“Старого схвилювали не попадання снарядів у Місяць, а космічний пил на місячних скелях… Невже снаряди, постріли — все це не потрібне? Так, для науки, певно, ні. А для чого ж?”
Якась важлива думка, яка ще не оформилася в слова, виникла в мозку Вебстера… Але його вже торсав збуджений Х’юз:
— Ну, Герман, зараз треба влаштуватися де-небудь на ночівлю, а завтра — на завод. Початок зроблено, тепер будемо розгортати діло!..
**
*
Тієї ночі багато астрономів на західному узбережжі Америки, в Австралії, Океанії, Індонезії, на Філіппінах, на Далекому Сході Радянського Союзу і Китаю спостерігали й сфотографували два спалахи на Місяці біля кратера Платона, викликані не то падінням величезних болідів на Місяць, не то раптовим вибухом якогось захованого в кратері вулкана…
**
*
— Скажіть, Рендольф, тільки відверто, ви хотіли б війни?
Машина мчала безлюдним шосе, підминаючи під себе сіру смугу бетону. Обабіч дороги пропливали жовто-зелені пейзажі каліфорнійської осені: скошені поля кукурудзи, спустілі виноградники, поодинокі сосни на піщаних горбах, пальмові гаї. Подекуди було видно будиночки фермерів.
Гори синіли далеко позаду. У відкриті віконця машини било свіже прохолодне повітря. Нежарке сонце висіло над дорогою.
Вони розмовляли про різні дрібниці, коли раптом Вебстер без будь-якого зв’язку з попереднім поставив це питання.
— Відверто? — Х’юз був трохи спантеличений. — Гм… бачите, колись казали: поганий той військовий, який не мріє про битви… Так. Але це казали в ті наївні часи, коли найжахливішим видом зброї були гармати, що стріляли ядрами. Тепер не той час… Якщо сказати відверто, то я не від того, щоб спробувати оцю війну, до якої ми з вами готуємося: війну в космосі, фантастичну, велетенську битву ракет і снарядів, війну баз на супутниках і астероїдах. Це був би непоганий варіант. Земля вже тісна для сучасної війни, але там, у просторі, ще можна помірятися силами…
— Але ж ви, звичайно, розумієте, що такий варіант нереальний. Війна неминуче звалиться на Землю, навіть якщо її почати в космосі… І чи маємо ми право?..
Х’юз помовчав, потім заговорив роздратовано:
— Дивні питання ви ставите, Герман! Чорт візьми, ви стаєте слиньком! Ви, хто стільки зробив для нашої сили й могутності…
Якийсь час вони їхали мовчки. Вебстер бездумно дивився на дорогу. Мимо пролітали високі пальми. Генерал закурив і втупив погляд у спину водія.
— Коли кажуть про нашу силу, про нашу ядерну могутність, — знову почав Вебстер, — я не можу позбутись думки, що всього цього могло й не бути…
Х’юз швидко повернувся до нього, сидіння заскрипіло під його важким тілом.
— Так, так, — продовжував Вебстер. — Адже відкриття, якому ми зобов’язані існуванням ядерної бомби, — це величезна випадковість в історії науки. Ви, звичайно, знаєте історію відкриття радіоактивності? Анрі Беккерель, вчений не стільки за покликанням, скільки за сімейною традицією, під враженням щойно відкритих ікс-променів і світіння в розрядних трубках хотів знайти щось подібне в світних мінералах. Мабуть, він і сам гаразд не знав, чого шукав, а такі досліди, повірте мені, майже завжди приречені. Це надзвичайна випадковість, що з величезної колекції фосфоруючих мінералів, зібраних його батьком, він вибрав саме солі урану; ймовірність такого вибору становила не більше ніж одну соту. Ще більшою випадковістю було те, що в кишеню, де лежав пакетик із солями урану, він поклав закриту фотоплівку… Коли б не такий дивний збіг, ми могли б не знати про радіоактивний розпад ще років із сорок-п’ятдесят. А всі подальші відкриття були продовженням цієї випадковості. Фізик Резерфорд — не рівня Беккерелю! — зовсім випадково виявив, що атоми складаються з електронних оболонок, порожнечі і ядра. Ган і Штрассман не менш випадково відкрили поділ ядер атомів урану і довго не могли зрозуміти, що ж це таке? Так виникла атомна бомба… Але ж усе це було відкрито передчасно. Ні загальний рівень науки, ні технічний рівень, ба навіть самі люди ще не були готові до приборкання й використання цієї нової гігантської сили. І вийшло так, що людство скористалося примітивною, грубою, варварською формою цієї сили — атомним вибухом… Але ж усього цього могло й не бути. Історія розвивалася б так само, з усіма її революціями, війнами, переворотами, комуністичним табором. Що сталося б тоді?..
— Бог знає, що ви кажете, Герман! — різко перебив його генерал. — Виходить, що головна зброя, з допомогою якої ми ще можемо тримати наш світ у покорі, а ворогів у страху, дісталася нам випадково? Так, по-вашому? Ні, Герман! — голос генерала прозвучав патетично. — Бог, а не якийсь там сліпий випадок, вклав до наших рук цю могутню зброю, щоб ми підняли її над світом!
Вебстер стиснув плечима. Вони замовкли і мовчали цілу дорогу, аж доки попереду не з’явилися приземкуваті корпуси Нью-Хенфорда, огороджені колючим дротом.
Вузенькі вікна в товстих стінах, що виходили назовні майже нарівні з землею, пропускали мало світла, тому в мезотронних цехах двома ланцюжками під стелею горіли лампи.
Уздовж стін пролягали товсті труби ртутепроводу. Відростки від них тяглися до химерних чорних пристроїв, що складалися з ребристих циліндрів, коробок і труб. До них підходили дроти й штанги дистанційного управління. Ці пристрої двома рядами вишикувались на всю довжину цехів, точнісінько повторюючи один одного. Цех сповнювало тихе гудіння трансформаторів.
Біля пультів мезотронів схилилися зосереджені люди в білих халатах. На генерала Х’юза, Вебстера і супроводжуючого їх Вебстерового помічника, літнього інженера Свенсона, шведа з молочно-білим обличчям і вогняно-рудою шевелюрою, майже ніхто не звертав уваги. Генерал мимохідь оглядав мезотрони, задавав дріб’язкові питання. Було помітно, що його не дуже цікавить усе це. Вебстер обернувся до Свенсона, який шанобливо простував за ним.
— Ну, розкажіть, що нового, Свенсон!
— Нового, сер? Майже нічого… Тепер виробляємо щотижня приблизно по десять оболонок для снарядів. З них, на жаль, більша частина йде в брак, сер. Самі знаєте…
— Так, так, — кивнув Вебстер. — Все, як і раніше.
— Робимо деталі для нових мезотронів. Скоро буде готовий ще один, — вів далі Свенсон. — Ага, ось іще: дуже капризують старі мезотрони, сер. Просто з ніг збиваємось біля них, все лагодимо… А найбільше отой, сер, — він показав рукою на другий у лівому ряду меотрон, — “два-біс”.
— А-а, один із перших! І що з ним?
— Незрозуміло, сер! То відбуваються якісь дикі стрибки вакууму в камерах, то різні мікроспалахи… Мезонний пучок коливається. Важко зрозуміти, в чому справа, сер. Ви ж самі знаєте, що коли ці проклятущі машини зіпсуються, їх неможливо відремонтувати…
Свенсону, мабуть, хотілося до кінця вилити наболіле, але вони вже дійшли до дверей другого виходу.
— Так. Тепер покажіть вашу продукцію, Герман, — сказав генерал.
— Зараз… — кивнув Вебстер. — Ось що, Свенсон, звеліть, щоб вимкнули цей “два-біс” і розкрили. Я сам його огляну.
— Добре. Буде зроблено, сер, хвилин через двадцять…
Вони вийшли на заводське подвір’я. Сонце сяяло в ясному блакитному, як і вчора, небі. Проміння його відбивалося від фарфорових гірлянд на високовольтних трансформаторах підстанції. Асфальтовими доріжками електрокари везли чорні блискучі деталі з нейтріуму.
— Що це? — генерал показав на білий з трубами резервуар, який височів ліворуч.
— Ртуть.
— Багато її там?
— Резервуар вміщує близько двадцяти тисяч тонн, але зараз він заповнений наполовину, не більше.
— Ого! У нас величезні запаси, майже весь світовий видобуток за рік!..
— Завдяки вашим піклуванням, генерале, — з прихованою іронією сказав Вебстер.
Молоденький низький на зріст солдат, що стояв біля входу на склад, виструнчився, коли вони наблизились. Вебстер натиснув кнопку в стіні. Важкі сталеві двері повільно розсунулися. Професор і генерал зайшли всередину й почали спускатися вниз бетонними сходами.
Склад був під землею. Товсті бетонні колони підпирали склеписту стелю, на якій тьмяно горіли лампочки в захисних сітках. Тут було прохолодно й трохи вогко. Х’юз і Вебстер повільно йшли мимо чавунних стелажів, потужних сталевих контейнерів і колисок, в яких лежали чорні метрові тіла нейтріум-снарядів.
— Це вже готові? — спитав генерал.
— Так. Ці двадцять два — з водневим зарядом. А там, далі — з посиленим урановим, на п’ятдесят кілотонн тротилового еквіваленту кожен.
— Так, — генерал кілька разів пройшовся вздовж стелажів. Його сіра розпливчаста постать майже зливалася з бетоном стін. — Так, добре. Прекрасно! — Він зупинився напроти Вебстера. — Ми з вами вранці міркували про війну. Ось вона, наша величезна сила! — генерал широко розвів руками. — І, знаєте, коли я думаю, що вся ця розкіш, уся ця могутня зброя може залишитися невикористаною, мені стає прикро від такої думки. Чорт візьми, адже це гігантські витрати розумової енергії, сил, грошей і… Що це?!
…Здригнулася під ногами бетонна підлога. Блимнули і згасли лампочки під стелею. Жахлива, нестерпно гуркочуча темрява впала на них разом із двигтінням стін і, як кошенят, жбурнула додолу.
ТІНЬ НА СТІНІ
Територію Ядерного інституту разом із парком, що прилягав до нього, було оголошено забороненою зоною. По шосе пропускали тільки машини співробітників та аварійних команд. Пожежу загасили порівняно швидко, тому що пожежники вчасно прибули на місце катастрофи. По моріжках і асфальтованих доріжках, перевіряючи зараженість місцевості радіацією, ходили солдати з команди атомно-хімічного захисту, у темно-сірих комбінезонах і капюшонах з товстої гуми, в однакових потворних масках протигазів. На животах у них висіли невеликі зелені ящички — індикатори радіації. Солдати неправильним кільцем сходилися до скляного корпусу.
Ранок починався сильним і холодним вітром. Він покривав калюжі на асфальті зморшкуватою крижаною кіркою, розгойдував дерева, шматував хмари і гнав їх до Дніпра. Корпус височів чорною десятиповерховою кліткою з горизонтальних бетонних перекриттів і сталевих віконних рам. Він трохи осів з одного боку й похилився. Коли глянути на хмари, які швидко мчали вгорі, то здавалося: це сів на мілину великий океанський пароплав, покинутий напризволяще після катастрофи.
Через кілька годин було з’ясовано, що в лабораторії номер сімнадцять, в основі лівого крила корпусу, стався вибух, можливо, опалах, який супроводився інтенсивним виділенням тепла і радіоактивного випромінювання. Проте силою фугасної дії він дорівнював лише авіабомбі великого калібру, півтори-дві тонни тротилового еквівалента.
Про все це доповів Олександру Олександровичу Тураєву молодцюватий капітан з рудими вусиками на червоному від холодного вітру обличчі — начальник команди атомно-хімічного захисту. Віддаючи рапорт, він узяв під козирок і виструнчився. Олександр Олександрович незграбно, по-цивільному стояв перед ним.
— Радіоактивна небезпека у дворі незначна. Радіація відсутня, як в інших частинах корпусу, так і в допоміжних будівлях. У сімнадцяту лабораторію бійці команди проникнути не змогли через сильну радіацію повітря і самого приміщення. Встановлені і працюють повітроочищувальні апарати. Причини вибуху ще не з’ясовані. Людських жертв не виявлено…
Закінчивши рапорт, капітан відступив на крок і опустив руку.
— Дозвольте провадити обслідування далі?
— Так, так… Можете йти… Але поки що до чогось рішучого, будь ласка, не вдавайтесь… без мого е-е… дозволу. — За чіткою напористістю рапорту академік Тураєв зміг, проте, помітити, що капітан не дуже-то обізнаний з ядерними процесами. — Справа, бачите, зовсім не проста…
— Слухаюсь: чекати вашого наказу! — капітан знову козирнув і хотів іти.
— Стривайте. Е-е… скажіть, будь ласка, чи не взяли ви проби повітря для аналізу радіоактивності?
— Так точно… Вірніше, ні… — Капітан зніяковів і розвів руками. — Не здогадався, товаришу академік, поспішали. Накажете взяти?
— Тепер уже пізно, мабуть. А втім, візьміть… Капітан пішов.
У розбиті вікна кімнати адміністративного корпусу, де був Тураєв, люто задувало. Олександр Олександрович сидів у плащі, поклавши змерзлі, посинілі руки на стіл. “Людських жертв не виявлено..” Перед ним лежали щойно принесені з прохідної два табельних жетони. Трикутні шматочки алюмінію з дірками для цвяшка і цифрами: 17–24 — жетон Івана Гавриловича Голуба, 17–40 — жетон Сердюка. Краї заокруглилися від багаторічного носіння в кишенях.
Олександр Олександрович почував душевне замішання і розгубленість і ніяк не міг справитися з цим почуттям. Всяке бувало, особливо в перші роки інтенсивних ядерних досліджень: люди через свою недосвідченість або недостатність захисту заражалися радіоактивним пилом, потрапляли під випромінення, що просочувалося з прискорювачів. Іноді виходили з-під керування реактори. Це були аварії, нещасливі випадки, але вони були зрозумілі… А зараз, — Тураєв відчував це інтуїцією старого дослідника, — сталася не проста аварія. За цією катастрофою ховалося щось величезне, не менше, ніж нейтрид. Але що? Цього він ще не розумів і з приглушеним заздрісним смутком відчував, що не йому судилося збагнути це першим. Не йому, сімдесятилітньому дідові, провадити ці складні дослідження; тут потрібна сила, надзвичайне напруження думки, енергія молодої уяви, а в нього цього вже немає… Голуб і Сердюк! Що ж, вони загинули, як бійці. Такій смерті можна тільки позаздрити. А як годився б зараз Іван Гаврилович для розслідування цієї катастрофи, яку він викликав і через яку загинув! У нього були ще й сила, і пристрасть дослідника, і молода голова…
Олександр Олександрович відігнав непотрібні сумні думки, поклав жетони в кишеню і важко підвівся: треба діяти.
Він вийшов на подвір’я.
На асфальтових доріжках невеликими групами стояли співробітники в синіх, жовтих, коричневих плащах і пальтах, в красивих капелюхах. Вони мали зараз святковий вигляд серед тривожної навколишньої обстановки і відчували це. Чутку про те, що професор Голуб і Сердюк були в лабораторії вчора ввечері, під час вибуху, передавали пошепки. Ніхто нічого як слід не знав.
— Сердюк? Так я ж його вчора бачив, здоровкався! — дивувався високий дебелий чоловік, що стояв неподалік від Тураєва. — Він нам у бюро приладів лічильник частинок приносив лагодити…
Казав просто, немовби ця обставина в якійсь мірі могла виправити те, що сталося.
Прихилившись до стовбура дерева, плакала і безпорадно витирала руками очі гарна дівчина, здається, лаборантка з лабораторії Голуба. Біля неї стояв похмурий, русявий юнак з непокритою забинтованою головою і в плащі з піднятим коміром, той, що вчора бачив спалах у сімнадцятій з вікна високовольтної лабораторії…
По дорозі в Ядерний інститут Микола Самойлов ніяк не міг збагнути, що сталося. Тільки побачивши похилену, обідрану вибухом будівлю головного корпусу, сіро-зелені комбінезони солдатів команди атомно-хімічного захисту, тривожні гурти співробітників, він відчув реальність усього лиха. “Івана Гавриловича і Сердюка немає! Немає зовсім!..”
Розгарячившись від їзди в машині, він зняв капелюха, щоб остудити голову вітром, та так і стояв замислений під кістяком корпусу, аж доки від холоду й тужливих думок його не пройняла нервова лихоманка. Що ж сталося? Диверсія? Ні, навряд… А може, те, про що Іван Гаврилович казав тоді, під час останньої зустрічі в парку, і чого він, Самойлов, не хотів зрозуміти…
Микола побачив Тураєва у легкому розстебнутому плащі, з посинілим зморшкуватим обличчям, підійшов до нього.
— Здрастуйте, Олександре Олександровичу! — потиснув він суху старечу долоню. — Я привіз два нейтрид-скафандри для… — не знайшовши потрібного слова, Самойлов кивнув у бік зруйнованого корпусу. Помовчав. — Думаю, що йти в лабораторію треба мені. Я знаю розташування всіх установок, добре знаю скафандри… — Зам’явшись, додав не так рішуче: — Адже я майже два роки працював у Івана Гавриловича.