По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося, набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає «невибраним». І стверджує, що вона набагато важливіша за «вибране». Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.
Отож наше з приятелькою «невибране» уклалося в такий спосіб, що ми «зустрілися тоді, коли зустрілися» — абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло би статися, але не сталося.
Однак існує й інший «Point of vision». «Point of Vision» деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми — лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча в ній усі зустрічаються «вчасно», себто Вчасно.
А маленьке Вибране завжди дорівнює безмежному Невибраному. І кожен — Володар власних Перснів.
Існує також «Point of Vision» публіки, без якої жоден протагоніст не мислить свого існування. Публіка байдужа. Публіка вибредна. Вона скептично кривиться з кожного повороту сюжету і каже: «Я і то придумала б краще». Та біс із нею, з публікою. Вона лише у наших головах.
А є і мій власний «Point of vision». Адже Автор сьогодні — я. І принаймні сценарій мого життя — в моїх руках. А отже, я завжди можу якщо не переписати його, то почати з чистої сторінки — напевно.
Коли раніше мені траплялося закидати культурі, мовляв, вона увібрала в себе християнство, перетворивши його на один із багатьох експонатів своєї тотальної кунсткамери, я мав на думці, зокрема, таке: з містичного тіла Христа церква перетворилася на звичайну пам'ятку архітектури, де, невідомо з яких підстав, усе ще продовжують відправляти ритуали й вділяти таїнства. Однак секуляризація, десакралізація людського життя має й інші аспекти, можливо, набагато тривожніші, хоч і неочевидні. Пропозиція на ринку релігій давно перевищує реальні потреби, та, хоч як це парадоксально, вона неспроможна задовольнити швидкозмінний і зростаючий попит. Тому до безлічі модернізованих церков, сект, містичних практик та проектів «духовного зростання» долучаються й інші, «невіросповідальні» продукти культури, а точніше — того її сегменту, що зазвичай опікується шоу-бізнесом, паранаукою та квазімедициною. За справу порятунку людської душі беруться не лише шамани-шарлатани та ідеологи, а й менеджери середньої ланки. Процедури спрощуються, ритуали карнавалізуються, таїнства вділяються електронною поштою, табу відміняються, а подорож на Небеса обіцяє бути комфортною, як політ у бізнес-класі.
Зовні все спокійно. Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, є пекельний коктейль із забобонів, підліткових страхів, недолікованого поганства, імпортованих орієнтальних ідей, недбало імплантованого сектантства, швидкорозчинної езотерики, добірки 25-х кадрів голлівудських містиків та ще досхочу різної чортівні. Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук'яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо. Нещодавно в одній із таких «побожних маршруток» мені довелося переглянути (комфорт смерті бізнес-класу починається з маршруток) фільм «Secret» — нав'язливу саєнтологічну проповідь, складену за всіма правилами нейро-лінгвістичного програмування. Істина, яку впродовж години нав'язував десяток телевізійних гіпнотизерів, була проста: щоб добре жити, треба добре думати. Себто ніколи не думати про те (й не протестувати проти того), чого собі не бажаєш, і навпаки — наполегливим прокручуванням у голові найзаповітніших бажань привертати їх до себе. Цей, із дозволу сказати, «секрет» я знав і раніше, але прив'язував його до якихось тонших матерій, не думаючи, що в такий спосіб можна матеріалізувати, скажімо, пилосос, будинок чи авто найновішої моделі. Я навіть почав було пробувати візуалізувати недорогий пилосос, як не втримався і розсміявся, бо згадалося мені, як незадовго до Різдва, коли я їхав іншою, цілком некомфортабельною маршруткою, підсів до мене кремезний чолов'яга дещо пошарпаного вигляду. Він мав під оком фінґал явно не гуманітарного походження, був не зовсім тверезий, не зовсім чистий, але зовсім не злий. Навпаки — виглядав на здорованя того добродушного типу, чию добродушність гарантують і цілком покривають активи тілесної ваги. Особливо не напружуючись і легко зігнорувавши протокольний етикет транспортного знайомства, він з ходу почав розповідати мені про свої одкровення і сенс буття.
«Старий, — казав він, тицяючи брудним пальцем собі в живіт, — старий, подивися на мене, я раньше був повним козлом і бичарою, тусувався, наркоту хапав, карочє, панкував по-чорному, потім ширятися почав, ну, діло дійшло було, шо пару років — і ласти клеїти, без базару… Я, може б, і не жив уже, якби добрий Бозя секрет мені не відкрив… Я під кайфом був, не скрою, із-за цього я й вірити Йому не хотів, казав, тіпа, ну шо Ти, дядя, Ти ж кожному наріку в кумарі являєшся, а потом приходить ужасний відхідняк і споминаєш якусь фігню, тіпа, „у всьому Всесвіті пахне нафтою“, карочє, стібуся з Нього, ніби Він не Він, а якийсь опіатний глюк, а Він, прикинь, каже мені: „А яка різниця?..“ Я аж пришизів, тіпа, ну як, яка різниця, це ж глюк, та ше й від лукавого, а Він мені: „Хто такий, лукавий? Не чув про такого. У цьому світі все від Мене. Та ти й сам знаєш…“ І я тут хоп! точно! я знаю… я знаю!!! І таке мені пішло, шо вже не Він мені говорить, а я просто всьо сам знаю, і про те, шо Бог і добрий, і всесильний, а маніхейці — козли, і шо душа в раю з Господом не радіє, бо емоцій не має, а в раю вона просто увірено Знає, і не боїться, бо бояться тіко від глупості, і шо сама крута благодать — це осознаніє Істини, тоїсть Істина якраз в цій тєлєзі і сокрита, і шо з великої любові Бог дав нам свободу вибору, і ми самі вибираємо, ширятися і нафту нюхать, ілі осознати дану Ним силу і способність на всьо, тоїсть — на Всьо, і в цьому наше богоподібіє, і я, старий, за базар атвічаю, я зараз сам усьо можу, скажем, полетіти, да-да, полетіти, і тебе можу взяти з собою, хочеш, полетимо, хочеш, полетимо прямо зараз?..»
Ми взялися за руки і полетіли. Маршрутка в'їхала у стовп якось так вдало, що ми вилетіли, ні через що не зачепившись, вилетіли і полетіли. І полетіли ми не «вгору», не «на небо», а навсібіч, адже Небеса завжди довкола нас! Політ, природно, був бізнес-класу.
Критичні точки трапляються на кожному кроці. Це коли щось уже не може бути тим, чим було раніше, і перетворюється на щось інше. Наприклад, вода у чайнику за послідовного підігрівання не здатна більше залишатися водою і перетворюється на пару. Кількість переходить у якість, якщо вірити діалектиці. Різниця між парою і водою очевидна, як очевидна різниця між водою і льодом. Найголовніше в цьому, що обидва процеси — і кип'ятіння, і заморожування — не є незворотними: пару можна охолодити, лід розтопити, і наслідки критичного переходу розчиняться у первісній рідині.
Набагато гіршими є критичні точки, після яких нічого повернути назад уже не вдається. Це коли щось не просто не може залишатися «колишнім» — воно вже не може залишатися взагалі. І зникає. Випаровується. Як приязнь. Або кохання. Або любов до життя.
Любов до життя зазвичай розчинена у приписах суспільних конвенцій і сприймається як щось самоочевидне. А що замки цих конвенцій збудовані з піску й туману, то вони без жодних критичних точок поринають у небуття, повертаючись, так би мовити, до своєї сутнісної інкарнації, викристалізовуючись у чисту ілюзорність. А любов до життя виявляється недовговічною, як саме життя.
Пісок — субстанція майже вічна, але непридатна для капітального будівництва. Туман натомість — та сама вода, яка лише імітує пару (пара — чистий газ, мряка ж складається з крапельок рідини), а стіни з води, як відомо, прозорі.
Наріжний камінь замішано з іншого тіста.
А отже, з першими променями світла темні істини бліднуть, робляться непридатними, нічній варті не впоратись із химерами дня, силам поверхневого натягу не склеїти уламки умовностей. Перейшовши точку критичного розуміння, повернутися назад неможливо. Тобто неможливо відродити силу мертвих конвенцій. Неможливо повірити у сіль зневіри. Неможливо відтворити закреслене Я. Але можна спробувати полюбити життя знову. Тобто вперше — додумавши сенс слів «життя» й «любов» якщо не до кінця, то так далеко, як тільки дасться.
Дається зазвичай небагато.
Господь розташовує в полі зору достатньо сонячних алей, але, за логікою, вони не можуть існувати в зоні вічних сутінків, тож якщо ти все життя йшов у північ, то годі дивуватися, якщо колись довкола виявляться самі глухі завулки.
Тому тобі майже нічого дати-взяти з цих двох калічних каліграфічних карлючок, із яких не те що сенс витік-випарувався, в яких уже майже й етимології не залишилося, от і виводимо «любов» від «люксів» та «люменів», що ними вимірюємо освітленість, от і виводимо «життя» з комашиної абревіатури «жж», укладеної шифрувальниками Майкрософту, от питаюся знічев'я своє Йа, чи не сходити б нам до сповіді, а Йа відповідає мені, прикинь, відповідає, ти, мовляв, тінь, от і сиди собі в кутку, де тіням належиться, і взагалі ти (тобто Я) існуєш лише завдяки тому, що на мене (на Йа тобто) світло падає, що від мене люкси з люм'єрами відбиваються, а крізь мене, прикинь, ці люкси з люм'єрами не проникають, тому Йа видимий, тому мені нічого шукати доказів існування і сенсів буття, а ти, лемку, мучся, бо тя розідру, що, скажіть, можна досягти в такий спосіб, вдаючись до монологів із роздвоєною фантомною особистістю, чого можна очікувати від спроб, залишаючись Я, не відчувати фантомних болів ув ампутованих суглобах «Й» та «а», до чого, прикиньте, можна дійти шляхом додумування думок до кінця, заняття апріорі абсурдного: який там кінець може бути в думок — речей, від початку позбавлених початку? Чи не краще покластися на емпірику? Чи не краще згадати біхевіоріальні методи і спробувати вчитися любити життя в малих проявах, малими порціями, ну от хоча б у малій ранковій каві: кава, та ще з сигаретою — як тут не полюбити, коли попереду день, повний нових неможливостей і старих звичок, людей, реальність яких підтверджується лише їхньою повною візуальною неінформативністю, предметів, потяг до яких давно перетворився на тактильне тло, явищ першого і другого роду, пір року, пор ока; як не полюбити, скажіть, життя, насипаючи з обдертої жерстяної банки (залишки китайського дракона і готичне «Kaffee» на облущеному червоному тлі) до закопченої джезви одна по одній три ложечки дрібно змеленого фінського президента, заливаючи все окропом, вдихаючи перший іще сирцевий аромат напою, тримаючи джезву у витягнутій руці докладно півтора сантиметра над вогнем, дочікуючись, поки бура, з вулканічними вкрапленнями піна підніметься над краями посудини, а потім почне розтріскуватися, випускаючи гейзери кавової пари, виливаючи всю цю розкіш у надщерблене порцелянове горнятко (спадок по бабці), чекаючи, поки вистигне, розминаючи в пальцях сигарету, зайве черкаючи улюбленою запальничкою, жадібно прикурюючи, ощадно затягуючись, дмухаючи на асфальтову поверхню кави, розглядаючи концентричні кола на поверхні чорного дзеркала, дивуючись феноменові чорного дзеркала, звикаючи до феномену чорного дзеркала, упокорюючись із існуванням чорного рухливого дзеркала, приміряючись до першого ковтка, як до стрибка, наближаючись до краю, торкаючись устами…
Так, приблизно так і не тільки так можна починати вчитися любити життя. Тільки не забувайте: коли вода до кави закипить, перетворившись на пару, одну з критичних точок уже буде перейдено.
Ну, і точка опори, звичайно. Без неї ані землю не перевернеш, ані не вистоїш, ані не встоїш. Тому стоять, як правило, на двох. Встояти взагалі найважче. Навіть просто встояти на місці. Хоча, за всіма законами геометрії, кожне місце є безконечно великою сукупністю точок, а отже, точок опори в будь-якому місці — безліч. Принаймні для стояння на двох — достатньо. Але людині не стоїться на місці. Вона завжди намагається намацати якомога більше ґрунту. На майбутнє, як кажуть, про всяк випадок, про запас. Щось таке. Звідси походять танці. Звісно, не самі танці, а ідея танців. І не «походять», а радше «виникають», адже «ходити», «походжати», «походити» — прерогатива людини. Людина охоче ходить, повзає, літає. Але вкрай неохоче й нестійко стоїть. Тому й намацує землю під ногами. Step by step. Із такої практики і виникли танці. А від слОва «step» — словА «стоп», «стоптати» і «степ».
Степ — найобширніше місце для стояння. Тому степові люди спокійніші та впевненіші від горян, уражених вродженим страхом оступитися, втратити точку опори. Тому й танці горян більше схожі на тупцяння на місці, тому лише степовики можуть дозволити собі кружляння в танці й стрибки через вогонь.
Хоча насправді вся хореографія, незалежно від ландшафту, витанцювалася з неможливості стояти на місці. Попри все. Попри страх упасти. Попри ризик втратити стійкість. І навіть попри те, що крок уліво, крок управо традиційно вважаються втечею, а в рухомі цілі зазвичай стріляється без попередження. Звідси «походять» евфемізми. Замість «вліво» чи «вправо» ми кажемо «праворуч» та «ліворуч», аби відкинути будь-який натяк на можливість руху. Мовляв, ми собі тут просто стоїмо, винятково жестами рук окреслюючи простори непідвладних володінь. Жодного натяку на напрям, керунок, вектор — лише статика місцезнаходження, становища, пристанку. Наш вічний стан нестійкої рівноваги немов урівноважується потенційною невичерпністю простору, запасним майданчиком для падіння. Може, так ніхто не помітить, що ми вже втратили єдину точку опори і тепер міцно стоїмо на двох. Себто — на місці.
Місце, як уже було сказано, складається з безлічі точок. А отже, кожне місце — маленький Всесвіт. Якщо лише для всесвітів прийнятні означення «більший» чи «менший». Місце завжди окреслюється дуже приблизно. Коли ми розводимо руки, демонструючи обсяг чи обшир, ми завжди дуже приблизні. Вкрай приблизні. Тому «край» для нас — і територія, і межа. Тому ми так плутаємося в словах, означеннях, знаках. Тому кохаємося в евфемізмах. Тому постійно значимо територію і в пошуках справжнього значення надаємо речам безлічі означень, окреслень. Окреслюємо понятійні поля. Креслимо магічні кола. Ставимо мітки. Робимо зарубки. Проводимо демаркаційні лінії.
Лінія, попри те, що також містить безмежно велике число точок, очевидно менша за місце. Ми знаємо це. Ми бачимо це. Це видно навіть неозброєним оком, і жодна теорія не переконає нас у протилежному. Крім того, лінія має ще одну очевидну перевагу. Перевагу обмеження. Рушити з місця лінією можна-бо лише у двох напрямках. Праворуч або ліворуч. Уперед або назад. Не треба роззиратися навсібіч. Не конче мучитися проблемою вибору. Можна підкинути монету. Можна піти за вітром. Покотитися під ухил. Поплисти за течією.
Можна, щоправда, й рушити вгору. Однак це важко і потрібно небагатьом. Тому для загального заспокоєння існує векторна алгебра, де чорним по білому записано рівноправність усіх напрямків. Рівноправність чорного і білого.