— Я не зовсім поділяю вашу думку, — озвався наш командир. — У парламенті знали (авжеж, балакуни всюди зустрічаються) про справжню мету подорожі де Сент-Аві: схилити уряд до окупації Туата. І саме Моранж має бути людиною, яка здійснить цей намір Військової комісії. Бачите, всі ці люди — міністри, члени парламенту, губернатори — стежать один за одним. Настане день, коли можна буде написати цікаве парадоксальне оповідання про французьку колоніальну експансію, яка здійснювалася без відома властей і навіть усупереч їхній волі.
— Що б там не було, а становище не зміниться, — відповів я гірко. — Намг двом французам, доведеться вдень і вночі шпигувати один за одним на південних шляхах. Приємна перспектива, особливо коли всю увагу треба буде зосередити на тому, щоб запобігти підступам тубільців. Коли прибуде сюди цей добродій?
— Напевно, післязавтра. Мені повідомили, що з Гардайї іде валка. Очевидно, він з неї скористається. Все свідчить про те, що цей чоловік не дуже звик подорожувати.
Справді, капітан Моранж прибув третього дня разом з валкою з Гардайї. Я був першим, з ким він побажав зустрітися.
Коли він увійшов до моєї кімнати, де я, зберігаючи власну гідність, залишився, побачивши наближення валки, то я з прикрістю зрозумів, що мені важко буде довго гніватися на нього.
Він був високий, мав кругле, рум’яне обличчя, веселі блакитні очі, маленькі чорні вуса і посивіле, майже біле волосся.
— Даруйте, любий товаришу, — сказав він із щирістю, властивою лише йому. — Ви, мабуть, дуже гніваєтеся на нав’язливу людину, котра розладнала ваші плани й затримала ваш від’їзд.
— Аж ніяк, капітане, — відповів я холодно.
— Ви до певної міри самі винні в цьому. Ваша слава, як знавця південних шляхів, поширилася в Парижі, і я хочу, щоб ви були керівником експедиції, яку мені доручили здійснити міністерства народної освіти, торгівлі й Географічне товариство. Тому я й прибув сюди. Ці три поважні установи довірили мені віднайти стародавній шлях караванів, які, починаючи з IX сторіччя, вели торгівлю між Тунісом і Суданом через Тозер, Уарглу, Ес-Сук, вигин Буррума, і з’ясувати, чи можна було б поновити його колишню славу. У Географічному товаристві я довідався про вашу подорож. Від Уаргли до Шіх-Салаха наші шляхи збігаються. Зізнаюся вам, що це моя перша подорож такого роду. Мені було б не важко протягом години дискутувати в аудиторії Школи східних мов про арабську літературу, але я добре розумію, що розгубився б у пустелі, не знаючи, куди повертати — вправо чи вліво. Ваша експедиція стала для мене чудовою нагодою набути такого приємного супутника. Не треба гніватися на мене, що я вхопився за це і вжив усіх заходів, аби затримати ваш від’їзд з Уаргли до того часу, як я зможу приєднатися до вас. Додам ще кілька слів. Моя місія має виключно цивільний характер, тоді як ви виконуєте доручення Військового міністерства. Доки ми дістанемося Шіх-Салаха, де розійдемося — ви до Туата, я до Нігеру, — дослухатимуся ваших порад та виконуватиму всі ваші розпорядження як ваш підлеглий і, сподіваюсь, як друг.
У міру того, як він говорив з такою привабливою щирістю, я відчував, що мої найгірші побоювання розвіюються.
Однак мною оволоділо недобре бажання виявити до нього певну стриманість, аби показати своє невдоволення тим, що він не поцікавився, чи хочу я мати його за свого супутника.
— Дуже вдячний вам, капітане, за теплі слова. Коли бажаєте виїхати з Уаргли?
Він байдуже махнув рукою:
— Коли завгодно. Завтра, сьогодні ввечері. Я вас затримав. Ви, мабуть, уже давно готові.
Мої маленькі хитрощі обернулися проти мене, бо я мав намір вирушити лише наступного дня.
— Завтра, капітане! Але… ваш багаж? Він приязно усміхнувся.
— Я гадав, що треба брати якомога менше речей. Лише найпотрібніше і папір — це легка ноша для мого витривалого верблюда. В усьому іншому я покладаюся на ваші поради й запаси Уаргли.
Я зазнав поразки й не мав жодного аргументу проти. Зрештою, його свобода духу й поведінки надзвичайно приваблювали.
— Ну як? — запитали мене товариші, коли ми зібралися разом за бокалом аперитиву. — Твій капітан виглядає розкішно.
— Авжеж.
— Матимеш з ним клопіт. Ти повинен добре пильнувати, щоб він не потяг на себе всю ковдру.
— Ми працюємо в різних галузях, — відповів я ухильно, не бажаючи вести розмову далі.
Я був замислений, лише замислений, присягаюся в цьому. Відтоді не злостився на Моранжа. Та все одно мою мовчазність сприймали як намір помститися. І всі, чуєш, усі, пізніше, коли почали поширюватися чутки про цю справу, казали собі:
«Безперечно, він винний. Ми бачили, як вони від’їжджали вдвох, можемо це підтвердити».
Так, я винний! Але не через підлі ревнощі… Як це огидно!
Після цього мені лишається тільки тікати, тікати туди, де не зустрінеш людей, які думають і мудрують.
Підійшов Моранж під руку з командиром, який виглядав дуже задоволеним цим знайомством.
Він голосно представив:
— Це капітан Моранж, панове. За його веселою вдачею не важко розпізнати офіцера старої школи, даю вам слово! Хоче вирушити завтра. Але мусимо влаштувати йому такий прийом, аби за дві години ця думка вилетіла з його голови. Слухайте, капітане, маєте подарувати нам вісім днів!
— Я цілком до послуг лейтенанта де Сент-Аві, — відповів Моранж, лагідно всміхаючись.
Точилася спільна розмова. Дзвеніли чарки, лунав сміх. Мої товариші реготали, слухаючи історії, що їх з невичерпним гумором оповідав новоприбулий. А я? Ніколи ще не було мені так сумно.
Настав час переходити до обідньої зали.
— Сідайте праворуч від мене, капітане! — вигукнув командир, вибухаючи веселістю. — Сподіваюся, ви продовжите свою розповідь про паризькі новини. Адже ми тут не в курсі, розумієте?
— Як накажете, пане командир, — сказав Моранж.
— Сідайте, панове.
Офіцери послухалися й з веселим гомоном почали переставляти стільці.
Я не зводив очей з Моранжа, який усе ще стояв.
— Пане командир, панове дозволять? — запитав він.
І, перш ніж сісти до столу, де ні на мить не вщухали веселі голоси, капітан Моранж заплющив очі й неголосно прочитав молитву.
РОЗДІЛ IV
ДО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ГРАДУСА
— Бачите, — сказав мені два тижні згодом капітан Моранж, — вам значно краще відомі стародавні шляхи в Сахарі, ніж ви бажали дати мені це зрозуміти. Адже ви знаєте про існування двох Тадекк. Але місто, про яке ви мені казали, Тадекка Ібн-Батутаха позначене цим істориком на віддалі сімдесятиденного шляху від Туата, а Шірмером, який має рацію, — в недослідженій країні ауеліммідів. Саме через цю Тадекку йшли щороку у IX сторіччі каравани сонгаїв до Єгипту.
— Моя Тадекка — інша. Це столиця «людей під покривалом». Ібн-Хальдун розмістив її на відстані двадцятиденного, а Ель-Бекрі — тридцятиденного шляху на південь від Уаргли. Останній називає її Тадмеккою. Саме до цієї Тадмекки я й прямую. Цю Тадмекку і слід знайти серед руїн Ес-Сука. Через Ес-Сук пролягає торговельний шлях, який у IX сторіччі сполучав Туніський Джерід з рукавом Нігеру поблизу Буррума. Щоб з’ясувати, чи можна відновити цей стародавній шлях, і відрядило мене міністерство. Йому я й завдячую вашим приємним товариством.
— Ви, напевне, розчаруєтесь, — пробурмотів я. — Все переконує мене в тому, що торгівля, яка здійснюватиметься цим шляхом, буде малоефективною.
— Побачимо, — відказав він спокійно.
Так, розмовляючи, ішли ми вздовж одноманітного берега себхи[14]. Під сонцем, що сходило, широкі простори солончаків вилискували блідо-блакитним сяйвом. Наші п’ятеро мехарі, широко ступаючи, кидали сині рухливі тіні. Іноді злітав і ширяв у повітрі невідомий птах, схожий на чаплю, єдиний житель цих відлюдних місць, він ніби висів у небі, прив’язаний ниточкою, і, коли ми йшли далі, сідав.
Я їхав попереду, уважно стежачи за дорогою. Моранж тримався позаду. Запнутий у свій величезний білий бурнус, у простій фесці зуава, з довгим разком намиста на шиї — великих білих та чорних намистин, які закінчувалися хрестом, він являв собою довершений тип Білих отців кардинала Лавіжері.
Після дводенної зупинки в Темассінімі ми залишили шлях, яким ішов Флаттерс, і подалися на південний захід. Моя заслуга була в тому, що ще до Фурсо я повідомив про значення Темассініна як точки, де перехрещувалися караванні шляхи, позначив місцевість, де капітан Пен спорудив форт. Темассінін розташований на перехресті шляхів, що ведуть від Феззана і Тібесті до Туата, і є чимсь подібним до чудового довідкового бюро. Відомості, які я здобув протягом цих днів про наших ворогів — сенуситів, мали важливе значення. Проте я завважив, як байдуже ставився Моранж до моїх пояснень.
Ці два дні він проводив у розмовах із старим негром — наглядачем тюрбету[15], де під гіпсовою оболонкою зберігаються останки високоповажного Сіді-Мусси. Шкодую, що не пригадую змісту цих розмов Моранжа з наглядачем. Але, побачивши захоплення й подив негра, я зрозумів, як мало знайомий з таємницями безмежної Сахари і як добре обізнаний з ними мій супутник.
І якщо ти, певною мірою призвичаєний до загадок Півдня, хочеш зрозуміти, скільки дивовижного й надзвичайного вносив Моранж у нашу подорож, то слухай. Це сталося на віддалі якихось двохсот кілометрів звідси, в самому серці Великих Пісків, на жахливому шестиденному безводному шляху. Нам вистачило води лише на два дні до того, як досягнемо першої криниці. А тобі відомо, що це за криниці. Як писав Флаттерс своїй дружині, «треба працювати дві години, аби очистити їх, щоб тварини й люди могли напитися». Отже, ми зустріли там караван, який прямував на схід, до Радамеса, й трохи збочив на північ. Майже порожні горби верблюдів коливалися, виразно промовляючи про муки тварин. Позаду плентався, спотикаючись на кожному кроці, маленький сірий віслюк, жалюгідне віслюченя. Купці розвантажили його, розуміючи, що він здохне. Віслюк інстинктивно чалапав з останніх сил, ніби почуваючи, що, відставши, сконає і стане поживою для великої зграї грифів. Я люблю тварин, яким маю поважні причини надавати перевагу перед людьми. Але мені ніколи не спало б на думку зробити те, що вчинив Моранж. Слід сказати, що наші бурдюки були майже порожні і наші власні верблюди, без яких ви в пустелі ніщо, не вгамовували спрагу протягом довгих годин. Моранж примусив свого верблюда стати на коліна, розв’язав один бурдюк і дав напитися віслюкові. Я з радістю побачив, як здригнулися від щастя облізлі боки цієї нещасної тварини. Але я був відповідальний за похід і, побачивши здивування Бу-Джема й невдоволення всіх учасників каравану, які страждали від спраги, зробив капітану зауваження. Як воно було зустрінуте! «Я дав те, — відказав Моранж, — на що мав право. Ми дійдемо до криниць Ель-Біодха завтра о шостій годині вечора. Знаю, що доти не відчую спраги». Було це вимовлено таким тоном, що я вперше відчув — переді мною капітан. «Легко сказати, — подумав я з прикрістю. — Він розуміє, що, коли схоче, мій бурдюк, так само як і міх Бу-Джема, будуть до його послуг». Але я ще мало знав Моранжа, і справді, він до наступного вечора, коли ми досягли Ель-Біодха, всупереч нашим пропозиціям, усміхнувшись, відмовився від води.
Тінь святого Франціска Ассізького! Пагорби Умбрії, такі ясні під першими променями сонця! Подібного світанку Моранж спинився на березі маленького струмочка, що спадав каскадами в ущелині поміж сірих скель Егере. Води цього несподіваного потоку струменіли по піщаному дну, і ми побачили маленьких чорних рибок, освітлених сонцем. Від них падали тіні, ніби подвоюючи їх. Рибки в центрі Сахари! Ми завмерли перед цим парадоксальним явищем природи. Одна з них заблукала в малесеньку піщану бухточку, безпорадно борсаючись і являючи нам своє біле черевце… Моранж узяв її, розглядав хвилинку і пустив знов у мілководдя. Тінь святого Франціска. Пагорби Умбрії… Але я присягався більше не переривати недоречними відступами цілісність цієї розповіді…
— Бачите, — сказав мені через тиждень капітан Моранж, — я мав рацію, радячи вам їхати трохи південніше, доки досягнемо Шіх-Салаха. Щось вказувало мені на те, що цей масив Егере не може вас зацікавити. А тут вам досить лише нагнутися, щоб зібрати камінці, які дозволять переконливіше, ніж це зробили Бу-Дерба, Клуазо і доктор Маре, встановити вулканічне походження регіону.
Він промовив це, коли ми йшли вздовж західного хребта гірського масиву Тіфедест до двадцять п’ятого градуса північної широти.
— Справді, був би невдячний, якби не подякував вам, — сказав я.
Завжди згадуватиму цю мить. Ми залишили наших верблюдів і почали збирати уламки скель, характерних для цієї місцевості. Те, як Моранж розпізнавав їх, свідчило про його глибокі знання в галузі геології — науки, яка (про це він часто згадував) була йому найменш відома.
Я запитав у Моранжа:
— Чи можу довести вам свою вдячність одним признанням?
Він підвів голову й подивився на мене.
— Прошу вас.
— Так от, не бачу практичного сенсу в подорожі, у яку ви рушили.
Він усміхнувся.
— Чому? Невже наукова експедиція з метою розшукати стародавній караванний шлях і довести, що між країнами Середземномор’я й Африки з найдавніших часів існував зв’язок, на вашу думку, нічого не варта? Чи, може, ідею раз і назавжди покінчити з багаторічними науковими суперечками, в які було втягнуто стільки великих умів: д’Анвіль, Берліу, Катремер, з одного боку, і Госслен, Уоккенер, Тіссо, Вів’єн де Сен-Мартен, з другого, ви вважаєте нецікавою? До біса, мій любий, з вами важко мати справу.
— Я казав про практичний інтерес, — відповів я. — Ви не можете не визнати, що ця суперечка стосується лише географів-теоретиків і кабінетних дослідників.
Моранж усе ще всміхався.
— Друже мій, не звинувачуйте мене. Дозвольте нагадати, що вашу місію доручено Військовим міністерством, а мою — Міністерством народної освіти. Ці різні джерела обумовлюють наші цілі, що відрізняються одна від одної. В усякому разі це пояснює — тут я погоджуюся з вами, — що моя мета, справді, практичного значення не має.
— Ви уповноважені водночас Міністерством торгівлі, — відповів я, вперто відстоюючи своє. — Воно й зобов’язало вас з’ясувати, чи можна відродити давні торгові шляхи IX століття. Отже, не робіть спроби обдурити мене: з вашим знанням історії і географії Сахари ви ще до того, як виїхали з Парижа, розуміли, з чим зустрінетесь. Шлях від Джеріда до Нігеру мертвий, абсолютно мертвий. І хоч ви знали, що жоден торговий караван ніколи більше не скористається цим шляхом, усе ж погодилися вивчити можливість його відновити.
Моранж глянув мені просто в вічі.
— А хоч би й так, — з привітною невимушеністю сказав він. — Якби я ще до від’їзду був переконаний в тому, в чому ви дорікаєте мені, чи знаєте, який висновок ви б зробили?
— Був би радий почути це від вас.
— Усе просто, мій любий друже, я не такий спритний, як ви, щоб знайти привід для цієї подорожі, і менш переконливо замаскував справжні мотиви, котрі привели мене сюди.
— Привід? Не розумію…
— Тепер прошу вас, у свою чергу, бути щирим. Я переконаний, що ви маєте найсильніше бажання повідомити арабські служби про підступи сенуситів. Але признайтеся, що передача цих відомостей — не єдина таємна мета вашої прогулянки. Ви геолог, мій любий. У цій експедиції ви знайшли нагоду задовольнити свої уподобання. Ніхто вас за це не осудить, адже ви зуміли поєднати корисне для своєї країни з приємним для самого себе. Але, боронь Боже, не заперечуйте, мені не потрібні інші докази. Досить вашої присутності тут, по цей бік Тіфедеста, у місцевості, цікавій з погляду мінералога, та дослідження якої відкинуло вас принаймні на сто п’ятдесят кілометрів південніше від вашого офіційно визначеного маршруту.
Неможливо було витонченіше вразити мене. Я парирував удар, перейшовши в наступ.
— Чи слід мені зробити висновок, що я не знаю справжніх мотивів вашої подорожі і що вони не мають нічого спільного з мотивами офіційними?
Я дозволив собі забагато й відчув це з серйозної відповіді Моранжа.
— Ні, любий друже, ви не повинні робити такого висновку. Мені не до вподоби брехня, подвоєна шахрайством, стосовно таких поважних установ, які вважали мене гідним свого довір’я і субсидій. Зроблю все можливе, аби досягти мети, котру вони поставили переді мною. Але не бачу причини, щоб приховати від вас ще однієї мети, суто особистої, яка значно більше припала мені до душі. Скажімо так, якщо хочете скористатися термінологією, втім, прикро, що ця мета — кінець, тоді як все інше — лише засоби…