Стрілка торкнулася цифри “90”. Дев’яносто кіловольтів!.. Якін перестав підвищувати напругу, щоб помилуватися. Тепер у клітці між електродами, шукаючи виходу, розлютовано металися блискавки; нитки розрядів були голубими й тріщали так, неначе хтось розривав цупке полотно. Могутні електричні сили, підкоряючись легкому повороту регулятора, напружились, намагаючись продертися крізь тоненький шар нуль-речовини. Коли б між електродами лежала звичайна речовина, хай навіть значно товща за цю плівку, то з усім було б уже покінчено, матеріал не витримав би: тріск, голосний ляск і пробій — маленька дірочка з обгорілими краями. Але нейтрид заступав шлях електричному струмові…
Яків знову почав підвищувати напругу. Коли стрілка доповзла до ста двадцяти кіловольтів, нитки розрядів із загрозливим тріском і шипінням зібралися в сліпучий голубий жмут, обігнули плівку, і між електродами виникла дуга. В ту ж мить перевантажувальні реле вимкнули трансформатор. Усе зникло.
Яків задумливо потер чоло. “Треба спробувати пробити пластинку в трансформаторному маслі, тоді можна підвищити напругу разів у чотири”. Подумавши це, Яків зітхнув. Він не любив мати справу з трансформаторним маслом — сизо-коричневою рідиною, яка бруднила халат і від якої руки огидно пахли риб’ячим жиром і касторкою. Вже кілька місяців він намагається пробити нейтрид — і все одне й те ж: перекриття через повітря. Це, звичайно, чудово, коли нейтрид витримує сотні й тисячі мільярдів вольт на сантиметр! Але що ж це за дослідження, якщо вони складатимуться з самих тільки невдач?
Треба випробувати ще тонші пластинки нейтриду — можливо, плівки тонші за ангстрем. Та чомусь ніяково йти прохати в сімнадцяту лабораторію, де працюють Голуб, Сердюк, Оксана…
Яків згадав про свою недавню зустріч з Оксаною і знову зітхнув.
…Оксана після його вигнання з сімнадцятої лабораторії під час зустрічей відвертала голову або опускала очі, не хотіла вітатися. “Сердиться, — зрозумів Якін. — Ну, нічого. Це все ж краще, ніж, коли б вона віталася і розмовляла байдуже. Хоч якісь там почуття є… Помирюсь!”
Помирились вони в тролейбусі, повертаючись з роботи. Всередині було страшенно тісно; їх притиснули до дверей. Яків так енергійно, так турботливо домагався, щоб Оксані було просторіше, так ретельно охороняв її від поштовхів пасажирів, що вона полагіднішала. Коли ж Яків кинув дотепа з приводу надмірної огрядності одного пасажира, вона засміялася і подобрішала зовсім.
Вони вперше за весь цей час розбалакались.
У тролейбусі було душно.
— Знаєш що, ходімо пішки, — запропонував Яків. — Чого ми тут штовхатимемося?..
Сонце ще не сіло, але затінені деревами вулиці вже заволокла надвечірня сиза імла. Гуркотіли трамваї, поспішали перехожі.
Вони повернули в парк. Щоправда, це був далеко не найближчий шлях до Оксаниного дому, але, як казав Яків ще в студентські роки, “найдовший шлях до дому дівчини — найкоротший шлях до її серця”.
Він одчайдушно сипав дотепами, розповідав справжнісінькі й вигадані історії. Оксана сміялася і вже лагідно поглядала на нього своїми карими очима. Коли проходили повз фонтан, під струменями якого мокли, взявшись за руки, сіро-зелені цементні хлопчики з великою рибою, Яків поглянув на них і мовчки почав стягати з себе піджак.
— Навіщо це ти? — здивувалася Оксана.
— Так дітки ж мокнуть… Простудяться. Жалко… — спокійно пояснив він, показуючи на фонтан.
— Ой! — Оксана навіть вхопилася обома руками за Яковове плече від сміху. З кожною хвилиною він подобався їй все більше й більше. Одне слово, цілковитий мир було налагоджено раніше, ніж вони дійшли до середини парку.
Спочатку розмова була пустотлива, легенька, і Яків почував себе приємно. Потім, якось ненароком, згадали про інститут. Оксана з захватом почала розповідати, як цікаво було в них у лабораторії, коли минулої осені добули нейтрид. Олексій Йосипович мало не відрізав собі руку чорною плівкою, а Іван Гаврилович нагримав на нього за це. Згодом Голуб і Коля “дістань горобчика” літали кудись на Таймир; Самойлов повернувся звідти з відмороженими вухами… А як вони випробовували перші зразки нейтриду!.. Тепер Іван Гаврилович починає якісь нові цікаві досліди…
Якій слухав — і в’янув. Весь його веселий настрій одразу випарувався. Жартувати більше не хотілося. Він ішов поруч з Оксаною, яка так недоречно повела розмову, і мовчав, щоб не виказати своїх почуттів і настрою. Та й що він міг сказати? Одне слово, вечір був зіпсований; з Оксаною він попрощався холодно, так і не домовившись про наступну зустріч…
Ні, краще в сімнадцяту лабораторію не з’являтися, а послати лаборантку з запискою.
Після щоденника Миколи Самойлова в читачів могло скластися однобічне і надто категоричне уявлення про його колишнього однокурсника й товариша Якова Якіна. Мовляв, це цинік, халтурник, рвач і таке інше. Словом, погана людина, негативний персонаж, як кажуть літературні критики.
Звичайно, це надто поспішне судження про Якова Якіна.
Деякі книги привчають нас дуже спрощено судити про людей, якщо людина криво посміхається, значить, у неї щось лихе на думці; якщо герой посміхається широко й відверто, як голлівудівський кіноактор, значить, він позитивний, хороший. У житті все не так просто.
Коли відкинути різні неприємні риси в характері Якова Якіна: позування, недоречні слівця, непослідовність у вчинках, то можна виділити найголовніше в його житті. А найголовніше — це прагнення зробити великий винахід чи велике відкриття.
“Винаходити” він почав ще з дитинства. Коли Якову було років дев’ять, він прочитав першу книжку з астрономії і був вражений раптовою ідеєю. Телескопи наближають Місяць у кілька сот разів — значить, щоб швидше дістатися до Місяця, треба пустити ракету й снаряди через великий телескоп! Тоді до Місяця буде зовсім близько — кілька сот кілометрів.
У сьомому класі, після знайомства з електрикою, у нього виникла “рятівна” для людства думка: людину, яку вбив струм, очевидно, можна оживити, якщо пропустити через неї струм у зворотному напрямі! Два місяці юний благодійник людства складав високовольтний випрямляч. Жертвою цієї ідеї був домашній кіт Мурко…
Чимало незвичайних задумів виникало в його білявій вихрястій голові, аж поки він зрозумів, що для винаходів самих ідей не досить — потрібні знання… І зовсім недавно, рік тому, він зрозумів ще одну істину, щоб винаходити й відкривати, не досить ідей і знань — потрібні ще й величезна наполегливість і мужність.
Він хотів винаходити і… відмовився від грандіозного відкриття! Відмовився тому, що злякався. Півтора року минуло відтоді, але й досі Якій густо червоніє, згадуючи про той безглуздий вчинок. Так, звичайно, справа не в тому, що тоді Голуб нагримав на нього, а він образився. Він не образився, він злякався…
З вікон високовольтної лабораторії було добре видно ліве крило “акваріума”: блищали дві скляні смуги — “вікно” сімнадцятої. Вечорами, коли там запалювали світло, Якін бачив високу постать Сердюка, яка з’являлася за колонами й бетонними паралелепіпедами мезонатора; розмірено походжав Голуб, білів халат Оксани… Були там і якісь нові постаті; мабуть, прийшли нові інженери замість нього і Миколи Самойлова.
Цікаво, що там зараз роблять? Кажуть, Голуб почав нову серію експериментів з нейтридом. От би й йому до них! Тепер би він працював, як віл… Ні, цього не буде: він не піде до них проситися, а вони не покличуть його. Якін відвернувся од вікна, глянув на клітку, де стояли електроди на пластинці нейтриду.
“Так. Значить, спробуємо в трансформаторному маслі… Нічого, я все одно проб’ю чорні плівки!” І Якін відчинив двері в клітку.
Іван Гаврилович справді захопився ідеєю, яка народилася в його голові тієї місячної ночі: опромінювати нейтрид швидкими мезонами.
Як і слід було сподіватися, перші тижні дослідів не дали нічого: нейтрид відмовлявся взаємодіяти навіть із швидкими мезонами. Що ж, це цілком нормально — професор Голуб не звик до легких перемог. Перші досліди, власне, й потрібні для уточнення ідеї. Погано тільки, що кожен безрезультатний дослід забирає дуже багато часу…
Осінь починалася з негоди. У шибки лабораторії періщив дощ. Великі краплини розпливалися, збиралися в струмочки й стікали на цементне перекриття. В залі було тьмяно від хмар і сіро від бетонних колон мезонаторних стін.
Сердюк з двома новими помічниками порався біля мезонатора. Оксана коло хімічної шафи перетирала посуд. Іван Гаврилович ось уже з півгодини стояв біля розтруба перископа і задумливо дивився на тисячу разів бачену ним картину: гострий промінчик мезонів, спрямований на чорний квадратик нейтриду, сизо-голубі в його освітленні бетонні стіни камери мезонатора.
“Ні, здається, і цей дослід нічого не дасть… Щось треба додумати, а що — неясно”.
Голуб спробував уявити собі: маленькі, мізерні частинки миттю врізаються в щільний моноліт з нейтронів… Ні, не те. “Погано, що ні з ким порадитись. Олекса Йосипович? Він тепер кандидат наук, але… Звичайно, в нього золоті руки, він чудово знає мезонатор, та й тільки. Тепер сюди б Миколу Самойлова з його фонтаном думок. — Голуб посміхнувся. — У того є ідеї на всі випадки життя… Одначе Самойлов страшенно заклопотаний заводськими справами”.
Іван Гаврилович скривився і на секунду заплющив очі, які сльозилися від напруження: йому здалося, що промінчик мезонів затанцював над плівкою нейтриду…
Проте, коли він розплющив очі, промінчик знову ненормально розпливався над самою поверхнею нейтриду. Тепер він став схожий на струминку води, яка б’є в стіну. “Що таке? Мезони розпливаються по нейтриду?”
— Олексо Йосиповичу, ти що, змінюєш режим? — вигукнув Голуб.
— Ні, — відповів Сердюк. — А що таке?
— Поглянь-но!
Сердюк підійшов і, схилившись, подивився в розтруб. Потім повернув смагляве обличчя до Івана Гавриловича. Очі його блищали.
— Такого ми ще ніколи не спостерігали, Іване Гавриловичу, щоб промінь розпливався…
Коли через годину з мезонатора витягли пластинку нейтриду, на ній нічого не виявили. Лише точка, в яку впирався пучок мезонів, нагрілася до кількох тисяч градусів. Це вже було дещо. І воно сповнило Івана Гавриловича новими сподіваннями.
ІЗ ЩОДЕННИКА МИКОЛИ САМОЙЛОВА
“8 жовтня. Ні?коли! Це слово тепер визначає все моє буття. Ніколи голитися вранці. Ніколи витрачати гроші, яких я зараз одержую чимало. Ніколи читати газети й наукову періодику. Ніколи, ніколи, ніколи! Щоранку прокидаєшся з відчуттям, що день скоро скінчиться і ти нічого не встигнеш зробити.
Просто дивно, що сьогодні у мене вільний вечір, трохи навіть ніяково. От я й використовую його на те, щоб відразу записати в щоденник усе, що сталося за ці кілька місяців моєї роботи на заводі.
Завод ми пустили наприкінці травня. Було приємно дивитися на рівні ряди мезонаторів-верстатів. Вони до дрібниць повторювали один одного: ребристі труби прискорювачів частинок, невеликі чорні коробки мезонних камер, перископічні розтруби, світло-зелені столи пультів, — усе було чисте й новісіньке. Два величезні цехи під скляними дахами, десятки мезонаторів, кожен з яких міг давати десятки кілограмів нейтриду за зміну… Тоді мені здавалося, що найважче вже пройдено: тепер вироблятимемо деталі з нейтриду — і все.
І ми почали виробляти. Оператори заливали ртуть у форми, ставили їх у камери, у вакуум, під голубі пучки мезонів.
Ртуть повільно осідала, перетворювалась у дуже тонку і на диво важку конструкцію. А потім… кожні дев’ять деталей з десяти доводилося бракувати! Далебі, не було і не буде матеріалу, який давав би стільки браку, як нейтрид! Плівки й пластини виходять нерівні. У них невідомо чому утворюються дірки, якісь вигини… І все це неможливо ні підточити, ні переплавити, ні відрізати, адже нейтриду не бере навіть нейтридовий різець.
Єдине, що ми можемо робити з нейтридом — це “зварювати” його мезонним променем. Стики пластин заливаємо ртуттю, і потім мезони осаджують її в нейтридний шов. Так збираємо конструкції з нейтриду, так ми робили нейтрид-мезонатори…
Одне слово, для бракованої продукції довелося збудувати окремий склад. Туди ми складаємо всі ці “вироби”, сподіваючись, що коли-небудь придумаємо, що з ними робити.
Та хіба тільки це одне? А мезонатори? Останнім часом вони почали мені снитися ночами… Колись я з гордістю називав їх “верстатами”. Безперечно, вони простіші за Голубів мезонатор, а завдяки нейтриду й досконаліші. І все ж вони надзвичайно складні для заводського виробництва! Вони капризують, псуються легко і, мені навіть здається, охоче.
А ремонтує й налагоджує їх товариш головний технолог М. М. Самойлов із своїм помічником, інженером Юрієм Кованьком, тому що ніхто з операторів і цехових інженерів не може швидко розібратися в мезонаторі.
Юрій Кованько — молодий хлопець, спортивного складу і незвичайної сили. Він тільки цього року скінчив інститут, але помічник з нього добрячий: одразу бачить, де неполадки. Як хороший кулеметник може з зав’язаними очима розібрати й зібрати свій кулемет або досвідчений механік, що по ледь-ледь зміненому рокоту мотора помічає неправильність у запалюванні, так і ми з ним по тембрах гудіння трансформаторів, зміні забарвлення мезонного променя, найменшому коливанні стрілок на приладах, наловчилися помічати неполадки.
Та що з того? Мезонатори все одно псуються, і не видно цьому кінця-краю… Ні, це далеко не “чудо техніки”: вони добрі для експериментування, але для заводського виробництва зовсім непридатні.
Ремонт, налагодження, контроль за виробленням нейтриду, боротьба з браком — це називається “варитися в технологічному котлі”. Я йшов на завод як дослідник, що прагне внести наукову ясність у плутанину заводських проблем. А тепер — де вже там! — хоча б не науково, а як-небудь заткнути дірки виробництва…
Ну от, хотів не кваплячись, докладно описати минулі події, а почав мимоволі скаржитись і бурчати. Мабуть, у мене псується вдача…
Отже, ніяких особливих подій з часу моєї “експертизи” в тундрі не відбулося. Робота, робота, робота позаду, те ж самісіньке попереду. От і все.
15 жовтня. Сьогодні цілий день консультував конструкторів у нашому конструкторському бюро. Еге ж… Це справжній “цех творчості”.
Величезний зал під скляним дахом, і на всю сорокаметрову стіну розгорнуто гігантське креслення. Уздовж нього, вгору і вниз, у спеціальних підвісних колисках пересуваються конструктори, креслярі. Вони наносять на папір контури космічної ракети з нейтриду.
Це буде чудовий космічний корабель з атомним двигуном. Застосування нейтриду в атомному реакторі дасть змогу розраховувати на швидкості в сотні кілометрів за секунду. Корпус із нейтриду може протистояти не тільки космічним променям, але й випромінюванням і температурам атомного вибуху.
Це буде корабель для космічних польотів. Ну, а на випадок чого він легко перетвориться на бойову ракету. І боронь боже, щоб такі ракети вступили в дію.
У нашому бюро працює багато відомих конструкторів, які створювали надзвукові літаки, балістичні й міжконтинентальні ракети, які запускали супутники під час Міжнародного геофізичного року. Ой, як вони хвилюються й радіють, коли розраховують конструкції з нейтриду! Адже перед ними відкриваються справді безмежні можливості.
— Ах, Миколо Миколайовичу! — захоплено казав сьогодні, посміхаючись і поблискуючи золотими зубами, старший конструктор Гольдберг, дуже рухливий, бадьорий, з лисою головою товстун у погонах інженер-полковника авіації. — Ви самі не уявляєте, який чудесний матеріал ви створюєте! Це мрія! О, ні, більше, ніж мрія, бо ми не могли й думати про нейтрид… Це знаєте що? Це філософський камінь стародавніх алхіміків, якого вони так і не змогли одержати. А ви зуміли! Урановий двигун завбільшки із стіл! І важить він всього півтори тонни. Це замість реактора розміром з будинок! Уявляєте?
Я то уявляю… А чи уявляєте ви, шановний товаришу Гольдберг, що для цього проекту потрібні десятки тонн нейтриду у вигляді готових окладних деталей, і поки що більша частина тих деталей, які ми вже виробляємо для ракети, йде на склад браку?