Значить, у них під мезонним променем нейтрид заряджувався, і заряджувався, очевидно, дуже сильно. А коли витягати його на повітря… Повітря!!! Ось новий фактор!
У Самойлова від зливи думок, від перевтоми на мить потемніло в очах. Він набрав жменю снігу й почав натирати собі обличчя… Це була ще одна думка, і вона здавалася вирішальною.
СЕНСАЦІЯ
Читач, мабуть, пам’ятає, що події, про які розповідається в книзі, хоча й відбувалися в різних кутках земної кулі, але співпали за часом. Тому розділи, де про них іде мова, тісно переплелися. В цьому розділі зібрано газетні вирізки, присвячені вибуху на заводі в Нью-Хенфорді.
“ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО АТОМНУ КАТАСТРОФУ В КАЛІФОРНІЇ. 12 листопада “Ассошіейтед-пресс”. Сьогодні о 10 годині 10 хвилин за місцевим часом на одному з нових атомних заводів у Нью-Хенфорді (на півдні Каліфорнії, в басейні ріки Колорадо) стався гігантський атомний вибух. Звук від вибуху було чути на віддалі 80 кілометрів, струс ґрунту зафіксовано майже в усіх містах західних штатів.
На заводі перебувала денна зміна робітників. Причини вибуху невідомі”.
“САН-ФРАНЦІСКО МОРНІНГ ПОСТ… Це був вибух, що своїми ознаками нагадує випробування уранової бомби найбільшого калібру. В ранкове безхмарне небо Каліфорнії знявся вогняний гриб, який побачили в Сан-Бернардіно й у Фініксі. Фотографія, зроблена випадково на віддалі 20 кілометрів, зафіксувала вже останню стадію спадання вогню й пилу… На заводі в цей час було близько 280 робітників та інженерів. Очевидно, ніхто з них уже не зможе розповісти, як усе це сталося. Небагато-хто вцілів і з тих, що перебували в будинках селища, розташованого поблизу заводу. Ті, кого пощастило врятувати, в такому стані, що всякі розпитування недоречні, та, крім того, вони й не можуть нічого пояснити. Місто Нью-Хенфорд фактично перетворилося на радіоактивну пустелю”.
“ЧІКАГО-ГЕРАЛЬД. Що виробляв засекречений нью-хенфордський завод, який належав раніше концерну “Двадцяте століття”, а тепер належить тільки богові? Атомні бомби? Але ж це — монополія уряду. Уранові реактори для електростанцій? Навряд чи це було б вкрито такого таємничістю, яка перевищує навіть секретність звичайних стратегічних досліджень, — подібне починання неодмінно розрекламували б.
За деякими відомостями, не підтвердженими ще правлінням концерну (яке взагалі намагається зберегти непорушну мовчанку з приводу цієї трагедії), на заводі виробляли нейтріум — ядерний матеріал надзвичайної густини й міцності, відкритий кілька років тому, незалежно одні від одних, вченими США і Росії. Невже цей матеріал, здатний ощасливити людство, використовувався для збільшення ефективності ядерних бомб?”
“АГЕНТСТВО НЬЮС. У Сполучених Штатах оголошено траур з приводу трагічної загибелі більше як 700 чоловік у Нью-Хенфорді.
Населення навколишніх міст і селищ тікає від поширення радіації”.
“ЮНАЙТЕД ПРЕСС КОРПОРЕЙШЕН. Представник правління концерну “Двадцяте століття” Ендрю А. Дубербіллер на прес-конференції в Сан-Франціско зробив заяву від імені правління. Заява була дуже коротка. В ній повідомлялося, що на заводі в Нью-Хенфорді справді виготовляли деякі вироби з нейтріуму, і там був запас урану, збагаченого ізотопом 235. Виходячи з інтересів зовнішньої безпеки держави, правління в даний час не може повідомити, які саме стратегічні замовлення виконував концерн на цьому заводі. Дубербіллер твердив, що всі роботи на заводі й зберігання запасів подільного матеріалу проводилися при старанному дотриманні правил техніки безпеки і що навіть за день до катастрофи не було помічено ніяких загрозливих ознак. Провадиться розслідування. Сім’ї загиблих робітників і службовців заводу одержать грошову допомогу за рахунок концерну.
Е.Дубербіллер відмовився відповідати на будь-які запитання кореспондентів”.
З ПРОПОВІДІ НАСТАВНИКА АНГЛІКАНСЬКОЇ ГРОМАДИ В ЛОС-АНЖЕЛОСІ ХРИСТОФОРА СТІЛЛА, ЯКА ТРАНСЛЮВАЛАСЯ ПО РАДІО:
“…Я дозволю собі нагадати віруючим братам і сестрам деякі ідеї абата Леметра про виникнення Всесвіту. Цей вчений, що намагався логічним шляхом зрозуміти мудрість господа, який створив світ наш, твердить таке. Був час, коли світ складався з одного гігантського ядра первісної речовини — нейтріуму; потім з якихось причин стався величезний вибух цієї надгустої й надміцної речовини, і світ розлетівся зірками. Сліди цього вибуху вчені ще й тепер знаходять у Всесвіті…
Я питаю: а хіба не цю первісну речовину — нейтріум — виробляли на заводі в Нью-Хенфорді? Хіба не можемо ми, просвітлені вірою й наукою, уздріти в трагічному вибуху на цьому заводі руку божу, що вказує нам на гріхи наші? Якщо він створив світ із нейтріуму, то чи не може він і покінчити з ним таким же шляхом? Я питаю: чи не є це попередження?..”
З НЕКРОЛОГА, ЩО БУВ НАДРУКОВАНИЙ У БАГАТЬОХ ГАЗЕТАХ:
“Наукова й військова громадськість Сполучених Штатів Америки висловлює глибокий сум з приводу передчасної трагічної загибелі двох визначних діячів американської науки, армії і промисловості — директора заводу в Нью-Хенфорді, доктора фізики, професора університету в Берклі Германа Дж. Вебстера і бригадного генерала, члена правління концерну “Двадцяте століття”, члена артилерійського комітету міністерства оборони Рендольфа Х’юза. Як тепер з’ясовано, доктор Вебстер і генерал Х’юз у ці дні здійснювали один гігантський стратегічний експеримент, який закінчився успішно. Встановлено, що під час вибуху вони перебували на заводі в Нью-Хенфорді…”
З ДОПОВІДІ СЕНАТОРА СТАРКА, ЯКИЙ ОЧОЛЮВАВ КОМІСІЮ ПО РОЗСЛІДУВАННЮ КАТАСТРОФИ В НЬЮ-ХЕНФОРДІ:
“Поки що причини вибуху встановити не вдалося. Місцевість радіусом у кілька миль заражена надзвичайно активною радіацією. Ночами над районом вибуху світиться повітря Отже, безпосереднє розслідування вогнища вибуху не провадитиметься, аж доки активність радіації не зменшиться до безпечних норм.
Зроблений експертами комісії аналіз радіоактивних залишків, на жаль, не дав нічого нового. Вони зійшлися тільки на тому, що таких радіоактивних слідів не могли залишити ні урановий, ні торійовий, ні плутонійовий, ні термоядерний вибухи…
Чи буде з’ясовано справжні причини вибуху — передбачити неможливо. Очевидно, катастрофа знищила її матеріальні сліди цих причин…”
В ЗАПАДНІ
Вони були ще живі, коли про них друкували некрологи.
Годі, після грому й двигтіння стін, вони опам’яталися порівняно швидко. Вебстер, який під час падіння ударився об ріг чавунного стелажа, опритомнів від болю в плечі.
Навкруги було тихо й темно. Кілька хвилин він лежав на холодній шорсткій підлозі, чекаючи, поки очі звикнуть до темряви. Але хоч як він напружував зір, пітьма залишалася непроглядною. Жоден квант світла не проникав сюди знадвору.
Звідкись долинало часте уривчасте дихання. Вебстер обережно підвівся на ноги, обмацав себе. Плече було ціле, тільки боліло від удару.
— Генерале, ви живі? — неголосно запитав він.
Поблизу почувся хрипкий стогін. Вебстер знайшов у кишені запальничку. Вогник, що спалахнув на гнотику, здався нестерпно яскравим. Тремтливе світло вихопило з темряви сірі колони, контейнери з чорними снарядами; від струсу деякі з них зсунулися з котків і перекосилися. Проте все було порівняно ціле.
“Що сталося?..” Вебстер повільно просувався вперед і мало не спіткнувся об генерала.
Той лежав, розплатавшись на підлозі. Сірий мундир зливався з бетоном Очі були заплющені, великий живіт судорожно здіймався й опускався. Вебстер став навколішки, розстебнув ґудзики у нього на грудях, потер долонями обличчя. Генерал опритомнів, зі стогоном сів, подивився на Вебстера дико витріщеними очима: у них був такий неприхований жах, що Вебстеру стало моторошно.
— Що з нами? Що сталося там, нагорі?
— Я знаю не більше, ніж ви, Рендольф. Здається, стався вибух… Очевидно, атомний.
— Що це, війна? Раптовий напад?
— Навряд… Не знаю, — кинув роздратовано Вебстер. — Мені ще не доповідали…
Бензиновий вогник у запальничці помітно зменшився. Вебстер надів кришечку й сховав запальничку в кишеню. Все поринуло в темряву.
— Що ви робите? Навіщо погасили світло? — панічно вигукнув генерал.
— Треба берегти бензин. А вам слід заспокоїтись… генерале.
Вони замовкли.
“Що ж сталося? — напружено думав Вебстер. — Війна? І перша ракета — на Нью-Хенфорд? Навряд… Є чимало важливіших об’єктів. Катастрофа? Але яка? Адже всі запаси уранової вибухівки зібрані тут, на складі, і вони цілі… А вибух, безперечно, ядерний: звичайний не міг бути такий сильний. Отже… — він відчув, що вкривається холодним потом, — ми живцем поховані під радіоактивними руїнами…”
Вебстер підвівся.
— Куди ви?
— Посидьте спокійно тут. Я спробую дещо з’ясувати.
Він чиркнув запальничкою і пішов обережно поміж контейнерів.
Генерал розгублено стежив за синюватим тріпотливим вогником, за довгою тінню Вебстера, що все віддалялась і віддалялась. Нарешті все розчинилося в глухій темноті. Генерал провів рукою по лобі, збираючись з думками. Що ж сталося? Ще зовсім недавно все було чудово: вони оглядали запаси нейтріум-снарядів, йшли цехом, де двома рядами стояли величезні складні мезотрони; мчали на автомобілі безлюдним сонячним шосе; спостерігали за сріблястим диском Місяця, на якому вибухали водневі снаряди; наводили телескоп і бачили неяскраві при денному світлі спалахи атомних пострілів; летіли гелікоптером до згаслого вулкану… Все було прекрасно, все виконувало його волю, все було на своєму місці. І раптом усе пішло шкереберть… Удар, темрява, загибель…
Загибель?! Невже він незабаром помре? Він, Рендольф Х’юз, якому так легко й охоче підкорялися і життя, й гроші, й люди! Він, який так хоче жити! Помре отут, у темряві, простою і повільною смертю?! Ні, не може бути! Хтось інший, тільки не він… Він не хоче вмирати! Не хоче!!
Генерал затиснув собі рота, щоб не закричати.
“Що ж робити? Господи, що ж робити?..” Він почав гаряче молитися. Нехай бог зробить чудо… Він завжди був вірний християнин, він завжди протистояв своєю вірою грубим безбожникам. Він має право на милість господа. Нехай бог придумає що-небудь, аби він врятувався. Він ніколи не думав, що смерть така страшна й тяжка… Нехай бог зробить так, щоб врятувати його… Він, можливо, й сам потім захоче вмерти, але іншим разом… Він ще багато чого може зробити, він ще не такий старий — всього п’ятдесят років… Нехай його якось врятують, о господи!
Вебстер, спотикаючись, піднімався східцями. Бензин у запальничці вже зовсім вигорів, вогник згас. Вебстер лише зрідка чиркав коліщатком, щоб хоч іскрами, які вилітали з камінчика, на якусь мить розігнати темряву. Тут було тепліше, ніж унизу. Він відчував, що потоки теплого повітря линуть згори. Ноги глухо човгали бетонними східцями.
За першою площадкою прольоту стало гарячіше. Вебстер помацав долонею стіни — бетон був теплий. Попереду замигтіло якесь світло. Вебстер, завагавшись на мить, почав підійматися вище. Малиново-червоне світло яскравішало; вже можна було розрізнити східці під ногами. Жар бив у обличчя, ставало важко дихати… Вебстер зійшов на останню площадку перед виходом.
Перед ним за кілька кроків малиново світилися розпечені сталеві двері. Виразно було видно ряди заклепок, темний прямокутник замка. Крізь вузьку щілину під дверима проникало знадвору слабке світло, переливалося голубим сяйвом.
“Радіація!” Вебстер поточився назад і трохи не зірвався зі східців.
Отже, вони були не завалені й не замкнені — вихід вільний, двері вціліли, і за ними — світло, повітря… Але їх поховала тут смертельна радіація. Вона блискавично знищить першого, хто переступить поріг складу. Так, безсумнівно це був атомний вибух.
Вебстер, мацаючи стіни, повернув униз. У темряві чулося гарячкове бурмотіння. Він прислухався: генерал молився.
“Старий боягузливий кретин! Він ще розраховує на бога…” подумав Вебстер, і його охопила холодна лють.
**
*
Зміну дня і ночі Вебстер визначав по щілині під сталевими дверима. Вночі щілина темніла — тоді радіоактивне повітря, що просочувалося крізь неї, було особливо помітне. Двері вже майже охололи і не світилися більше малиново, тільки від них, як і раніше, струмувало тепле повітря. Поступово нагрівалися бетонні стіни: навіть унизу, в складі, було важко дихати. В’язнів кидало в піт від найменшого руху, давалося взнаки тривале голодування. Другого дня в одному з закутків складу Вебстер знайшов пожежну бочку з теплою водою, що огидно пахла нафтою. Генерал пив часто й жадібно.
Вони зовсім рідко перекидалися словом-другим, зате багато спали. Поки були цигарки й бензин у генераловій запальничці — курили. Потім не стало ні вогню, ні курива. З того часу моторошна пітьма огорнула все навкруги: вони не бачили і майже не помічали один одного. Генерал перестав молитись; у тривожному сні він щось белькотав — чи то благав когось, чи посилав прокльони. Так минуло чотири дні,
Вони ще сподівалися на порятунок. Вебстер кілька разів підходив до дверей. їх можна було легко відчинити: адже щілини є, значить, двері не заклинило. А там — світло, воля, повітря… і радіація. Нерішуче потупцювавши на місці, він повертав назад.
Генерала охопила якась тупа байдужість до всього. Одного разу Вебстер намацав на стелажах кимось залишений ломик і гукнув генерала. Той довго не озивався. Вебстер відшукав його в темряві і, лаючись, розштурхав. Генерал ніяк не міг збагнути, що від нього вимагає професор. Потім, стогнучи і крекчучи, підвівся й повільно поплентався до дверей.
Вони довго били навперемінно ломиком у лункий метал, били до цілковитої знемоги, тільки б привернути чиюсь увагу тими звуками. Але ніхто не озивався.
Од цих вправ Х’юз навіть трохи пожвавішав. Тепер він вештався по складу, глухо й сердито бурмочучи щось собі під ніс. Кілька разів в’язні натикались один на одного, тоді бурмотіння вщухало. Вебстер почував щось загрозливе у цій постаті, що ховалася в темряві. Він пробував заговорити з генералом, але той не відповідав.
Якось, це було шостого дня, Вебстер спав. Сон був тривожний. Не давали спокою настирливі галюцинації: тьмяне сонце над похмурими горами, спалах атомного пострілу з “телескопа”, потім темрява, знову спалах… Зненацька крізь сон він почув якесь шарудіння. Прокинувся і насторожено прислухався.
Шарудіння змінилося човганням, що наближалося ззаду. Вебстер сів.
— Це ви, Рендольф?
З темряви почулося важке сопіння, брязнув метал. І Вебстер швидше відчув, ніж здогадався, що над його головою занесено ломик. Він одсахнувся вбік, хотів підвестися. Ломик боляче чиркнув по скроні і безсило впав на м’якуш плеча.
— Рендольф, ви збожеволіли! (“Господи, так воно, мабуть і є!”) — Вебстер схопився, почав наосліп обмацувати повітря і спіймав генерала за лікоть якраз вчасно: знову занесений ломик вислизнув і з дзенькотом покотився по підлозі. Х’юз, осатаніло сопучи, навалився на Вебстера всією тушею, обоє впали. Це був наче кошмар уві сні: бачиш, як насувається на тебе небезпека, а чинити їй опір або просто втекти — немає сили. Вебстер, придавлений генералом, відчайдушно пручався, по черзі відриваючи від свого горла то одну, то другу його руку.
Під спиною Вебстер відчув щось тверде. Вивернувшись, він лівою рукою витяг з-під себе ломик і щосили вдарив ним кілька разів Х’юза по голові. Тіло генерала обм’якло, пальці його ще деякий час безсило стискали горло Вебстера, потім відпустили.
Спираючись на контейнер, Вебстер підвівся. Від виснаження підкошувались ноги, шалено калатало серце. “Він мало не вбив мене!.. Що це? Манія? Чи, може, він хотів мене з’їсти, щоб пожити ще трохи?”
Генерал глухо й уривчасто простогнав. Вебстер з інстинктивним жахом відсахнувся від нього. Він відчув, як, викликані безсилим відчаєм, по щоках покотилися сльози. “Господи, неначе звірі! Навіть гірше за звірів… Що ж, тепер мені його їсти?”
Генерал ще кілька разів глухо простогнав і затих.