«І чому ці речі треба передавати з вуст в уста?» — подумав він. Принаймні, не тому, що це якісь таємниці; Бог легко розкрив свої таємниці усім створінням.
Мав для цього єдине пояснення: речі, що передаються таким чином, походять з абсолюту, з Чистого Буття, а його неможливо передати ні малюнками, ні словами.
Люди ж так захоплюються малюнками й словами, що забувають Мову Світу.
Юнак не вірив власним очам: це було не джерело, оточене кількома пальмами, як на книжкових малюнках, — оаза виявилась більшою від деяких містечок в Іспанії. Вона складалася з трьохсот джерел, п’ятдесяти тисяч пальм і безлічі розкиданих скрізь барвистих наметів.
— Мов у Тисячі й одній ночі, — сказав Англієць, якому не терпілося зустріти Алхіміка.
Їх оточували дітлахи, що п’ялили очі на прибулих. Чоловіки розпитували про військові дії, а жінки розглядали привезені тканини й коштовності. Тиша пустелі тут здавалася сном; подорожні безупинно балакали, реготали й галасували, ніби, вибравшись зі світу духів, знов опинилися серед людей. Були щасливі й радісні.
Вже не треба було думати про небезпеку, бо оази, як пояснив юнакові погонич, завжди вважалися нейтральними територіями, адже мешкали там переважно жінки й діти. Битви велися тільки в пустелі, а оази були місцем захистку.
Провідник Каравану ледве позбирав їх усіх, щоб дати вказівки. Мали тут лишатися, доки не скінчиться війна між племенами. Вони гості і житимуть у наметах разом із мешканцями оази; їм відступлять кращі місця. Такий закон гостинності. Тоді він звелів, щоб усі, включно з вартовими, здали зброю людям, визначеним вождями племені.
— Таке правило Війни, — пояснив Провідник. — Оаза не надає притулку військам і військовим.
Англієць, на юнаків подив, витягнув з торби хромований револьвер і вручив його чоловікам, що збирали зброю.
— Навіщо тобі той револьвер? — запитав юнак.
— Так легше довіряти людям, — відповів Англієць. Був радий, що завершуються його пошуки.
Юнак тим часом думав про свій скарб. Чим ближче до мрії, тим більше перешкод. Мабуть, уже не діяло те, що старий король назвав «фортуною початківця». Навпаки, у пошуках Леґенди він постійно наштовхувався на нові випробування своєї наполегливості й відваги. Тому не треба поспішати, не слід гарячкувати. Інакше не побачити знаків, поставлених Богом на його шляху.
«Це Бог поставив їх на моєму шляху», — вражено подумав юнак. Досі він сприймав знаки, як частку цього світу. Як їжу або сон, жагу кохання або пошуки праці. Він ніколи не думав, що це — мова, якою Бог підказує нам, що маємо робити.
«Не поспішай», — нагадав він сам собі. «Як казав погонич: настав час їсти — їж. Пора в дорогу — йди».
Першого дня заснули втомлено всі, — Англієць теж. Юнак опинився далеко від нього, в шатрі з п’ятьма парубками його віку. Всі вони мешкали в пустелі й хотіли почути розповіді про великі міста.
Юнак розказав їм про життя чабана і збирався вже описувати свої пригоди у крамничці з кришталем, коли до шатра увійшов Англієць.
— Шукаю тебе цілий ранок, — сказав він, викликавши хлопця з намету. — Допоможи розшукати Алхіміка.
Спочатку вони хотіли знайти його самі. Алхімік мав би жити не так, як інші, до того ж у його наметі мала би постійно горіти піч. Вони шукали скрізь, виявивши, що оаза значно більша, ніж вони уявляли; там були сотні наметів.
— Ми змарнували цілий день, — поскаржився Англієць, коли вони присіли біля якогось джерела.
— Може, краще когось запитати, — запропонував юнак.
Англієць не хотів говорити нікому про своє перебування в оазі, тому він вагався. Та зрештою погодився й попросив зробити це юнака, бо той краще володів арабською. Юнак підступив до жінки, яка прийшла до джерела наповнити бурдюк водою.
— Добрий вам вечір, добродійко. Чи ви не скажете, де мешкає Алхімік?
Жінка відповіла, що нічого не знає й поспіхом забралася геть. Але перед цим порадила хлопцеві не розмовляти більше з жінками, вбраними у чорне, бо то заміжні жінки. Він мусить шанувати Традицію.
Англієць був розчарований. Його подорож видавалася марною. Юнак також засмутився, — адже і його приятель шукав свою Леґенду. А коли чогось прагнути, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти, казав старий король. Він не міг помилитися.
— Раніше я не чув про алхіміків, — сказав юнак. — Може, й тут про них ще не чули.
В Англійця засяяли очі. — Саме так! Мабуть, тут і не знають, хто такі алхіміки! Питай-но, хто тут лікує хвороби!
До джерела підходили жінки, вбрані у чорне, але юнак, попри Англійцеві наполягання, не заговорив до жодної з них. Нарешті з’явився чоловік.
— Чи хтось тут лікує хвороби? — запитав юнак.
— Хвороби лікує Аллах, — злякано відповів чоловік. — А ви шукаєте чаклунів. — Зацитувавши кілька рядків з Корану, він зник.
Підійшов ще один чоловік. Він був сивий і мав при собі невеличке відерце. Юнак повторив запитання.
— Навіщо він вам? — поцікавився араб.
— Бо мій товариш уже кілька місяців мандрує, шукаючи зустрічі з ним, — відказав юнак.
— Якщо тут і є такий чоловік, він неймовірно могутній, — сказав після паузи араб. — Навіть племінні вожді не сміють бачитися з ним будь-коли. На це потрібна його згода. Зачекайте до кінця війни. Тоді йдіть звідси разом із караваном. Не варто втручатися в життя оази, — порадив він, відходячи.
Але Англієць тріумфував. Вони натрапили на слід.
Врешті з’явилася дівчина, яка не була вбрана в чорне. Вона тримала на плечі глечик, а на голові мала чадру, хоча обличчя й лишалося відкритим. Юнак наблизився до неї, щоб запитати про Алхіміка.
Цієї ж миті зупинився час, і Світова Душа заповнила його єство. Коли він побачив ці чорні очі, цю ледь вловиму посмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ. Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі. Коли зустрічалися дві пари очей, вона завжди вибухала з тією ж силою, що й тепер, біля джерела. Дівчина всміхнулася, і це був знак — знак, якого він чекав, не знаючи про це, ціле життя. Знак, якого він марно шукав у вівцях і книжках, у кришталі й пустельній тиші.
Це була найчистіша мова світу, без жодних пояснень, бо їх не потребує Всесвіт, линучи крізь безконечний простір. Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови, бо коли зануритися в неї, легко зрозуміти, що в цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс.
«Мактуб», — подумав юнак.
Англієць його поштурхав: «Ну, запитай же її!»
Юнак підступив до дівчини й посміхнувся їй у відповідь.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Фатіма, — відповіла дівчина, відводячи погляд.
— Так називають жінок і в нас.
— Це ім’я доньки Пророка, — сказала Фатіма. — Воїни рознесли його по світу.
Чарівна дівчина згадувала воїнів з гордістю. Англієць підштовхнув юнака, й той запитав про чоловіка, котрий лікує хвороби.
— Цей чоловік знає всі таємниці, — відповіла вона. — Він спілкується з пустельними джинами.
Джинами називали духів. Дівчина показала на південь, де мешкав цей дивний чоловік.
Тоді наповнила свій глек водою й пішла. Англієць побіг шукати Алхіміка. А хлопець ще довго сидів біля джерела, думаючи про те, що одного дня левант приніс йому аромат цієї жінки, що він покохав її раніше ніж зустрів, і що тепер завдяки цьому коханню йому відкриються всі скарби світу.
Наступного дня юнак знову прийшов до джерела, щоб зустріти дівчину. На його подив, там був Англієць.
— Я чекав цілий день, до вечора, — сказав той. — Він з’явився з першими зірками. Я розповів йому про свої пошуки. Він запитав, чи я вже перетворював свинець у золото. Я відповів, що саме цього й хочу навчитися. А він сказав мені зробити ще одну спробу. Так і сказав: «Спробуй ще раз».
Юнак мовчав. Англієць подолав такий довгий шлях, аби почути те, що й так уже знав. Юнак пригадав, як колись віддав шість овець королю, почувши дуже подібну пораду.
— Ну, то спробуй, — сказав він Англійцеві.
— Я так і зроблю. Відразу ж.
Коли Англієць пішов, з’явилась Фатіма й наповнила глечик водою.
— Я прийшов сказати одну річ, — розпочав юнак. — Будь моєю дружиною. Я люблю тебе.
Дівчина випустила з рук посудину, розіллявши воду.
— Я чекатиму тебе тут щодня. Я перейшов пустелю в пошуках скарбу, який є десь біля Пірамід. Війна була для мене прокляттям. А тепер вона стала благословенням, бо звела мене з тобою.
— Війна колись закінчиться, — відповіла дівчина.
Юнак обвів поглядом фінікові пальми. Він був вівчарем і може стати ним знову. Фатіма дорожча за скарб.
— Воїни шукають скарби, — сказала дівчина, немов прочитавши його думки. — А жінки пустелі ними пишаються.
Ще раз наповнила глечик і відійшла.
Юнак щодня чекав Фатіму біля джерела. Він розповів їй про своє життя чабана, про короля й крамничку з кришталем. Вони стали друзями, і кожен день — окрім тих хвилин, коли він був з нею, — здавався йому нескінченним.
Минув майже місяць в оазі, коли Провідник Каравану скликав усіх на нараду.
— Невідомо, коли скінчиться війна, тому ми не можем продовжити подорож, — сказав він. — Бої, буває, тягнуться довго, навіть роками. Обидві сторони дуже сильні, й воїни захищають свою честь. Це не битва добра супроти зла. Це — війна армій, які змагаються за рівновагу сил, а коли починається такий бій, він триває довше ніж звичайно, бо Аллах підтримує обидві сторони.
Люди розійшлися. Ввечері юнак зустрівся з Фатімою й розповів їй про нараду.
— Вже другого дня після нашої зустрічі, — сказала Фатіма, — ти признався, що кохаєш мене. Пізніше ти розповів мені про Всесвітню Мову і Світову Душу. Тепер я стала твоєю частинкою.
Юнак прислухався до її голосу, що був наче шелестіння вітру в пальмах.
— Я давно тебе чекала тут, біля джерела. Я не дбала про минуле, про Традицію й про те, як мала би поводитись жінка пустелі. З дитинства я мріяла отримати від пустелі дарунок. Нарешті я отримала цей дар, тобто тебе.
Юнак хотів взяти її за руку. Але в руках Фатіма тримала глечик.
— Ти розповів про свої мрії, про короля і скарб. Ти розповів про знаки. Тепер я не боюся нічого, бо ці знаки звели нас із тобою. Я тепер частинка твоєї мрії, твоєї, як ти кажеш, Особистої Леґенди. Тому я хочу, щоб ти досягнув свого. Якщо треба зачекати до кінця війни, то зачекай. Але, якщо мусиш піти раніше, йди за своєю Леґендою. Вітер міняє обриси дюн, але пустеля залишається, якою була. Так буде й з нашим коханням.
— Мактуб, — сказала вона. — Якщо я частинка твоєї Леґенди, колись ти повернешся.
Після цієї зустрічі з Фатімою юнак зажурився. Він згадав пастухів, які вже мали дружин. Всім їм було нелегко розлучатися, коли надовго вирушали в поля. Любов вимагала, щоб вони залишалися з коханими.
Наступного дня він сказав усе це Фатімі.
— Пустеля забирає наших чоловіків і деколи не повертає, — відповіла вона. — Ми звикли до цього. Ті, хто не вернувся, живуть у хмарах, у звірях, у воді. Вони стають частинками усього — стають Світовою Душею. Дехто повертається. Тоді радіють усі жінки, бо вірять, що колись повернуться й їхні чоловіки. Дивлячись на цих жінок, я заздрила їхньому щастю. Тепер і я чекатиму. Я — жінка пустелі й пишаюся цим. Я хочу, щоб мій чоловік був вільним, як вітер. А якщо треба буде, я знайду його в хмарах, у звірях, у воді.
Юнак пішов шукати Англійця. Хотів розповісти йому про Фатіму. Він здивувався, коли побачив, що той побудував біля шатра маленьку піч. Це була дивна піч, зверху на ній стояла прозора колба. Англієць розпалював піч дровами й дивився на пустелю. Його очі були жвавіші ніж тоді, коли він читав свої книжки.
— Це перший етап моєї праці, — сказав він. — Я мушу відділити зайву сірку. І не повинен боятися невдачі. Страх перед невдачею — ось що заважало мені осягнути Архитвір. Тепер я починаю те, що міг би розпочати десять років тому. Добре, принаймні, що не двадцять.
Він далі розігрівав піч, вдивляючись у пустелю. Юнак сидів коло нього, поки пустеля не порожевіла у призахідньому сонці. Йому раптом забаглося піти туди, щоб довідатись, чи тиша пустелі не містить у собі відповідей на його питання.
Якийсь час він брів навмання, стараючись не згубити з виду пальми оази. Прислухався до вітру й намацував каміння під ногами. Час від часу він знаходив мушлю, бо колись давно ця пустеля була морем. Сів на камінь і відчув, як його заворожує обрій. Не міг відділити почуття любові від бажання володіти Фатімою, але вона була жінкою пустелі, тож тільки пустеля могла йому допомогти.
Коли він так сидів, заглибившись у думки, відчув над головою якийсь порух. Глянувши вгору, побачив високо в небі двійко яструбів.
Він дивився, як яструби вимальовують різні фігури в повітрі. Політ був цілком довільним, але юнак вловлював у ньому певний сенс. Не міг, однак, цього сенсу збагнути. Слідкував за рухом птахів, намагаючись його розгадати. Може, пустеля таки зуміє пояснити йому, яка вона — любов без володіння?
Його почало хилити до сну. В глибині душі він волів бути при повній свідомості, а водночас хотілося спати. «Занурююсь у Мову Світу усе на землі набуває сенсу... навіть політ яструбів», — мовив він до себе. Він відчував вдячність за свою любов до жінки. «Коли кохаєш, усе набуває великого сенсу», — подумав він.
Зненацька один з яструбів стрімголов кинувся вниз, напавши на другого. В цю мить перед юнаком промайнув раптовий образ: на оазу, звівши мечі, насувається військо. Видіння тут же зникло, але воно його потрясло. Він чув розповіді про міражі й деякі навіть сам бачив: це були бажання, матеріалізовані над пісками пустелі. Але ж він ніколи не бажав, щоб до оази вторглася армія.
Хотів про це забути й повернутись до роздумів. Знову спробував зосередитись на рожевих контурах пустелі й на камінні. Та щось йому заважало.
— Не забувай про знаки, — казав старий король. Юнак подумав про Фатіму. Знову пригадав своє видіння й відчув, що це відбудеться насправді.
Зробив зусилля, щоб вийти зі свого трансу. Підвівся й попрямував назад до пальм. І знов усвідомив, як багато є різних мов: цього разу в пустелі було спокійно, а небезпека чатувала в оазі.
Погонич верблюдів сидів під пальмою, спостерігаючи за заходом сонця. Він побачив юнака, який з’явився з-поза дюн.
— Насувається військо, — повідомив хлопчина. — Я мав видіння.
— Пустеля наповнює людські серця видіннями, — відповів погонич.
Але юнак розповів йому про яструбів — як, стежачи за їхнім польотом, він раптом занурився у Світову Душу.
Погонич зрозумів юнака. Він знав: все, що є на землі, приховує в собі історію цілого світу. Можна розкрити книгу на будь-якій сторінці, можна подивитись на чиюсь долоню, на карту з колоди, на політ птахів — на що б не глянути, завжди можна вловити зв’язок із тим, що має статися. Фактично, не ці речі самі по собі показують щось, а люди, вдивляючись у них, занурюються у Душу Світу.
У пустелі було багато чоловіків, які заробляли на життя тим, що вміли проникати в глибини Світової Душі. Їх називали провидцями, й вони наводили острах на жінок і старих. Воїни рідко коли з ними радились, бо годі починати бій, знаючи, що тобі приречена смерть. Воїнам подобався смак битви і смак невідомості; майбутнє написане Аллахом, а все, що Він написав — людям на благо.