Забігає Юля, каже, що ненадовго, бо в мене зараз мальчік, от коли він помандрує додому, тоді прийду, ти не проти? Ні, не проти. Вона біжить до себе. Знову беруся за читання, але нічого не лізе в голову, лише пережовую очима сторінки й одразу забуваю, про що читав. Відчуваю голод. Він приходить повільно, спершу думкою, що треба поїсти, а потім, коли вже про нього не думаєш, бо він думає замість тебе, коли відчуваєш випадкові запахи страв, що линуть із общагівської кухні, коли бачиш, як їдять інші, голод починає брати тебе штурмом: спершу важчає й болить голова, але невдовзі про неї забуваєш, бо дається взнаки шлунок, який перетворюється у таку собі маленьку, приватну Сивіллу, що здатна поглинути все що завгодно, лише б тільки кинув їй у пащеку побільше. Це внутрішнє волання голоду стає таким нестерпним, що змушує ставити чайник на електроплиту й, коли нема чаю й цукру, пити кип'ячену воду, але це допомагає лише хвилин на двадцять. Ще гірше, коли нема цигарок, вони також добре гамують голод (тільки не більше чотирьох-п'яти, бо потім півночі болітимуть півкулі). І найгірше — ходіння по кімнатах сусідів і знайомих без причини: там чи там — хлібчика, супчику чи смажену картопельку трішки дзьобнути можна. Ідею тинятися по кімнатах відразу проганяю, бо я вже, певно, всім набрид. Часто зловживати добром людей не можна, бо це виглядає не дуже гарно. От коли розживуся, що зможу пригостити сам, тоді не гріх буде зайти в гості знову чи впасти людям на хвіст заради випадкової пиятики, це, правда, некрасиво, але менше з тим. Думаю про все це, а голод бере своє, почуваюся важко, головне в таких випадках — не згадувати про неприємне, не нагнітати собі поганого настрою і не запитувати, а як же мені жити далі. Тоді пошуки ілюзорного майбутнього, які підкорять уяву, свідомість і почуття, пригнічуватимуть усе більше, і буде ще важче радіти теперішньому, тому, що відбувається навколо... дні стануть безбарвні, механічні, однакові, і прийде зневіра, яка змусить робити дурнуваті вчинки, думати про одруження, а головне, шепотітиме ночами: ти сам, ти нікому не потрібний.
Знову стукають у двері. Хто б це міг бути?
«Відчиняй», — чую голос Юлі. Незадоволено підводжуся з ліжка. Вона стоїть у темряві й тримає на руках дві тарілки: на одній голубці (який смачний запах!), а на іншій — печиво й рогалики. «Виклянчила для тебе, — сміється вона, — ти ж, мабуть, голодний, да?» Да. Мені хочеться плакати, я беру тарілки в Юлі, ставлю їх на стіл і гаряче обіймаю її, розчулений турботою про мене. Вона вивертається з обіймів, каже: поїж, а потім чайок поганяємо, да? Да, і не тільки чайок. Вона усміхається. Сідаємо за стіл, Юля дивиться на лампу з випраними трусами й пирскає зі сміху. Пропоную їсти зі мною, але Юля відмовляється. Я наминаю, а вона тим часом розповідає про свого мальчіка, в принципі, він хороший, да вот тільки мутний, не пристає, дивиться, цілий вечір дивиться і нічого не робить, Віталя, ти мене знаєш, я такого не понімаю.
«Може, він хоче, але не наважується?»
«Всі ви хочете, але не наважуєтеся», — сміється Юля.
«Ну, не знаю. Дай йому час».
Вже скоро буде місяць. Так і на пенсію відправлять. Ти бери їж, а не говори». Доїдаю першого голубця, беруся за наступного, кажу: моя мама додає грибну підливку. «Круто», — дивиться на мене. Да, круто. Я мию брудний посуд, ставлю чайник. Потім ми п'ємо гарячий морс і смакуємо рогаликами. «Дека казав, що ти вдома не був три роки». Зізнаюся: зараз не можу повернутися. «Не говори, — сумно дивиться, — я все розумію, йди до мене».
Деки я не знайшов ні вчора, ні сьогодні ввечері. Він не ночує в себе, в общазі його не бачили. В мене навіть закралася підозра, чи не наробив він дурниць, але я одразу прогнав думки про самогубство, бо жодного разу не виявляв у нього схильності до цього. Втім, у мене все-таки жевріє легка підозра, що це один із його жартів, який він деколи дозволяє собі у стадії психологічної «розрядки». Це таке собі іронічне уникнення інцесту чи іншої дешевої лажі, на що страждають юні душі. Я аж підводжуся з крісла, окрилений цією думкою. Дека не ідіот, і все це розуміє. Ходжу по кімнаті й міркую, де б він міг затаїтися, і перебираю в пам'яті всіх наших спільних знайомих. У 2-й общазі, що на площі? На хаті у знайомої біля Авдієвського монастиря? У колишньої коханки в Прилуках, куди він їздить, тільки-но її чоловік відчалює у Харків на сесію? Важко сказати. Хочу їсти. Це просто нестерпно. У мене аж трусяться руки, а в кімнаті нема й шматка хліба чи сухаря. Добре, що сьогодні йду до Ліди, а вона все розуміє, без зайвих слів нагодує. Відчуваю почуття сорому й ницості. Це нагадує дешеве й банальне виживання будь-яким способом. Можливо, я щодня виживаю й ніколи особливо цим не переймаюся, ніколи не дивлюся на це збоку, іншими очима, натомість сприймаю, як належне, й далі займаюся звичними справами, і все це повільно, невпинно набуває усталеного ритму, я призвичаююся й не можу бути інакшим, точніше — таке навіть не спадає на думку. Здається, саме так минає життя людей, у непомічанні поступових і невпинних змін у собі. Певно, так воно й є. Ліда. Лідія. Лідія Анатоліївна. Три різних жінки в одній: коханка, приятелька й викладачка. Як важко вгадати, з якою з них щоразу маю справу. Все ж таки я кохаю Ліду, а двома Іншими лише захоплююся, ніби недосяжним шляхетним ідеалом, який радий бачити, але водночас розумію, що така жінка на тебе, босоту, навіть і не погляне. Так: хіба я можу наблизитися до неї в університеті, під пильними поглядами багатьох роззяв і базік? А так хочеться підійти й обійняти, ніжно чмокнути в шию чи вушко, аби вона зашарілася, в очах спалахнув вогник і щоб сказала мені: пустун, потерпи, сьогодні увечері. Це, мабуть, так просто. Ліда. Господи, не можу навіть повірити, що кохаю цю жінку, їй би бути моєю матір'ю (якби, не дай Боже, я був сиротою). Здригаюся від цієї думки. Мені здається, що всі матері негативно сприйняли б старших на дванадцять років від власних синів їхніх коханок. По письмовому столі бігає великий тарган, ліньки підводитися, аби скинути його на підлогу й розчавити. Пора йти. Ліда чекає. На виході з общаги натикаюся на п'яного ровесника, який агресивно поводиться, матюкається, розмахує руками й погрожує мені. Абориген, мабуть. Не звертаю на нього уваги, думаю про Ліду. Раптом позаду чую грубі викрики, обертаюся й бачу, як п'яного колошматить здоровий мужик: він тримає його однією рукою за барки, ніби кошеня, а іншою завдає важких ударів по корпусу, від чого той глухо крякає й захлинається власним диханням. Виходжу на міст через Остер і з іншого боку дороги бачу А. з його симпатичною дівчиною, вони радісно вітаються зі мною і йдуть далі. Згадую, як ця дівчина недавно сиділа біля мене на лавці перед корпусом історико-філологічного факультету, згадую, що тоді відчував. Як її звати? Не можу згадати ім'я. Здається, Тома. Справді — Тома. Виходжу на центральну площу й повертаю в бік Миколаївського собору. Мій шлунок — велетенська п'явка, яка смокче мене зсередини, і це стає все нестерпнішим. Я йду і несу її вулицею. Господи, мені здається, що вона зараз висмокче всі мої соки, судини, клітини, м'язи, а потім візьметься за кістки, шкіру, а коли буде мало, поволі почне засмоктувати вулицю з її деревами, тротуарами й давніми будинками, з її випадковими перехожими — мовчазним вусатим дядьком на велосипеді, який якраз проїжджає повз мене, кількома молодими парами, які йдуть, ніби на демонстрації, шеренгою, через що мушу їх обходити. Біля пункту телефонних переговорів зустрічаю знайомого вусатого товстуна з паралельної групи, стріляю в нього цигарку, але курити на голодний шлунок не хочу, хай буде на вечір, коли сидітиму за письмовим столом і дивитимуся на нічне небо. Він розповідає про власні пригоди під час вчорашньої пиятики в 1 -й общазі, де живуть студенти з фізмату, ти знаєш, Віталя, фізмат — це такі дауни, в них взагалі нема почуття гумору. Ну звісно, постійно сушити собі голову матаналізом, усілякими графіками й функціями, тут навіть у найстійкішого дах підірве, не те що почуття гумору зникне. Він задумується й каже: твоя правда, але в мене там дівчина, розумієш? Да, розумію. Ми ще трохи говоримо й нарешті прощаємося. До Ліди приходжу із запізненням. «Нарешті», — зітхає вона, збираючи розпущене волосся ґумкою, запитує, чого так довго, Даша кожних десять хвилин перепитує, чи прийде дядя Віталік. «Де вона?» — цілую Ліду в губи. «Дивиться мультики по відику, малу навіть танком зараз не відженеш», — усміхається, відповідаючи на мій поцілунок взаємністю. Вона знову веде мене на кухню, і це схоже на звичний ритуал, без якого неможливо обійтися. Наші вечори починаються з їжі, точніше, з годування мене. Потім Ліда сміється й каже, що я після вечері стаю лагіднішим і не таким напруженим, погляд наливається теплом, з мене можна плести мотузки. Вона вся ніби оживає й світиться, очі горять, а з обличчя не сходить широка усмішка. Ліда зараз схожа на вередливу й неслухняну дівчинку, щоправда, лише тридцятка з хвостиком зберігає у ній ознаки досвідченої, зрілої жінки. Вона всідається мені на коліна, хапає пальцями мене за щоки й перед самісіньким моїм поглядом починає корчити міни, ніби розбещена дитина. Я шокований такою поведінкою, не скажеш, що це робить доросла людина. На кухню забігає Даша, її мати одразу отямлюється, зривається на ноги, серйознішає. Мала вітається зі мною, просить пити, Ліда наливає в горнятко узвару. Дитя швидко, жадібно п'є і знову біжить дивитися мультики. На табуретці біля столу помічаю товстий томик Блейка англійською. Беру книжку, гортаю, бачу цілу купу закладок з порізаної на тонкі смуги газети й численні позначки олівцем на полях.
«Що це?»
«Пробую перекладати».
«Ти перекладаєш Блейка?»
«А що тут дивного?»
Я не знаходжу слів. Приємно здивований. Ліда каже, що у виданнях Блейка, надрукованих за Союзу, переважно є твори із соціальною тематикою, ну, зрозуміло, з яких причин, усміхається, натомість він сильніший у релігійних речах, я якраз перекладаю його вірш «Притчі пекла», коли закінчу — обов'язково прочитаю, зараз ще зарано, надто сирий текст. Знаєш, несподівано для себе розвиваю думку щодо Блейка, я найбільше вірю тим, хто за життя був невизнаним, хто не працював заради щоденного пошанування публіки, у цьому є незбагненний, дивний і водночас фанатичний імператив: творчо працювати, усе життя працювати, незважаючи на те, чи це визнається й шанується галасливими сучасниками. Ліда усміхається й говорить, що я надто молодий, аби про це думати, хоча, це добре, Віталіку, що ти думаєш саме так, а не по-іншому, ти починаєш правильно розуміти світ, тільки не ображайся на слово «починаєш» — адже ти молодий, у тебе все ще попереду, я просто втішена, що ти це сказав, сам подумай — найкраще мистецтво те, яке йде від внутрішнього бажання, а не від марних нагород, грошових та інших, чи не так, мій хлопчику? Вона підходить і ніжно колошматить рукою мені їжачкове волосся. Ми враз замовкаємо, уважно стежимо одне за одним, ніби намагаємося вловити у власних поглядах найменші приховані смисли. Її очі на мить суворішають, стають непорушними, заглибленими, і в них, якщо не помиляюся, запалюється промінчик жалю, а може, й туги. «Чого сумуєш, рідна?» — обіймаю Ліду, сидячи на табуретці. Її рука й далі плавно погладжує моє волосся, але навіть через такі доторки я відчуваю, наскільки напружено вона зараз думає. Я вдихаю тепло тіла, яке долинає навіть через халат, притискаю її до себе, як найдорожче, і думаю, що володію однією з найкращих жінок у світі, в якої мені ще багато чого доведеться вчитися, набиратися досвіду, а головне — бути сильним, як і вона, вчитися бути сильним щодня, за будь-яких обставин. Ліда — справді сильна жінка: будучи самотньою, виховуючи дитину, вона не полишає думати про інші прекрасні речі; той же Блейк — незначне підтвердження цього. Дивлюся на неї й подумки кажу: дякую тобі, що в тебе не опустилися руки й ти не потонула в побуті та інших проблемах; хочу бути таким, як і ти. Ліда виходить, аби покласти малу спати, я сиджу на кухні й гортаю англійське видання Блейка, нестерпно кортить вивчити мову цього поета, але, мабуть, лише тому, що її знає Ліда. Розглядаю закладки, які вона полишала в книжці, позначки олівцем на полях жовтих, цупких сторінок, кумедним високим, тонким почерком записи англійських слів зі знаками запитання, різні уточнення. Ліда — дивовижна, я, мабуть, щасливий, що її зустрів, хоча цього ще не розумію, бо таке можна зрозуміти тільки після трагічної втрати або розлуки. Відразу проганяю ці ненормальні думки. Чому про дорогих людей завжди думаєш у контексті певної трагедії (смерті, катастрофи)? Може, це наше підсвідоме бажання їм смерті через власну ж любов до них, через необхідність і потребу випробування цієї любові через фатальність? Боюся, що від таких помислів у мене рано чи пізно поїде дах. Не треба про це думати, не треба заходити на такі території, бо там не знати, що чекає.
Несподівано Ліда запитує про мою матір. Я здригаюся — здригаюся, ніби щойно зрозуміли мою потаємну правду, яку беріг від сторонніх, про яку боявся думати навіть наодинці. Розгублено знизую плечима, мовляв, нормально, не знаю. Обличчя Ліди сповнюється турботи й нерозуміння, вона вдивляється в мене запитливим, довгим поглядом, і я відчуваю, як вона починає психологічно, мовчки домінувати наді мною, випитувати, не питаючи. Враз — мене прориває, ніби грішника на сповіді, який довгий час таївся, носив усе в собі і раптово (для самого ж себе) розкрився, вилився, висповідався, розслабився. Пауза. Навіщо було говорити їй про те, що є насправді? Навіщо було говорити про те, що вже третій рік поспіль я не був удома? Що лише епізодично спілкуюся з батьками по телефону раз на квартал, а деколи й рідше? Я боюся сказати Ліді, що вже три місяці не телефоную додому, що для мене повернення в Тернопіль — гірше за тортури; я боюся того світу, боюся його привидів, які чатують на мене, приходять серед ночі, бо я одразу згадую зарізаного Сергія Бритого... Ліда далі не розпитує, лише каже, що я ніби на очах постарів, певно, думаю про погане, так? Вона раптом пропонує зателефонувати матері, стане легше. Яке там «легше». Ліда проносить телефон і виходить. Певний час вагаюся, чи набирати номер, але все ж таки набираю. Мати бере слухавку, від її голосу в мені все здригається. Вона вибухає шаленою радістю, яка одразу переростає в не менш шалений плач. На мене спадає вал запитань, клопотів, насилу встигаю коротко відповідати. Мати каже, що в нас біда, синку, у батька виявили рак, оформлюємо інвалідність, нам без тебе так важко, Віталічку, так важко, я божеволію від однієї думки, що в тебе проблеми і ми нічим не можемо допомогти, ти хоча б маєш, що їсти? одягнутися? Господи, ти, певно, так змінився, змужнів, може, хоча би фотографію надішли... Я перебиваю її: «ма, про мене розпитують?» Вона каже, що переважно сусідські хлопці, однокласники, ага, деколи подзвонює Паспарту, ну, той, що їздить на вишневій «дев'ятці» і має неприємний голос, пам'ятаєш? Як не пам'ятати — пам'ятаю (думаю про себе)... цю суку недорізану, цього відданого шниря Патри... значить, вони на мене ще чекають і нічого не забули... Потім мати розповідає, що недавно померла моя однокласниця Оксана, яка три роки кололася, гарна була дівка, могла би дітей народити, сім'ю мати... синку, нам тебе не вистачає, чесно кажучи, на тебе дуже ображається батько, каже, що ти всіх нас забув, але ж я знаю, що це не так, а батько такий, ти ж знаєш, спершу гнівається, а потім у нього пройде, може, приїдеш? Я більше не можу... кладу слухавку. Сиджу, обхопивши голову руками, ніби мішком прибитий.
Заходить Ліда: ну як? Обіймаю, занурююся в неї обличчям і важко, дико ридаю. Вона, сторопіла, не знає, як повестися, лише гладить мене по голові й благає припинити, бо це нічого не дасть. Про себе: у Будди благаю мудрості й просвітлення, хоча прекрасно знаю — хуй він наблизиться, якщо я сам нічого не робитиму, а те, що роблю зараз, — усе більше створює дистанцію. Несподівано приходить спокій, наливається в мене нізвідки, заповнює собою все моє нутро, тихшає серце, тихшає образа, холоне розум. Вдихаю Ліду, в неї теплий, домашній запах, вона вся м'яка й лагідна, мов вечірня ріка. Ліда шепоче, аби не хвилювався, від цих слів заводжуся, міцно занурююся в неї пальцями, сильно притискаю до себе й відчуваю через халат, як по її тілу пробігають мурашки. Цього разу нам знову добре, хоча ми й переживали, що нас ненароком застукає Даша. Я навіть стаю трохи блаженним, у мені западає дивна, спокійна пустеля, в якій немає думок, переживань і спогадів. Почуваюся так, ніби мені «відімкнули» свідомість і страждання покинули мою душу. П'ємо з Лідою чай, вона каже, що мені пора, бо завтра треба зранку вставати, Дашу вести у дитсадок і бігти на першу пару. За останні десять хвилин Ліда кілька разів позіхає, і я розумію, що більше затримуватися не личить. Ми мовчки прощаємося легким поцілунком, вона гладить мене по голові і каже, що все вирішиться, ти тільки вір.
Виходжу у сліпу ніч, в якій майже не видно навколишніх предметів, будинків, дерев, парканів. Згодом очі призвичаюються до темені. В общагу йти ліньки, тому бреду додому повільно. На виході з Лідиного провулку помічаю легкову машину темного кольору, з якої лине російський шансон. Час від часу там спалахує червонястий вогник цигарки. Проходжу повз машину. Раптом — мене гукають. Я перепитую. Грубий, посаджений голос каже: «да, да». Підходжу до іномарки з боку водійських дверцят. З салону через відчинене бокове віконце лине музика і цигарковий дим. Помічаю силует людини за кермом. Несподівано водій витягує руку, хапає мене за куртку на грудях і сильно шарпає до себе. Я сполошений, не знаю, як повестися, лише намагаюся звільнитися. Нарешті розглядаю його: короткострижений старших літ чоловік із густими бровами і глибоко запалими очима, одягнутий у темну шкіряну куртку, від нього пахне дорогим одеколоном. Він тримає мене, від чого я змушений зігнутися, й сичить в обличчя, чого ходжу до Ліди, що за це відірве балду й таке інше. Його рука так міцно стискає куртку під самим коміром, що той боляче врізається в шию й трохи душить. Через одяг відчуваю, як на мою ключицю тисне його масивний золотий перстень. Стає важко дихати, я впираюся руками в машину і намагаюся з'ясувати, шо за діла, але він різко перебиває мене й погрожує, що вивезе в ліс і пристрелить, як паршиву собацюру, що скаже пацанам, аби кожного дня мене валили, поки не здохну, що втопить у ставку. Як не дивно, не відчуваю страху, замість нього дивна, повільна напруга, яка оволоділа всім тілом, але розум залишився спокійним і впевненим. Раптом він б'є мене в обличчя правицею. Підкошуються ноги, але не звалююся на землю, бо цей урод тримає мене лівою рукою. Він сичить, чи я все догнав. Дивлюся йому в очі і не відчуваю злоби. Лише стає прикро, що він так поводиться. І раптом — я розумію. Він, мабуть, має право, бо робить це через Ліду. Я настільки приголомшений, що не звертаю увагу на цю біду. Ми любимо одну жінку. Він сичить, аби йому більше на очі не попадався, і штовхає мене долонею в обличчя. Машина заводиться, з пробуксовками рушає і невдовзі зникає за рогом.