Це був напис, де літери розташовувалися у формі хреста. У цій пригоді він відіграє досить важливу роль, тому я накреслю його. Ось:
ї
… — ? + —.
.
.
.
Хрест було намальовано старанно, літери досить глибоко вкарбовано в скелю. Хоч на той час я був не дуже обізнаний з наскельними написами, проте відразу зрозумів, що цей належить до сивої давнини.
Моранж розглядав знаки, радіючи дедалі більше.
Я здивовано подивився на нього.
— Що ж скажете тепер? — запитав він.
— Що ви хочете, аби я сказав? Повторюю, я не великий знавець тіфінагського письма.
— Хочете, я вам допоможу? — запропонував мій товариш.
Цей урок берберської епіграфіки видався мені після всього щойно пережитого не дуже своєчасним. Але Моранж так радів, що мені шкода було псувати йому настрій.
— Отже, — почав мій товариш цілком спокійно, наче стояв біля шкільної дошки, — у цьому написі ви помічаєте передусім те, що знаки повторюються і утворюють форму хреста. Це означає, що те саме слово повторюється двічі: знизу вгору і справа наліво. Слово має сім літер, четверта з них зображена у самому центрі композиції. Таке розташування, унікальне в тіфінагській епіграфіці, не може не привернути увагу. Але далі ще цікавіше. Тож розшифруймо.
Раз у раз помиляючись, я з допомогою Моранжа нарешті спромігся прочитати одне слово.
— Ну що, зрозуміли? — підморгуючи, запитав Моранж, коли я скінчив свою вправу.
— Нічогісінько, — відповів я трохи роздратовано. — Розібрав лише літери: а, н, т, і, н, г, а: Антінга. Такого слова, ні подібного до нього, я не зустрічав у жодній з відомих мені сахарських говірок.
Моранж потер руки. Радість його все зростала.
— Маєте рацію. Саме тому ця знахідка унікальна,
— Чому?
— Справді, нічого подібного немає ні в арабській, ні в берберській мовах.
— Отже?
— Отже, мій любий друже, перед нами слово чужої мови, написане тіфінагськими літерами.
— До якої ж мови, на вашу думку, належить це слово?
— Почнімо з того, що, як вам відомо, літери «є» у тіфінагській абетці немає. Тут вона замінена фонетичним знаком, найбільш близьким до неї: «г». Поставте замість нього у цьому слові літеру «е», і ви отримаєте…
— Антінеа.
— Антінеа. Чудово! Перед нами грецьке слово, відтворене мовою тіфінаг. Гадаю, що тепер ви погодитеся зі мною І визнаєте, що моя знахідка становить певний інтерес.
Того дня ми більше не поверталися до тексту. Раптом до нас долинув розпачливий, сповнений жаху крик.
Вискочивши з печери, ми побачили дивне видовище.
Хоч небо було вже зовсім чистим, потік котив свої шумливі жовтопінні хвилі, і важко було передбачити, коли вода почне спадати. Посеред цього потоку безпорадно борсалося щось дивовижне — сірувате й кволе.
Але найбільше вразило нас те, що Бу-Джема, завжди такий спокійний, кинувся, мов навіжений, через уламки скель, ніби навздогін цьому дивному клубку.
Я вхопив Моранжа за руку. Сірувата маса подала ознаки життя. З неї висунулася довга миршава шия і пролунав несамовитий розпачливий зойк тварини.
— Незграба! — вигукнув я. — Не впильнував одного з наших верблюдів. Тепер його відносить потік.
— Помиляєтеся, — сказав Моранж. — Усі наші верблюди — в печері. Той, за яким погнався Бу-Джема, не наш. Додам, що почутий нами крик жаху — то кричав не наш провідник. Бу-Джема — сміливий чамба, в нього єдина думка — привласнити безгосподарне майно, яким є верблюд, котрого зносить течія.
— Хто ж тоді кричав?
— Давайте піднімемось угору вздовж потоку шляхом, яким зараз так спритно спускається наш провідник.
І, не чекаючи відповіді, Моранж рушив скелястим, щойно потрощеним берегом.
Можна сказати, що тієї миті Моранж пішов назустріч своїй долі.
Я пробирався за ним. Надлюдських зусиль вимагало подолання тих двохсот-трьохсот метрів. Нарешті ми побачили внизу маленьку бухточку, де бурхливий потік вгамовувався.
— Погляньте, — сказав Моранж.
На хвилях у бухточці гойдалося щось темне. Опинившись на березі, ми побачили, що це тіло людини у довгому темно-синьому вбранні туарегів.
— Дайте мені руку, — сказав Моранж, — а другою спирайтеся на скелю.
Він був міцний, дуже міцний. Умить, немов граючись, Моранж витяг тіло на берег.
— Ще живий, — задоволено сказав Моранж. — Тепер треба його перенести в печеру. Тут незручно рятувати потопельника.
Він підняв тіло на свої могутні плечі.
— Дивно, як мало він важить для людини такого зросту.
Доки ми долали зворотний шлях до печери, бавовняна одежа таргійця майже висохла, однак повністю злиняла. Чоловік, якого Моранж витяг з води, був синього кольору. Коли я дав бідоласі кінву рому, він розплющив очі, здивовано поглянув на нас, потім заплющив їх знову і ледве чутно промурмотів арабською мовою фразу, зміст якої ми зрозуміли лише через кілька днів.
— Можливо, я виконав свою місіюі
— Про яку місію він говорить? — запитав я.
— Хай опритомніє, — відповів Моранж. — Відкрийте бляшанку консервів. З молодцями такої статури можна не вдаватися до запобіжних заходів, як з нашими європейськими потопельниками.
А той, кому ми врятували життя, справді був велетнем. Його обличчя, хоч і дуже худе, мало правильні риси і було майже гарним. Колір шкіри був світлим, борода — рідкувата. Сиве волосся свідчило, що йому років шістдесят.
Коли я поставив перед ним бляшанку з м’ясними консервами, в його очах промайнула жадібна радість. У бляшанці містилася порція на чотирьох добрих їдців. Він спорожнив її вмить.
— Ось, — сказав Моранж, — що значить здоровий апетит. Тепер можна сміливо розпитувати його.
Таргієць натягнув на голову й обличчя свій ритуальний синій каптур. Він, очевидно, дуже зголоднів, якщо не виконав цієї обов’язкової формальності раніше. Тепер видно було лише його очі, які дивилися на нас, — в них палало полум’я, що ставало дедалі похмурішим.
— Французькі офіцери, — нарешті пробурмотів він.
І, взявши руку Моранжа, він притис її до своїх грудей, потім підніс до уст.
Раптом у його погляді промайнув страх.
— А мій мехарі? — запитав він.
Я пояснив, що наш провідник намагається врятувати тварину. У свою чергу він розповів, як верблюд запручався, потім впав у потік; він також скотився вниз, силкуючись його затримати. Забив лоба об скелю. Кричав. Що було далі — не пам’ятає.
— Як тебе звуть? — запитав я.
— Ег-Антеуан.
— До якого племені належиш?
— До племені кель-тагат.
— Кель-тагат — раби племені кель-рела, володарів Хоггару?
— Так, — відповів він, скоса кинувши на мене погляд.
Здавалося, такі розпитування про Хоггар були йому не до вподоби.
— Кель-тагат, якщо я не помиляюсь, оселилися на південному заході Атакору[19]. Що ти робив так далеко від рідних місць, коли ми врятували тобі життя?
— Я їхав через Тіт до Ін-Салаха, — сказав він.
— Що ти мав робити в Ін-Салаху?
Він уже готовий був відповісти, та раптом ми побачили, як він затремтів. Його очі втупилися в одну точку в печері. Ми подивилися туди. Він побачив наскельний напис, який годину тому приніс таку радість Моранжеві.
— Ти знаєш, що це? — запитав той, раптом споважнівши.
Таргієць не прохопився жодним словом, але його очі
дивно заблищали.
— Тобі це відоме? — наполягав Моранж.
І додав:
— Антінеа?
— Антінеа, — повторив чоловік.
І замовк.
— Відповідай капітанові! — гримнув я, відчуваючи, як в мені наростає незрозумілий гнів.
Таргієць подивився на мене. Здавалося, що зараз він заговорить. Але його очі враз посуворішали. Я відчув, як під його лискучим покривалом напружилось обличчя.
Ми з Моранжем обернулися.
Біля входу до печери стояв засапаний, спантеличений і знесилений від марного бігу Бу-Джема.
РОЗДІЛ VI
НЕБЕЗПЕЧНИЙ САЛАТ
Тієї миті, коли Ег-Антеуан і Бу-Джема опинили віч-на-віч, мені здалося, що обидва вони здригнулися тут-таки опанували себе. Це було, повторюю, скоромин ще враження. Однак воно викликало бажання розпита на самоті у нашого провідника про нового супутника.
З самого ранку ми дуже втомилися. Тому й вирішили провести день і навіть ніч у печері, дочекавшись, коліі вода повністю спаде.
Коли я, прокинувшись, визначав на карті шлях, яким ми мали пройти вдень, до мене підійшов Моранж. Вігі був дещо розгублений.
— За три дні ми досягнемо Шіх-Салаха, — сказав я йому. — А може, й післязавтра, бо верблюди йдуть добре.
— Можливо, ми розлучимося раніше, — мовив він.
— Як це?
— Так, я трохи змінив свій маршрут і не маю наміру йти напрямки до Тіміссао. Спочатку хочу зазирнути в глиб масиву Хоггар.
Я насупив брови.
— Що це за нова ідея?
Водночас я шукав очима Ег-Антеуана, який, я це бачив, напередодні і кілька хвилин тому розмовляв з Моранжем. Він незворушно прошивав просмоленою ниткою одну з сандаль, котрі дав йому Бу-Джема, і навіть не підвів голови.
— Ось, — пояснив Моранж, ніяковіючи дедалі більше. — Цей чоловік сказав, що в багатьох печерах західного Хоггару є аналогічні написи. Ці печери розташовані неподалік шляху, яким він повертатиметься додому. Шлях веде через Тіт, Ор, через Сілет до Тіміссао, що становить менш ніж двісті кілометрів. Це майже класичний шлях[20]. Він наполовину скорочує відстань, яку мені довелося б подолати самому від Шіх-Салаха до Тіміссао, якби ми розлучилися. Бачите, це теж до певної міри причина, що спонукає мене…
— До певної міри? До дуже певної міри, — відказав я. — Отже, ваше рішення остаточне?
— Так, — відповів він.
— Коли ви маєте намір залишити мене?
— Хотів би зробити це сьогодні. Дорога, якою Ег-Антеуан йтиме до Хоггару, перетинає ту, що стелеться приблизно за чотири льє звідси. У зв’язку з цим маю до вас невелике прохання.
— Прошу.
— Дайте мені одного з ваших верблюдів, який несе багаж, бо мій супутник-таргієць втратив свого.
— Верблюд, котрий несе ваш багаж, належить вам, як і ваш мехарі, — сказав я холодно.
Кілька хвилин ми мовчали. Моранж почував себе ніяково. Я роздивлявся карту. Майже скрізь, але особливо в південному напрямі, недосліджені регіони Хоггару являли посеред забарвлених коричневим кольором уявних гір численні білі плями.
Нарешті я мовив:
— Ви даєте мені слово, що, побачивши ці славнозвісні печери, прийдете через Тіт і Сілет до Тім^ссао?
— Чому ви запитуєте про це?
— Бо, в разі, якщо ви даєте таке слово і, звичайно, якщо моє товариство вам не набридло, я супроводжуватиму вас. Зроблю гак кілометрів на двісті і вийду до Шіх-Салаха з півдня, замість того щоб прийти туди з заходу. От і все.
Моранж схвильовано подивився на мене.
— Чому ви робите це? — промурмотів він.
— Друже мій, — я так звернувся до Моранжа вперше, — любий друже, мені притаманне відчуття, яке в пустелі особливо загострюється, — відчуття небезпеки. Маленький доказ цього я дав вам учора вранці, коли розпочалася буря. З усіма вашими знаннями в галузі наскельних написів, ви, здається, не досить чітко уявляєте, що таке Хоггар і з чим ви можете там зустрітися. Припустивши це, я вважаю за краще не дозволити вам їхати самому й наражатися на певний ризик.
— У мене є провідник, — сказав він з чарівною наївністю.
Ег-Антеуан, не розгинаючись, продовжував лагодити свою сандалю.
Я наблизився до нього.
— Ти чув, що я сказав капітанові?
— Так, — спокійно відповів таргієць.
— Я його супроводжуватиму. Ми залишимо тебе в Тіті, й ти все підготуєш, щоб ми без перешкод подорожували далі. Де та місцевість, куди ти запропонував провести капітана?
— Не я пропонував йому, а він попросив мене про це, — холодно відповів таргієць. — Печери з написами — на відстані триденного шляху на південь, у горах. Спочатку путь досить важкий. Але далі він вигинається, і ви легко досягнете Тіміссао. Там чудові криниці, де напувають своїх верблюдів туареги-таїток, які приязно ставляться до французів.
— Ти добре знаєш дорогу?
Він знизав плечима. В його очах майнув погірдливий посміх.
— Я пройшов її двадцять разів, — сказав він.
— Тоді вперед!
…Ми йшли протягом двох годин. Я не перекинувся з Моранжем жодним словом. Інтуїтивно відчував, що це безумство — так зухвало вторгатися в малодосліджений, в найнебезпечніший район Сахари. Протягом двадцяти років усі змови, спрямовані на те, щоб підірвати французьку владу в колонії, виходили з цього сумнівного Хоггару. Що й казати! Я добровільно погодився на цей безумний намір. Відступу вже немає. Навіщо псувати мій жест, даючи волю поганому настрою? Врешті, слід визнати, що оборот, якого почала набувати наша подорож, подобався мені. З цієї хвилини в мене з’явилося відчуття, що ми наближаємося до чогось нечуваного, до якоїсь дивовижної пригоди. Не можна безкарно протягом місяців, років залишатися гостем пустелі. Рано чи пізно вона здобуває перевагу над вами, знищує в вас здібного офіцера, сумлінного трудівника, вбиває почуття обов’язку. Що приховується за цими таємничими скелями, в цих нетрях, які завдавали поразки найуславленішим мисливцям за таємницями?.. Ми йшли все далі й далі.
— Ви хоч певні, що цей напис являє інтерес і виправдовує наш намір? — запитав я Моранжа.
Мій товариш здригнувся. Я розумів його побоювання: чи не вирушив я з ним в дорогу супроти власного бажання. Коли ж я дав йому зрозуміти, що це не так, його сумніви розвіялися, і він заздалегідь торжествував.
— Ніколи ще, — відповів мені стримано, але в голосі його бриніла радість, — ніколи ще не знаходили грецького напису на таких широтах. Крайні точки, де їх бачили, — це південь Алжіру і Сіренаїку. Але в ХоггарІ! Зрозумійте ж. Авжеж, цей напис накреслено тіфінагськими літерами. Але ця особливість не знижує інтересу до знахідки: вона посилює його.
— Що, на вашу думку, означає це слово?
— Антінея[21] може означати лише власне ім’я, — сказав Моранж. — Кому воно належить? Визнаю, що не відаю, а що поспішаю на південь, спокусивши й вас, означає, що сподіваюсь знайти додаткові відомості. Його етимологія? Існує не одне, а може, й тридцять тлумачень. Подумайте про те, що тіфінагська абетка далека від грецької, і це породжує ще більше гіпотез. Хочете, я ознайомлю вас з кількома?
— Дуже прошу.
— Отже, перша: ’???? і ???, жіноча постать на носовій частині корабля, — таке пояснення до вподоби Гаффарелю та моєму шановному вчителеві Берліу. Це можна застосувати й до скульптурних зображень на носі кораблів. (Існує технічний термін, якого не можу пригадати, хоч бийте мене сто п’ятдесят разів)[22].
Далі: ’??????, що слід розділити на ’??? і ????, «та, що стоїть перед ????» (храмом, тобто перед вівтарем, отже, жриця). Таке тлумачення захопило б Жірара й Ренана.
Наступна версія: ’??????? складається з ’???? і ????, тобто «новий», що може означати дві речі: або «та, що протиставлена молодій», тобто, «стара», або «та, що є ворогом нового» або «ворогом молодості».
Існує ще одне значення слова ’????: «замість», але воно ускладнює розуміння сказаного вище. Крім того дієслово ??? має чотири значення: «іти», «текти», «прясти» чи «ткати» й «нагромаджувати». Є й інші тлумачення. Візьміть до уваги, що в моєму розпорядженні на комфортабельному горбі мого мехарі немає ні великого словника Етьєнна, ні лексичного — Пассова, Папа або Лідделла-Скотта. Це свідчить, друже мій, якою відносною наукою є епіграфіка і як вона залежить від відкриття нового тексту, котрий суперечить попереднім даним, хоч і не з примхи епіграфістів та їхніх особистих концепцій Всесвіту[23].
— Це до певної міри й моя думка, — сказав я. — Але мене дивує, що, ставлячись так скептично до своєї мети, ви, не вагаючись, наражаєтеся на ризик, який може бути неабияким.
Моранж блідо всміхнувся.
— Я не тлумачу, друже мій, а колекціоную. Дом Гранже володіє знаннями, потрібними для висновків, яких він дійде на підставі того матеріалу, який я йому привезу, і котрі я сам через недостатню обізнаність неспроможний зробити. Я хотів трохи розважитись. Даруйте мені.