— Тут така пилюка, що схоже до неї не торкалися роками.
— Чому це вас дивує?
— Людська цікавість не має меж. Невже ви думаєте, що сюди окрім нас більше ніхто не проникав? Спробуйте підняти віко, а я буду світити.
Така місія учителеві не припала до смаку, але він не сперечався і потягнув віко догори, проте щось його не пускало, хоча жодного замка видно не було.
— Що там таке?
— Щось не пускає… Таке враження… що… — учитель випростався і вдарився головою в балку.
— Ану ви тепер світіть.
Капітан рішуче ухопив віко і смикнув, і відчув, мабуть, те саме, що й учитель, бо не стримався і вилаявся — віко спружинило так, мовби хтось його зсередини притримував. Капітан відступив на крок-два, щоб не стояти зігнутим, вийняв із-під пахви пістолета і скомандував:
— Ану вилазь!
— Ви що — думаєте… там хтось є? — здивувався учитель, все ще не вірячи своїм власним відчуттям.
— А ви думаєте інакше? Певно, там і сидить той ваш дідок. Колишній сторож. Вилізай, бо стріляю! — Але зі скрині не видобулося ані звуку. — Рахую до трьох!
— Може, не треба? — торкнувся його плеча учитель.
— То хай вилізе. Раз… — тиша панувала така, що учителеві аж задзвеніло у вухах і він струснув головою. — Два…
— Слухайте… — проказав учитель. — Він справді збирається стріляти! Він не жартує!
— Три!.. — сказав капітан, але не вистрілив. Хвильку ще зачекав, подивився на ошелешеного учителя, мовби питаючи поради, і заховав пістолета. Відтак роззирнувся довкола, підняв якусь плескату залізяку і спробував підважити віко. Залізяка залізла під віко на кілька сантиметрів і, коли він почав другий її кінець тягнути догори, віко затріщало й подалося, але з таким жалібним стогоном, що аж за душу дерло. Капітан зігнувся і підставив під залізяку плече та наліг уже усім тілом, віко голосно тріснуло і розкололося. Учитель спрямував світло ліхтарика всередину скрині. Там нікого не було. Але й те, що вони побачили, неабияк їх ошелешило. Скриня була повна м’ячів, майок, бутсів, кедів та іншого причандалля, яке можна побачити на стадіоні. Але усе було сучасне, а не довоєнне.
— Ось вам усі ті крадіжки… — сказав капітан.
Учитель підступив ближче і, упізнавши шкільного м’яча, витяг його.
— Куди? — перепинив його капітан. — Речовий доказ.
— Вам мало цих? А я за цей м’яч відповідаю. Ось бачите: інвентарний номер… три, вісім…
— Та добре… Ану ще присвітіть.
Капітан попорався у скрині, але не виявив більше нічого понад те, що вони уже побачили.
— Напевно, той ваш дідок божевільний, — сказав учителеві. — Краде речі й зносить сюди. А натомість підкидає непотріб.
— Але ж ви самі бачили, що скриня вкрита багаторічним пилом.
— Не знаю, як це йому вдалося відкрити скриню, не торкаючись руками… Але факт є факт… Тепер світіть, куди я буду показувати, а я оце все сфотографую.
Фотоапарат клацав і клацав, зблискуючи спалахом, а вчитель відчував, як його починає морозити і хапати така остуда, що мимоволі скулив плечі. Капітан спинився і здивовано глянув на учителя:
— Що це? Звідки цей холод?
— Ви теж відчули?
— Ще б не відчути! Надворі сонце, а тут раптом… — він розглянувся по стриху, але не побачив нічого підозрілого. — Ну, гаразд… Я закінчив, ходімо.
Йдучи до сходів, учитель уважно дивився під ноги, тепер усюди йому ввижалися якісь нажахані обличчя, сформовані з лахміття, ці обличчя прозирали і з роздушених м’ячів, і з купок пороху, і з дощок, їх було безліч, вони дивилися на нього виряченими очима, а їхні вуста щось навіть намагалися прокричати, але не чутно було ані звуку, учитель піднімав високо ноги і робив чудні кроки, намагаючись не наступати на своє марево.
— Чого ви йдете, як чапля? — засміявся капітан, але учитель не відповів: якщо запитує, отже, не бачить того, що він, хоча де певність, що й він щось бачить, бо, може, то тільки візерунки, в яких йому вгадуються обличчя, таке траплялося й раніше, правда, не в такій кількості.
Холод перестав дошкуляти, щойно тільки вони спустилися зі сходів і вийшли в сад.
— Цікаво, де сховався той ваш знайомий. Ну, та нічого, знайдемо.
— А ви помітили, що там, на горищі, пил вкривав не тільки скриню, а й усе довкола. Усі дошки. На них не видно жодного сліду. Здається, там давно нікого не було, хоча…
— Я думаю, якщо постаратися і ступати лише по лахмітті, то слідів видно не буде. Або, наприклад, пройти по дошці, а потім притрусити її пилом. Знаєте, як снігом притрушують сліди? — капітан витяг із кишені пачку «Орбіти» і задумливо покрутив цигарку в пальцях. — То, кажете, брама тут є? Ану ходімо ще й туди.
По той бік будівлі дерев уже було мало, переважали дрібні кущики бузини, браму вони побачили оддалік, обабіч виднілися залишки муру, але ще не дійшовши до неї, вони помітили в кущах перекошеного хреста, який одним своїм плечем торкався землі. До хреста була прибита іржава табличка, на якій ще можна було розібрати: «Артемій Пенцак. 1880–1952».
У цю хвилю за їхньою спиною почувся шелест, обоє озирнулися і побачили літнього чоловіка, в якому учитель відразу упізнав сторожа бурси. Капітан інстинктивно потягнувся за пістолетом, але спинився і запитав учителя:
— Це той, що ви з ним розмовляли?
Учитель на мить завагався, мовби придивляючись до чоловіка і вагаючись, але старий випередив його:
— Авжеж, прошу пана, то я.
— То ви були сторожем у семінарії?
— Ні-ні, не я. Оно сторож, — і він кивнув на хрест.
— А хіба ви не казали учителеві, що були сторожем?
— Може, йому так здалося. Я, прошу пана, ким тільки не був…
— Ви казали, що були свідком розстрілу?
— Боронь Боже! То Артемій був та й мені оповів, а я — де там…
— Тобто ви самі не бачили, але розповсюджуєте.
— Перепрошую. Більше не буду. Але ви мені не дивуйтеся, бо я вар’ят. У Львові колись таких сьвірками називали. От і я сьвірк. Знаєте, як один хлопець не хотів до війська йти і казав, що він цвіркун? Ото він на кожне питання відповідав: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» От і я так: «Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!» Що з дурного взяти?
— А навіщо ви крадете одяг і м’ячі у футболістів, а підкидаєте старе лахміття?
— А це не я!
— Тоді хто? Тут же ж нема більше нікого!
— Та й мене нема. Але вони є.
— Хто?
— Ті, що стежать за вами.
Капітан здивовано роззирнувся.
— Ви їх не побачите, — сказав старий. — Вони думають, що гра усе ще продовжується.
— Яка гра?
— У м’яч.
— Хто — вони?
Та старий скорчив дурну міну і засміявся:
— Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк! Сьвірк!
Капітан підніс до очей фотоапарат і клацнув раз і другий. Старий завмер, зображаючи невимовну радість на поморщеному обличчі, потім відвернувся і, згорбивши плечі, пішов поміж кущами, при цьому жодна галузка навіть не здригнулася, коли він її зачіпав.
— Так я і думав — божевільний, — промовив капітан і подивився на учителя. — А ви що мовчите?
— А що я можу сказати?
— Ну, ви тепер зрозуміли, що усе це маячня? Що жодного розстрілу не було? А той квадрат міг утворитися, наприклад, тому, що там колись закопали вапно. Одне слово, я вас попередив. Зберете учнів і поясните усю ситуацію. Ніхто нікого у 1946 уже масово не стріляв. Вони ж не були бандерівцями. Чого їх було стріляти?
— Я розумію, — кивнув учитель. — То ви мене не будете притягати… до відповідальності…
— Ні. Але з учнями переговоріть обов’язково. Інакше будуть неприємності і в директора школи, і у вас.
Вони вийшли на вулицю і, коли капітан потиснув руку учителеві, то відчув, що рука його холодна і волога.
Завідувачем архіву КГБ був старий кадровик Бураченков, на пенсію його не відпускали, бо, працюючи в органах ще з довоєнного часу, носив у своїй голові безцінну інформацію, по яку сягали усі львівські чекісти. Бураченков мав честь бачити самого Лєніна і з радістю виступав по школах, розповідаючи про цю незабутню зустріч, із роками додаючи усе нові й нові деталі та збагачуючи розмову з вождем усе новішими афоризмами, які старанно виписував з книги «Золоті думки».
Капітан Королюк завітав до архіву наступного дня з самого ранку і поцікавився, чи чув Бураченков щось про розстріл семінаристів. Старий чекіст хитро усміхнувся, закинув ногу на ногу і глибокодумно переплів пальці на об’ємному животі. На його лисому черепі запульсували жилки, а кошлаті брови насупилися.
— А для чого тобі знати те, про що знати не треба?
— Ну, це ви загнули! Кому ж іще, як не мені! — і капітан коротко переповів те, що почув від учителя.
Бураченков зітхнув, пірнув руками у кишені, понишпорив, але не намацавши цигарок, звернувся до капітана:
— Дай закурити. — Смачно затягнувшись і відкашлявшись, продовжив: — Навіть не знаю, що тобі сказати. Ти ж займаєшся тим, щоб ця історія не знайшла поширення. Так би мовити, задушити її в зародку. І немає жодного значення, було це насправді чи не було. Бо що це міняє? Чутки про розстріл треба припинити. Інакше народ потягнеться з молебнями, почнуть квіти, вінки носити… Цього ще нам тільки бракувало — львівського матчу смерті.
— То що ви хочете, щоб я від начальника приніс до вас запит? — похмурим тоном запитав капітан.
— Нє, ну ти перестань! Вже він до начальника піде! Ти от що, катай краще в буфет, принеси коньячок і шоколад. От тоді й поговоримо.
Капітан усміхнувся, ця маленька слабість Бураченкова була відома усім, без пляшки до нього хоч і не потикайся, але якщо вже він послав за пляшкою, то історія з семінаристами таки мусила мати місце. Повернувшись до архіву, капітан перекрутив за собою ключ у дверях і сів до столу. Бураченков вийняв з шухляди маленькі позолочені різьблені келишки.
— Ось, бачиш… ці чарочки… З маєтку Ланцкоронських. Ну, наливай. Значить так… Була осінь 1946. Бабине літо. Тут, у цьому приміщенні, під час війни перебувало гестапо. А потім ми зайняли. Ну і потихеньку обживалися. Роботи було дохреніща. В місті залишилося стільки ворожого елементу, що ми не встигали це все виявляти і відправляти куди слід. Слідство відбувалося нашвидкуруч, як на конвеєрі. Поляків ми відправили на Захід, націоналістів на Схід, у Львові в центрі — не повіриш! — всі розмовляли російською. Понаїхало стільки усілякої штабної шушери! І всім подавай панські квартири! Ти б бачив, як їхні жінки у театр ходили! Вони ж у тих конфіскованих квартирах застали весь гардероб. Ну і дамочки повдягалися в нічні шовкові сорочки. А воно ж, коли напросвіт, то труси байкові за руб двадцять по коліна видно! — він залився радісним сміхом. — Да-а, цікаво було подивитися… Один наш полковник, не буду називати фамілії, мив мордяку в унітазі, бо думав, що це і є умивальник, і весь час нарікав, що, блядь, не встигає помитися, а вже вода стекла, а він мусить чекати поки знову набереться. — І знову Буряченков трясся зо сміху і тряслися чорні волосинки, що стирчали з його ніздрів. — По неділях, щоб розслабитися, ходили ми грати у футбол. Мені тоді було тридцять шість. Я був стрункий і дзвінкий.
— А як же Лєнін?
— А що Лєнін?
— Виходить, що ви його бачили дитиною? Якщо ви народилися у 1912, а Лєнін помер у 1924.
— А дитячі спогади, я тобі скажу, найміцніші. От знаєш, я зараз не пам’ятаю деколи, куди окуляри поклав. А запитай мене, що я робив 21 квітня, чи 10 травня, чи 15 вересня 1924 року, — я відповім.
— Можливо. Але ж розмови з Лєніном…
— Слухай, чого ти пристав? Тобі що, про Лєніна розповісти? Наливай. Я його бачив, як оце тебе. Але ж учням цього мало, правда? От я й… Ага… значить грали ми у футбол. У нас був і свій стадіон, але його окупувало начальство. От ми ходили туди, до Янівського цвинтаря. Зранку там грали працівники склозаводу, а тоді, після церковної служби семінаристи. А після них — ми. Ну, а це ж неділя, сам розумієш. Зранку заправилися, дещо і з собою взяли, сонце голову припекло і почали наші тих бурсаків зачіпати. А під кінець домовилися про спільну гру.
— Ну, я це знаю. Ви програли раз і другий. Але хіба за це розстрілюють?
— Ні, не за це. Але якраз у березні ми ліквідували греко-католицьку церкву. Усіх католиків, які не хотіли переходити у православ’я, відправляли на лісоповал. Переважно то були старшого віку люди. Так що надії на те, що вони виживуть, було мало. А от що робити з молодими? Ну, відкалатає він там років десять чи й усі двадцять п’ять, повернеться і знову почне каламутити воду. От і прийшла вказівка згори — ліквідувати.
— Не розумію логіки… Молодих партизанів відправляли в табори, а семінаристів розстріляли?
— Ну, ти ж подумай. Партизани — це ж тупі селюки… ну, яку він несе ідеологічну небезпеку? А ці інтелігенти… серед них, між іншим, були не тільки місцеві… а було й кілька бельгійців та італійців. Тут же ж Шептицький ще у 1913 запросив до Львова бельгійських ченців-редемптористів. Вони вивчили українську мову, заснували монастир і школу. Відправити їх назад у Бельгію чи в Італію? Щоб заробити новий менінгіт?
— А ви чули про те, що якісь речі там, на стадіоні, можуть зникати, а на їхнє місце з’являються інші… старіші…
Бураченков усміхнувся, кутуляючи на язику шоколадку.
— Ти хочеш і це розслідувати?
— Я хочу докопатися правди.
— Ми там трішки прокололися… свідків, здавалося, не було… а потім виявилося, що сторож усе бачив.
— Як ви це виявили?
— Розстріл відбувся пізно. Поки яму викопали, поки їх у розход пустили, уже й ніч застала. То ми наступного дня приїхали, щоб зачистити сліди. Полізли на горище, там люк на дах відкритий, а на даху — інструменти. І недопалки. Сухі. А вдень був дощ. Так що ті недопалки мусили увечері з’явитися. Почали ми того сторожа шукати, але він, як у воду скочив. А тепер ти кажеш якийсь дід з’являється… То, може, це він і жартує так? Краде новіші речі, а підкидає старіші? Зроби облаву… Може, вдасться його піймати. Ой, щось натомився я з тобою. Досить на сьогодні.
— А маєте якісь документи про той розстріл? Список імен?
— Усе в Москві. Все, що стосувалося УГКЦ, відправили до Москви. Хоча, думаю, вони там уже все знищили. Нема людини — нема справи.
— Чи відоме вам таке ім’я — Артемій Пенцак?
— Артемій Пенцак… — Бураченков задумався, повторив ще кілька разів: — Пенцак… Пенцак… Давай ще по чарці… — А випивши, струснув головою і підняв догори вказівного пальця: — Але чекай, є ж картотека. — За кілька хвилин він уже повертався з папкою, розкрив її і радісно повідомив: — В саме яблучко! Це ж і був той сторож, якого ми шукали. Ось він! — і простягнув фотографію літнього чоловіка.
Капітан глянув і відчув, як йому по спині поповзли мурашки — з фотографії на нього дивився той самий «вар’ят», якого вони з учителем зустріли на пустищі.
— Що таке? — зацікавився Бураченков, помітивши реакцію капітана.
— Я бачив його могилу.
— Оцього?
— Так. Але… і його самого.
— Що? Не може бути! Йому ж зараз… чекай… сто два роки!
— Виглядав на вісімдесят… не більше…
— Значить, це не він.
— Але у мене є фото.
— Давай сюди.
— Його мали проявити у лабораторії. Може, уже й готове.
Капітан набрав номер лабораторії і попросив принести фотографії до архіву. Тим часом Бураченков прибрав зі столу пляшку і чарки, а натомість поклав цілу стопку папок і, підморгнувши капітану, занурився у котрусь із них. Незабаром з’явився фотограф із виразом провини на обличчі. Він поклав стопку фотографій перед капітаном і розвів руками:
— Більшість знімків неякісні… я нічого не міг зробити… тобто їх проявити неможливо…
— Як то неможливо? — обурився капітан і став розглядати фото. Але чіткими фотографії вийшли тільки ті, які він знімав у саду. Ані квадрата на траві, ані того всього, що вони бачили на горищі будівлі не виявилося — суцільні темні плями. А найгірше, що й замість фотографії діда виднілася розмита пляма, у якій лише вгадувалися контури чоловіка. Зате фотографія з хрестом вдалася. Бураченков узяв її, уважно роздивися і сказав задоволено:
— Чудово. Я її покладу ось у цю папочку і можна вважати, що справа щодо сторожа нарешті закрита.
Капітан не заперечував, він був ошелешений і не знав, що думати.