Згадай, як ти вийшов на сніг, — кажуть мені внутрішні погляди, які вже досхочу насміялися з гамновозки. Ще вчора нічого такого не було, а сьогодні — раптовий ранок і сніг. Несподіване світло, яке чомусь вирішило поділитися з тобою чимось непотрібним. В ноги трохи холодно, але сніг виправдовує всі покладені на нього сподівання: він рипить і розсипається, на ньому залишаються сліди, на які так приємно озиратись. Мабуть. Ще ніхто нікуди не йшов — сніг про це знає найкраще, і твої сліди — це ваша спільна таємниця. Мине якихось півгодини, і вже не буде ні тебе, ні слідів. Залишиться сам лише сніг.
— Сніг — це символ чистоти, — любила казати моя сестра. — Скажи, дивно: чистоти не існує вже давно, а символ є. Снігу, мабуть, набагато більше, ніж тої чистоти було у світі. Так і з усім іншим.
Я зачиняю вікно. Хоч воно й прорізане у стелі (їй-богу, ці люди щось собі знали), проте відчуття безпеки — варто його лише відчинити — зникає. Так і сидиш, дивишся на це вікно, не можеш відвести від нього очей, боїшся кліпнути. Здається, варто лише на мить розгубитися — і в цю дірку, що поєднує мій безпечний світ із зовнішнім армагеддоном, провалиться уся нечисть світу. Тобто, наші світи поміняються місцями. Тільки я залишусь не там, де треба. З іншого боку. Втім, хіба я знаю напевно, де мені треба бути?
Може, варто вибігти на вулицю, закінчити цю історію, і все стане на свої місця? Але щось підказує мені, що більшість жертв у світі — марні. Й навряд чи я стану винятком. А є ще одна лажова вірогідність: стати винятком, якого ніхто не зауважить.
Будемо вважати, що нічого не відбувається. Будемо вважати, що зараз — ранок, роса на траві, сріблясті павутинки і виляск щуки на річці. Той факт, що немає ані ранку, ані роси, ані павутинок, ані річки, краще не брати до уваги.
Може, написати листа? Самому собі, наприклад. Це теж розвага, але... Правду кажучи, це галіма розвага, хоч вона й може тимчасово вберегти від безумства, — цієї підступної прикрості, якої я насправді боюся.
Хоча я вже й так пишу листа, тільки вдаю, ніби не помічаю цього.
У кожної людини є свій перелік бажань, такий собі список Шиндлера, необхідні речі. Хтось, наприклад, мріє захистити докторську дисертацію. Все життя мріє про це, потім — років так у шістдесят — захищає цю свою дисертацію й умирає від серцевого нападу. Я знав одну таку людину. Він дуже хотів захистити докторську дисертацію. І от що мене цікавить: наскільки щасливіша була його смерть? Чи прикрасив цей здобуток його останні хвилини? Я вірю, що так воно й було. Що перед тим, як вирушити у темний тунель, він устиг подумати: "А все ж таки я захистив докторську дисертацію". Тобто, позиція номер один є — можна ставити весла, піднімати вітрила й заливати повні баки пального. Список бажань — це чудова людська властивість. Ще краще, коли у ньому більше одного пункту. Тоді, принаймні, перед останнім дзвоником встигнеш подумати: "Ну, так, номер перший — це прочерк, але ж номер другий, який номер другий! Вдалий аборт, правда ж?".
У мене теж був колись свій список Шиндлера (от ще ж причепився, сподіваюсь, Спілберг нормально так гикає, щоб він був живий-здоровий). І в ньому аж чорно було від бажань, дрібних і всеохопних. Я мріяв, щоб із мого життя щезли непарні шкарпетки, щоб провідні фармацевти світу нарешті винайшли універсальний засіб від бодунів, щоб ніколи не було війни, — багато всякого. Але коли потрапив у гараж, мій список скоротився до одного пункту. Він, мабуть, і не схожий на перелік бажань. Ось який він має вигляд: пункт перший і останній (тобто, акуратна арабська одинична, намальована на чистому аркуші в лівому верхньому куті). Й знаєте, що там, після одинички, написано? Один тільки символ — дрібний знак запитання. Цей нещасний горб із крапочкою — це і є весь мій список Шиндлера.
До речі, вам не потрібна пам'ять? Нікому не потрібна?
Якщо треба пам'ять, — звертайтесь. У мене цього добра навалом, нема куди дівати. Однак ніякої користі від неї — тільки печаль. А свій скорочений фактично до нуля перелік бажань я можу утримати в активованому стані й без пам'яті. Стенд-бай, — і опля. Одиничка і знак питання — хіба потрібна пам'ять для таких мізерних володінь?
У цьому, до речі, принципова відмінність між мною та Робінзоном Крузо: у мене немає навіть бажання вижити. Просто все так склалося, що найкомфортніший вихід у цьому моєму становищі — не вмирати. Сидіти тихо і пити воду. Навіть блювати не хочеться (хіба що спуститись у підвал і затриматися там трохи довше, ніж на півхвилини).
"Так-так", — кажуть примарні внутрішні погляди, яким сподобалося підходити збоку, покурювати, реготати з гамновозки й зникати.
— У нас є нова інформація для тебе, — кажуть вони. І їхні морди, якщо можна називати мордами згущену вологу і зіжмакане повітря, мерехтять, як шторки в кінопроекторі, — я ледве розрізняю окремі їхні риси.
— Ми таки роздивилися дещо...
— Це може тебе зацікавити! — перебивають вони один одного.
Але чомусь знову втрачають до мене інтерес, ніби й не обіцяли нічого розповісти; знову чути слово "гамновозка" і стишений сміх. Аж ні, ці притирки, яких я на свою голову викликав із гаражної стіни, раптово згадують про свої відкриття.
— Да, ми коєшо можем тобі сказать, хоча й не знаємо, чим воно тобі поможе...
— Навєрно, нічим не поможе!
— Точно, нічим! — стільки радості лине з трьох боків, що мені аж трохи незручно.
— Але ми все 'дно скажем, бо ти ж нас для цього і покликав, да?
— Скажем!
— Значить так: тобі треба убить зомбі; тільки ми не про тих нещасних, котрі хавають все живе вокруг...
— Нє-є-є, тих трупаків убивати — це як відчищати на своїй кофті пляму від вина куском свинини, — дурне заняття.
— ... їх рано чи пізно і без тебе уб'ють, хоч як воно странно звучить.
— Уб'ють трупів, круто, таки да...
— А в тебе інша мета — треба убить справжнього зомбі, його тут... — один з поглядів обвів широким жестом гараж.
— Його тут... — знову сказав він і замислився.
— Одна штука, карочє.
— Один, як палець, на всю округу.
— Єдиний... — посипалися пояснення від інших бокових поглядів.
— І от це — твій клієнт, так на роду написано. І в тебе, і — шо характерно — у нього. Ти вже звиняй, що ми так глибоко копнули, — сам напросився.
— Але ж... — кілька запитань у моїй голові заходилися штовхати одне одного ліктями, і я не зміг більше нічого вимовити. Тим часом погляди вкотре згадали гамновозку, і перший із них уже майже розчинився у гаражній стіні.
— Так а хто це? Де? Як мені його впізнати? І навіщо вбивати? Чому я? — запитання проштовхалися таки, добігли до язика майже одночасно. Фізкультура і спорт, я люблю вас (на відміну від кличного відмінка).
Останній із поглядів затримався на мить, хоч його права нога вже продірявила вразливу до потойбічних створінь гаражну стіну. Він озирнувся і мені здалось, що навряд чи він скаже щось змістовніше, ніж "гамновозка".
Втім, я помилився.
— Білий кролик. Знаєш про такого? От хто тобі понадобицця.
Розділ 2.
Це просто робота така
— Ваші документи.
Охоронець на прохідній нагадував зразкового вояка-спецназівця, котрому б личило охороняти секретні об'єкти, а не лікеро-горілчаний завод. А втім, сам завод здалеку мало чим відрізнявся від надзвичайно секретного об'єкта: високі мури з колючим дротом, протягнутим погорі, на території — кілька величезних бетонних кубів із мінімальною кількістю вікон, приземкуваті споруди, що, вочевидь, правили за складські приміщення, хоча за потреби могли б використовуватись як бункери, та ще якісь дрібніші "дзоти" незрозумілого призначення.
— Ваня, поспілкуйся з людиною. — Віталій Шкурян поважав цивілізацію за дві речі: субординацію та класову нерівність. Водій опустив шибку і висунувся у вікно.
— Як справи, дарагой?! Як сім'я, діти? Ростуть?!
Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше.
— Діти? Діти нормально...
— Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас.
Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови.
— Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. — Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR-агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор.
— Це мого шефа, — він кивнув на сусіднє сидіння. — Ми до вашого директора, по ділу.
— Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да.
Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума.
На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш".
За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу.
— Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? — Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей".
— Одружений, діти — це зрозуміло. — Продовжував він. — Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але — Коля? Бейджика на ньому не було.
Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся:
— Та, це ще простіше.
— Татуювання на пальцях?
— Ніякого татуювання.
— Тоді як?
Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної.
— Його напарник, — пояснив Ваня.
— Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути.
— Почути не міг.
— Тоді як?
— Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах.
Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", — попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця.
Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом — цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, — коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний.
Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати.
Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, — це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так.
Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу — від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти — з вереском і підвиванням — почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами.
— Сюди, — сказав він і щез у чорному проваллі.
Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина — представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем.
За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня.
— У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього.
— А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, — бовкнув Ваня.
Іван Петрович зупинився.
— Це він жартує. Жарти такі у нього. — Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства.
— Перші двері праворуч — мій кабінет. Інга вас проведе.
Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби.
— А ваш колега хай зачекає у приймальні. — Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: — Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся...
Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, — й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, — це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази.
Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився.
— Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла.
Іван Петрович видобув із шухляди дві теки.
— Ось тут, — Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр — жовту картку, — наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили.
Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку.
— А ось тут, і це набагато важливіше, — історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз.
Після багатозначної паузи директор додав:
— Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" — це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, — одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про що я?