Набагато гостріше мене дратує її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж як звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.
Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Скажімо, вона жодного разу, жодним чином не закцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я не раз бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.
Із мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність
Приміська автостанція. Неділя. Людно. Святково вбрані городяни виїжджають до навколишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кленом сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п'яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія тут означає ніщо інше, як напад delirium, чи, кажучи простіше, «білочки». Пияк жестикулює, розмовляє з невидимими співбесідниками, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П'ять пляшок поставлені одна на одну, конструкція майже нереальна навіть для тверезого, однак тут окремий випадок: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюдськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.
Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку — надпочату чвертку горілки — і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що пронизують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі й ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивитися на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнується, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами залишається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю: вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюючи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад іззовні.
Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж на канатохідця під куполом цирку. І справа не в тому, що вартість недопитої горілки — це підтвердить будь-який нарколог — тепер співрозмірна з ціною людського життя. Просто нестерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.
Все-все. Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя — крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна — він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати — силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, — то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто — вгору.
Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?
Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?
Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак — у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен — у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас — вежа. Кожен — вертикаль. І кожне життя — стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст — лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.
Фісташки безсмертя
Історію про фісташкове безсмертя я почув на конференції неконвенційних ботаніків, куди мене запросив Тарас Прохасько. Конференція відбувалася в Делятині, в Тарасовій хаті, огорненій містичним флером міфу чи то навіяним прозою господаря, чи то до появи цієї прози причетним.
Звісно, конференція жодним чином не нагадувала традиційні зібрання науковців: тут не читалося доповідей, не піднімалося на кафедру і не дискутувалося про мутагенні агротехнології, наприклад. Побут нагадував радше табірне життя «переміщених осіб» DP. Розклад — санаторне життя зубожілого гірського пансіонату. Та й самі учасники скидалися не на світил альтернативної науки і навіть не на Прохаськових непрОстих, а радше на різного штибу марґіналів та аутсайдерів.
Звісно, ботаніка займала в нашому недовгому спільному житті важливе місце. Однак була вона не так темою розмов, як необхідним елементом побуту: ожина, що росла під хатою, добре смакувала з домашнім вином; хмиз, зібраний в найближчому переліску, згорав у печі або у вогнищах, коло яких ми збиралися щовечора; експедиції ентузіастів надовго пропадали в пошуках священних карпатських грибів; траву курилося, на траві спалося, гербарії цікавили хіба окремих некомунікабельних аутистів.
Історію про фісташки розповів мені безумний, як рожева хмарка, молодик семітської зовнішності родом звідкілясь чи з-під Маріуполя, чи то з-над Аралу. Мав він ядучо-одеколонне прізвище Шипр, зловживав діоптріями, а замість очікуваного гаркавлення приголомшував займенниками та іншими цікавими мені лексичними кунштюками. Ми сиділи з ним на колоді під південним вікном Прохаськової хати, пахкали на двох ароматичну люльку, й історія про фісташки виникла без найменшого зв'язку як із попередньою, так і з наступною темами.
«Фісташки… — казав він, — ну, це, в натурі, тіпа, земляной оріх, як ці, ну, знаєш, арахіси, токо арахіси так і дозрівають у землі, в таких, вроді как пористих оболочках, ти же пиво п'єш, да? Нє? Ну, карочє, неважно, так вот, а фісташки появляються, тіпа, як із почьок, вони такі вроді почьки, да? Ну і вони, карочє, до соньца із-под землі вилазять, проізростають, в натурі, ти не гуманітарій, да? Но должен в'їхать, і вот, чуєш, када така почька под лучі соньца попадає, а фісташки, вони реально лучше всього на солончаках ростуть, потому шо соль, ну як сказать, от, возьми, к приміру, консерви, у нас, на Аралі, їх вопше без уксуса готовлять… Кстаті, будеш у наших краях… А сам ти откуда? Западенець, да?… Ну, бог с тобой, чуєш, так вот фісташки, вони на соньці, тіпа, зразу висихають і лопаються, ти же пиво п'єш? Нє? Ну, неважно, але бачив, які вони розколоті, прикольно, да? Береш і їш, бо єслі би вони від жари не лопали, то не факт, шо їх скар-лупу роздавиш, да, по крайній мірі зубами не візьмеш, обламаєшся, карочє, а всьо потому, шо це, в натурі, оболочка почьки, а не оріх, вона без базара болії тверда, ти не гуманітарій, ти должен в'їхать, вот, і разні греки, там, асірійці, хазари, в старину тими почьками амфори обклеювали, і разні другі горшки, і сосуди, бо вроді і кошерно, і укріпляє стінки сосудов, і термоізоляція, да, а всьо, шо внутрі у почєк, висихає, то получаєтся тіпа як оріх, по-ботанічєскі це ложний плод називається, потому шо воно не плод на самому ділі, но, як сказать, корочє, вроді листков, которі зрослісь, не розпустівся, так вот сольона пиль і глина, наслоясь на оріх, проізводять замічательний ефект…»
Коротше кажучи, гаркавий пафос рожевої одеколонної хмарки зводився до того, що фісташки, які віддавна вважаються способом для продовження життя, затримання старіння, про що знають і сучасні косметологи з фармацевтами, насправді володіють секретом безсмертя зовсім не завдяки чудодійному хімічному складові, а тому, що, дозріваючи на солончаках, фісташки обдуваються солоними вітрами, і кристалики солі разом із частинками сірої глини осідають на плодах, утворюючи природний захисний шар, який оберігає горішки від псування, але справа тут не в консерваційних властивостях солі, а в тому, що легкорозчинна у воді сіль проникає разом із нею в саму суть, у водообіг кожної живої істоти, кожного створіння, вливається у її найпотаємніші судини, проникає в генетичний код… І зберігає його в комбінаціях власних кристалів. Назавжди. Та навіть не в цьому справа.
Сама потенційна здатність соляних структур проникати у фундаментальні засади біологічного існування породжує те емоційно-інформаційне поле, відчуваючи яке організм згадує… що насправді… вже володіє секретом безсмертя. Що ним володіє кожна жива істота. Кожна людина. Кожна душа.
Все це, звісно, виявилося повною бриднею. Енциклопедія повідомляла, що фісташки ростуть на субтропічних кущах. Консерваційні властивості солі зумовлені її антибактерійними властивостями. А безсмертя взагалі не існує.
Така є правда. Проте фісташки смакують мені дедалі більше, і, купуючи їх, я завжди перевіряю, чи достаточно для замічательного ефекту наслоїлося на оріхах сольоної пилі і глини, потому шо єслі солі недостаточно, ну, карочє, ви поняли, да?
У те, що мої літературні борсання можна назвати «письменницькою кар'єрою», я починаю вірити завдяки ознакам, далеким від літератури. Наприклад, мене все частіше запрошують у різні журі. І хоча ще не дійшло до гонорарів за суддівство, та й повернення грошей за квитки залишається рідкістю, від якогось часу мене почали поселяти в готелі. Я вже не мушу шукати знайомих, у котрих можна було би заночувати. А що готелі зазвичай ще й є спонсорами всіх цих фестивалів, то спробую описати феномен «готелю-спонсора».
Кімната, в яку вас поселяє готель-спонсор, зовні мало чим відрізняється від решти. Але в ній обов'язково є якийсь сюрприз. Сюрпризи ці не вирізняються різноманітністю і найчастіше означають вади функціонального характеру: щось не діє. Або відірвано шланг душу, або бракує батарейок у телевізійному пульті, або просто під вікном працює різницький цех місцевого м'ясокомбінату.
Останнього разу я мешкав у чудесному готелі, сама назва якого обіцяла якщо не європейський сервіс, то бодай євроремонт. Номер був гідним усіляких похвал. Одноразові капці, білий халат із капюшоном, міні-бар, супутникове телебачення…
Щоправда, бар був порожній, а блок налаштування супутникового телебачення нагадував пульт запуску ракет протиповітряної оборони і без докладної інструкції не надавався до експлуатації.
Шланг і душова головка були якісними, принаймні, не турецького виробництва, але сама кабінка протікала — навіть після швидкого холодного споліскування на підлозі утворювалося озерце, яке завдяки дбайливо вимощеній плитці не перетікало до сусідів поверхом нижче.
Зате в лазничці був потужний німецький фен, яким мені вдавалося висушувати озерце менш, ніж за 20 хвилин.
Не хочеться видаватися надто прискіпливим, але в номері не було смітника. А через свою любов до фісташок і йогуртів я завжди залишаю по собі гори сміття. І без смітника мені ніяк не можна. Особливо в готелях, де самотніми зимовими вечорами так добре смакують фісташки і йогурти.
Після недовгих душевних вагань я почав викидати шкаралупу фісташок у шухляду стола, а упакування від йогуртів — у спеціально куплений поліетиленовий мішок для цементу (в тому ж господарському магазині я придбав велику шмату для підлоги, бо, з огляду на мій гігієнізм, фен від висушування озер почав перегріватися). Однак на другий день сміття було вже надто багато. Двічі я вивішував табличку «Прошу прибрати» — безрезультатно. Тоді я надягнув білий халат із капюшоном і вивісив табличку «Прошу не турбувати». Покоївка з'явилася відразу, однак ми збавили час за обговоренням фасону готельних халатів, тож до прибирання так і не дійшло.