Обхопивши голову руками, він голосно крикнув:
— Це містифікація. Трагічна містифікація! Я глузливо всміхнувся.
— Та годі, не нервуйте.
Він схопив мене за руку й затряс її. Я бачив його очі — вирячені від жаху й подиву.
— Ви збожеволіли? — заревів він мені просто в лице.
— Не кричіть так голосно, — сказав я усміхаючись.
Він знову подивився на мене й, приголомшений, сів навпроти на камінь. Ег-Антеуан так само непорушно курив біля отвору до печери. В темряві видно було, як миготів червоний вогник його люльки.
— Божевільний! Божевільний! — повторив Моранж, голос якого, здавалося, став глухішим.
Раптом він схилився над багаттям, котре високо здіймало свої останні, яскраві язики. Вихопивши одну травину, ще не зачеплену вогнем, почав уважно розглядати її, потім зареготав і жбурнув у полум’я.
— О! О! Вона дуже гарна!
Хитаючись, він підійшов до Ег-Антеуана і показав на вогонь.
— Коноплі, га! Гашиш, гашиш! О! О! Дуже гарна рослина!
— Вона дуже гарна, — повторив я, вибухнувши сміхом.
Ег-Антеуан погодився, промовисто всміхнувшись. Вогонь догорав, освітлюючи його запнуте обличчя, і виблискував у його страшних темних очах.
Минула хвилина, й Моранж зненацька схопив таргійця за руку.
— Я теж хочу закурити, — сказав він, — дай мені твою люльку.
Привид незворушно простяг моєму товаришеві те, що той просив.
— Ага, це європейська люлька…
— Європейська люлька, — повторив я, стаючи дедалі веселішим.
— З ініціалом «М.»… Ніби навмисне: «М.», капітан Моранж.
— Капітан Массон, — спокійно виправив Ег-Антеуан.
— Капітан Массон, — повторили ми з Моранжем.
І знову засміялися.
— Ха-ха-ха! Капітан Массон… Полковник Флаттерс… Криниця Гарама. Його вбили, щоб відібрати люльку, цю люльку. Це Сегеїр-бен-Шейх убив капітана Массона.
— Це справді Сегеїр-бен-Шейх, — спокійно і байдуже промовив таргієць.
— Капітан Массон разом з полковником Флаттерсом залишили валку, щоб розвідати джерело, — сказав Моранж регочучи.
— І тоді туареги напали на них, — додав я, весело сміючись.
— Один таргієць з Хоггару схопив за вуздечку коня капітана Массона, — додав Моранж.
— Сегеїр-бен-Шейх тримав коня полковника Флаттерса, — докинув Ег-Антеуан.
— Полковник вставляє ногу в стремено й тієї ж миті дістає удар шаблеку від Сегеїр-бен-Шейха, — провадив далі я.
— Капітан Массон вихоплює револьвера, стріляє в Сегеїр-бен-Шейха і відбиває три пальці на його лівій руці, — сказав Моранж.
— Але Сегеїр-бен-Шейх ударом шаблі розтинає череп капітанові Массону… — спокійно закінчує Ег-Антеуан.
Сказавши ці слова, він стиха задоволено усміхнувся. Його освітлювало полум’я, що вгасало. Ми бачили кінець його лискучої чорної люльки, яку він тримав лівою рукою. Лише один, два пальці були на цій руці. Досі я не помічав цієї деталі.
Моранж також звернув на неї увагу, бо, голосно засміявшися, промовив:
— Отже, ти розтяв йому череп і пограбував його, взявши люльку. Браво, Сегеїр-бен-Шейх!
Сегеїр-бен-Шейх не відповідає. Однак помітно, що він дуже вдоволений. Курить. Заледве розрізняю риси його обличчя. Полум’я блідне й гасне. Ніколи в житті я не сміявся так, як цього вечора. Моранж також, я цього певен. Він уже, мабуть, забуде свій монастир. І все це тому, що Сегеїр-бен-Шейх украв люльку в капітана Массона. Чи варто після цього вірити в релігійне покликання?
До того ж ця клята пісня. А сьома — це хлопець, який втратив око. Безглуздіших слів не вигадати. Ах, це справді кумедно: ось ми четверо в цьому підземеллі. Четверо? Що я кажу? П’ятеро, шестеро, семеро, восьмер… Почувайте себе вільно, друзі. Ага, їх більше нема. Нарешті я дізнаюся, як виглядають тутешні духи — гамфазанти, блем’єни… Моранж каже, що в блем’єнів обличчя на грудях. Той, хто вхопив мене в обійми, безумовно, не блем’єн. Ось він виносить мене. І Моранжа теж. Я не хочу, щоб Моранжа забули тут…
Його не забули: бачу, його висадили на верблюда, який іде попереду того, до якого прив’язаний я. Добре зробили, що прив’язали мене, інакше скотився б, це точно. Ці духи насправді не такі вже й злі чортяки. Але який довгий цей шлях! Мені хочеться випростатися. Спати! Ми щойно пройшли довгим коридором, потім опинилися просто неба. А ось знову нескінченний коридор, де нема чим дихати. І знову зірки… Скільки ще триватиме ця безглузда подорож?
Бач, вогники. Може, це зірки? Ні, точно, вогники. А ось сходи. Слово честі, це сходи у скелях. Як вилізуть верблюди?.. Але це вже не верблюд, мене несе людина. Чоловік в білому, не гамфазант, не блем’єн. Моранж, мабуть, ошелешений своїми фальшивими історичними висновками, повторюю, абсолютно фальшивими. Відчайдушний Моранж! Аби тільки гамфазант не скинув його на цих сходах, яким нема кінця-краю. На стелі щось блимає. Так, так, це лампа, мідна лампа, як у Барбушів у Тунісі. Знову нічого не видно. Але тепер мені байдуже, я лежу; тепер можу спати. Який недоладний день! О! Панове, запевняю вас, не варто зв’язувати мене, я не маю жодного бажання погуляти на бульварах.
І знову темрява. Кроки віддаляються. Тиша. Лише на мить. Десь поряд з нами балакають. Що вони кажуть?.. Ні, неймовірно! Цей металевий звук, цей голос. Знаєте, що він вигукує, цей голос, знаєте, що він вигукує із таким, здається, звичним наголосом? Отже, він вигукує:
— Робіть ставки, панове! Робіть ставки! У банку десять тисяч луїдорів. Робіть ставки, панове!
Зрештою, я в Хоггарі чи деінде, хай йому біс?
РОЗДІЛ VIII
ПРОБУДЖЕННЯ У ХОГГАРІ
Уже стояв білий день, коли я розплющив очі. І відразу ж подумав про Моранжа. Я не бачив його, але чув, що він недалеко від мене, чув його здивовані вигуки.
Я покликав його, і він прибіг.
— Вони вас, отже, не зв’язали? — запитав я в нього.
— Перепрошую. Зв’язали, але погано, і я звільнився.
— Ви могли б і мене розв’язати, — зауважив я похмуро.
— Навіщо мав вас будити? Я гадав, що, як прокинетеся, відразу покличете мене. Ось бачите, це дуже просто. Підводячись, я захитався. Моранж усміхнувся.
— Навіть якби ми цілу ніч курили й пиячили, в нас не було б такого жалюгідного вигляду, як оце зараз, — сказав він. — Але ж який мерзотник отой Ег-Антеуан зі своїм гашишем.
— Сегеїр-бен-Шейх, — виправив я і потер рукою чоло. — Де ми?
— Любий друже, — відповів Моранж. — Відколи я прокинувся від цього дивовижного кошмару, що розпочався в цій задимленій печері і тривав на сходах з канделябрами з «Тисячі й однієї ночі», я раз у раз стикаюся з несподіванками, які мене приголомшують. Озирніться краще довкола себе.
Я протер очі, подивився. І схопив свого товариша за руку.
— Моранже, — заблагав я, — скажіть, що ми і далі снимо.
Ми перебували в круглій залі діаметром приблизно п’ятдесят футів і такій само заввишки, освітленій величезним вікном, за яким ясніла небесна блакить.
З коротким веселим щебетом ширяли ластівки.
Підлога, ввігнуті стіни, стеля були з мармуру якогось особливого виду, наче з прожилками порфіру, прикрашеного дивовижним металом, світлішим за золото і темнішим за срібло, на той час зволоженим вранішнім повітрям, що линуло крізь відчинене вікно.
Заточуючись, я підійшов до нього, приваблений свіжим вітерцем і світлом, які розвіювали сон, і сперся на балюстраду.
Не втримався від захопленого вигуку. Я стояв на своєрідному балконі, витесаному в скелі, що завис над прірвою. Наді мною — блакить неба, внизу — гірські шпилі, які утворювали суцільне, непорушне пасмо. А якихось п’ятдесят метрів нижче моїм очам відкрився справжнісінький земний рай. Там був сад. Пальми повільно похитували своїми великими вітами, немов охороняючи оазис біля свого підніжжя, скупчення малих дерев — мигдалевих, лимонних, помаранчевих та багатьох інших порід, яких я й не знаю. Широкий голубий потік живильним водоспадом вливався в чарівне озеро, вода якого вражала своєю прозорістю. Великі птахи кружляли над цим зеленим оазисом. Рожевою плямою стояв фламінго, А гори, здіймаючи в небо свої вкриті снігом вершини, оточували кільцем цей чудовий краєвид.
Голубий потік, зелені пальми, золоті фрукти й отой казковий сніг на вершинах — все це, овіяне якимсь неземним повітрям, було таким чистим і прекрасним, що моя вбога людська природа довго не витримала цього. Я схилив голову на балюстраду, теж вкриту цим божественним снігом, і заплакав, як дитя.
Моранж також нагадував дитину. Але, прокинувшись раніше, він, звичайно, мав час роздивитися деталі цього фантастичного ансамблю, який так вразив мене.
Поклавши руку на моє плече, він змусив мене повернутися до зали.
— Ви ще нічого не бачили, — сказав він. — Дивіться, дивіться.
— Моранже, Моранже!
— Ну що, друже мій, що я можу вдіяти?
Я завважив, що дивна зала мебльована, даруйте, на європейський кшталт. Щоправда, тут і там було чимало туарезьких круглих шкіряних, строкато пофарбованих подушок, покривал з Гафси, килимів з Каїра. Портьєра, яку я відсунув тремтячою рукою, була з Карамані. Крізь прочинені двері було видно бібліотеку, повну книжок. На стінах висіло багато репродукцій шедеврів античного мистецтва. Нарешті, там стояв стіл, завалений неймовірною кількістю паперів, брошур, книжок. Я не повірив своїм очам, побачивши свіжий номер «Археологічного вісника».
Я дивився на Моранжа, він дивився на мене; і раптом ми обидва вибухнули сміхом, божевільним сміхом, який стрясав нас з добру хвилину.
— Не знаю, — спромігся нарешті вимовити Моранж, — чи ми будь-коли шкодуватимемо з приводу цієї невеличкої екскурсії до Хоггару. Погодьтеся, що вона сповнена несподіванок. Цей таємничий провідник, котрий приспав нас, щоб позбавити незручностей, пов’язаних з подорожжю на верблюді, й дав змогу, ніде правди діти, зазнати насолоди від куріння гашишу; ця фантастична нічна подорож і на завершення — ця печера якогось Нуреддіна, котрий, мабуть, здобув класичну освіту в Еколь нормаль — слово честі, найурівноваженіша людина може з’їхати з глузду.
— Справді, що ви думаєте з цього приводу?
— Що я думаю, мій бідний друже? Те, що й ви самі можете думати про те. Нічого не розумію, нічогісінько. Те, що ви люб’язно називаєте моєю ерудицією, звітрилось. Хіба може бути інакше? Це життя троглодитів спантеличує мене. Пліній розповідає про тубільців, які жили у печерах на віддалі семиденного шляху на південний захід від країни амантів і дванадцятиденного на захід від великої Сірти. Геродот також пише про те, що гараманти на своїх колісницях, запряжених кіньми, полювали на ефіопів, жителів печер. Та, зрештою, ми в Хоггарі, в самому серці таргійського краю, і жоден з найвідоміших авторів ніколи навіть не натякав, що туареги живуть у печерах. Дювейр’є категоричний щодо цього. І скажіть, будь ласка, що це за печера, обладнана як робочий кабінет, де на стінах репродукції Венери Медицейської та Аполлона? Кажу вам, можна збожеволіти, є від чого збожеволіти.
І Моранж, впавши на диван, знову зареготав.
— Дивіться, — сказав я йому, — латина.
Мене зацікавили аркушики, розкидані на робочому столі, що стояв посеред зали. Моранж узяв їх у мене з рук і почав жадібно розглядати. Його обличчя виражало безмежний подив.
— Щодалі, то краще, мій друже! Хтось, спираючись на численні тексти, пише тут дисертацію про острови Горгон[25]. «De gorgonum insulis». Медуза, за його висновками, була дикою лівійкою і жила поблизу озера Трітонів, тепер Шотт Мельхрір, а Персей… Ах!
Голос Моранжа зрадив його. Тієї ж миті в залі пролунав пронизливий тонкий голос:
— Прошу вас, пане, облиште мої папери. Я обернувся на новоприбулого.
Одна з портьєр відхилилася, пропустивши дивну особу. Хоч ми змирилися з найбезглуздішими випадковостями, ця поява перевершувала все, що можна було собі уявити.
На порозі зали стояв маленький чоловічок з лисим черепом, жовтим, загостреним обличчям, наполовину схованим під величезними зеленими окулярами, і маленькою сивою борідкою. Сорочки не було видно, а на вишневій маніжці вирізнялася краватка солідних розмірів. Білі панталони були широкими, типу матроських. Червоні шкіряні пантофлі без закаблука й підбора являли єдину східну деталь його вбрання.
Він досить хвалькувато носив почесну відзнаку діяча народної освіти.
Чоловічок зібрав докупи аркуші, які випали з рук ошелешеного Моранжа, перелічив їх і склав у певному порядку, потім сердито зиркнув на нас і подзвонив у мідний дзвінок.
Портьєра знову відхилилася. Увійшов білий таргієць[26] величезного зросту. Мені здалося, що я пізнав у ньому одного з духів печери.
— Ферраджі, чому цих панів привели до бібліотеки? — запитав з обуренням маленький діяч народної освіти.
Таргієць шанобливо вклонився.
— Сегеїр-бен-Шейх повернувся раніше, ніж його чекали, сіді[27], — відповів він, — і бальзамувальники вчора ввечері ще не впоралися зі своїми обов’язками. Цих привели сюди тимчасово, — закінчив він, вказуючи на нас.
— Гаразд, можеш іти, — сказав роздратовано маленький чоловічок.
Ферраджі позадкував до дверей. На порозі він зупинився й додав:
— Я тебе покличу, сіді, коли буде накрито на стіл.
— Гаразд, іди.
І чоловічок в зелених окулярах, сівши до столу, почав гарячково порпатися в паперах.
Не знаю чому, але цієї миті мене охопила шалена лють. Я підійшов до нього.
— Мосьє, — сказав я, — ми з моїм товаришем не знаємо ні де ми, ні хто ви. Судячи з того, що ви носите одну з найпочесніших відзнак нашої країни, бачимо лише, що ви француз. Ви, зі свого боку, могли зробити аналогічний висновок, — додав я, вказуючи на вузьку червону орденську стрічку на моїй білій блузі.
Він подивився на мене здивовано й зневажливо.
— І що з того, мосьє?
— А те, мосьє, що негр, який щойно вийшов звідси, назвав одне ім’я, Сегеїр-бен-Шейх, ім’я розбійника, ім’я бандита, одного з вбивць полковника Флаттерса. Чи відома вам ця деталь, мосьє?
Маленький чоловічок холодно подивився на мене й знизав плечима.
— Звісно. Але чому ви вважаєте, що мене це обходить?
— Як! — загорлав я, не тямлячи себе. — Хто ж ви тоді?
— Мосьє, — сказав дідок, звертаючись з кумедною гідністю до Моранжа, — ви були свідком нечемної поведінки вашого супутника. Тут я у себе вдома й не дозволю…
— Вибачте моєму товаришеві, мосьє, — сказав Моранж, наближаючись. — Він не вчений, як ви. Молодий лейтенант, гаряча голова. І, втім, ви маєте зрозуміти, що в нього, як і в мене, є підстави для занепокоєння.
Мене вкрай обурили такі напрочуд догідливі слова Моранжа. Але, подивившись на нього, побачив у його погляді стільки ж іронії, як і подиву.
— Знаю, що більшість офіцерів грубіяни, — пробурмотів дідок, — але це не причина…
— Я теж лише офіцер, мосьє, — все догідливіше провадив Моранж, — і якщо я будь-коли страждав від інтелектуальної відсталості, спричиненої цим становищем, то, слово честі, це було щойно, коли я переглядав, перепрошую за нескромність, сторінки вашої наукової праці, присвячені захоплюючій історії Горгони за Проклесом Карфагенським, цитованим Павзанієм.
Вираз подиву кумедно розтяг риси обличчя старого. Він поспіхом протер свої окуляри.
— Що? — скрикнув він нарешті.
— Дуже прикро, — незворушно вів далі Моранж, — що ми не маємо у своєму розпорядженні цікавого трактату, присвяченого пекучому питанню, про яке йдеться у Статіуса Себозуса, не знаємо, що Пліній і…
— Вам знайомий Статіус Себозус?
— І що мій учитель, географ Берліу…
— Ви знали Берліу, ви були його учнем? — розгублено промурмотів старий з почесною відзнакою.
— Мав честь, — тепер уже холодно відповів Моранж.
— Але ж тоді, мосьє… але ж тоді ви мали чути, ви в курсі проблеми Атлантиди?
— Мені справді знайомі праці Ланьйо, Плуа, Арбуа з Жюбенвіля, — крижаним тоном відповів Моранж.
— О господи, — хвилювання маленького чоловічка досягло апогея, — мосьє, мій капітане, який я щасливий, щиро перепрошую вас!