Неподалік криниць Азіу на маврів напали туареги Кель-Газолет, раби великого племені кель-рхела, яке панує у Хоггарі, і повбивали всіх до одного. От мене й пригнали сюди й віддали Антінеї на знак поваги до неї. Я сподобалась їй, і вона була завжди доброю до мене. Як бачиш, тебе, охопленого лихоманкою, заколисує своїми розповідями, які ти навіть не слухаєш, не якась там рабиня, а остання представниця славетного роду правителів сонгаї — Сонні Алі, підкорювача країн і народів, аскія Мухаммеда, котрий, вирушаючи на прощу до Мекки в супроводі півтора тисяч вершників, узяв з собою три тисячі міскалів золота. В ті часи наша влада безперечно простягалася від Чаду до Туата й західного моря, а храм у Гао, брат неба, здіймався над іншими його суперниками в навколишніх містах, як тамариск посеред скромних рослин сорго.
РОЗДІЛ XVI
СРІБНИЙ МОЛОТОК
Я більше не захищаюся, лише бажаю
Дізнатися про місце, де маю принести жертву.
(«Андромаха», трагедія Жана Расіна)
Скажу, якою була погода тієї ночі, коли сталося те, про що я хочу розповісти. Близько п’ятої години небо вкрили хмари і в задушливому повітрі відчувалося наближення грози.
Все життя пам’ятатиму ту ніч. Це було 5 січня 1897 року.
Гірам-Руа й Гале знеможено лежали на килимку в моїй кімнаті. Ми з Таніт-Зергою, спершися ліктями на скелястий край вікна, спостерігали провісників грози. Блискавиці раз у раз краяли своїми блакитними зигзагами тепер уже суцільну пітьму, але грому не було чути. Гроза, не зачепивши скель Хоггару, помчала далі й залишила нас знемагати від задухи.
— Піду спати, — сказала Таніт-Зерга.
Я вже зазначав, що вікно її кімнати, розташованої над моєю, було метрів на десять вище від того, біля якого я стояв.
Вона взяла на руки Гале. Гірам-Руа іти не хотів. Вчепившись чотирма лапами в килимок, він сердито й жалібно гарчав.
— Залиш його, — сказав я. — Якийсь раз він може поспати тут.
Отже, малий хижак значною мірою відповідальний за події, які відбулися згодом.
Залишившись на самоті, я поринув у свої думки. Ніч була темною. Навколишні гори заснули в глибокій тиші.
Гарчання гепарда, що ставало все хрипкішим, повернуло мене до дійсності.
Ставши на задні лапи перед дверима, Гірам-Руа із скреготом дер їх кігтями. Якщо раніше він не хотів іти за Таніт-Зергою, то тепер поривався залишити мою кімнату. Він жадав вийти.
— Годі тобі, — цитьнув я. — Ану, лягай! — І спробував відтягти його від дверей.
Внаслідок цього я отримав удар лапою, від якого аж заточився.
Отже, я знову сів на диван. Та мій спокій тривав недовго. «Трохи щирості з самим собою, — сказав я собі. — Відколи Моранж залишив мене й відколи я побачив Антінею, мене переслідує єдина думка. Навіщо обмежуватися історіями, хай навіть чарівними, котрі розповідає Таніт-Зерга? Цей гепард стане мені приводом, а може, й провідником. О! Я передчуваю, що цієї ночі відбудуться дивовижні речі. Як я міг так довго лишатися бездіяльним!»
Рішення прийшло негайно.
«Якщо я відчиню двері, Гірам-Руа кинеться в коридор, і я загублю його слід. Треба діяти інакше».
Віконна штора трималася на шнурку. Я зірвав його й, зробивши повідець, прикріпив до металевого нашийника гепарда. Тоді трохи прочинив двері.
— Ну, тепер можеш іти. Гей, поволі, поволі!
Я насилу приборкував порив Прам-Руа, котрий тягнув мене темними лабіринтами коридорів.
Рожеві світильники згасали у своїх нішах. Час від часу ми проминали котрийсь із них, що, потріскуючи, кидав свої останні промені світла. Який лабіринт! Я зрозумів, що сам ніколи не знайду зворотного шляху до моєї кімнати, і мені не лишалося нічого іншого, як іти за гепардом.
Спочатку він лютував, але поступово звик тягти мене за собою. Біг майже врівень з підлогою і сопів від задоволення.
Ніщо так не схоже на чорний коридор, як чорний коридор. На мить я завагався: а що коли раптом опинюся в залі для баккара[57]. Але це було б несправедливо щодо Прам-Руа. Ця славна тварина, давно вже позбавлена присутності любої серцю особи, чесно вела мене саме туди, куди я хотів потрапити.
Несподівано на одному з поворотів темрява, яка нас оточувала, почала розсіюватися. Крізь розетку замріло бліде зелене й червоне світло.
Тієї ж миті гепард, глухо рикнувши, зупинився біля дверей, на яких вимальовувалася ця світляна розетка.
Я впізнав ті двері, якими провів мене білий таргієць наступного дня після мого прибуття, коли на мене напав Прам-Руа і я опинився перед Антінеєю.
— Сьогодні ми з тобою на дружній нозі, — прошепотів я, погладжуючи його, щоб він голосно не гарчав.
Водночас я спробував відчинити двері. Вітраж віддзеркалювався зеленим і червоним світлом на підлозі.
Натискуючи на клямку, я вкоротив поводок, щоб стримати Прам-Руа, який почав нервувати.
Велика зала, де я вперше побачив Антінею, була зовсім темною. Але сад, що межував з нею, був освітлений тьмяним світлом місяця, який висів у небі, набухлому грозою, що так і не знялася. Ані подуву вітерця. Озеро виблискувало, немов олив’яна маса.
Я сів на подушку, міцно стиснувши між колінами гепарда, котрий муркотів від нетерпіння. Я замислився. Не над своєю метою. Вона давно вже була визначена. А над тим, у який спосіб її досягти.
Тоді й здалося мені, що я чую якийсь віддалений гомін, приглушений звук голосів.
Прам-Руа загарчав дужче й почав вириватися. Я трохи послабив повід. Тоді він пішов уздовж темних стін туди, звідки долинав гомін. Я рушив за ним, спотикаючись об розкидані скрізь подушки.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я вгледів купу килимів, де вперше побачив Антінею.
Раптом я спіткнувся. Гепард зупинився. Я відчув, що наступив йому на хвіст. Славна тварина, він навіть не заскавчав. Мацаючи стіну, я натрапив на другі двері. Відчинив їх дуже обережно, як 1 перші. Гепард неголосно загарчав.
— Прам-Руа, — прошепотів я, — замовкни! — І обійняв його могутню шию.
Він лизнув мою руку вогким гарячим язиком. Боки гепарда здригалися. Його переповнювала безмежна радість.
Перед нами постала друга зала, центральна частина якої була освітлена. Посередині на килимі сиділи шестеро чоловіків, що грали у кості, попиваючи каву з маленьких мідних чашок з довгими ручками.
Це були білі туареги.
Ліхтар, підвішений до стелі, освітлював колом усю компанію.
Чорні обличчя, бронзові чашки, білі бурнуси, темрява й хистке світло — все це являла дивовижну картину. Вони грали з поважною зосередженістю, оголошуючи ставки хрипкими голосами.
Тоді я обережно, дуже обережно відв’язав шнурок від нашийника нетерплячого гепарда.
— Вперед, синку!
Він кинувся з пронизливим дзявканням.
Сталося те, що я передбачав».
Одним стрибком Гірам-Руа опинився серед білих туарегів, викликавши паніку серед гурту вартових. Ще стрибок — і він зник у темряві. Навпроти того місця, де я зупинився, ледь виднів темний вхід до другого коридора, що починався в протилежному боці кімнати.
«Це там», — подумав я.
Розгубленість у кімнаті була страшною, проте панувала тиша. Очевидно, лише близькість знатної особи стримувала наче блискавкою вражену варту. Жетони й мішечки з гральними костями покотилися в один бік, чашки в інший.
Два туареги, що зазнали травм, терли собі боки, тихо лаючись.
Зрозуміла річ, я скористався цим сум’яттям, щоб прослизнути до кімнати. Причаївся біля стіни коридора, в якому зник Гірам-Руа.
Тієї ж миті серед тиші пролунав дзвін.
З того, як здригнулися туареги, я зрозумів, що обрав правильний напрямок.
Один з шістьох чоловіків підвівся. Коли він пройшов повз мене, я рушив за ним цілком спокійно. Кожен свій крок я розрахував заздалегідь.
«Зрештою, чим я ризикую? — повторював собі. — Лише тим, що мене ввічливо відпровадять назад».
Таргієць підняв портьєру. Йдучи за ним, я опинився в кімнаті Антінеї.
Ця величезна кімната була водночас і світлою і дуже темною. Тоді як праву частину, де була Антінея, затоплювало світло лампи, сконцентроване абажуром, ліва частина залишалася у темряві.
Ті, хто бував у мусульманських оселях, знають, що таке «гіньйоль» — це завішена килимом квадратна ніша в стіні на висоті чотирьох футів від долівки. До неї ведуть дерев’яні сходинки. Я здогадався, що така ніша зліва від мене, й увійшов туди. Кров гупала в скронях. Але я був цілком спокійний. Звідти я все бачив і чув.
Я опинився в кімнаті Антінеї. Нічого особливого, крім великого розкішного килима, в ній не було. Стеля поринала в темряві, але численні різноколірні ліхтарі кидали на блискучі тканини та хутра м’яке, розсіяне світло.
Антінея курила, розкинувшись на лев’ячій шкурі. Коло неї стояли срібна таця й глечик. Гірам-Руа, припавши до її ніг, нестямно лизав їх.
Білий таргієць мов укопаний стояв перед нею, приклавши одну руку до серця, другу до чола — у позі, що означала вітання.
Не дивлячись на нього, Антінея суворо запитала:
— Чому ви впустили гепарда? Я сказали, що хочу лишитися на самоті.
— Господине, він звалив нас з ніг, — покірно відповів білий таргієць.
— Отже, двері не були зачинені?
Таргієць мовчав.
— Забрати гепарда? — запитав він.
Але в його погляді, зверненому на Гірам-Руа, який злобно дивився на нього, вгадувалося сподівання на негативну відповідь.
— Якщо вже він тут, то залиш його, — сказала Антінея.
Вона нервово тарабанила своєю маленькою срібною люлькою по таці.
— Що робить капітан? — запитала вона.
— Він пообідав з апетитом, — відповів таргієць.
— Він нічого не казав?
— Домагався зустрічі зі своїм товаришем, другим офіцером.
Антінея затарабанила ще дужче по маленькій таці.
— І більше нічого не казав?
— Ні, господине, — відповів таргієць.
Маленьке чоло Антінеї зблідло.
— Іди поклич його, — сказала вона владно.
Вклонившись, таргієць вийшов.
З величезним хвилюванням слухав я цей діалог. Отже, Моранж, Моранж… Невже це правда? Виходить, я був несправедливий, засумнівавшись у ньому? Він хотів бачити мене й не міг!
Я не відривав очей від Антінеї.
Це була вже не та гордовита й насмішкувата володарка, якою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Золотий юреюс не прикрашав її чоло. Ані браслета, ані персня. На ній була лише широка парчева туніка. Чорне хвилясте волосся вільно спадало на тендітні плечі й голі руки.
її гарні вії стали ще синішими. Трагічна складка кривила її божественні вуста. Не знаю, радів я чи сумував, спостерігаючи за цією, такою страдницькою, новою Клеопатрою.
Припавши до ніг Антінеї, Гірам-Руа не зводив з неї довгого покірного погляду.
Праворуч від мене в стіні було вмонтоване величезне орішалкове дзеркало, що кидало золотисті відблиски. Раптом Антінея підвелася й стала перед ним. Я побачив її голою.
Видовище прикре й прекрасне! Як поводиться жінка перед дзеркалом, гадаючи, буцім вона сама, жінка, що очікує мужчину, котрого хоче покорити!
Шість курильниць, розставлених у кімнаті, розливали свої невидимі пахощі. Випари ароматичних масел Аравійської пустелі, виповнюючи повітря, розпалювали мою чуттєвість… Обернувшися до мене спиною, Антінея, струнка, наче лілея, дивилася на себе в дзеркало, усміхаючись.
У коридорі приглушено залунали кроки. Антінея вмить прибрала недбалу позу. Такою я бачив її під час нашої першої зустрічі. Треба було побачити це перевтілення, щоб повірити в нього!
До кімнати за білим таргійцем увійшов Моранж. Вів також був трохи блідий. Але особливо вразив мене вираз глибокого спокою на його обличчі, яке, здавалося, я добре знав. Та відчув, що ніколи, ніколи не розумів цієї людини.
Він стояв перед Антінеєю з таким виглядом, ніби й не помічає, що вона запрошує його сісти.
Вона дивилася на нього усміхаючись.
— Ти, мабуть, здивований, — сказала нарешті, — що я покликала тебе так пізно.
Моранж і бровою не повів.
— Ти добре подумав? — запитала вона.
Моранж широко всміхнувся й нічого не відповів.
Я бачив, яке зусилля зробила Антінея, щоб зберегти усмішку, й захоплювався тим, як добре ці обоє володіють собою.
— Здогадуєшся, чому я покликала тебе? — провадила вона. — Аби повідомити тобі дещо, чого ти не сподівався почути. Не звіритись тобі, що ніколи раніше не зустрічала чоловіка такого, як ти. Протягом усього твого перебування тут ти виявляв єдине бажання. Пам’ятаєш яке?
— Просив у вас дозволу, — сказав Моранж, — перед смертю зустрітися зі своїм другом.
Коли я почув ці слова, не знаю, яке з двох почуттів пронизало моє серце — захоплення чи розчуленість: захоплення тим, що Моранж звертався до Антінеї на «ви», розчуленість від його єдиного бажання.
Антінея дуже спокійно провадила:
— Я й покликала тебе, щоб сказати: можеш його побачити. Навіть більше. Можливо, ти ще більше зневажатимеш мене, коли переконаєшся, що досить було вчинити опір, аби підкорити своїй волі Антінею, яка досі сама всіх підкорювала. І все ж я вирішила: повертаю вам обом свободу. Завтра Сегеїр-бен-Шейх виведе вас за п’ятий вал! Ти задоволений?
— Так, — відповів Моранж, глузливо усміхаючись. Антінея дивилася на нього.
— Це дасть мені змогу, — вів далі він, — краще організувати наступну експедицію в ці місця. Безумовно, я неодмінно повернуся сюди, щоб засвідчити вам свою вдячність. Проте цього разу, щоб віддати великій цариці належні почесті, попрошу мій уряд виділити мені двісті чи триста європейських солдатів і кілька гармат.
Антінея дуже зблідла. Вона підвелася.
— Що ти кажеш?
— Я кажу, — холодно провадив далі Моранж, — що я це передбачав. Спершу погрози, потім — обіцянки.
Антінея підійшла до нього. Схрестивши руки, він дивився на неї з глибоким співчуттям.
— Я зроблю так, що ти помреш жахливою смертю, — сказала вона нарешті.
— Я ваш бранець, — відповів Моранж.
— Ти зазнаєш таких мук, яких навіть уявити собі не можеш.
Моранж так само спокійно і з сумом повторив:
— Я ваш бранець.
Антінея металася по залі, наче звір у клітці. Приступивши до мого друга, вона, не тямлячи себе, вдарила його в обличчя.
Він з усмішкою приборкав її; звівши докупи її маленькі кулачки, він стиснув їх міцно й ніжно.
Гірам-Руа загарчав. Здавалося, що він зараз кинеться на нього. Але холодний гіпнотичний погляд Моранжа зупинив гепарда.
— Я накажу вбити твого товариша на твоїх очах, — прошепотіла Антінея.
Мені здалося, що Моранж зблід ще більше, але це тривало лише мить. А тоді промовив словами, шляхетність і проникливість яких мене вразили.
— Мій товариш — мужня людина. Він не боїться смерті. І я певен, що віддасть їй перевагу перед життям, здобутим ціною, яку ви пропонуєте мені.
Сказавши це, він випустив кулачки Антінеї. Вона була страшенно бліда. Я відчував, що з її вуст зараз зірвуться фатальні слова.
— Послухай! — вигукнула вона.
Якою гарною була Антінея у своїй зневаженій величі, в своїй красі, що вперше виявилася безсилою.
— Послухай, — провадила вона. — Послухай. Востаннє. Адже ключ від дверей цього палацу в моїх руках, зрозумій, що твоє життя в моїй верховній владі. Подумай про те, що ти дихаєш, доки я кохаю тебе. Подумай…
— Я все обдумав, — сказав Моранж.
— Востаннє, — повторила Антінея.
Обличчя Моранжа було таким напрочуд спокійним, що я вже не бачив його співрозмовниці. Не лишалося нічого земного у цьому цілковито зміненому обличчі.
— Останній раз, — надламаним голосом вимовила Антінея.
Але Моранж не бачив її.
— Тоді будь вдоволений, — сказала вона.
Вона вдарила у срібний дзвінок. Увійшов білий таргієць.
— Іди.
І Моранж вийшов з високо піднятою головою.
Антінея в моїх обіймах. Я пригортаю до свого серця не горду, зарозумілу сластолюбицю, а тендітну нещасну й зневажену дівчину.
Вона була у такому стані прострації, що навіть не здивувалася, побачивши мене коло себе. Її голова лежить у мене на плечі. Немов блідий молодик серед чорних хмар, то виринає, то потопає в пишному волоссі маленький яструбиний профіль. Її теплі руки конвульсійно стискають мене… О, трепетливе людське серце…