвівся, підніс повну чарку вгору й почав:
— Ясновельможний наш пане гетьмане, високошановні гості, милості ваші, добродії мої, ваші превелебності й високопреосвященства владики та дорогі товариші по зброї! Господь Бог дозволив мені у своїй ласці гостити під оцим дахом таких достойних гостей і таких прославлених панів милостивих, а на першому місці нашого ясновельможного пана гетьмана, визволителя нам Богом даного, нашого опікуна й оборонця. Тому ось цю першу чарку вихилимо на здоров’я, на славу нашого гетьмана та всього Запорізького війська. Нехай живе наш пан гетьман, нехай провадить нас від перемоги до перемоги, доки край не буде вільний, а люди щасливі! Слава!
— Слава! Слава гетьманові! Слава! — загуло кругом і нова пальба з гармат затрясла кріпкими мурами замку.
“Гетьман, очевидячки, був задоволений. Заля гриміла гарячими, захопленими оплесками. Тільки Єрмолич крутився неспокійно і, як тільки чарки наповнено вдруге, підвівся та вніс на руки царського посла, Протасієва, тост за здоров’я короля і царя, що відновили свій союз і тепер знову будуть мати одних приятелів і одних ворогів.
Але гості не квапились пити, споглядаючи один на одного. По світлиці пішла мовчанка, яку наостанку перебив сам гетьман, що почав говорити піднесеним голосом, гнівно зморщивши брови:
— Такими словами про той тісний союз між Польщею і його царським величчям ані вашмосць, ані ніхто інший не злякає ні мене ні Запорізького Війська. Ні, панове-товариство того ми не злякаємося. Коли король дальше так порушуватиме зборівську угоду, як досі, то ми з усім Військом Запорізьким йому перші неприятелями будемо. Так. Будемо наступати, і воювати, і боротися, доки, як ось полковник Нечай сказав, край не буде вільний, а люди щасливі. Московський цар королеві за його неправду помагати не буде! Та й знаємо ми це певно, що в короля війська мало і те, що є, нідочого. Ось один Нечай обложив усе військо, яке пан Потоцький у своїй злості рушив на нас, так, що трохищо з голоду не згинуло — до останку. Коли ж цар, не жалуючи віри православної, королеві помагати схоче і повстане на нас, — га, — гетьман ударив долонею об стіл, — то турецькому султанові віддамося. Тоді, маючи поміч від турецького царя і від кримського хана, підемо і зруйнуємо його царство так, як Польщу й Волощину!
— Слава! Слава нашому гетьманові!
Загриміла заля і гармати.
Єрмолич зблід і затиснув зуби. Не сподівався такої гострої відповіді. Протасієв зніяковів і крутився безрадно та непевно, бо ввесь цей виступ Єрмолича був йому дуже не на руку.
Нечай, який тількищо повернувся день передше з походу, не розумів, чому люди сміються. Щойно на другий день, коли гості ще спали та він разом з Христею і Виговським сидів при сніданку, запитав мимоходом Виговського про Протасієва.
Виговський засміявся.
— Бідний Протасієв — став говорити — мав учора тяжкий день. Мусиш знати, що він приїхав до гетьмана в зовсім іншій справі, з проханням. Тепер усе пропало. Не буде могти вже показатися на царському дворі.
— Чому — спитав Нечай, не розуміючи.
— Чи ти чув коли про Акундинова?
— Акундинова? Хто це, чи що це?
— Це якийсь москвич, що подає себе за князя Шуйського. Як знаєте, по Московщині йде тепер хвиля повстань, і він хоче з цього скористати, називаючи себе московським царем, чи царевичем. Московські посли кажуть, що він був якимсь піддячим, чи по нашому підписарем, покрав гроші та мусів тікати з Москви. Досить, що однієї днини він опинився в Чигирині та знайшов дорогу до гетьмана.
— А гетьман?
— Не забудьте, мої любі, що наш гетьман не має собі рівні на цілому світі. Отож гетьман із місця прийняв його як князя Шуйського.
— Чому? Мав які докази, що він ним є?
— Ні, але гетьман зразу зрозумів, що матиме Москву в руці, маючи князя Шуйського. В Москві мають поганий досвід із самозванцями, що довели до смути тоді, як у нас був Сагайдачний. Тепер новий самозванець! Тоді, коли в цілому краю кипить! У Пекові ще б’ються, в Орелі також і, як зачуваємо в багатьох інших місцях. Коли б такий самозванець там тепер з’явився, легко могло би прийти до нової смути. А тоді?.. Треба пам’ятати, що гетьман усе ще надіється на поміч від наших православних із Москви. А цар присилає посла за послом то з їхніх бояр, то з ченців і єпископів, щоб гетьман видав Акундинова. Хоче йому голову скрутити. От і все.
Нечай похитав головою.
— Видати з війська? Не було в нас ніколи такого звичаю.
— На тому гетьман стоїть. Каже з війська видачі нема, і кінець. Але не думаєш ти, Даниле, що це не шкодить мати такого правдивого, чи неправдивого князя Шуйського в кишені і, як потрібно, показати його, а як непотрібно, сховати його в якомунебудь манастирі?
Христя, підсуваючи генеральному писареві якісь солодощі, спитала:
— А як на думку вашої милости: є він князь Шуйський, чи ні?
Виговський розвів руками.
— Годі мені сказати, пані Христино. На всякий випадок поводиться не так, як якийсь підписар, чи піддячий. Завжди тихий, спокійний, ніби то смиренник. Але є щось у ньому інше, незвичайне. Протасієв тепер від виступу Єрмолича в розпуці. Гетьман із місця відрубав Єрмоличеві як слід і через те Протасієв упився, що не покажеться сьогодні й на очі гетьманові. Не думайте, що це дрібниця. Для нього все вже скінчене на царському дворі. Там йому вже й показуватися нема чого.
Нечай коротко рухом руки відхилив справу Протасієва.
— А що ти думаєш, Іване, про Волощину?
Виговський блиснув зубами.
— Як Господь позволить, матимемо незабаром весілля.
— Чула я, — відізвалась Христя — що онта домна Роксанда, це красуня. Бачили ви її, ваша милосте?
— Так, так, полковнице Христино. Дуже вродлива. Як вам відомо, Лупул сам — грек, його дружина — якась черкеська, чи грузинська княжна. От і доня вийшла направду гарна, але чорнява й смуглява, як туркеня. Тільки ті великі очі світять, наче самоцвіти.
— Що Тиміш?
— Не зводив із неї очей, як вона з нього. Закохалися. Кажуть, що ще на дворі семигородського князя... Це не добре.
— Не добре? — здивувалася Христя.
— Добре, пані Христино, для вас обоїх, добре для мене, але не добре для Тимоша, бо він гетьманич, а вона княжна Волощини. В таких подружжях розум повинен бути горою, не серце.
Христя рішуче повела головою, але не сказала, що мала на думці.
Виговський глянув на неї і, сміючися, сказав:
— Я знаю, знаю, пані Христино, але що робити? Так воно є на світі. Волів би я, щоб сватання Тимоша було на приказ розуму, не серця.
На другий день гетьман із цілим почтом поїхав на Кальник, де його ждав полковник Богун. Нечай із кількома кінними сотнями вирушив назустріч своїм нішим сотням, що поверталися з-під Кам’янця Подільського. Застав їх уже між Баром і Новою Ушицею, як посувалися поволі, в ладі в напрямі Бару.
Зеленського, що заступав його в команді, застав у Новій Ушиці, де цей доглядав за переправою останньої сотні через річку.