Якщо так, стає зрозуміло, чому снаряди, замість того, щоб влучити в певну ціль, ось уже два тижні кружляють навколо Землі. Все це — через неточність. Мабуть, таку гармату проектували для стрільби на далекі відстані через континенти, так би мовити, на противагу нашим балістичним ракетам. А для цього потрібно, щоб снаряди мали швидкість дуже близьку до семи і дев’яти десятих кілометра за секунду і водночас не перейшли цієї межі. Отже треба було з граничною точністю підтримувати температуру ланцюгової реакції, а при п’ятнадцяти тисячах градусів це нелегко. Вже при перших випробуваннях гармати, очевидно, не вдалося надати снарядам необхідної швидкості: вона перевищила критичну, і снаряди перетворилися на супутники Землі. А тепер господарі гармати осоромилися й мовчать. Снаряд — не горобець: випустиш — не впіймаєш. Хотіли налякати світ, а тепер самі злякалися… О, Земля — дуже ризиковане місце для полігона.
20 жовтня. Закінчуємо перший скафандр із плівки нейтриду. Обдумуємо методи його випробування.
Івана Гавриловича вчора терміново викликали до Москви.
Мабуть, думка, що супутники зроблені з нейтриду, цікавить не тільки нас.
Сьогодні я допізна працював у лабораторії і бачив, як високо в холодному синьому небі летіла маленька чорна кулька-снаряд. Наказом звелено вжити деяких заходів протиатомної оборони…”
У СНІГОВІЙ ПУСТЕЛІ
“29 жовтня. Власне кажучи, це перша пригода в моєму житті, а тому я спробую розповісти про неї докладніше.
Проте назвати це пригодою можна з великою натяжкою: просто ми з Іваном Гавриловичем брали участь в одній трохи незвичайній експертизі.
Ще з Москви Голуб надіслав телефонограму: “Негайно закінчуйте скафандр”, а вже наступного дня прилетів і сам. Скафандр був майже готовий: чорний, шовковисто-м’який, схожий на спортивний костюм. Для голови — кругла куля з двома опуклими риб’ячими очима на рівні рота. Щоб захистити очі від прямих променів, ми зробили перископічний пристрій. Іван Гаврилович звелів мені приміряти скафандр (Оксана сказала, що він мені личить), критично оглянув.
— Радіо не налагодили? Герметичність при високих температурах не перевіряли?
— Ні… не встигли ще. — Я був заінтригований цією поспішністю.
— Нічого, витримає, — мовив Сердюк. — У такому костюмі я можу гайнути куди завгодно, хоч у пекло!
— Ні, Олексо, — заперечив Голуб, — цього разу в пекло підеш не ти, а… — він пильно глянув на мене. — Микола Миколайович. А інженер Сердюк, який назавжди скомпрометував себе відрізуванням кінцівок, залишиться за начальника лабораторії.
Сердюк ображено гмикнув.
— Ну й нехай!.. — і відвернувся.
— Ідіть додому, Миколо Миколайовичу, одягніться якнайтепліше і — на аеродром. За дві години вилітаємо.
— Навіщо — найтепліше? Хіба в пеклі холодно? — спробував я пожартувати.
Але Голуб уже дивився на годинник:
— Рушайте мерщій!.. І не пробуйте випитати — навіщо й куди. Все одно до вильоту нічого не скажу. Зараз не час займатися балачками…
У літаку Голуб мовчав. Я не розпитував. Пробиралися крізь хмари — біле крило ховалося в густому тумані. Ревіли мотори, в кабіні деренчала якась погано закріплена залізячка. Зненацька виринули в сонячну прозору синяву. Горбаті хмари пливли далеко внизу.
— Спробують збити ці “чорні зорі”… А наше завдання — визначити, з нейтриду вони чи ні, — несподівано сказав Голуб.
— Іване Гавриловичу, а як же… з міжнародним правом? — запитав я. — Адже ці снаряди, очевидно, американські?
— Що-о? — сердито скосив очі Голуб. — Хто це вам сказав? Може, самі американці, по секрету? Та вони відмовчуються, ніби води в рот набрали… А якщо ці невідомо чиї снаряди справді несуть ядерну вибухівку і впадуть де-небудь у населеній місцевості? Ви уявляєте, що тоді може статися? Це, коли хочете, наш міжнародний обов’язок — усунути небезпеку для всього світу… Ну, а, крім того, наш уряд повідомив держави через ООН, і протестів не було… — Іван Гаврилович чмихнув: — Теж мені дипломат!
На білому полотні рівнини чорніли силуети машин, радарні установки, цяточки-люди… Сірий полярний день давав мало світла. Під низькими хмарами було тьмяно, похмуро. Одноманітність тундри звужувала обрій. Тільки в одному місці, на заході, хмари відтінювали контури башт, в яких стояли ракети.
Я не зовсім серйозно поставився до поради Івана Гавриловича одягнутись якнайтепліше і тепер бадьоро пританцьовував у своїх черевиках на скрипучому снігу. Ну й морозисько! Ноги просто дубіли від холоду… Голуб, добра душа, не міг пояснити як слід, куди їдемо. Хто ж думав, що нас занесе на Таймир! Одначе йти в намет грітися не хотілось.
Нам з Іваном Гавриловичем ще нічого було робити Ми стояли збоку, намагаючись нікому не заважати, і спостерігали. Ми були в оперативному центрі, який керував усією цією складною системою. До намету раз у раз забігали заклопотані люди. Поряд, на аеросанях, стояли сіро-білі, під колір тундри, будки радарів. Біля них поралися оператори в коротких кожушках; обличчя й руки у них були червоні від морозу. На снігу, звиваючись, лежали товсті кабелі; вони тяглися туди, де ревли силові пересувки.
— Ніколи не бували на випробуваннях великих ракет? — спитав мене Голуб. У нього теж ніс посинів від холоду. — Шкода, цього разу ми нічого не побачимо — хмари.
— А як же їх наводитимуть? — показав я на ракети.
— Їх не наводитимуть; за ними лише стежитимуть. Навіть коли б була чудова видимість, радисти ніколи б не змогли навести ракету так точно, як це зроблять лічильні електронні пристрої. Адже тут швидкість зближення десять чи навіть більше кілометрів на секунду! Тому наводити візуально неможливо: неодмінно даси маху… Розумієте, ці ракети — з “тепловими головками”, дуже чутливими термоприладами й автоматикою. Хитромудра штука!
Іван Гаврилович потер руки, чи то від задоволення, чи то від холоду, і захоплено показав у бік стартових башт:
— Адже “чорні зорі” від довгого тертя об повітря нагрілися до страшенної температури. А “теплові головки” відчують тепло цих зірок на віддалі прямої видимості. На висоті сімдесяти кілометрів це буде близько двох тисяч кілометрів. З землі ж радари можуть помітити їх тільки за п’ятсот-шістсот кілометрів… Отже, за півтори тисячі кілометрів ракети вже націлюватимуться на снаряд. Ні, справді молодці ці ракетники, усе розрахували до секунди. Тільки-но “супутник” з’явиться на півдні, десь на широті Алма-Ата, — відразу ж сигнал, уточнені дані про траєкторію і старт…
— Ракети атомні?
— Звичайно!.. Снаряд треба неодмінно збити тут, на безлюдних просторах. Потім лови момент…
З намету, пригнувшись і одягаючи на ходу папаху, вийшов керівник операції — чепурний дідок з борідкою, в окулярах і з погонами генерал-лейтенанта авіації на кожушку. Він глянув на годинник, потім на небо, посмикав себе за борідку. “Мабуть, читає лекції в якійсь академії, — подумав я, — і не дуже суворий під час заліків”.
Генерал підійшов до нас.
— Ішли б у намет, Іване Гавриловичу: все одно нічого не побачите, тільки змерзнете. Он юнак уже зовсім закоцюб…
— Нічого, товаришу гвардії… професор, — жартома виструнчився перед ним Голуб. — Тут нам цікавіше… Ну, скоро?
— Чекаємо сигналу з Туркменії. — Генерал знову глянув на годинник. Він, певно, хвилювався: дістав з кожушка портсигар, закурив. — Одначе, повинен бути сигнал… Пробачте, я залишу вас… — і він попростував до намету. В цей час звідти вибіг зв’язковий, виструнчився перед ним.
— Сигнал прийнято! Висота — шістдесят кілометрів, напрям руху — точно за розрахунками.
— Добре. Мікрофон!
— Слухаю!
Зв’язковий пірнув у намет і разом з двома солдатами викотив звідти портативну радіоустановку. Генерал підійшов до мікрофона:
— Увага всім! — Голос його звучав тепер владно, обличчя стало суворе. — Доповісти готовність стартових установок!
— Ракета номер один готова! — пролунав у динаміку хрипкуватий бас.
— Ркетанмердвагтова! — одним духом відрапортував дзвінкий юнацький голос.
— Ракета номер три готова!
— Ракета номер чотири готова!
— Так. Доповісти готовність радіонавігаційних установок! — понесли радіохвилі по тундрі голос генерала.
— Радіолокатори спостерігачі за супутником готові!
— Радіолокатори спостерігачі за ракетами готові!
— Радіоприціли готові!
— Слухати всім! Приготуватися до старту через півтори хвилини за моїм сигналом!
На радіоустановці заблимала червона лампочка прийому. Оператор, схилившись до щитка, переключив кілька важелів. Тепер заговорили пункти спостереження протиповітряної оборони. У мене з’явилося таке відчуття, наче вони з рук у руки передають супутник-снаряд.
— Супутник пройшов сорок п’яту паралель. Напрям — згідно розрахунків…
— Супутник пройшов п’ятдесят першу паралель…
— Супутник пройшов п’ятдесят третю…
Генерал поглянув на хронометр, кивком голови наказав оператору вимкнути прийом. Не відводячи погляду від хронометра, нагнувся до мікрофона.
— Увага всім! — і немов вистрілив голосом: — Старт!!!
Далеко на заході ажурні стартові башти, сніг і хмари освітилися червоними спалахами. Я побачив, як полум’я поповзло по баштах угору; маленькі веретеноподібні тіла якусь мить неприродно висіли в повітрі, спираючись на стовпи вогню, потім метнулися до хмар. Через секунду пролунав гуркіт стартових вибухів. А ще за секунду ракети зникли в хмарах.
Коли стартовий гуркіт стих, стало чути тоненький спів моторчиків, — це на будках радарів слідом за ракетами поверталися, немов вуха у нашорошеного звіра, параболічні антени. Я побачив, як зелені лінії на екранах радарів зламалися двома сплесками: радіохвилі, які відбилися від ракет, летіли назад до антен. Сплески поступово розсувалися.
— Висота тридцять кілометрів! — вигукував промерзлим голосом оператор у кожушку. — Тридцять п’ять! Сорок!.. П’ятдесят кілометрів! Шістдесят п’ять!..
І ось параболічні антени радарів на мить завмерли і почали повільно повертати ліворуч: це там, за хмарами, в розрідженому темно-синьому просторі, чотири ракети з потужними зарядами, мабуть, відчули теплове випромінювання супутника, який наближався до них, і змінили курс.
— Ракети лягли на горизонтальний курс!
Кілька секунд тривала мовчанка. Генерал дивився то на хронометр, то на екрани радарів. Раптом біля локатора, антени якого були спрямовані на південний захід, оператор вигукнув:
— Є супутник!
Усі обернулися до нього. Антена цього локатора теж ожила і почала помітно повертатися праворуч. Маленький штрих упоперек світної лінії на екрані поступово зростав.
Ось назустріч цьому штрихові, який позначав рух. снаряда-супутника, з іншого боку екрана поповзли чотири тоненькі зелені рисочки — ракети. Вони наближалися повільно, немов комашки…
Хмари, кляті хмари! Там, за їхньою завісою, з космічною швидкістю летіли назустріч один одному смертоносні снаряди, а тут усе це мало зовсім нецікавий вигляд: повільно повзли по екрану зелені рисочки — чотири справа і одна зліва. Ось вони майже зійшлися, і… в ту тисячну частку секунди, яку лишилося пройти ракетам до зустрічі з супутником, автоматично спрацювали електронні прилади — спалахнув атомний вибух. Перед снарядом постала стіна енергії, стіна світла і газів…
На екрані локатора в цей час сплески і світна лінія розбилися на безліч тонких зубчастих кривих, які на кілька секунд заповнили весь екран, а потім щезли. Із світного хаосу виник один сплеск і почав швидко переміщуватися. Цього ніхто не сподівався.
— Снаряд падає! — вигукнув оператор. — Він не вибухнув, він падає!
— Дивно… — стиха мовив Голуб. — Чому ж він не вибухнув?
Генерал знизав плечима:
— Можливо, це була просто випробна болванка, а не бойовий атомний снаряд.
— Товаришу генерал! — почувся голос у динаміку. — Супутник падає в квадрат сорок-дванадцять.
— Ага! Ну, нехай приземляється… — Генерал зняв папаху, підставивши розгарячілу лисину морозному вітерцеві, потім покликав зв’язкового офіцера. — Скомандуйте, будь ласка, “відбій”…
— Слухаю! — офіцер підійшов до радіоустановки й весело проспівав: — Група, слу-ухай! Відбі-ій!
Час минав Дуже швидко. Ми дивилися на захід: там почали швидко танути в сутінках сіруваті хмари, звільняючи величезний круг синього неба, на якому вже спалахували зірки. Раптом ґрунт під ногами здригнувся.
— Товаришу генерал, супутник упав у квадраті сорок-дванадцять, — доповів той самий спостерігач.
Генерал обернувся до нас:
— Ну, Іване Гавриловичу і… е-е… — він подивився на мене, намагаючись згадати моє ім’я та по батькові, але не згадав, — і товаришу Самойлов, тепер виконуйте ваше завдання.
…Спочатку ми пролетіли над місцем падіння на вертольоті, але нічого не побачили: у квадраті сорок-дванадцять горіла земля. Розжарений до десятків тисяч градусів від багатоденного руху в атмосфері та, крім того, ще підігрітий вибухом чотирьох ракет, снаряд гепнувся в тундру, і вічна мерзлота разом з мохом і снігом спалахнула, немов нафта, не встигнувши розтанути… Було вже зовсім темно, і тільки це гігантське багаття освітлювало рівнину на кілометри в усі боки; крізь шум пропелерів було чути тріск гарячого ґрунту і вибухи пари
Потім ми трохи посперечалися з Іваном Гавриловичем, але я все ж переконав його, що йти туди треба негайно: адже снаряд може проплавити ґрунт на десятки метрів у глибину, доки охолоне, — шукай його потім! Одне слово, ми приземлилися; я одягнув скафандр і попрямував до багаття.
Йти було нелегко. У важкому скафандрі стояла задуха. Погано закріплені балончики з киснем бовталися за спиною, в перископічні окуляри мало що було видно. Словом, конструкцію скафандра, мабуть, доведеться ще поліпшувати…
Спочатку назустріч мені бігли струмки талого снігу; потім вони припинилися. Чорний ґрунт парував. Якийсь час я плентався, нічого не бачачи у цьому тумані, та нараз вихопився з нього просто у вогонь.
Дивно, але я не боявся, тільки десь у глибині ворушилася зрадлива думка, що скафандр іще не випробуваний. По суті, життя не так уже й часто наражає інженера на небезпеку. Мені просто було цікаво…
Переді мною лежало озерце розплавленого ґрунту. Темно-червоне по краях, воно світилося жовто-білим посередині, де лава кипіла й бухала великими сліпучими бульками.
Жар проникав навіть крізь призми перископічної приставки. Я зменшив діафрагму. Тепер серед розпечених випарів було видно темне циліндричне тіло, яке наполовину занурилось у лаву. “Значить, неглибоко”, подумав я і ступив в озерце. Дивне було відчуття: біля самих колін тремтіла й вирувала рожева вогненна рідина, але я зовсім не відчував тепла!
До снаряда лишалося кілька метрів. Біла лава кипіла навколо нього, чорний циліндр здригався у її випарах. Важко було розгледіти деталі: я бачив лише тильний бік снаряда, що нагадував дно величезної пляшки, — все інше занурилося в лаву.
Незабаром призми в окулярах помутніли: від жару почала плавитись оптика, і я повернув назад… Так, сумніву більше не було: снаряд зроблений з нейтриду.
Наступного дня снаряд глибоко загруз у землю. Над ним усе ще кипіло озерце лави.
…Другий супутник збили того ж дня через дві години над Камчаткою.
10 листопада. Зараз уряд вирішує питання про завод, який виготовлятиме нейтрид. Ми втрьох: Іван Гаврилович, Сердюк і я — день за днем сидимо й складаємо приблизний кошторис і технологічний проект.
Сперечаємося завзято.
25 листопада. Отже, вирішено: завод побудують у Дніпровську, в Новому селищі — на околиці. Зараз там уже споруджують корпуси цехів, підводять високовольтну лінію передачі. Ціле конструкторське бюро тепер розробляє за нашими кресленнями мезонатори-верстати. Ці мезонатори будуть з нейтриду: тонкі листи покритої нейтридом сталі замість бетонних і свинцевих стін, невеликі компактні установки з токарський верстат завбільшки, в яких всередині, в космічній порожнечі, діятимуть електричні поля в сотні мільйонів вольтів, потужні магнітні поля, грандіозні випромінювання частинок світлової швидкості… Чудові машини!