Однак моє становище зовсім інше. Якщо б я підкорився найбезглуздішим примхам цієї дами, ніщо не завадило б мені бути незабаром вміщеним до каталога у залі з червоного мармуру за номером 54 або 55, якщо вона спочатку віддасть перевагу вам. За цих обставин…
— Тобто?
— За цих обставин було б глупством погодитись.
— Що ж ви думаєте робити?
— Що думаю робити?
Моранж сперся потилицею на спинку крісла і, усміхнувшись, пустив угору клуб диму.
— Нічого, — сказав він. — От і все. Розумієте, у цих ділах чоловік має над жінкою безумовну перевагу. Завдяки своїй будові він може вчинити опір. Жінці це не судилося.
І докинув, поглядаючи з іронією:
— Присилуваний лише той, хто цього бажає.
Я понурив голову.
— Під час розмови з Антінеєю, — провадив він далі, — я зужив всі скарби красномовства, але марно. «Дозвольте, — сказав я, вичерпавши всі аргументи, — чому ж не мосьє Ле Меж?» Вона засміялася. «А чому не пастор Спардек? — запитала вона. — Мосьє Ле Меж і Спардек — учені, яких я поважаю. Але
Прокляття вічне мрійникові тому,
Хто з глупоти своєї хтів би розв’язать
Питань питання в світі цьому -
Любов і цноту разом поєднать[38].
Опріч того, — додала вона з чарівною усмішкою, — ти, мабуть, ні до першого, ні до другого добре не придивився». А тоді зробила кілька компліментів мені особисто, на що я не спромігся відповісти, настільки ці чотири рядки з Бодлера спантеличили мене.
Вона зробила ласку пояснити мені: «Пан Ле Меж потрібний мені як учений. Він володіє іспанською та італійською мовами, упорядковує мої папери й намагається систематизувати мою божественну генеалогію. Преподобний Спардек знає англійську й німецьку. Граф Біловський досконало володіє слов’янськими мовами; крім того, я люблю його, як батька. Він знає мене змалку, з тих часів, коли я ще й гадки не мала про відомі тобі дурниці. Ці двоє допомагають мені підтримувати стосунки з моїми гостями різних національностей, хоч я й сама починаю опановувати потрібні мені мови. Але ж годі балачок. Це я вперше пояснюю свою поведінку. Твій друг не такий цікавий». Потім вона спровадила мене. Справді, чудернацька жінка. Наче розважлива, але більше знається в пристрастях, ніж панує над ними.
— Панове, — сказав, раптом з’явившись, Ле Меж, — чого ви спізнюєтесь? Вас чекають за обіднім столом.
Маленький професор був сьогодні в особливо доброму настрої. Він почепив нову фіалкову орденську стрічку,
— Ну що? — запитав нас весело. — Ви бачили її?
Ні Моранж, ні я не відповіли.
Коли ми увійшли, преподобний Спардек і гетьман Житомирський вже обідали. Призахідне сонце кидало на кремові килими малинові відблиски.
— Сідайте, панове, — голосно промовив Ле Меж. — Лейтенанте де Сент-Аві, вчора ввечері ви не були серед нас. Сьогодні вперше скуштуєте страви нашого бамбарського кухаря Куку. І скажете, чи вони вам до смаку.
Слуга-негр поставив передІ мною чудову триглу[39], яка плавала у соусі з перцем, червоному, наче томатний.
Я вже казав, що вмирав з голоду. Страва виявилася дуже смачною. Соус викликав спрагу.
— Хоггар білий, 1879 року, — підказав мені гетьман Житомирський, наповнюючи мій келих делікатесним топазовим лікером. — Це я дбаю про нього. Він не впливає на голову, лише на ноги.
Одним духом я перехилив келих. Товариство почало здаватися мені чарівним.
— Гей, капітане Моранж! — загорлав Ле Меж, звертаючись до мого супутника, який спокійно їв свою рибу. — Що ви скажете про цю колючоперу рибу? Її сьогодні виловили в озері оазису. Чи не починаєте ви погоджуватися з гіпотезою про Сахарське море?
— Ця риба — аргумент, — сказав мій супутник.
І раптом замовк. Відчинилися двері, й увійшов білий таргієць. Запала тиша.
Чоловік з затуленим обличчям повільно підійшов да Моранжа й торкнувся його правиці.
— Гаразд, — сказав Моранж.
Він підвівся й рушив за посланцем.
Глечик з Хоггаром 1879 стояв між мною і графом Біловським. Я налив собі келих, котрий містив майже півлітра, і нервово перехилив його.
Гетьман глянув на мене з симпатією.
— Хе, хе, — вимовив Ле Меж, підштовхнувши мене ліктем, — Антінея поважає ієрархічний порядок.
Преподобний Спардек соромливо всміхнувся.
— Хе, хе, — повторив Ле Меж.
Мій келих був порожній. І враз мене охопило бажання жбурнути його в голову доцентові історії. Але стримався! Я наповнив його знову й випив до дна.
— Мосьє Моранж не скуштує цієї чудової баранячої смаженини, — сказав професор, стаючи все грайливішим і накладаючи собі чималий шмат м’яса.
— Йому нічого шкодувати, — роздратовано мовив гетьман. — Це не смаженина, а баранячі роги. Слово честі, Куку починає знущатися з нас.
— Звинувачуйте преподобного, — різко кинув Ле Меж. — Я досить часто нагадував йому, щоб кого іншого навертав у свою віру.
— Пане професоре! — спинив його з гідністю Спардек.
— Можу повторити сказане, — закричав Ле Меж. І мені здалося, що він напідпитку.
— Будете свідком, мосьє, — провадив він, обернувшись до мене. — Мосьє новоприбулий. Мосьє безсторонній. Тому й звертаюся до нього. Чи має хтось право псувати бамбарського кухаря, щодня задурюючи йому голо* ву теологічними дискусіями, до яких він аж ніяк не схильний?
— На жаль, — сумно відповів пастор, — ви помиляєтеся. Навпаки, в нього природний потяг.
— Куку — ледар, який ладен бути гугенотом, аби тільки нічого не робити, і нехай горять наші ескалопи, — подав голос гетьман. — Хай живе папа римський, — проревів він, по вінця наповнюючи келихи.
— Запевняю вас, що цей бамбарець непокоїть мене, — вів далі з підкресленою гідністю Спардек.
— Знаєте, де він зараз? Заперечує реальність існування. Він за два кроки від помилок Цвінгля і Еколампада. Куку заперечує реальність існування.
— Мосьє, — збуджено сказав Ле Меж, — людей, зайнятих приготуванням їжі, не треба чіпати. Так вчив Ісус, який, гадаю, був таким само добрим теологом, як і ви, і котрому ніколи не спадало на думку відволікати Марфу від її плити, щоб верзти дурниці.
— Чудово! — погодився гетьман. Він тримав між колінами глек, намагаючись відкоркувати його. — Підсмажений баранячий бік, підсмажений бік, — сказав засапано, впоравшися з цим. — Наповнимо келихи!
— Куку заперечує реальність існування, — вів далі пастор, зажурено випивши свою чарку.
— Е! — прошепотів мені на вухо гетьман Житомирський. — Нехай говорить. Хіба не бачите, що всі вони геть сп’яніли.
У нього самого заплітався язик, і він насилу спромігся наповнити мій келих майже по вінця.
Мене охопило бажання відштовхнути чарку. Та раптом майнула думка: «Цієї миті Моранж… Що б він не казав… Вона така гарна!»
Схопивши келих, я знову спорожнив його.
Ле Меж і пастор заблукали в дивовижній релігійній дискусії, приголомшуючи один одного цитатами з Book of commun Prayer[40], Декларації прав людини, Bulla Unigenitus[41]. Поволі гетьман почав брати над ними гору, як світська людина, котра, навіть п’яна як дим, має переваги, забезпечені не стільки освітою, скільки вихованням.
Граф Біловський випив уп’ятеро більше за професора і пастора. Але він удесятеро менше п’янів від вина.
— Залишмо тут оцих п’яничок, — сказав він гидливо. — Ходімо, любий друже. Партнери чекають нас у залі для гри.
— Дами й панове, — мовив гетьман, входячи до зали, — дозвольте мені представити вам нового партнера, мого друга, лейтенанта де Сент-Аві.
— Не зважайте на них, — прошепотів він мені на вухо. — Це слуги оселі… Але, розумієш, я створюю собі ілюзію.
Він справді дуже сп’янів.
Зала для гри була вузькою і довгою. Головне умеблювання — широкий стіл врівень з підлогою, оточений подушками, на яких лежало з десять тубільців. На стіні висіли дві гравюри, що свідчили про очевидний еклектизм: святий Йоанн-Батіст Вінчі й «Могила» Альфонса де Невілля.
На столі стояли червоні глиняні келихи й важкий глиняний глек з пальмовим вином.
Серед присутніх я пізнав знайомих: мого масажиста, манікюрницю, перукаря, двох або трьох білих туарегів, які, відтуливши свої обличчя, поважно курили довгі люльки з мідними накривками. Вони з задоволенням грали в карти. Ця гра нагадала мені рамс. Поміж гостей були дві красуні з почту Антінеї — Агіда і Сідія. Їхня гладка, темного кольору шкіра мінилася під прозорою тканиною, гаптованою сріблом. Мені було шкода, що не побачив червоної шовкової туніки маленької Таніт-Зерги. Я знову згадав про Моранжа, але тільки на мить.
— Куку, дай жетони, — наказав гетьман. — Ми тут зібралися не розважатися.
Куку, послідовник Цвінгля, поставив перед ним скриньку з різноколірними жетонами. Граф Біловський зосередився й почав їх рахувати, розподіляючи на маленькі купки.
— Білі коштують по луїдору, — пояснив він мені. — Червоні — сто франків, жовті — п’ятсот, зелені — тисячу. А! Знаєте, тут грають з азартом. Зрештою, побачите.
— Беру банк вартістю десять тисяч, — сказав кухар-цвінгліст.
— Дванадцять тисяч, — мовив гетьман.
— Тринадцять, — додала, спокусливо усміхаючись, Агіда, яка сиділа на колінах у графа і старанно розкладала свої жетони на маленькі купки.
— Чотирнадцять, — сказав я.
— П’ятнадцять, — пролунав різкий голос Розіти — старої негритянки-манікюрниці.
— Сімнадцять, — заявив гетьман.
— Двадцять тисяч, — відрубав кухар.
І відчеканив, змірявши нас викличним поглядом:
— Двадцять. Беру банк вартістю двадцять тисяч. Гетьман зробив жест, що свідчив про його невдоволення.
— Бісів Куку! Нічого не вдієш проти цієї тварюки. Ви не повинні ризикувати, лейтенанте.
Куку сидів у кінці стола, що мав форму «Г». Він тасував карти з вправністю, яка мене спантеличила.
— Я казав вам, як у Анни Деліон, — з гордістю прошепотів гетьман.
— Панове, робіть ставки, — вигукнув негр. — Робіть ставки, панове.
— Почекай, тварюко, — сказав Біловський. — Ти добре бачиш, що чарки порожні. Сюди, Какамбо! Веселий масажист мерщій наповнив келихи.
— Знімай, — мовив Куку, звертаючись до Сідії, вродливої таргійки, що сиділа праворуч від нього.
Молода жінка, як особа забобонна, зняла карти лівою рукою. Але слід відзначити — в правиці був келих, що його вона піднесла до вуст. Я бачив, як стискалося від ковтків її ніжне матове горло.
— Починаю, — оголосив Куку.
Ми розмістилися так: зліва — гетьман, Агіда, яку він з найаристократичнішою невимушеністю обіймав за талію, Какамбо, одна з таргійських жінок, далі — двоє негрів, статечних і пильних, з запнутими обличчями. Справа сиділи, симетрично до тих, що зліва, Сідія, я, стара манікюрниця Розіта, перукар Баруф, ще одна жінка, двоє білих туарегів, поважних, зосереджених.
— Беру, — сказав гетьман. Сідія заперечно хитнула головою.
Куку витягнув, дав четвірку гетьманові, собі взяв п’ятірку.
— Вісім, — оголосив Біловський.
— Шість, — сказала гарна Сідія.
— Сім, — відрубав Куку. — Таблиці зрівнялися, — додав він холодно.
— Подвоюю ставку, — сказав гетьман.
Какамбо й Агіда вчинили так само. Ті, що сиділи з нашого боку, грали стриманіше. Манікюрниця ризикувала водночас не більш як двадцятьма франками.
— Вимагаю рівності таблиць, — незворушно сказав Куку.
— Який ви нестерпний, — пробурмотів граф. — Маєш. Ти задоволений?
Куку зіграв і побив дев’ятку.
— Честь і батьківщина? — проревів Біловський. — У мене була вісімка…
Я мав двох королів і не виявляв свого поганого настрою. Розіта взяла в мене з рук карти.
Я розглядав Сідію, що сиділа праворуч від мене. Густе чорне волосся спадало їй на плечі. Вона справді була дуже гарна, трохи напідпитку, як і весь цей фантасмагоричний гурт. Вона також дивилась на мене, але якось спідлоба, наче боязка тваринка.
«Ага! — подумав я. — Вона, очевидно, боїться. На мені ж написано: полювати заборонено».
Я торкнувся її ноги. Сідія сполохано відсунулася.
— Хто купує карти? — запитав Куку.
— Не я, — сказав гетьман.
— Беру, — мовила Сідія.
Кухар витягнув четвірку.
— Дев’ять, — кинув він.
— Ця карта мала бути моєю, — гримнув граф. — І п’ятірка, в мене була п’ятірка. Ах! Якби я не дав слово його величності імператору Наполеону III ніколи більше не докуповувати до п’яти. Бувають хвилини, коли це так важко, так важко. І ось ця тварюка, негр — кум королю.
Справді, загарбавши три чверті жетонів, Куку з гідністю підвівся й попрощався з товариством:
— До завтра, панове.
— Геть звідси всі, — проревів гетьман Житомирський. — Мосьє де Сент-Аві, залишіться зі мною.
Ми закурили, й він налив собі великий келих вина. Стеля зали зникла у сірій хмарі тютюнового диму.
— Котра година? — запитав я.
— Пів на першу. Але ви не покинете мене, дитино, люба дитино. В мене тягар на серці, тягар…
Він гірко заплакав. Фалди його костюма розпласталися на дивані позаду нього, наче великі надкрилля зеленого жука.
— Правда, Агіда гарна, — сказав він, усе ще плачучи. — Знаєте, вона трохи нагадує мені, хоч темніша шкірою, графиню де Терюель, красуню графиню де Терюель Мерседес. Пам’ятаєте, ту, що купалася якось у Біяр-ріці зовсім гола перед скелею Богородиці, коли там прогулювався Бісмарк? Не пригадуєте? Мерседес де Терюель?
Я знизав плечима.
— Справді, я забув, що ви надто молоді. Вам було, мабуть, два чи три роки. Дитина. Так, дитина. О! Дитино моя, належати до тієї епохи і бути приреченим грати в карти з дикунами… Треба вам розповісти…
Я підвівся і відштовхнув його.
— Залишся! Залишся! — почав він благати. — Я скажу тобі все, що ти забажаєш, розповім все, що забажаєш, як я опинився тут. Про це я ніколи нікому не казав. Залишся, я відчуваю потребу вилити душу справжньому другові. Скажу тобі все, повторюю, все. Маю довіру до тебе. Ти — француз, шляхетна людина. Знаю, що ти не передаси їй нічого.
— Не передам нічого? Кому?
— Їй…
Його голос увірвався. Мені здалося, що він затремтів від страху.
— Кому?
— Їй… Антінеї, — прошепотів він.
Я знову сів.
РОЗДІЛ XIII
ІСТОРІЯ ГЕТЬМАНА ЖИТОМИРСЬКОГО
Граф Казимир був у тому стані, коли сп’яніння робить людину поважною і зосередженою.
Він хвилину збирався з думками і почав розповідь. Шкода, що не спроможуся відтворити вживані ним соковиті архаїзми.
— Коли молодий мускат зарожевіє у садах Антінеї, мені виповниться шістдесят вісім років. Це сумно, люба дитино, усвідомлювати, що все краще в житті лишилося позаду. Неправда, що життя нескінченно оновлюється. Тому, хто знав Тюїльрі 1860 року, гірко опинитися в становищі, в яке потрапив я.
Одного вечора, перед війною, чарівні жінки, імен яких не називаю (час від часу з зустрічаю імена їхніх синів у світській хроніці «Голуа»), побажали ближче познайомитися зі справжніми лоретками. Я повіз їх на бал до Гранд-Шом’єр. Це був заклад для розваг, де збиралися художники-невдахи, повії, студенти. Посеред кабаре чимало пар так хвацько витанцьовували канкан, що аж люстри мало не зірвалися зі стелі. Ми звернули увагу на одного чорнявого молодика, зодягненого в сюртук недолугого крою й картаті панталони, очевидно, без жодних шлейок. Він був косоокий, мав миршаву борідку й чорне волосся, що злиплося, наче леденці. Антраша, які він відшкварював, були екстравагантні. Дами назвали його ім’я: Леон Гамбетта.
Я впадаю в розпач від самої думки, що міг одним пострілом з пістолета вбити цього бридкого адвоката й назавжди забезпечити щастя своє й країни, яка стала моєю другою батьківщиною. Бо серцем, любий друже, я француз, хоч не є ним за походженням.
Я народився 1829 року у Варшаві. Батько був поляк, а мати русинка, точніше волинянка. Це від неї я успадкував свій титул гетьмана Житомирського. Його було повернуто мені царем Олександром II під час його візиту до Парижа на прохання мого високого володаря імператора Наполеона III.